(21) Коли один блаженнiший за iншого, отже вiн вiддасть перевагу чужому, бiльш блаженному життю перед своiм, а блаженний нiчого чужого не бажае. Значить, або лишаеться таке блаженство, якому i блаженний вiддав би перевагу перед своiм, або вiн вiддасть перевагу не кращому; та або одне, або iнше неймовiрне! Завжди людина, чим вона розумнiша, тим бiльше тягнеться до найкращого i бажае досягнути його будь-яким способом. Так чи може бути блаженним той, хто i може бажати чого-небудь ще, i винен?
(22) Я скажу, звiдки береться ця омана. Люди не знають, що блаженне життя одне. Кращим понад усе його робить головна властивiсть, а не величина. Все одно, довге воно чи коротке, вiльне чи обмежене, простягаеться на всi сторони, на всi можливi мiсця, чи зосереджене в одному. Хто оцiнюе його по частинах, по числу i мiрi, той вiдбирае в нього найкраще. Що це? Те, що блаженне життя завжди повне.
(23) Я вважаю, мета iжi i пиття – ситiсть. Один з’iсть бiльше, iнший менше, – а рiзницi немае: обое вже ситi. Один вип’е бiльше, iнший менше, – а рiзницi немае: обое втамували спрагу. Один прожив багато рокiв, iнший – мало; але й це не мае значення, якщо довголiття дало першому стiльки ж блаженства, скiльки другому – короткий вiк. Той, кого ти називаеш не таким блаженним, зовсiм не блаженний: саме це слово не допускае обмеження.
(24) «Хто хоробрий, той не знае страху; хто не знае страху, той не знае i печалi; хто не знае печалi, той блаженний». Цей умовивiд належить нашим. Його намагаються заперечувати так: ми, мовляв, рiч невiрну i суперечливу стверджуемо як загальновизнану, кажучи, що хоробрий не знае страху. «Невже ж хоробрий не злякаеться бiд, якi близько пiдступили? Це говорить швидше про безумство або шаленство, нiж про хоробрiсть. А хоробрий просто стриманий у своему остраху, хоч i не позбавлений його зовсiм».
(25) Тi, хто так стверджуе, припускаються тiеi ж помилки: у них доброчиннiсть пiдмiняеться не такою сильною вадою. Бо той, хто боiться, нехай не так часто i менше, все ж не цураеться зла, хоч i не такого болiсного. – «А по-моему, той, хто не боiться бiд, якi близько пiдступили, безумний». – Ти правий, якщо мова йде про бiди; а якщо вiн знае, що це не бiди i единим злом вважае ганьбу, то напевно буде спокiйно спозирати небезпеки i зневажати те, що iншим страшно; бо коли не боятися бiд властиво нерозумному чи безумцю, виходить, що всякий буде тим боязкiший, нiж вiн розумнiший.
(26) «По-вашому, хоробрий сам пiдставить себе пiд удар». Анiтрохи! Вiн хоч i не боiться небезпеки, але уникае ii: обережнiсть йому властива, страх – нi. – «Що ж, нi смертi, нi ланцюгiв, нi вогню, нi iнших знарядь фортуни вiн не буде страшитися?» – Нi! Вiн знае, що все це уявнi, а не справжнi бiди, пострахи людського життя.
(27) Опиши йому полон, побоi, ланцюги, злиднi, тiло, яке змучили хвороби або насильства, – все, що тобi спаде на думку; вiн вiднесе це до числа безпричинних страхiв. Боятися таких речей повиннi боязкi. Чи, по-твоему, може бути злом те, на що нам доводиться iнколи йти зi своеi волi?
(28) Ти запитаеш, що е справжня бiда? – Пiддатися тому, що iменуеться бiдами, i вiддати iм свою свободу, заради якоi треба все перенести. Свобода гине, якщо ти не зневажиш все, що накидае ярмо. Не було б сумнiвiв у тому, що належить хороброму, якби знали, в чому справжня хоробрiсть. Це – не зухвалiсть наперекiр розуму, не пристрасть до небезпеки, не прагнення назустрiч жахам. Хоробрiсть е умiння розрiзняти, що бiда i що нi. Вона пильно оберiгае себе, i вона ж терпляче зносить все, що мае облудний лик бiди.
