– Ти сам обрав, – промовляв до нього голос. – Це твiй вибiр. Але ти мусиш закiнчити шлях.
– Нi! Зараз не час! Я маю зiбрати врожай!
– Ходiмо… – повторював голос.
– Залиште мене!
– Ходiмо…
Видiння Мешики продовжувались безкiнечно довго. Здавалось, вiн вiдчувае холод кожного з мертвих тiл, так близько вiд нього вони знаходились. Здавалось, вiн божеволiе вiд запаху кровi й гниючоi плотi. Тож ось-ось здатен вчинити те, що вони вимагають вчинити.
Припинити власнi страждання.
Мешика знайшов пiд плащем рукiв’я ножа. Вiн висмикнув зброю з-за пояса й почав роздивлятись у мiсячному сяйвi. Клинок з обсидiану виблискував чорним глянцем у мороцi, а пальцi вiдчули зручний вигин дерев’яного рукiв’я. Дивлячись на нiж, Мешика раптом зрозумiв, що готовий здiйснити те, до чого його пiдштовхують мерцi. Вiн довго дивився на темний камiнь клинка. Потiм поклав на рукiв’я другу руку, а вiстря спрямував собi у живiт.
Це дуже просто. Кiлька хвилин, i бiльше вони його не здоганятимуть. І навiки вщухне те трикляте: «Ходiмо…»
– Не будь жорстоким до мене, Іцлi, – прошепотiв Мешика. – Зроби це без болю.
Вiн уже готовий був ударити себе, коли його очi поглянули на схiд. Тiеi ж митi хвилини слабкостi залишились позаду i прийшло чiтке розумiння.
Вiн повинен залишатись живим, доки не закiнчить мiсii. Не бiльше й не менше.
Мешика застромив нiж за пояс i скочив на рiвнi.
– Ви мене не примусите!
У вiдповiдь мерцi поволi почали стискати коло, простягаючи до нього своi страшнi руки.
– Ти один з нас… – шепотiли вони.
– Нi!
– Ти сам обрав, прийми й кару!
Мешика поглянув над головами нежитi, що оточувала його темними рядами, i побачив постать того, кого боявся побачити найбiльше. Перед ним знаходився володар пiдземного свiту Мiктлантекутлi. Постать бога, схожа на скелет людини з палаючими червоним сяйвом очима, була вищою удвiчi за кожного з мерцiв, що оточували Мешику. На його плечах сидiли незмiннi супутники володаря царства мертвих: кажан, павук i сова. А сам вiн був мороком, що темною плямою зiткався на тлi мiсячного сяйва. Мешика затремтiв дрiбно й боязко. Тепер вiн знав, що йому не утекти. Мерцi наближались. Незабаром холоднi руки торкнулись його тiла, почали рвати плащ, стягли з голови вiдлогу. Мешика спробував мляво вiдбиватись, але за мить усе попливло перед очима, i вiн майже поринув у безодню, яка не мiстила образiв i звукiв. З останнiх сил рвонув з-за пазухи пакунок i, розвернувши закривавлене ганчiр’я, високо здiйняв угору долоню, на якiй лежало людське серце.
– Ось твоя жертва, сонце! – з усiх сил заволав вiн. – Вiзьми ii!
Коли свiдомiсть повернулась, залишились лише тиша i холод. Розплющивши очi, Мешика побачив себе посерединi великоi заснiженоi галявини. Навколо нiкого не було. Вiн похапцем звiвся i розпочав дiяти. Насамперед виламав кiлька сухих гiлок i вторував у снiгу невеликий майданчик для вогнища. Поламав дрова на короткi цурпалки, притрусив зверху шматками сухоi кори й тремтячими руками намацав у кишенi кресало. За кiлька хвилин вогнище, перетворившись iз перших несмiливих язичкiв на багаття, горiло, зiгрiваючи Мешику. Вiн зачекав ще трiшки, пiсля чого взяв серце у зiгрiтi долонi й обережно поклав у полум’я. Сам застиг над вогнем, здiйнявши руки вгору. До сонця, яке пiдвелось над небосхилом й iскрилось у паморозi на вiтах ялин. З вуст Мешики лунав спiв, подiбного до якого нiколи не чули мешканцi вкритого снiговими заметами Подiлля. А постать страшного Мiктлантекутлi залишилась нiчним жахом у минулому.
