Фiнiкiйський торговельний корабель
Ханаан торгував не тiльки з Єгиптом. Фiнiкiйськi каравани йшли в Межирiччя i сусiднi маленькi держави в Сирii i Палестинi. До того ж египтяни повiдали фiнiкiйцям, що за пустелею на схiд вiд Нiлу знаходиться «Велике зелене море». (Саме воно за iронiею долi тепер iменуеться Червоним. Його нинiшню назву дано, ймовiрно, тому, що в далекi перiоди його води набували червонуватого кольору завдя- ки мiкроскопiчним водоростям Trichodesmium erythraeum.)
Очеретянi човни, якi вмiли будувати жителi долини Нiлу, не витримували нiякоi конкуренцii з фiнiкiйськими суднами – в Єгиптi не росли дерева, з товстих прямих стовбурiв яких можна було б побудувати справжнi кораблi. Але особливо бажаним товаром став кедр, за який египтяни платили чужоземцям золотом.
«Велике зелене море» з Нiлом з’еднував довгий канал. Фiнiкiйцi скористалися ним i увiйшли в невiдомi води. Незабаром вони зрозумiли, що «Велике зелене море» веде в океан. На схiдному березi моря фiнiкiйцi торгували з жителями Аравii, якi привозили з Індii алмази, прянощi i чорне дерево. Збереглися свiдоцтва, що для египтян сини Ханаана ходили навiть в загадкову краiну Пунт (про цi експедицii ми розповiмо далi).
В Іспанii можна було розжитися срiблом. Існуе такий переказ: одного разу фiнiкiйцi виторгували стiльки срiбла, що iхнi кораблi не могли пiдняти його на борт. Тодi купцi вивантажили всi товари, якi коштували дешевше срiбла. Але все одно дорогоцiнного металу залишалося ще багато. Винахiдливi торговцi все-таки знайшли вихiд: вони викинули якорi своiх кораблiв i зробили новi – срiбнi.
Подорожi фiнiкiйцiв не обмежувалися Індiйським океаном. Плаваючи Середземним морем, вони обiгнули Малу Азiю i опинилися в iншому морi – Егейському. Жителi островiв iз задоволенням купували у заморських гостей залiзнi вироби i яскравi тканини, але виявилися дуже наiвними, чим скористалися фiнiкiйськi моряки – вони заманювали нещасних на кораблi, а потiм продавали в рабство на невiльничих ринках Сходу. Звичайно, незабаром фiнiкiйцi в Егейському морi зажили поганоi слави, але саме у них греки навчилися мистецтву будувати кораблi й орiентуватися за зiрками.
Фiнiкiйськi мореплавцi просувалися все далi й далi на захiд. Вони дiсталися Балеарських островiв, а потiм до Іспанii – «Краiни Мороку», як вони ii називали (Іспанiя знаходиться на захiд вiд Фiнiкii, тобто в тiй сторонi, де заходить сонце).
Обiгнувши Іспанiю, фiнiкiйцi побачили, що вона вiддiляеться вiд Африки вузькою протокою, по обидва боки якоi пiдносяться гострi скелi. Саме через цi «ворота», вирiшили вони, i спускаеться, завершивши денний шлях, бог променистого сонця Мелькарт. Тому фiнiкiйцi назвали скелi Стовпами Мелькарта. Стародавнi греки знали iх як Стовпи Геракла.
Фiнiкiйське блюдо
Зараз цi скелi на протилежних берегах Гiбралтарськоi протоки бiля виходу в Атлантичний океан називаються Гiбралтар i Сеута. А висловлювання «Геркулесовi стовпи» («Стовпи Геракла») стало прозивним i означае межа чогось, крайню точку.
На «краю землi» фiнiкiйцi заснували близько 1104 року до н. е. колонiю Гадiр – сучасний Кадiс. З Гадiра фiнiкiйськi мореплавцi плавали на пiвдень, вздовж захiдного узбережжя Африки, i на пiвнiч, уздовж берегiв Іспанii. Їхнi кораблi дiйшли до «островiв», якi фiнiкiйцi назвали Кассiтеридами, або Олов’яними. Тут вони купували олово, необхiдне для виплавки бронзи. Вважаеться, що це були берега пiвострова Бретань, де в давнину були поклади цього металу.
