Чорт зна що. Запропаща душа

Народився 14 ІV.1829 р. в с. Данилівці біля Барвінкова на Харківщині. Закінчив Петербурзький університет. Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не стосувався історії України («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч». Помер письменник 6. ХІІ.1890 р. у Петербурзі.

Оповідання «Біс на вечорницях» було вперше опубліковане в журналі «Современник» в 1852 році під назвою «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї», але згодом автор його переробив і воно ввійшло у зібрання творів уже з новою назвою. «Біс на вечорницях» подається в перекладі упорядника українською мовою за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.

Біс на вечорницях

Не такий страшний чорт, як його малюють.

Йшов Явтух Шаповаленко віддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всі вікна і зачіпаючи всіх перехожих. Ішов присмерком на вечорниці, які справляла в складчину молодь поблизької слобідки в лісі на водяному млині, і тому-то він розфрантився, наче павич.

Сині панкові шаровари, щойно куплені на торзі, були туго-претуго перетягнуті паском, на якому висіли гребінець, коротенька люлька і дві червоні, десь підхоплені скиндячки; від цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вітру. Холоші шароварів були заправлені у високі, з залізними підковами чоботи. Поверх білої сорочки з синьою та червоною вишивкою під ковніром, на плечі була по-молодецькому накинута сіра, з чорними сердечками на поясі, свитка, а на голові – висока, з синім сукняним верхом шапка-бирка. У лівому його вусі теліпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишені шароварів визирав кінчик жовтої з розводами хустинки.

І йшов він, викидаючи різні коники. То пропхає голову у вузеньке віконце підсліпуватої вдови і над самим її вухом гукне: «А-гу!» То зовсім несподівано перед хатою волосного писаря почне на руках і ногах котитися колесом, гублячи в поросі то люльку, то хустинку, то капшука з тютюном, то посіє цілу доріжку п’ятаків; то поженеться за юрбою вичепурених дівок, і вони розлетяться від нього з вересками і зойками, наче зграя горобців од яструба… То, нарешті, угледівши двох сторічних дідуганів, братів Слив’яшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починає танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять підківками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом і в її хмарі майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звівши з подушок ошелешене обличчя, спросоння ніяк не може второпати, що перед ним діється, пролітає далі й щезає за рогом.

– Козачина! – прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. – Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленку!

І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Слив’яшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.

«Приємно жити на світі! Ох і приємно!» – думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.

Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо… Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника…

– І що за краля ця Найда! – міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. – Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда – моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!

Розсунувши кущі, він сміливо рушив через ліс. Темрява і мертва тиша довкола. Ні соловей, ні пугач не колошкають лісу. Поміж деревами проти місяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гілками й колодами… Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарікаючи на людську працьовитість.

– Оце-бо народ, тії ізюмці! П’ять літ шпорталися по пояс у воді, а вибудували такого моста, що й з нечистим, прости Господи, не розминешся.

І раптом бачить – якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться.

– Киш! – гукнув Явтух, а воно й вусом не повело: і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком.

Еге, кепські справи! Тільки спом’янув нечистого, а він уже навперейми! «Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!» Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами…

– Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! – пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. – А бодай тобі! – додав, коли вивернув кишені – ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей. Все там, у болоті. – Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..

Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.

Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує:

– А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!?

Закипіла помста в його грудях.

– Не піддамся! – крикнув і плюнув набік. – Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!

Сказав і щодуху помчав до міста.

Та не подолав Явтух і половини шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини… Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю – ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі… Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика… Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.

Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.

– Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!

– І я! І я! І я бачила, – посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. – Куди ж воно поділося? Як у воду впало!

– Та й справді дивно: куди б йому дітися?

– Та чи не під діжку заліз який дурень?

– Може, й під діжку! Ану-ну…

– Та ні, заждіть, – спинив їх ткач. – Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.

– Може, й так! – вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.

На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна – а воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! – вигукнув мало не крізь сльози. – То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?» І він од розпачу гримнув кулаком у двері… І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе м’язистого п’ястука:

– Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки нап’юся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!

Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. У хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.

– Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!

Це була хата молодиці Ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!» – подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір… Зодяг довгу жіночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червоні сап’янові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.

– Якби не вуса – чиста тобі молодиця! – сказав, усміхаючись. – І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мов писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!

Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір… Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» – сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі… Протер очі, глянув униз – і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.

– А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? – говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. – Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! – каже бісеня і клацає зо сміху зубами, несучи його дедалі вище й вище.

Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс – все пощезало під ногами… Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.

– Куди це ти несеш мене, дядечку? – спитав жалібно Явтух.

– А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися…

– А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?

– Ну, то туди тобі й дорога! – відказав чорт і рвонув ще скоріше.

«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» – подумав Явтух і змирився зі своєю долею.

Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.

Раптом чує Явтух – щось у повітрі голосно зашуміло, і водночас чортик за його спиною затремтів і запискотів, наче мишеня.