(29) «Як же так? Якщо над головою хороброго мужа буде занесений меч, якщо йому будуть пронизувати одну за iншою частини тiла, якщо вiн побачить, як нутрощi вивалюються йому на колiна, якщо для того, щоб вiн сильнiше вiдчув тортури, iх будуть повторювати i пускати свiжу кров з пiдсохлих ран, ти скажеш, що вiн не боiться i не страждае?» – Страждае, звичайно; бо людських почуттiв нiяка доброчиннiсть не вiдбирае, – але не боiться i, непереможений, дивиться зверхньо на своi страждання. Ти запитаеш, що у нього тодi на душi? Те ж, що у тих, хто намагаеться пiдбадьорити хворого друга.
(30) Бiда – це те, що шкодить; шкодить – значить робить гiрше; але страждання i бiднiсть не роблять нас гiршими, отже, це не бiди. «Але цi вашi твердження облуднi: не завжди шкодити – значить робити гiрше. Буря i негода шкодять керманичу, але не роблять його гiршим».
(31) У стоiкiв i на це е вiдповiдь. І керманич через бурi i грози стае гiршим, тому що не може втiлити своi намiри i дотриматися напрямку; в своему мистецтвi вiн не стае гiршим, в своiй справi – стае. – Перипатетики говорять на це: «Значить, i мудреця роблять гiршим бiднiсть, страждання i таке iнше в цьому родi: вони не вiдбирають у нього доброчинностi, але справi ii заважають».
(32) Це було б сказано вiрно, якби обставини у керманича i у мудреця були однi i тi ж. Мета мудреця не в тому, щоб неодмiнно досягати в життi всього, за що б вiн не взявся, а в тому, щоб все робити правильно; мета ж керманича – неодмiнно привести корабель у гавань. Мистецтва – прислужники, вони повиннi давати, що обiцяли, мудрiсть господня i наставниця. Мистецтво служить життю, мудрiсть керуе ним.
(33) Я, втiм, думаю, що вiдповiдати треба по-iншому: буря не робить гiршим нi мистецтво керманича, нi застосування цього мистецтва на дiлi. Керманич обiцяе тобi не щастя, а корисну роботу й умiння правити кораблем, – воно ж тим помiтнiше, чим бiльшi йому ставить перепони яка-небудь випадкова сила. Хто мiг сказати: «Нептуне, iнакше як на вiрному шляху ти цей корабель…», – той вартий свого мистецтва; буря ж заважае не справi керманича, а успiху.
(34) «Як же так, значить, керманичу не шкодить те, що не дае йому дiйти до гаванi, робить марними його зусилля i або несе його, або тримае i обеззброюе?» – Шкодить, але не як керманичу, а як морському мандрiвниковi. Мистецтву керманича негода не тiльки не шкодить, але й допомагае бути помiченим: в затишшя, як говориться, всякий може бути керманичем. Перепони вона створюе судну, а не тому, хто ним править в ролi керманича.
(35) Бо у керманича iх двi: одна – спiльна з усiма, хто сiв на цей корабель, де вiн i сам – один з мандрiвникiв; друга – особлива, оскiльки вiн керманич. Буря шкодить йому як мандрiвниковi, а не як керманичу.
(36) І ще: мистецтво керманича – чуже надбання, воно належить тим, кого вiн везе, як мистецтво лiкаря тим, кого вiн лiкуе. Мудрiсть же е загальна приналежнiсть – i тих, серед кого мудрець живе, i його власна. Тому можна нашкодити керманичу, чий труд, що його вiн вiддае iншим, буря зводить нанiвець, (37) i не можна нашкодити мудрецевi: тут безсилi i бiднiсть, i страждання, i решта життевих негараздiв. Бо його справа зводиться нанiвець тiльки в тому, що стосуеться iнших. Сам вiн завжди дiяльний, i з найбiльшою вiддачею тодi, коли фортуна йому в супротив: тодi-то вiн i робить дiло самоi мудростi, яка, як ми сказали, i спiльним надбанням, i його власним.
