(39) «Кажучи “бiднiсть”, мають на увазi не наявнiсть, а вiдсутнiсть, або, як говорили в давнину, не бутнiсть (греки теж говорять ???? ????????), – не те, що е, а те, чого немае. З багатьох пустих глекiв нiчого не наповниш. Багатства складаються з багатьох речей, а не з багатьох нестач. Ти розумiеш бiднiсть не так, як треба. Бути бiдним не значить мати мало, а значить багато чого не мати. І зобов’язана людина цим iменем не тому, що у неi е, а тому, чого iй не вистачае».
(40) Менi було б легше висловити те, що я хочу, якби було латинське слово, яке позначае ?????????. Його якраз Антiпатр i прикладае до бiдностi. – А на мiй погляд, бiднiсть – не що iнше, як убогiсть надбання. – В чому суть бiдностi i багатства, ми розберемося, коли у нас буде багато зайвого часу; але i тодi ми подивимось, чи не краще було б зробити бiднiсть не такою гiркою, а багатство – не таким зарозумiлим, нiж вести тяжбу про слова, наче про предмети вже виказаного судження.
(41) Уявiмо собi, що нас покликали на народне зiбрання. Внесено закон про скасування багатств. Невже ми будемо переконувати або умовляти натовп такими умовиводами? Невже з iхньою допомогою доб’емося ми того, що римляни знову потягнуться до бiдностi i вихвалятимуть ii, опору i базову силу своеi держави? Що вони устрашаться своiх багатств, згадають, що знайшли iх у переможених, звiдки й проникли в незаплямоване, славне стриманiстю мiсто пiдкупи, i роздачi, i заколоти? Що з надмiрною пристрастю до розкошiв почали вони виставляти напоказ добуте у багатьох племен? Що вiдiбране одним народом у всiх ще легше може бути вiдiбране всiма у одного? Краще переконати в цьому i проганяти пристрастi, нiж визначати iх. Якщо нам це пiд силу, будемо говорити хоробро, якщо нi, то хоч вiдверто.
Бувай здоровий.
Лист LXXXVIII
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Ти бажаеш знати, що я думаю про вiльнi науки i мистецтва. Жодну з них я не поважаю, жодне не вважаю благом, якщо плiд його грошi. Тодi вони – продажнi ремесла i хорошi до тих пiр, поки пiдготовлюють розум, не утримуючи його довше. На них слiд затриматися, лише поки душа не в змозi зайнятися нiчим важливiшим; вони – наше навчання, а не наша робота.
(2) Чому вони названi вiльними, ти бачиш сам: тому що вони достойнi вiльноi людини. Втiм, е тiльки одне справжне вiльне мистецтво – те, що дае свободу: мудрiсть, найвище, мужне i благородне з них, а все решта – дрiбницi, гiднi для дiтей. Невже ти вiриш, нiби в них е якесь благо, хоч сам бачиш, що немае людей нижчих i розпуснiших, нiж iхнi вчителi? Всi цi речi треба не увесь час вчити, а один раз вивчити. Дехто вважав за потрiбне розiбратися, чи можна завдяки вiльним мистецтвам i наукам стати людиною добра. Та вони i не обiцяють цього, i навiть не прикидаються, нiби знають таке!
(3) Граматик турбуеться тiльки про наше умiння говорити, а коли побажае вiн пiти далi, – займеться iсторiею чи вiршами, якщо розсуне своi межi так, що ширше нiкуди. Та чи прокладаеться шлях до доброчинностi поясненням складiв, ретельнiстю у виборi слiв, запам’ятовуванням драм, правилами складання вiршiв, рiзновидностями рядкiв? Чи це звiльняе нас вiд страху, викорiнюе жадiбнiсть, приборкуе похiть? Перейдемо до геометрii, до музики: i в них ти не знайдеш нiчого такого, що наклало б заборону на страх чи жадiбнiсть. А кому вiн невiдомий, для того всi знання марнi.
(4) Треба подивитись, чи навчають цi наставники доброчинностi; якщо не навчають, то iм нiчого викладати; якщо навчають, то вони фiлософи. Ти хочеш переконатися, що вони на уроках i не думають навчити доброчинностi? Поглянь, до чого учення кожного не схоже на учення решти! А навчай вони одному й тому ж, рiзнобою б не було.