Поставав новий день.
За годину, засипавши снiгом рештки багаття, Мешика пiшов геть. Вiн минув узлiсся, вийшов на стежину, що прямувала вiд села вздовж рiчки й закiнчувалась перед воротами одинокоi хатини. Ранок веселими нотками позолотив стрiху, вибiлив стiни й почорнив живоплiт. Вiн надто добре знав цей будинок, щоб мати сумнiв, чи потрапив у потрiбне мiсце. Подорож, що зайняла половину життя, було закiнчено. Вiн удома. Щоправда з багажем, який надто важко нести людинi. Вони повернуться знову. Повернуться наступноi ночi. І Мешика повинен мати, чим iх зустрiти. Кожноi ночi. Допоки сонце не помре й не народиться знову.
Роздiл І
Змиленi конi здолали крутий пiдйом i винесли ридван на пагорб. Коли дорога почала збiгати у долину, вони, пiдкоряючись вигукам кучера i свисту батога, перейшли на галоп. З кiнських пащ вихоплювались хмаринки бiлоi пари, втомленi тварини похропували й бiгли з останнiх сил. Було помiтно, що екiпаж здолав чималий шлях, i конi потребували вiдпочинку. Проте закутаному в овечий кожух кучеру до цього не було жодних справ. Вiн слiдкував лише за швидкiстю. Скоро ридван, порипуючи полозами, влетiв до передмiстя й наповнив тиху, засипану пухкими снiжними кучугурами вулицю тривогою гонитви. Напiвсонний Сатанiв[1 - Сатанiв – у XVII сторiччi одне з прикордонних мiст Речi Посполитоi. Маетнiсть родини Сенявських. Нинi селище мiського типу у Хмельницькiй областi.], що завмер у снiгових заметах, одразу прокинувся. Мiщани в очiкуваннi подii, яка зруйнувала б чари сонного царства, заметушились. Десь у вiкнi з’явилось зацiкавлене обличчя, в одному з будинкiв рипнули дверi, випускаючи господарiв на дворище. І вони стояли, спостерiгаючи за подорожнiми. Незграбнi у своiх накинутих на швидку руку кожухах, у пухових хустках або високих баранячих шапках. Навiть рабин вийшов з синагоги. З мудрiстю усього прадавнього народу спробував роздивитись, хто порушуе спокiй мiстечка десятком запряжених цугом вороних, похитав головою i повернувся до натопленого примiщення. Метушня завжди залишиться метушнею, а лютий мороз вихолоджував Сатанiв та околицi бiльше двох тижнiв, примушуючи мешканцiв спрямовувати у прозоре небо живописнi стовпчики димiв. Рабин мав надто багато власних справ, щоби втрачати час на споглядання дурнiв, якi намагаються випередити свiй. На вулицях мiстечка, заливистим гавканням вiдробляючи харч, озвались десятки собак.
Подорожнi виявляли не бiльше цiкавостi до подiй навколо, анiж до втоми власних коней. Швидко залишивши позаду передмiстя, ридван затримався на мить поблизу мiськоi брами. Там двое зарослих тижневою щетиною ландскнехтiв, якi поверх потемнiлих вiд вогкоi погоди сталевих лат мали кожухи, а замiсть шоломiв кудлатi шапки, неспiшно наблизились до форейтора – згорбленого i замерзлого юнака, що сидiв у сiдлi посерединi запряжки.
– Waar ga je heen?[2 - Куди ви iдете? (Нiдерланд.)] – лiниво сказав один з ландскнехтiв, дихнувши на хлопчину горiлчаним духом, вiдчутним на вiдстанi добрих двох сажнiв.
– Що? – вирячився на жовнiра форейтор.
– Deze domme jongeman begrijpt je niet![3 - Цей малий дурень тебе не розумiе! (Нiдерланд.)] – зареготав другий ландскнехт – рудобородий здоровань, на черевi якого залiзний нагрудник ледве тримався.