А ще далi лежали землi, багатi «золотом пiвночi» – на березi холодного Балтiйського моря вiдважнi моряки мiняли своi товари на шматки бурштину.
Звичайно, Гадiр був не единою фiнiкiйською колонiею. Близько 1100 року до н. е. в Пiвнiчнiй Африцi поблизу мису Аполлона i захiдного рукава рiчки Баградаса була заснована Утiка. Приблизно тодi ж на картi свiту з’явилися Гадрумет i Лептiс, розташованi на схiдному узбережжi Тунiсу, Гiппон на територii сучасного Алжиру i Лiкc на атлантичному узбережжi сучасного Марокко. Але найвiдомiшою колонiею фiнiкiйцiв став легендарний Карфаген.
Подорожуючи на захiд уздовж узбережжя Африки, вони виявили велику затоку. Пiщана мiлина в глибинi затоки утворила природну гавань. Мiсце було дуже зручним, тому тут багато разiв зупинялися купцi з фiнiкiйського мiста Тiра. Тут згодом i побудували велике мiсто, яке стало центром величезноi держави, що iснувала в VII–II столiттях до н. е.
Фiнiкiя i фiнiкiйськi колонii
Те, що Карфаген був заснований вихiдцями з Тiра – науковий факт. Але кому саме належить ця честь? Античнi автори говорять, що чи то в 826-му, чи то в 814 роцi до н. е. до берега Тунiськоi затоки пiдiйшли кораблi жiнки на iм’я Елiсса. Також вона вiдома пiд iм’ям Дiдони. В одному грецькому словнику iм’я Дiдона перекладаеться з фiнiкiйського як «блукаюча» (????????). Згiдно з Вергiлiем[1 - Публiй Вергiлiй Марон (70–19 рр. до н. е.) – знаменитий давньоримський поет, автор «Енеiди».], Дiдона втiкла сюди пiсля того, як ii брат Пiгмалiон – цар Тiра – убив ii чоловiка Сiхея, щоб заволодiти його багатствами.
Елiса-Дiдона бiля вiвтаря
В околицях майбутнього Карфагена жили лiвiйськi племена. До представникiв одного з них – Гiарбу – i звернулася, за переказами, Дiдона. «Моi супутники стомленi довгим плаванням, – сказала вона. – Їм треба зiбратися з силами, перш нiж вирушити в дорогу». Дiдона готова була купити стiльки землi, скiльки може охопити бичача шкура. Гiарб погодився – подумаеш, яка дрiбниця! Але Елiсса-Дiдона перехитрила його. Вона велiла розрiзати шкуру на тонкi смужки. Розтягнувши iх на пагорбi, фiнiкiйцi окреслили мiсце, цiлком достатне для побудови фортецi. Договiр е договiр, i вражений Гiарб вiддав цю землю Дiдонi. Пагорб i цитадель на ньому називалися вiдтодi Бiрса – «шкура». На цьому пагорбi колонiсти знайшли кiнську голову i визнали це щасливим знаком. Тому на карфагенських монетах часто зображувався кiнь – символ могутностi Карфагена.
Цариця Елiсса через кiлька рокiв наклала на себе руки. Вергiлiй розповiдае романтичну iсторiю: Дiдона зiйшла на вогнище через нещасливе кохання до троянця Енея, який кинув ii, щоб продовжити свiй шлях. А римський iсторик Юстин, що жив приблизно в III столiттi, пише, що цариця загинула через домагання Гiарба. Вiн вимагав ii руки, а в разi вiдмови погрожував чужинцям вiйною. Загнана в кут, нещасна Дiдона кинулась на меч.