– Ага! То ти дівок волочиш, сякий-такий?! – пролунав хрипкий і лютий голос, і стара зморщена відьма верхи на мітлі налетіла на дідька з кулаками.

– Та це не дівка! Це парубок! – заскавулів чортик, тремтячи усім тілом.

– Який парубок?.. Ах ти, жабеня пулькате!

– Ой, Мавро Онуфріївно! Та я, бігме, правду кажу! – верещав сатана під відьминими штурханами.

– Ось я тобі! Ось я тобі! – шаленіла відьма, не знаючи вже із якого боку лупцювати.

Нарешті вона вхопила бісеня за волохатого карка і так його почала трусити, що спочатку з її рудої коси злетіла хустина, а потім із кігтів чортячих випав Явтух і вниз головою полетів удолину… «Ну, тепер уже й мені лиха година настала!» – подумав чортик і помчав угору, надіючись гепнути відьмою об місяць і струснути з себе…

І довго ще в повітря злітали клапті вовни й пучки волосся з обох сторін, а люта сварка потрясала темні простори. А Явтух летів сторчголов на землю…

А тим часом весело лунала розмова в низенькій світлиці заміського млина. Складчина цього разу вдалася якнайкраще, бо, по-перше, мірошник, старий удівець і скупердяй, поїхав у Чугуїв на ярмарок, а дочка його зосталася, а по-друге, ще тому, що багато хто з молоді надіявся цього разу уладнати свої любовні справи.

Підлога була гладенько вимита і вимащена вохрою, стіни свіжовибілені, оздоблені вінками і жмутами квітів. Піч яскраво горіла, і на гарячих сковорідках шипіли на ній, купаючись в олії, пшеничні горішки, яшні млинці і сластьони. Дубовий стіл, накритий білим обрусом, красувався під образами. На ньому стояли карафи з горілкою і брагою. На лаві коло печі лежало тісто, яйця, цинамон і стручки перцю. Біля столу крутилися дві молодиці – одна з них Ївга Лобода, – замішуючи печиво. На лавках, перекинутих відрах і ночвах сиділи дівчата і парубки. Сміх, гомін і співи перемішувалися з тріскотом печі і хурчанням веретен. Дівчата тягли з гребенів пряжу і весело водили веретенами. Парубки теж не дармували – той точив дерев’яне горня, інший стругав веретено своїй дівчині, третій гнув дугу, а четвертий розмальовував вивіску для хутірського шинку. А довготелесий Бублик під загальний регіт узявся цупити з печі гарячі галушки, вгощаючи своїх неприступних красунь. Всі веселились, реготали й галасували. Не веселилася тільки молода мельниківна…

Минуло вже чимало часу, а її хлопця не було й не було. Спочатку вона вирішила, що він зайшов до свого приятеля писаря, потім їй здалося, що він лише придурюється і що давно уже прийшов та сховався десь поблизу, може, за хатою, вичікуючи, коли вона не витерпить і вибіжить сама йому назустріч. Вона вже готова була встати і вийти, але таки не зробила цього, бо подумала, що не варто розбещувати нареченого.

Так вона й залишилася сидіти, слухаючи, як хтось розповідає казку, та крутячи веретеном. Нитка в неї обірвалася і веретено випало. Найда нагнулась і раптом побачила під лавою в куточку щось худеньке, маленьке, чорненьке, воно вертіло хвостиком і блискало вузенькими очима. Найда відразу второпала, що воно за звірина, і затремтіла від страху. А чортик шмигнув уздовж стіни і зник за дверима. Окрім Найди, ніхто його й не помітив. Але тут вона відчула, що незрозуміла сила тягне її надвір. Вона добре знає, що там, за дверима, чекає на неї оте страхіття, що вона перелякається на смерть, зустрівшись із ним сам на сам, а все ж не може себе перемогти. Затерпаючи всім тілом, поклала гребінь на лаву і прочинила двері.

– Куди се ти, Найдо? – спитали подруги.

– А ось… в загороду… корові сіна підкласти.

У темних сінях не було живої душі. На ґанку так само. І на подвір’ї. Тільки попід тином бігав кіт.

– Васю, Васю, Васю! – покликала вона його, але кіт почалапав чогось у садок.

«Ще наш кіт до лісу забіжить!» – подумала Найда і вибігла в садок. Та не встигла зробити вона і п’яти кроків, як кіт обернувся до неї і почав нявчати найжахливішим чином. Холод пробіг по її жилах.

– Киш! – скрикнула й заплескала в долоні, але кіт настовбурчився та й, наблизившись до неї стрибками, випустив величезні кігті і став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що відсвіт падав на сусідні кущі й тин. Його нявчання стало ще гучнішим, і він, вигинаючись, почав рости доти, доки не виріс із добре теля…

Найда хотіла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землі; хотіла закричати, але язик задубів і не рухався. А тим часом котяра смачно позіхнув (при цьому і його червоний язик скрутився, мов змія) і, ставши на задні лапи, простяг до неї вусату морду…

– Тьху! – крикнула Найда і сховала личко.