(38) Та й тодi, коли його пригнiчуе яка-небудь необхiднiсть, вона не заважае йому приносити користь людям. Бiднiсть заважае йому показати, як треба керувати державою, – i вiн показуе, як треба справлятися з бiднiстю. Нiчого немае в його життi, що не служило б справi мудростi. Жодна участь, жоднi обставини не вiдбирають у мудрого можливостi дiяти: бо його дiло – подолати те, що заважае всякiй справi. Йому до снаги подолати i удачi, i бiди: над одними вiн владний, iншi перемагае.
(39) Повторюю, вiн так себе загартував, що знаходить свою доброчиннiсть i в щастi, i в нещастi, так як дивитись буде лише на неi саму, а не на те, що дае привiд ii виказати. Йому не заважають нi бiднiсть, нi бiль, нi все iнше, що вiдлякуе невiгласiв i примушуе iх утiкати. Тобi здаеться, бiди пригнiчують його? Нi, служать йому!
(40) Фiдiй умiв лiпити не тiльки з слоновоi костi; лiпив вiн i в бронзi, а дали б йому мармур чи iнший камiнь, дешевший, – вiн зробив би найкраще, що тiльки можна з нього вилiпити. Так i мудрець покаже, що таке доброчиннiсть, якщо можливо, – серед багатств, якщо нi, – в бiдностi, якщо вдасться, – на батькiвщинi, якщо нi, – у вигнаннi, якщо вдасться, – полководцем, якщо нi – солдатом, якщо вдасться, – здоровим, якщо нi, – калiкою. Якою б не була його доля, вiн зробить з неi щось достойне пам’ятi.
(41) Є приборкувачi диких звiрiв, що змушують найлютiших тварин, одна зустрiч з якими страшна, пiд ярмом возити людину. Не задовольняючись приборканням кровожерностi, вони привчають iх жити з ними разом. Левам наглядач засовуе руку в пащу, сторож цiлуе своiх тигрiв, слонiв, крихiтний ефiоп примушуе присiдати на колiна i ходити на мотузцi. Мудрець – як вони: його мистецтво – приборкувати бiди. І страждання, i злиднi, i наруга, i темниця, i вигнання, якi всюди навiюють жах, як тiльки потрапляють до нього, стають лагiдними.
Бувай здоровий.
Лист LXXXVI
Сенека вiтае Луцилiя!
(1) Я пишу тобi з садиби Сцiпiона Африканського, де вшанував його мани i вiвтар, який, здаеться менi, i е могилою великого чоловiка. Я переконую себе, що душа його повернулась в небо, звiдки зiйшла, – i не за те, що вiн командував чисельним вiйськом (вiйська були i в шаленого Камбiза, для якого обернулося щастям саме шаленство), а за його надзвичайну скромнiсть i вiрнiсть обов’язку, якi, я вважаю, бiльше заслуговували захоплення в днi, коли вiн покинув батькiвщину, нiж коли захищав ii. Або Сцiпiон, або свобода повиннi були пiти з Риму.
(2) І вiн сказав: «Я нiчого не хочу змiнювати нi в законах, нi в постановах; нехай всi громадяни будуть рiвноправними. Користуйся моiми благими дiяннями без мене, вiтчизно! Завдяки менi стала ти вiльною, завдяки менi всi побачать, що ти вiльна! Якщо я став бiльшим, нiж тобi в користь, – я йду!»
(3) Як менi не захоплюватись цiею величчю душi, з якою вiн вирушив в добровiльне вигнання, позбавивши вiтчизну тягаря? Бо справа дiйшла до того, що або Сцiпiон обмежив би свободу, або свобода – волю Сцiпiона. І те, i iнше було б безчестям – i вiн поступився мiсцем законам, а сам усамiтнився в Лiтернi, – так само вигнавши себе на користь державi, як Ганнiбал.
(4) Я побачив садибу, складену з прямокутних брил, стiну, яка оточуе лiс, башти, зведенi з обох сторiн садиби як захиснi укрiплення, водосховище, викопане пiд усiма будiвлями i посадками, так що запасу вистачило б хоч на цiле вiйсько; бачив i лазню, тiсну i темну, за звичаем давнiх: бо нашим предкам здавалось, що немае тепла без темряви. Великим задоволенням було для мене споглядати звичаi Сцiпiона i нашi звичаi.