А Карфаген (по-фiнiкiйськи «Карт-Хадашт» – «Нове мiсто») з часом здобув величезний вплив. У VIII столiттi до н. е. Фiнiкiя була захоплена Ассирiею, а в 538 роцi до н. е. перейшла пiд владу персiв. Потiм фiнiкiйськi колонii Захiдного Середземномор’я отримали незалежнiсть i об’еднались пiд егiдою Карфагена.
Мiфiчнi часи, коли влада фiнiкiйцiв обмежувалася межами Бiрс, були давно забутi. Карфаген захопив i приеднав до своiх володiнь берега Африки, населенi дикими племенами. Згодом карфагеняни не тiльки зупинили грецьку колонiзацiю, а й вiдiбрали у грекiв захiдну частину Сицилii. Корсика, Сардинiя i Мальта також дiсталися Карфагену. Пунiйцi (так римляни називали фiнiкiйцiв – жителiв пiвнiчно-африканських колонiй, хоча, по сутi, етнiчний склад карфагенян був на той час уже досить строкатим) прибрали до рук Балеарськi острови, а в Іспанii пiдкорили бiльш ранню фiнiкiйську колонiю – Гадiр. І все це на очах могутнього Риму!
Карфаген заважав Риму встановити контроль над Середземним морем. У ходi Першоi (264–241 рр. до н. е.) i Другоi (218–201 рр. до н. е.) Пунiчних воен Рим сильно потiснив суперника. І тим не менше, римський полiтик Катон Старший[2 - Марк Порцiй Катон Старший (234–149 рр. до н. е.) – давньоримський полководець, державний дiяч i письменник.] закiнчував кожен свiй виступ у сенатi словами: «Карфаген повинен бути зруйнований!» Мрiя Катона збулася через три роки пiсля його смертi – у 146 роцi до н. е., коли в ходi Третьоi Пунiчноi вiйни римський полководець Сципiон Емiлiан захопив Карфаген. «Вогонь спалював все i перекидався з будинку на будинок, а люди розбирали будiвлi не поступово, а, навалюючись усi разом, обрушували iх. Вiд цього гуркiт ще бiльш посилювався, i всi разом з камiнням вивалювалися на середину вулиць, уперемiш i мертвi i живi, в бiльшостi люди похилого вiку, жiнки i дiти, якi ховались в затишних мiсцях будинкiв; однi пораненi, iншi напiвголi, вони моторошно кричали.
Іншi ж, що скидалися й падали з такоi висоти разом з камiнням i палаючими балками, вiдчували великi страждання, ламаючи кiстки i розбиваючись на смерть. Але цим iх муки не кiнчалися; збирачi каменiв… розчищали дорогу для воiнiв, що йшли далi, однi – топiрцями i бойовими сокирами, другi – вiстрями гакiв скидаючи i мертвих, i ще живих в ями, тягнучи iх i перевертаючи залiзом, як колоди i камiння.
Люди, наче смiття, заповнювали рови… Конi на скаку розбивали iм обличчя i черепи, не тому, що вершники цього хотiли, але через поспiх. З цiеi ж причини так робили i збирачi каменiв; труднощi вiйни, впевненiсть в близькiй перемозi, швидке пересування вiйськ, вiйськовi центурiони, що пробiгали повз зi своiми загонами, змiнюючи один одного, – все це робило всiх божевiльними i байдужими до того, що вони бачили», – писав давньоримський iсторик Аппiан Александрiйський. Шiсть днiв йшли боi на вулицях Карфагена. Мiсто було спалене i зруйноване. Римляни зорали його територiю плугом i засiяли сiллю на знак того, що тут нiхто нiколи не повинен селитися.
Минуло трохи бiльше ста рокiв, i римляни вирiшили заснувати на мiсцi Карфагена колонiю. Їi назвали «Colonia Julia Carthago» («карфагенська колонiя Юлiя») на честь Юлiя Цезаря. Римськi iнженери зрiвняли вершину Бiрси i побудували храми та громадськi будiвлi. Через деякий час мiсто знову потопало у розкошi, але це був вже зовсiм iнший Карфаген. Колишнiй – мiфiчний i реальний – загинув назавжди.
Фiнiкiйцi в Новому Свiтi?
