Чорт зна що. Запропаща душа
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Юрiй Винничук рекомендуе
Книга «Чорт зна що. Запропаща душа» – унiкальна антологiя, присвячена найпопулярнiшому персонажевi украiнськоi мiтологii – чортовi. Тут представленi найцiкавiшi твори нашоi лiтератури, де дiе ця лиха, хитра, пiдступна, а деколи кумедна, добродушна i навiть добра iстота, яка iнколи ще й здатна на шляхетнi вчинки i палке кохання.
Багато матерiалов упорядник розшукав у рiдкiсних виданнях, невiдомих i недосяжних для широких кiл читачiв, на яких тепер чекають несподiванi i захоплюючi вiдкриття.
До книжки увiйшли твори Іоаникiя Галятовського, Левка Боровиковського, Олекси Стороженка, Пантелеймона Кулiша, Ганни Барвiнок, Юрiя Винничука та багатьох iнших. Чимало з них перекладено зi староукраiнськоi, росiйськоi, польськоi та латинськоi мов.
Антология
Чорт зна що. Запропаща душа
© Ю. П. Винничук, упорядкування, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
Сатанинськi фiглi
Украiнський чорт – невтомний жартiвник i дурисвiт. Невiдомо, звiдки слiд чекати його нового пiдступу. А однак, судячи iз творiв цiеi книжки, переважно жарти чорта не такi вже й страшнi, i iм можна протистояти, або навiть повертати собi на користь.
Іоаникiй Галятовський
Представник церковного красномовства XVII ст. i теоретик схоластичноi проповiдi, Іоаникiй Галятовський вчився в Киево-Могилянськiй колегii i був учнем церковного дiяча Лазаря Барановича. Деякий час був учителем колегii, а пiзнiше (1657 р.) ii ректором. У 1669 р. Галятовський став архiмандритом Чернiгiвського Єлецького монастиря, де й помер у 1688 р. Вiн написав збiрник проповiдей «Ключ разумiнiя» (1659 р.), додавши до нього трактат «Наука албо способ зложеня казаня»; видав збiрник оповiдань про чудеса Богородицi «Небо новое» (1665 р.) i збiрник «Скарбниця» (1676 р.), польською мовою написав трактати «Alphabetum rozmaitym heretykom», «Fundamenta» та iн.
Подаю тут оповiдання зi збiрника «Небо новое».
Небо новое
У Фляндрii еден маляр малював образ Пресвятоi Богородицi як мiг найпенкнiй (найгарнiше), а диявола малював яко мiг найшпетнiй (найгидкiше). Показався ему в снi злий дух з гнiвом великим, i напоминав его, i грозив, жеби его так шпетне не малював, але маляр еще барзiй тим побудився i намалював у церквi барзо слiчную Матку Божую, а злого духа барзо шпетного намалював пiд ногами Єi.
Гди тое страшное дивовисько маляр в церквi на стiнi малював, стоячи на риштованю з тертиць учиненому, знагла великий вихор повстав i оное риштоване на землю обалив (повалив). Видячи тое, маляр почав Пресвятую Богородицю о ратунок просити, теди образ Пресвятоi Богородицi руку простяг i оного маляра задержав, вiд рани i вiд смертi заховавши.
Рабi Нахман з Брацлава
Визначний украiнський письменник, що творив на iдишi. Народився весняного мiсяця нiсана 5532 р. вiд створення свiту (1772 р.) в украiнському мiстечку Меджибiж на Подiллi. Батько рабi Нахмана iз Брацлава був сином рабi Нахмана iз Городенки, визначного ученого i проповiдника, провiдного дiяча раннього хасидизму. У ту епоху були прийнятi раннi шлюби, i Нахмана оженили в чотирнадцять рокiв. Вiн поселився в домi тестя, в маленькому селi бiля мiстечка Медведiвка. П’ять рокiв, якi вiн провiв на селi, рабi Нахман посвятив заняттю Торою i молитвам. Одначе уже тодi довкола нього почали збиратися люди, яких притягувала його незвичайна особистiсть. Коли рабi Нахман покинув Медведiвку, йому ще не виповнилося i двадцяти, але багатьом в околицi вiн уже був вiдомий, як хасидський вчений.
У 1798 р. рабi Нахман вирушив до Ізраiлю, переживши захоплюючi пригоди (вiн потрапив у полон до туркiв i жиди Родоса викупили його), повернувся додому i на початку 1799 р. поселився у Златополi на Черкащинi, де й прожив наступнi два роки.
У 1808 р. вiн захворiв на сухоти, а через два роки переселився до Уманi, знаючи, що там йому судилося померти. В Уманi минули його останнi днi, i восени 1811 р. вiн помер. Могила його в Уманi користуеться великою популярнiстю.