(5) В цiй тiснявi гроза Карфагену, вождь, якому Рим зобов’язаний тим, що його було захоплено лиш один раз, омивав тiло, втомлене в сiльських трудах, – бо вiн загартовував себе роботою i сам (таким був звичай в давнину), обробляв землю. Пiд цiею убогою покрiвлею вiн стояв, на цю дешеву пiдлогу ступав.
(6) Хто б нинi витерпiв таке життя? Будь-хто вважатиме себе убогим бiдняком, якщо стiни навколо не блищать великими дорогоцiнними колами, якщо олександрiйський мармур не вiдтiняе нумiдiйськi набiрнi плити, якщо iх не покривае всуцiль старанно покладений i рiзнобарвний, як розпис, вiск, якщо покрiвля не зi скла, якщо фасiйський камiнь, ранiше – рiдкiсна прикраса в якому-небудь храмi, не обрамляе басейни, в якi ми занурюемо похудiле вiд рясного поту тiло, якщо вода ллеться не зi срiбних кранiв.
(7) Та досi я говорив про труби для плебеiв, – а що коли я вiзьму лазнi вiльновiдпущеникiв? Скiльки там скульптур, скiльки колон, якi нiчого не пiдтримують i поставленi для прикраси, щоб дорожчою була вартiсть! Скiльки сходин, по яких з шумом збiгае вода! Ми до того дiйшли в марнотратствi, що не бажаемо ступати iнакше як по коштовному камiнню.
(8) В тутешнiй Сцiпiоновiй лазнi крихiтнi, висiченi в каменi швидше щiлини, нiж вiконця, – зробленi для того, щоб пропускати свiтло не заважаючи неприступностi стiн. А тепер називають дiрою для прусакiв ту лазню, яка влаштована не так, щоб сонце цiлий день свiтило в широчезнi вiкна, не так, щоб в нiй можна було митися i засмагати вiдразу, щоб з ванноi вiдкривався вид на поля i море. І ось тi лазнi, на посвяту яких збiгався захоплений натовп, переходять в число застарiлих, тiльки лиш розкiш, бажаючи сама себе переплюнути, придумае що-небудь нове.
(9) А ранiше лазень було мало, i нiчим iх не прикрашали: та й навiщо було прикрашати грошовий заклад, придуманий для користi, а не для задоволення? В них не пiдливали увесь час воду, не бiгли свiжi струменi, наче з гарячого джерела; i не так було важливо, чи прозора вода, в якiй змивали бруд.
(10) Але, правi боги, як приемно увiйти в цi темнi лазнi, пiд простим дахом, знаючи, що там наводив власноручно порядок будучи едiлом Катон, чи Фабiй Максiм чи один з Корнелiiв! Тому що навiть найблагороднiшi мужi за обов’язком едiлiв заходили в мiсця, куди допускався народ, i вимагали охайностi i корисноi для здоров’я теплоти – не тiеi, що придумали тепер, наче як на пожежi, так що впору живцем мити там викритого в злочинi раба. Тепер я не бачу рiзницi, топиться лазня чи горить.
(11) А дехто нинi назвав би Сцiпiона селюком за те, що його парильня не пiдсвiчувалась сонцем крiзь дзеркальнi вiкна, що вiн не пiкся на яскравому свiтлi i не чекав, поки звариться в лазнi. От нещасний чоловiк! Та вiн жити не вмiе! Миеться не процiдженою водою, частiше всього каламутною i, в сильнi дощi, ледь не болотяною! І було для нього зовсiм не важливо, чим митися: бо вiн приходив змити пiт, а не притирання.
(12) Що, по-твоему, сказали б нинi? – «Я не заздрю Сцiпiоновi: вiн i справдi жив у засланнi, якщо так мився». – А коли б ти знав, що вiн i мився не кожного дня! Бо тi, хто зберiг перекази про стародавнi звичаi Мiста, говорять, що руки й ноги, якi забруднюються в роботi, мили щоденно, а все тiло – раз на вiсiм днiв. – Тут хто-небудь скаже: «Ясне дiло, якими вони були брудними! Чим вiд них пахло, по-твоему?» – Солдатською службою, працею, мужем! Коли придумали чистi лазнi, люди стали бруднiшими.