Звичайно, стародавня iсторiя сповнена загадок. Але досi ми говорили про факти, яким ученi здатнi дати оцiнку: цариця Дiдона – персонаж швидше мiфiчний, нiж реальний, а краiна Пунт, найiмовiрнiше, берег сучасного Сомалi. Але трапляються й важчi загадки. Ось одна з них: чи побували жителi Карфагена в Америцi? Слiди присутностi пунiйцiв у прибережних водах Атлантики дiйсно е. У 1749 роцi на одному з Азорських островiв – Корву – було знайдено глечик з карфагенськими монетами 330–320 рокiв до н. е. Але чи просунулися вiдважнi мореплавцi далi на захiд?
У пресi та науково-популярнiй лiтературi раз у раз з’являються розповiдi про те, як який-небудь дослiдник знайшов незаперечнi докази перебування фiнiкiйцiв у Новому Свiтi. До цих свiдчень – написам та речам – вченi ставляться скептично. І iх упередження цiлком зрозумiле: кожен раз повторюеться та сама iсторiя – «незаперечнi докази» виявляються виготовленими руками шахраiв.
Переклад тексту «Бразильського каменя», зроблений Сайрусом Гордоном: «Ми – сини Ханаана з Сiдона, мiста царя. Торговi справи завели нас на цей далекий берег, в край гiр. На 19 роцi (правлiння Хiрама, нашого могутнього царя) ми принесли в жертву великим богам i богиням юнака. Ми вiдпливли з Езiон-Гебера в Червоне море i вирушили в подорож на 10 суднах. Два роки всi разом ми пливли по морю навколо землi Хам (Африка), але були розлученi рукою Ваала (штормом) – i вже не стало з нами наших товаришiв. І так ми потрапили сюди, 12 чоловiкiв i три жiнки, на… берег, який пiдкорився менi, адмiралу. Нехай сприяють нам великi боги i богинi!»
Наведемо кiлька прикладiв. У 1869 роцi на березi рiчки Онондага в штатi Нью-Йорк вiдкопали величезну кам’яну статую з напiвстертим фiнiкiйським написом. Однак незабаром з’ясувалося, що це пiдробка. Не викликав довiри i iнший артефакт – плита з фiнiкiйськими письменами, знайдена в 1874-му в Параiбi на територii Бразилii. Пройшов рiк i знову сенсацiя: в тому ж Параiбi виявили нiбито справжнiй фiнiкiйський напис! За його справжнiсть поручився наiвний директор Нацiонального музею у Рiо-де-Жанейро – доктор Владислав Нетто. Напис розповiдае, що кiлька людей врятувалися пiд час загибелi Карфагена i переправилися через океан. Деякi з них, у тому числi предводитель, загинули, а автори цього послання живi, але iх пiдстерiгае смерть через нестерпну спеку. Звичайно, доктор Нетто нiякого вiдношення до пiдробки не мав – просто, мабуть, був романтиком i дуже хотiв вiрити, що знахiдка – оригiнал. Але через кiлька рокiв iнший учений, один iз кращих знавцiв фiнiкiйськоi писемностi, нiмецький професор Лiттман побачив факсимiле цього напису. З’ясувалося, що нiчого нового немае пiд сонцем: це був дещо змiнений варiант першоi фальшивки з Параiба.
Але на цьому iсторiя «Бразильського каменя» не закiнчуеться. Наступний варiант напису з Параiба став вiдомим майже через сто рокiв. Копiю чергового «незаперечного доказу» виявили в старих паперах американського репортера Вiльберформа Імса, на той час вже покiйного. Історик з унiверситету Брандейса в США, професор Сайрус Гордон, прочитав послання фiнiкiйцiв, датував його VI столiттям до н. е. i зробив новий переклад.
Висновки Гордона спростував професор з Гарвардського унiверситету Френк М. Крос. Вiн зауважив, що букви, якими зроблено напис, належать до рiзних перiодiв iсторii Фiнiкii й не можуть спiвiснувати в рамках одного тексту, якщо, звичайно, вiн не пiдроблений. Аромат таемницi розвiявся.