На допомогу форейтору прийшов кучер.
– Лiкар! Лiкар Левi! – гукнув вiн i вказав рукою на салон ридвана. – У нас хворий! Ziek!
Рудобородий ландскнехт, поклавши правицю на ефес шпаги, пiдiйшов до карети i зазирнув у вiконце. Пiсля цього повернувся до товариша i коротко змахнув рукою:
– Laat ze gaan[4 - Нехай iдуть. (Нiдерланд.)], – сказав, немов вибачаючись.
Пiсля його слiв ридван зiрвався з мiсця, щоб за кiлька хвилин зупинитися бiля мети своеi подорожi. Нею виявилась брама великого цегляного будинку, вiдомого у Сатановi усiм без винятку. Помешкання належало Левi Сатанiвському, лiкарю, слава про якого гримiла не лише Подiллям, а й добрячою половиною Речi Посполитоi. Цiкавiсть мiщан до ридвана одразу ж пiшла на спад. Поважний Левi був знаменитим ескулапом i за своi шiстдесят рокiв устиг поставити на ноги безлiч хворих, на яких махнули рукою професори Львова i Кракова. Саме тому дев’ять з десяти екiпажiв, якi порушували спокiй захованого серед величних Товтр[5 - Подiльськi Товтри – унiкальний вапняковий гiрський кряж на Подiллi, що простягаеться на двi сотнi кiлометрiв.] мiстечка, прямували до його дому.
– Приiхали, пане Януш! – Форейтор зiскочив з сiдла i, потираючи задубiлi долонi, навстiж вiдчинив дверцята ридвана. У оздоблений вишневим оксамитом салон одразу ж увiрвався трiскучий мороз.
– Давайте я допоможу! – Форейтор простягнув руки, маючи на метi прийняти замотане у кожух дитя, що його тримав на колiнах молодий шляхтич в увiнчанiй павичевим пером шапцi.
– Геть! – нервово скрикнув шляхтич i почав обережно вилазити на вулицю. Дитя вiд руху, морозного повiтря i розмов прокинулось i тихо заплакало.
– Обережнiше, Януше, йому боляче! – повним слiз голосом застогнала закутана у кожух i пухову хустку жiнка, що сидiла у ридванi.
– Я намагаюсь, люба Ірено! – вiдповiв шляхтич. Не дивлячись на те, що вiн намагався стримати емоцii, його очi теж були вологими.
Рипнули ворота будинку, у якi несамовито гупав батогом кучер, кiлька служникiв запопадливо забiгали навколо прибулих, i скоро усi, за винятком кучера i форейтора, зникли у нутрощах господи. На вулицi залишили лише хмарину бiлоснiжноi пари з натопленого примiщення. Кучер зiтхнув, знайшов пiд кожухом баклагу й надовго приклав ii шийку до своiх пишних вусiв. Пiсля цього добув люльку й почав ii неспiшно накладати.
– На ось, – простягнув баклагу форейтору. – В таку погоду тобi не завадить.
Юнак з удячнiстю пiдморгнув i припав до горла баклаги. Потiм залiз на козли до кучера i щiльнiше загорнувся у кожух. Обидва готувались до довгого очiкування, з якого головним чином складалась iхня робота.
– Коней не шкодують, – буркотiв кучер. – Померзнуть. А я кожного знаю з лошати. З пляшечки годував. Хiба так можна?
– Себе пошкодуй, – вiдказав форейтор.
– Мене жалiти не потрiбно, – кучер ще раз приклався до баклаги. – Я собi раду дам. А то тварини. Їх обiгрiти й напоiти потрiбно. Сiм десяткiв верст пробiгли. А що як впадуть?
– Боiшся, пан тебе винним зробить? – реготнув форейтор.
– Дурню
не верзи, – похитав головою кучер. – Я пана не боюсь. Коли що – на Сiчi мiсця вдосталь. Менi коней шкода.
– На Сiч зараз не проiдеш, замело, – зiтхнув форейтор.
* * *