(13) Коли Горацiй Флакк мае намiр описати людину мерзенну i всiм вiдому своею знiженiстю, що вiн говорить?
Пахтить духами Букiлл…
А покажи Букiлла тепер: та вiн здасться смердючим, як козел, i стане на мiсце того Горгонiя, якого Горацiй протиставляе Букiллу! Тепер мало душитися – треба робити це по два-три рази на день, щоб аромат не розвiявся. Чи не дивно, що такi люди похваляються ним, наче своiм власним запахом?
(14) Якщо все це здаеться тобi занадто сумним, звинувачуй садибу, в якiй дiзнався я вiд Егiала, працелюбного батька родини (вiн тепер володiе тутешньою землею), що пересаджувати можна i старi дерева. Це необхiдно знати нам, старим, бо ми, коли саджаемо оливи, то напевне що для iнших. А я бачив, як вiн восени пересадив цiлий сад три- i чотирирiчних дерев, незадоволений його плодами.
(15) Вона i тебе осiнить, бо
Повiльний рiст ii, тiнь вона дае далеким нащадкам,
як говорить наш Вергiлiй, який старання прикладав не для того, щоб сказати правдивiше, а для того, щоб красивiше, i хотiв не навчати землеробiв, а давати задоволення читачам.
(16) Не кажучи про друге, перепишу тобi те, в чому менi якраз сьогоднi довелось його викрити:
Боби висiвають весною, i тебе, мiдiйко, тодi ж
Пухкi борозни чекають. Що не рiк, i про просо турботи…
(17) Чи одночасно iх садять i чи весною сiють i те i iнше, можеш судити ось по чому. Я пишу тобi сьогоднiшнього листа у червнi, скоро наступить липень; i в один i той же день я бачив збирачiв бобiв i сiячiв проса.
Та повертаюсь до пересадки олив. Я бачив два способи. Стовбури великих дерев, пiдрiзавши гiлки i залишивши iх не бiльше нiж на фут, вiн переносив разом з кореневищем, причому коренi знiмав, не чiпаючи лиш той вузол, з якого вони звисають. Умочивши його в гнiй, дерево опускають в яму, а потiм не просто засипають ii землею, а й прибивають ii i утоптують.
(18) За його словами, немае нiчого кориснiшого, нiж це утоптування: воно стае на шляху холоду й вiтру, а окрiм того, стовбур менше розхитуеться, так що коренi, якi з нього проростають, можуть витягнутися i закрiпитися в грунтi, бо iнакше iх обривае навiть легке розхитування, поки вони м’якi, як вiск, i тримаються не мiцно. Перш нiж закопати дерево, вiн з нього знiмае трохи кори: бо звiдусiль, де оголена деревина, йдуть, за його словами, новi коренi. Із землi стовбур не повинен стирчати бiльше нiж на три-чотири фути: тодi вiн одягнеться гiлками з самого низу, i бiльша частина його не буде, як у старих олив, сухою i заскорузлою.
(19) А ось другий спосiб посадки: сильнi пагони з м’якою корою, якi бувають зазвичай на молодих деревах, вiн висаджував таким же чином. Цi ростуть повiльнiше, проте не бувають нi зморщеними, нi кволими, тому що мають походження вiд саджанцiв.
(20) Я бачив ще, як вiн пересаджував до другого дерева багаторiчну лозу: у неi, якщо можливо, треба пiдiбрати навiть найтоншi корiнцi, а потiм розiслати ii, не жалiючи довжини, щоб вона i з стеблини пустила коренi. Я бачив лози, пересадженi не тiльки в лютому, але й в кiнцi березня, вони вже обхоплюють новi в’язи i видираються вгору.
(21) Але всiм цим, так би мовити, деревам з товстим стовбуром, треба, за його словами, допомагати водою з пiдземного сховища; якщо вона допоможе, значить, дощ нам пiдвладний.