Близький Схiд часто називають колискою найрозвиненiших цивiлiзацiй. І справдi – саме тут виникло славнозвiсне Шумерське царство, тут народилася давньоегипетська культура, тут iснувала безлiч дрiбних та великих держав – а отже, цi землi були одними з тих, що людство розвiдало ще в сиву давнину.
Географiчнi надбання египтян
Повернiмось на кiлька тисячолiть назад, щоб дiзнатися про географiчнi надбання давнiх египтян. Бiльшiсть iхнiх подорожей була пов’язана з Нiлом – найдовшою у свiтi рiчкою, завдяки якiй египтяни мали можливiсть подорожувати на дуже далекi вiдстанi. До своеi «дихаючоi рiчки» Хапi (саме так називали Нiл мешканцi Давнього Єгипту) египтяни ставилися з надзвичайною повагою. І це не дивно: краiну з трьох бокiв оточували пустелi: Нубiйська, Лiвiйська та Аравiйська. Вузенька смуга родючоi землi, нанесена водами Нiлу, була чи не единим мiсцем, де люди могли вижити. До речi, малюнок на одному з саркофагiв, який датуеться приблизно XVIII столiттям до н. е., являе собою одну з перших карт Нiлу. Вiн доводить, що египтяни дослiдили понад 2000 км цiеi рiчки.
У давнину Єгипет мав назву Та Кемет, що в перекладi означае «Чорна земля». До речi, египетськi назви вiдрiзнялися надзвичайною образнiстю. Невiдомi автори залишили описання «Великоi чорноти» – системи гiрко-солоних озер, до яких належать Тiмсах, Велике Гiрке озеро та Мале Гiрке озеро.
Папiрусне судно стародавнiх египтян
Про вiдкриття земель мешканцями Давнього Єгипту вченi дiзналися порiвняно недавно, пiсля того як були ретельно вивченi iероглiфiчнi пам’ятки на рiзноманiтних будiвлях, папiрусi та табличках зi слоновоi кiстки. Звичайно ж, цi документи аж нiяк не нагадували пiдручники географii, тому iнформацiю доводилося збирати по крихтах. Скажiмо, з повiдомлення про перемогу над кочовиками вченi дiзналися, що у XXIX столiттi до н. е. египтяни досягли Суецького перешийка.
Бiльшiсть вiдомостей, що дiйшли до нашого часу, мiстять суто практичну iнформацiю, яку можна використовувати в господарських або вiйськових цiлях. Скажiмо, текст донесення про вiйськову експедицiю в синайських пустелях мiстить багато цiкавоi iнформацii про мережу вадi – русел рiчок, що заповнюються водою тiльки пiд час дощiв, та родовища корисних копалин. Мiдь, малахiт та бiрюза були для египтян дуже важливою сировиною, тому пошуки нових родовищ стали для них головною справою i контролювалися безпосередньо фараонами та жерцями. А система вадi давала вiйську можливiсть непомiтно робити великi переходи i раптово атакувати ворога.
Єгиптяни були вмiлими корабелами. Побудованi ними кораблi виходили в Середземне море. Однiею з перших задокументованих морських подорожей е та, що вiдбулася у XXVII столiттi до н. е., коли з мiста Бiбла до Єгипту було доправлено сорок суден, навантажених кедровими стовбурами.
Подорожi до далеких краiн египтяни вважали чимось жахливим. За iхнiми вiруваннями, якщо мандрiвник помирав на чужинi, вiн ризикував своею душею, позаяк без певних ритуалiв вона не могла увiйти в потойбiчний свiт.
