– Нiчо. Прокинеться Омелько i, як побачить портрет, зi сну буде уважати його за самого чорта й настрашиться.
– Ану-ну!.. – далися чути голоси парубочi.
– Добре, тiлько нехай кожен з вас за порядком стоiть пiд вiкном кузнi, щоби видiти, як настрашиться Омелько чортового образа.
– Добре, добре, – згодилися парубки.
Сказали, зробили. Як тiлько Омелько захропiв, маляр увiйшов до кузнi, намалював на дверях портрет чорта i пiдписав пiд ним, що се сам Дiдько, а потому парубки стали за порядком пiдглядати Омелька через вiкно. Не треба було довго чекати, кузня не була натоплена, а рiздвяний мороз скоро вигнав хмiль з Омелька. Прокинувся, потягнувся, позiхнув, протер очi, а побачивши чортiв портрет, спросоння взяв його за самого чорта, i сказав:
– Еге, ти знова був ласкав прийти? – Портрет мовчав. – Якого чорта, прости Господи, ваша свiтлосте, з’явилися передо мною? Може, хочете мене своiм видом полохати? – Чортiв портрет мовчав. «Е, то, певно, котрийсь хлопець перебрався за чорта i хоче мене наполохати», – подумав Омелько – i, схопивши полiно, крикнув: – Слухай ти, чортiв сину: як звiдси не заберешся, то диви, чим обiрвеш. – І Омелько показав полiно. Чортiв портрет не промовив i слова. – Ну, коли так, то стережи ж свою чортячу пику! – закричав Омелько й кинув полiно в дверi з такою силою, що аж дверi отворилися. – Еге, диви, яка кумедiя, та се не справдешнiй чорт, лише намальований, тай ще як – хоч дай йому табаки понюхати, – мовив Омелько, стоячи перед чортовим портретом i хотiв його стерти. Але тут його задержала гадка, хто ж це намалював портрет: чи сам чорт, чи хлопцi? І що подумають собi тi, що намалювали, про його вiдвагу, якщо вiн його зiтре?
– А щоби ви мазярi, – каже, – галушками вдавились, якщо ви християнськi душi, а якщо се чорти намалювали, то… Ви гадаете, що я настрашуся вашого портрета i замажу його? О, нi, проклятущi, я от що зроблю вашому портретовi!..
Омелько плюнув у лице портрета i, показавши йому язика, лiг спати.
Прийшла Мотря. Увидiвши чортiв портрет, страх як перепудилася i зняла такий крик, що навiть Омелько збудився i, протираючи очi, розглянувся на всi сторони, думаючи, що кузня горить.
– Ой, лишенько! Ой, в боцi коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! – йойкала Мотря.
– Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тiлько чортiв портрет! – промовив Омелько.
– Тепер i я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?
– Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, i самi чорти!
– Зiтри його, чоловiче! Та не видиш, який вiн страшний?
– Що вже стерти, то таки не зiтру.
– Та чому?
– А хоч би i тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, – вiдказав Омелько i знов плюнув на портрет чортовий.
І просила, i благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортiв портрет. – Омелько стояв при свому.
Чортiв портрет таки лишився на дверях кузнi i був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечiр, чи вдень – як тiлько Омелько захоче плюнути, вiн обертаеться до портрета, плюе йому в пику i ще налае його свинею, або собакою…
Страшним голосом скликував Дiдько чортiв; стiни пекла дрижали i мало що не повалилися. Чорти, трясучись та поховавши хвости, спiшать до свого наставника i пана, а наблизившись на вiдповiдну вiддаль до його трону, б’ють поклони й стають в ряди по «чинах».
– В чиiм околi живе коваль Омелько?! – заревiв Дiдько.
Чорти мовчали i, глядячи один на другого, рушали раменами.
– До кого я говорю! Щоби хвости вам повiдсихали! – ще грiзнiше заревiв Дiдько.
– В мо… мо… мо… iм, – запищав один чортик, ховаючись за инших.
– Ходи-но сюди! – гаркнув Дiдько.
Трясучись та корчачись, колесом пiдкотився чорт до трону i присiв перед ним на колiна.
– Хрест би тя побив, як ти мiг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насмiхався над нашим портретом?!
– Та… та… то… ох, всесвiтлий i благородний владико темноти, сей Омелько такий вiдважний, що навiть нас, чортiв, не боiться…
– А чому ж вiн нас не боiться?.. Га! – заревiв Дiдько.
Чорт затремтiв i, лежачи бiля його нiг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять нiякоi капостi.
– Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! – заревiв Дiдько так, що чорти зi страху поперевертались.
– Ви… ви… винен, – пропищав згрiшилий чорт.
Але Дiдько схопив його за язика i з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лiкоть iз рота. Чорт заскавулiв, кинувся i завертiвся вовчком.
Опiсля схопив Дiдько чорта за хвоста i став вертiти ним так скоро довкола своеi голови, як колесо вертиться у скоро iдучого воза. Пустивши хвоста, вiн схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав i, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши iз рук роги, Дiдько так промовив до винуватця:
– Пам’ятай, бабський язичку, собача пантарко, нужденна калiко, як ти менi не погубиш коваля Омелька, то вiдiрву тобi язика, поламаю роги i прожену з-помiж чортiв. Геть! – прокричав Дiдько i, вхопивши чорта за ногу, шпурнув ним з пекла просто в село Млинки.
Нечуванi речi почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишнiх хуторах; лиш що вiзьме хто-небудь залiзну рiч до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру вiзьме в руки чоловiк, а баба за коновки або вiдро, глянь – або зiпсуються, або поламаються. Потяглись цiлою громадою млинкiвцi i хуторяни до кузнi Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.
Дуже втiшився Омелько, що дiстав так багато роботи i гаряче взявся до неi, але попрацювавши два днi, бачить, що роботи все бiльше i бiльше, кинув молот, i витираючи краплi поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.
– Здоровi були, батечку, – крикнув циган, пiдходячи до Омелька, – я до вас, батьку.
– Чого потрiбно?
– От знаете, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.
– А, бодай! Тут i без тебе стiлько роботи навалили, що не можу собi сам дати ради.
– Ей, батечку, будьте ласкавi справити.
– Забирайся! Не маю часу.
– Ну, то позвольте менi самому.
– А хiба ти коваль?
– Ба, та ще який! Ти такого iз роду вiка не бачив.
– Справдi?
– Ось гляди.
– Та ви, цигани, всi хвалитись вмiете.
– Я без хвальби кажу, що ти такого коваля нiколи не видав.