Рабi Нахман писав багато, але й багато палив. Одна з його книг «Історii про незвичайне» вийшла у свiт пiсля смертi автора. Бiльшу частину цих iсторiй рабi Нахман розповiв хасидам в останнiй рiк свого життя на iдишi, мовi простого народу.
Хасидський свiт був достоту переповнений iсторiями, якi передавалися усно з поколiння у поколiння, однак «Історii про незвичайне» стоять завдяки своiй своерiдностi вiдокремлено. Зазвичай, хасидська iсторiя – це оповiдь про конкретну особу, про ii праведнiсть, вчинки i святiсть, про чудеса, сотворенi нею, чи про мудрi висловлювання i пов’язанi з ними звичаi. На вiдмiну вiд них, iсторii рабi Нахмана обрамленi в художню форму, у жанр чародiйноi казки.
Оповiдь рабi Нахмана переклала з iдиш Ольга Лучик.
Дивовижний кiнь
Жив-був один чоловiк, що не вiрив в iснування злих духiв i бiсiв, якi збивають людей з пантелику, хоча подiбних випадкiв вiдомо безлiч. І ось якось уночi хтось постукав у дверi й закликав його. Вийшов вiн i побачив незнайомця, що тримав за вуздечку чудового жеребця. А був цей нiчний гiсть бiсом, i вiн сказав господарю:
– Чи не хочеш купити коня?
Глянув той на красеня жеребця i спитав:
– Скiльки ти за нього просиш?
– Чотири червiнцi, – вiдказав бiс.
Подумав чоловiк, що справжня цiна жеребцевi – не менше восьми червiнцiв, та й заплатив продавцю стiльки, скiльки той просив, i лишився тою оборудкою задоволений.
Назавтра вiн повiв продавати жеребця на базар. Зiбралися довкола покупцi i вiдразу ж почали пропонувати йому великi грошi, але вiн подумав: «Напевно, вартуе цей кiнь удвiчi дорожче, якщо дають за нього так багато», – i вiдмовився.
Вирiшив податися в iнше мiсце, щоби там продати коня вигiднiше. У тому мiсцi йому теж готовi були заплатити стiльки, скiльки вiн заломив, але вiн знову передумав, сказавши собi: «Цей жеребець вартуе удвiчi дорожче».
Так вiн ходив зi своiм конем доти, доки не пiдняв цiну на скакуна до кiлькох тисяч, та все нiяк не вiдважувався продати його, побоюючись продешевити. Нарештi став просити за жеребця стiльки, що таких грошей не було нi в кого – хiба що у самого царя.
Привiв вiн тодi коня до царя, i той запропонував йому величезнi грошi. Весь царський двiр захоплювався диво-жеребцем.
Але й царська пропозицiя не задовольнила того чоловiка, i сказав вiн:
– Насправдi кiнь вартуе куди бiльше!
Так i не змiг цар купити в нього скакуна.
Вийшов чоловiк iз царського двору i подався до фонтану, щоб напоiти коня. Коли наблизились до води, скочив жеребець у ринву, з якоi витiкала вода, i щез iз його очей. Чоловiк закричав не своiм голосом, оточили його люди i почали розпитувати:
– Що сталося? Чому ти кричиш?
Вiдповiв iм, що його красень-кiнь скочив у ринву i щез у нiй. Але тi не повiрили йому i вiдлупцювали його, взявши за божевiльного: чи можливе таке, щоби кiнь пролiз у вузеньку ринву?
Переконавшись, що йому не повiрили i мають за йолопа, зiбрався вiн уже йти додому, коли раптом помiтив голову жеребця, що визирала з ринви.
– А-а-а!.. – закричав.
І знову на галас збiглася юрба, i знову пригостили його штовханами.
– Чого ти верещиш, дурню!
Хотiв вiн вже, було, йти, коли тут, на бiду його, привидiлося знову, що бачить свого коня. У третiй раз закричав вiн, i знову, як i ранiше, його добряче вiддухопелили.
Отак Сатана водить людину за нiс, постiйно заманюючи у своi сiтi брехнею та обманом. А людина пiддаеться йому, слiдуючи за привидом удачi: здаеться iй, що ось вона ii впiймае – як раптом привид щезае.
Левко Боровиковський
Народився 10. ІІ. 1808 р. у с. Мелюшки на Полтавщинi. Широкому колу читачiв вiдомий бiльше як поет i байкар, хоча в його творчому доробку е шiсть прозових казок росiйською мовою. Боровиковський збирав народний фольклор i, очевидно, окремi своi записи вирiшив художньо опрацювати, публiкуючи в часопису «Отечественные записки» у 1840 р.