(5) Вони б тебе переконали навiть у тому, що Гомер був фiлософом, якби не заперечували цього своiми ж доказами. Бо вони перетворюють його то в стоiка, який схвалюе тiльки доброчиннiсть i втiкае вiд насолод, не вiдступае вiд чесностi навiть заради безсмертя; то в епiкурейця, який вихваляе спокiй у державi i проводить життя в бенкетах та пiснях; то в перiпатетика, який встановлюе три види благ; то в академiка, який стверджуе, що немае нiчого достовiрного. Ясно, що нiчого такого у нього немае, якщо е все разом, – тому що учення цi мiж собою не сумiснi. Та поступимось iм Гомером-фiлософом. Вiн, ймовiрно, став мудрецем до того, як дiзнався про вiршi; будемо ж i ми краще навчатися тому, що зробило Гомера мудрецем.
(6) А запитувати у мене, хто був старшим – Гомер чи Гесiод, така ж нiкчемна справа, як дiзнаватися, чому Гекуба, хоч i була молодшою вiд Олени, виглядала старою не за вiком. І чи не пуста, по-твоему, справа – дослiджувати вiк Патрокла i Ахiлла?
(7) Чи будеш ти дошукуватись, де блукав Улiсс, замiсть того щоб покласти кiнець власнiй оманi? Немае часу слухати, чи носило його мiж Італiею i Сицилiею чи за межами вiдомого нам свiту. Та й не мiг вiн на такому малому просторi поневiрятися так довго. Душевнi бурi кидають нас щоденно, через власну негiднiсть ми терпимо всi Улiссовi бiди. І краса спокушае наш зiр, i ворог загрожуе; тут – лютi чудовиська, ласi до людськоi кровi, там – пiдступна спокуса, що привертае слух, i вся рiзноманiтнiсть бiд. Навчи мене, як любити вiтчизну, дружину, батька, як пливти до цiеi такоi чесноi мети навiть пiсля аварii корабля.
(8) Навiщо ти дошукуешся, чи була Пенелопа справдi цнотливою, чи обдурила усiх? Чи пiдозрювала вона, що бачить Улiсса ще перш, нiж упiзнала напевно? Краще поясни менi, що таке цнота, i яке в нiй благо, i в чому воно закладене – в тiлi чи в душi?
(9) Перейду до музики. Ти вчиш мене, як узгоджуються мiж собою високi i низькi голоси, як виникае суголоснiсть, хоч струни видають рiзнi звуки. Зроби краще так, щоб в душi моiй була злагода i моi помисли не розходились мiж собою! Ти показуеш менi, якi лади звучать жалiсно; покажи краще, як менi серед негараздiв не зронити нi звука жалю!
(10) Геометрiя навчае мене вимiрювати моi володiння; нехай краще пояснить, як менi вимiряти, скiльки землi треба людинi! Вона навчае мене рахувати, пристосувавши пальцi на службу скупостi; нехай краще пояснить, яка пуста справа цi пiдрахунки! Той, чия казна втомлюе рахiвникiв, не щасливiший вiд iнших; навпаки, яким би нещасним був власник зайвого майна, якби його самого примусили порахувати, скiльки йому належить!
(11) Яка менi користь вiд умiння роздiлити поле, якщо я не можу роздiлитися з братом? Яка менi користь до тонкощiв пiдрахувати в югерi кожен фут i не втратити жодного, який може вислизнути вiд межовоi мiри, якщо я тiльки вiдчуватиму прикрiсть, дiзнавшись, що сильний сусiд обманом вiдрiзав у мене шматок поля? Мене навчають, як не втратити нiчого з моiх володiнь, а я хочу навчитися, як залишитися веселим, втративши все.
(12) «Але ж мене виживають з батькiвського, з дiдiвського поля!» – А до твого дiда чиiм це поле було? Можеш ти пояснити, кому воно належало – хай не людинi, а племенi? Ти прийшов сюди не господарем, а поселенцем. На чиiй землi ти поселенець? Якщо все буде з тобою благополучно, – у власного спадкоемця. Правники стверджують, що суспiльне надбання не присвоюеться за давнiстю володiння; а те, що ти зайняв, те, що називаеш своiм, загальне надбання i належить всьому роду людському.