Однiею з найвiдомiших давньоегипетських експедицiй е подорож мандрiвника на iм’я Ханну, що розпочалася за часiв правлiння фараона Сакуре, у 2750 роцi до н. е. Вiн вирушив у мандрiвку за наказом фараона, якому заманулося, щоб Ханну привiз йому з далекого Пунту екзотичнi пахощi. Експедицiя Ханну вийшла з Коптоса, перевалила через височину, що простираеться на схiд вiд Нiлу, перетнула пустелю i вийшла до Косейра, порту на узбережжi Червоного моря. Звiдси Ханну вирушив у краiну Пуонi, чи Пунт. Так давнi египтяни називали землi, що включали частини сучасноi Абiссинii, Сомалi й узбережжя Аравii. Коли Ханну повернувся зi своеi подорожi, вiн здобув загальне визнання i славу, оскiльки його кораблi (зворотний шлях до Єгипту лежав через море) привезли для фараона багато коштовного камiння, яке згодом пiшло на оздоблення храмiв. Вiн велiв викарбувати на великiй скелi свое iм’я й описання очолюваноi ним експедицii. Там е рядки: «Така справа була зроблена вперше вiдтодi, як iснують фараони…»
Завантаження суден для експедицii Хатшепсут. Давньоегипетський барельеф
Пiсля цього випадку Пунт став жаданою метою для багатьох мандрiвникiв, але труднощi подорожi до цiеi землi виявилися такими великими, що бiльшiсть купцiв були змушенi повернутися до Єгипту нi з чим.
Близько 1530 року до н. е. фараон Тутмос I подолав Сирiю й вийшов до верхiв’я Євфрату, де була розташована «Земля Двох Рiчок» – добре вiдоме нам з iсторii Межирiччя. На честь свого походу фараон наказав викарбувати на скелi напис з описом Євфрату. Цiкаво, що египтяни вперше побачили рiчку, яка протiкала в напрямку, протилежному Нiлу, тому в наскальному написi ii назвали «Переверненою водою».
Стародавня вавилонська карта свiту. Вавилон – у центрi
Наступна велика морська експедицiя до Священноi Землi пов’язана з iм’ям царицi Хатшепсут. За кiлька столiть подорож Ханну була призабута, тому в 1517 роцi до н. е. мандрiвники вiдкрили шлях до Пунту заново. У Дер-ель-Бахар’i на стiнi храму зберiгся напис, який перелiчуе привезенi товари: «Кораблi були навантаженi чудесними товарами краiни Пунт: дорогоцiнним лiсом, купами запашних смол, свiжими запашними деревами, чорним деревом, виробами зi слоновоi кiстки в оправi зi щирого золота з краiни Аму, запашним деревом, хезитським деревом, ахемськими пахощами, священною смолою, фарбою для очей, собакоподiбними мавпами, довгохвостими мавпами, борзими собаками, шкiрами леопардiв i тубiльцями з iхнiми дiтьми. Нiколи ще вiдтодi, як iснуе свiт, жоден фараон не одержував таких пiдношень».
Таким уявляли свiт давнi вавилоняни
Ще одним напрямком, який дуже цiкавив египтян, був Пiвнiчний Схiд. Вони пiдтримували торговельнi стосунки з островом Крит та загадковою краiною Рутену, про яку майже не збереглося згадок. Можливо, египтяни називали так одну з вiдомих нам держав, але що криеться за цим словом – остаточно не з’ясовано. Крiм того, вiдомо, що вони неодноразово проходили до Лiвiйськоi пустелi, торгували з племенами, що мешкали в оазисах. Втiм, у тi часи, коли Єгипет був сильною державою, вiн не дуже церемонився з сусiдами i часто влаштовував вiйськовi походи до Лiвii, головною метою яких було захоплення худоби (один з таких походiв дав фараону понад 800 тисяч голiв).
Шумери, якi мешкали в Межирiччi, були ще одним великим осередком культури. Вони мали власнi уявлення про свiт. На давнiх шумерських мапах Земля зображена у виглядi зовсiм круглого диску, який перетинае рiчка Євфрат. На малюнку добре видно, що Євфрат тече з гiр i впадае до океану, який з усiх бокiв оточуе землю. В океанi розташовано сiм островiв правильноi трикутноi форми. Окрiм Межирiччя (його столиця, Вавилон, зображена в центрi мапи), шумери показали розташування ще двох держав – Ассирii та Урарту.