(13) Прекрасна наука! Ти умiеш вимiряти коло, привести до квадрату будь-яку фiгуру, яку бачиш, називаеш вiдстанi мiж зiрками, немае в свiтi нiчого, що не пiддалось би твоiм вимiрам. Та якщо ти такий знавець, вимiряй людську душу! Скажи, велика вона чи нiкчемна! Ти знаеш, яка з лiнiй пряма; для чого тобi це, якщо в життi ти не знаеш прямоi дороги?
(14) Перейду до тiеi науки, яка похваляеться знанням неба, якiй вiдомо,
…Вiдходить куди Сатурна зоря крижана
І в яких колах обертаеться пломiнь Кiлленца.
Для чого нам цi знання? Щоб тривожитись, коли Сатурн i Марс опиняться в протистояннi чи коли Меркурiй зайде увечерi на виду у Сатурна? Краще менi завчити, щоб вони, де б не були, завжди були сприятливими i не могли змiнитись.
(15) Їх веде непорушними шляхами вiковiчний порядок доль, вони рухаються за встановленим порядкою змiн i або управляють усiма подiями, або передбачають iхнiй результат. Та якщо в них причина всього, що б не сталося, який смисл знати те, чого не можна змiнити? А якщо вони все передбачають, – яка користь в передбаченнi неминучого? Знай, не знай, – все одно станеться.
(16) Коли ти будеш слiдкувати за сонячною спекою i змiною Мiсяцiв,
що йдуть по-черзi, тебе нiколи не надурить
Завтрашнiй день, не введуть в оману прозорi ночi.
Але й так все в достатнiй мiрi i понад неi передбачено, щоб я був застрахований вiд пiдступiв.
(17) «Хiба не одурить мене прийдешнiй час? Бо ж дурить все, що застае зненацька того, хто нiчого не вiдае». Що буде, я не вiдаю, а що може бути, – знаю. І нiщо не приведе мене до вiдчаю, бо, я чекаю на все, а коли щось мене омине, я вважаю це вдачею. Прийдешнiй час одурить мене, якщо помилуе; та й цим не одурить: бо якщо я знаю, що все може статися, то знаю також, що не все станеться неодмiнно. Тому я чекаю на вдачу, але готовий i до бiд.
(18) Тобi доведеться змиритися, якщо я тут зiйду з приписаного тобою шляху. Бо ти не примусиш мене вiднести до вiльних мистецтв те, чим займаються живописцi чи ж скульптори, мармурники та iншi прислужники розкошi. І борцiв, у яких вся наука – олiя та пилюка, я виганяю з числа тих, хто зайнятий вiльними мистецтвами, – iнакше менi доведеться прийняти туди i тих, хто змiшуе мазi, i кухарiв, i всiх решту, що пристосували свiй розум до наших насолод.
(19) Скажи менi, прошу, що спiльного зi свободою мають цi товстуни з ожирiлим тiлом i схудлою старечою душею, що блюють натщесерце? І невже ми будемо вважати вiльним мистецтвом все, в чому вправлялася, не присiвши, молодь в часи наших предкiв: метання списа, удари колом, верхова iзда, володiння мечем? Вони не вчили дiтей тому, чому навчаються, не рухаючись. Але нi те, нi iнше не навчае доброчинностi i не живить ii. Який сенс правити конем i стримувати його бiг вуздечкою, поки тебе самого несуть неприборканi пристрастi? Який сенс перемагати в боротьбi i в кулачному бою, коли тебе самого перемагае гнiв?
(20) «Так що ж, вiльнi мистецтва i науки нiчого не дають нам?» – Дають, i багато, але не для доброчинностi. Бо i тi ручнi ремесла, що всiма визнанi як низькi, оснащують життя багатьом, але доброчинностi не стосуються. «Для чого ж ми даемо освiту синам, навчаючи iх вiльним мистецтвам?» – Справа не в тому, що вони можуть дати доброчиннiсть, а в тому, що вони готують душу до ii сприйняття. Як начала, що у давнiх називалися грамотою i дають хлопчикам основи знань, хоч не навчають iх вiльним мистецтвам, але готують грунт для навчання iм ближчим часом, так i вiльнi мистецтва, хоч i не ведуть душу до доброчинностi, але полегшують шлях до неi.
(21) Посiдонiй розрiзняе чотири види мистецтв: буденнi i низькi, потiшнi, дитячi i вiльнi. Буденнi – це ручнi ремесла, зайнятi усiм тим, чим оснащуеться життя; вони навiть i не прикидаються благородними чи шановними.
(21) Потiшнi – це тi мистецтва, чие призначення насолоджувати око й слух. До них можна зарахувати i винахiд усякого роду пристосувань, як помостiв, якi самi по собi пiднiмаються, настилiв, якi безшумно ростуть вгору, – всього, що служить для раптових змiн, коли те, що було суцiльним, розпадаеться, краi провалу за власним почином сходяться, пiдвищення потрохи знижуеться. Такi речi вражають невiгласiв, якi дивуються всьому несподiваному, не знаючи причин.
(23) Дитячi, якi мають дещо спiльне з вiльними, – це тi мистецтва, якi у грекiв називаються ?????????, а у нас – вiльними. Єдинi ж справдi вiльнi, чи навiть, вiрнiше буде сказано, якi дають свободу мистецтва, це тi, якi переймаються доброчиннiстю.
(24) Оскiльки одна частина фiлософii, продовжуе Посiдонiй, займаеться природою, iнша – звичаями, третя людським розумом, постiльки i весь натовп вiльних мистецтв претендуе посiсти в нiй мiсце. Коли мова йде про питання природознавства, фiлософiя опираеться на свiдчення геометрii, яка е частиною того, чому вона допомагае.
(25) Але багато що нам допомагае, не будучи частиною нас самих; а будь воно нашою частиною, допомоги вiд нього б не було. Їжа пiдмога тiлу, але не його частина. Послуги геометрii дещо нам дають, але фiлософii вона потрiбна так само, як iй самiй ковальська справа; проте вона – не частина геометрii, як i геометрiя – не частина фiлософii.
(26) Окрiм того, у кожноi з них – своi межi. Мудрець дослiджуе i пiзнае причини природних явищ, геометр вiдшукуе i вираховуе iх число i мiру. Яким незмiнним е порядок небесних тiл, яка iхня сила i природа, – все це знае фiлософ; а хто вираховуе iхнiй рух i повернення, хто збирае спостереження про те, як вони сходять i заходять, а iнколи нiби стоять на мiсцi, хоч небесним тiлам стояти i не можна, той математик.
(27) Нехай мудрець знае, з якоi причини в дзеркалi виникае вiдображення; геометр же може сказати, як далеко повинен стояти предмет вiд вiдображення i яке вiдображення дае та чи iнша форма дзеркала. Що сонце величезне, доведе фiлософ; яка його величина, вкаже математик, який користуеться в роботi деяким досвiдом i навиком, але мае, щоб працювати, запозичувати деякi основнi положення. А якщо основи мистецтва – позиченi, воно несамостiйне.
(28) Фiлософiя нiчого не шукае на сторонi, свое завдання вона зводить вiд землi. Математика, так би мовити, займае поверхню, вона будуе на чужiй землi, бере зi сторони тi начала, завдяки яким досягае подальшого. Коли б вона йшла до iстини сама по собi, коли б могла обiйняти увесь свiт i всю природу, тодi я сказав би, що вона багато дае людськiй душi, бо, думаючи про небо, та сама росте i вбирае дещо вище.
Лише одне робить душу досконалою: непорушне знання добра i зла [яке доступне тiльки фiлософii] – бо нiяка iнша наука добра i зла не дослiджуе.
(29) Розглянемо по черзi чесноти. Хоробрiсть е презирство до всього страшного; вона нехтуе тим, що вселяе жах i схиляе пiд ярмо нашу свободу, кидае йому виклик, переламуе його. Так невже ii загартовують вiльнi мистецтва? Вiрнiсть е найсвятiшим благом людського серця, ii жодна необхiднiсть не примусить обманювати, нiяка нагорода не спокусить. Вона говорить: «Пали, бий, убивай – я не зраджу! Чим сильнiший бiль буде випитувати таемницi, тим глибше я iх сховаю». Чи можуть вiльнi мистецтва i науки зробити нас такими? Стриманiсть вимiрюе насолоди; однi вона з ненавистю виганяе, iншi урiвнюе i скорочуе до здоровоi межi, нiколи не наближаючись до них заради них самих. Вона знае, що краща мiра для всього бажаного – взяти не скiльки хочеться, а скiльки необхiдно.
(30) Людянiсть забороняе бути зверхнiм з товаришами, бути скупим; вона i в словах, i в справах, i в почуттях показуе всiм м’якiсть i ласку, нiчию бiду не вважае чужою, свое благо любить понад усе тодi, коли воно служить на благо iншому. Невже вiльнi мистецтва навчать нас таким звичаям? Нi, – так якi i простотi, скромностi i помiрностi; так якi задовольнятися малим i бережливостi; так як милосердю, яке оберiгае чужу кров не менше нiж свою i знае, що людина не повинна користуватися силами iншоi людини марнотратно.
(31) «Але якщо ви згоднi, що без вiльних мистецтв i наук не досягнути доброчинностi, то як же ви стверджуете, нiби вони нiчого для доброчинностi не дають?» – Без iжi теж не досягнути доброчинностi, хоч iжа до доброчинностi стосунку не мае. Деревина нiчого не дае кораблевi, хоч кораблi бувають тiльки з дерева. Немае причин, повторюю, думати, нiби речi виходять за допомогою того, без чого вони вийти не можуть.
(32) Можна сказати i так: доброчиннiсть досягаеться i попри вiльнi мистецтва; хоч доброчинностi i треба навчатися, навчаються iй не через iхне посередництво. Чому я повинен вважати, що той, хто не знае грамоти, не може стати мудрим, як нiби мудрiсть вся в грамотi? Вона викладаеться на дiлi, а не на словах, i я не впевнений, чи не буде пам’ять мiцнiшою без усiлякого зовнiшнього пiдгрунтя.
(33) Мудрiсть велика i обширна, iй потрiбно багато простору; треба вивчити все про справи божi i людськi, про минуле i про майбутне, про швидкоплинне i про вiчне, про час, – а про нього одного, ти сам бачиш, скiльки е питань? Перший – чи е вiн сам по собi дещо? Потiм чи було що-небудь до часу, без часу? Чи виник вiн разом зi свiтом? Чи до виникнення свiту, оскiльки було дещо, був i час?
(34) І про одну тiльки душу не перелiчити питань: звiдки вона? яка вона? коли виникае? як довго iснуе? Чи переходить з мiсця на мiсце, чи мiняе житло, коли перекидаеться у все новi види живих iстот? чи iй суджене тiльки однократне рабство, а потiм, вiдпущена на волю, вона блукае у всесвiтi? чи тiлесна вона чи нi? що вона буде робити, коли ми перестанемо бути ii знаряддям? як вона скористаеться свободою, коли втече з тутешньоi темницi? чи забуде колишне? чи спiзнае себе, лиш тiльки розлучиться з тiлом i полине у вишину?
(35) Яку б частину божественних i людських справ ти не взяв, тебе втомить незлiченна кiлькiсть речей, що потребують дослiдження i заучування. Щоб усi вони, величезнi i чисельнi, могли знайти вiльне пристанище, слiд вигнати з душi все зайве. В таку тiсняву доброчиннiсть не залучити: великому потрiбен широкий простiр. Все геть! Нехай серце буде вiльним для неi однiеi!
(36) «Але ж знання багатьох наук приемне». – Нi, з кожноi належить нам запам’ятати лише стiльки, скiльки необхiдно. По-твоему, догани заслуговуе той, хто накопичуе зайве i хвалькувато виставляе в домi коштовнi речi, а той не заслуговуе, хто загромаджуе свiй розум непотрiбним начинням усiляких наук? Прагнути знати бiльше, нiж треба, це теж вид нестриманостi.
(37) До того ж гонитва за вiльними мистецтвами i науками робить людей надокучливими, балакучими, настирливими i самовдоволеними; завчивши зайве, вони через це нездатнi вивчити необхiдне. Граматик Дiдiм написав чотири тисячi книг. Я пожалiв би i того, хто прочитав стiльки зайвого! В одних книгах дослiджуеться, де батькiвщина Гомера, в iнших – хто справжня мати Енея, в третiх – чому бiльше в життi вiддавав перевагу Анакреонт, хтивостi чи пияцтву, в четвертих – чи була Сафо продажною розпусницею, та iншi речi, якi, якби ми iх знали, слiд було б забути.
(38) Ось i говори тепер, що життя не довге. Та якщо ти вiзьмеш наших, я й тут покажу тобi багато такого, що треба б вiдрубати сокирою.
Бiльшоi витрати часу, бiльшоi докуки для чужих вух варта похвала: «Ось начитана людина!» Будемо ж задоволенi назвою простiшою: «Ось людина добра!»