– За що ж ти сваришся? – спитав у неї ніжний та солодкий голос.

Найда зиркнула з-під лоба й бачить – перед нею стоїть уже не кіт, а Явтух, її Явтух, милий суджений… Вона не може надивитися і очам своїм не повірить…

– Се ти, Явтусю?

– Я, моя кралечко!

– Як же ти налякав мене! А мені бозна-що привиділося!

І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін – всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.

Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стіл. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Явтух сидів у шапці, склавши руки.

– А ти чого оце паном розсівся? – буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. – Не велика птаха, сам наїсися. Нá рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.

Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд индика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст – і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх.

Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» – подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.

– Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! – заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. – Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!

– Чорт! Чорт! – загалайкали всі і вмить розбіглися з хати хто куди.

Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка і на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» – отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.

Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!» Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.

А що ж було зі справжнім Явтухом? Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.

Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків – наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…

Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів чавунець, а довкола смалили люльки кілька чумаків.

– Дай Боже здоров’я, пани-брати! – гукнув Явтух.

Чумаки, не підносячи голови, не ворухнувши ані плечем, ані вусом, в один голос відказали:

– І тобі дай Боже!

– А я до вас!

– Ласкаво просимо! – відповіли чумаки, спокійно попихкуючи у свої люльки.

Явтух встав на копиці, обсмикав на собі спідницю, поправив коралі і юпку і звернувся з такою мовою до чумаків:

– А погляньте-но, добрі люди, в чому я!

Чумаки повиймали з ротів люльки і підвели голови.

– Гарно? – спитав Явтух.

– Гарно!

– І черевички гарні?

– Гарні!

– А хустина?

Чумаки, що знову, було, почали курити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:

– І хустина гарна!

– Хліб-сіль вам! – сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. – Мабуть, борщ із рибою варите?

– Ні, кашу з салом.

Явтух підсів до вогню.

– А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?

– З Криму.

– По сіль їздили?

– По сіль.

– А де ми тепер, пани-брати?

Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.

– Тобто… теє, як його… е-е… де оце місце, на якому ми тепер сидимо? – додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.

– Де оце місце? – перезирнулися знову чумаки.

– Еге ж, люди добрі!

– А за Черкасами!

– Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це від нас верстов із тисячу буде! Іще звідти… себто звідси… коробейники до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За пів ночі пролетіли тисячу верстов!

Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.

– То се ти, виходить, нетутешній?

– Та вже ж нетутешній… Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари… Ну, дивисá! – вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.

– Але те все ще байка, – додав Явтух наприкінці оповіді. – Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я, падаючи, підхопив тую хустину. Мабуть, річ неабияка! – завершив Явтух, розгортаючи перед чумаками яскраву, небачених кольорів хустину.

– Ото бісове кодло! Ще й козириться! – сміявся парубок, збираючись сховати знахідку, але тут побачив, що за плечима в нього сидить руда простоволоса баба і тягнеться кістлявою рукою до хустини. – А! То ти тут! – скрикнув Явтух так, що всі чумаки навіть підскочили на місці.

Хлопець зловив відьму за руку, а та забилася, затіпалася, запищала, мов заєць, і стала підніматися разом із Явтухом на очах у здивованих чумаків. Тихо виплили вони в повітря і, освітлені відблисками багаття, розчинилися в темряві, перетворившись у червонаву цятку… І довго ще чумаки в сивих баранячих шапках сиділи під копицею, задерши голови, і непорушно дивилися в порожнє небо…

Мов легеньке перо, підхоплене вітром, летів Явтух по небу, вчепившись за відьму, а відьма кидалася з боку на бік, вибиваючись із сил. Нарешті піднялись вони так високо, що мало не зачепилися за ріжок місяця, а далі, коли чарівниця ухоркалась, то почали спускатися на землю. Явтух поводився спокійно і стежив тільки, аби не випустити її з рук… За якийсь час бачить: далеко-далеко внизу заблищали вогні, спочатку один, потім другий і врешті цілі сотні. «Що б це таке було? – думав Явтух. – У нас в Ізюмі давно вже сплять. А може, це Полтава або Бахмут?» Повітря лопотіло повз його вуха, а назустріч йому мчали чудові картини!.. Урвища й скелі покриті лісами, на скелях кам’яні фортеці та замки, оточені мурами, ясні озера в темних садках; долини глибокі, наче криниці; і нарешті ціле велетенське місто, залите вогнями, як небо зорями. Явтух лише приглядався, куди йому доведеться гепнути, але раптом відчув, що знову тихо і плавно на щось опустився, і став на ноги. Проте в цю мить відьма добряче смикнулася й таки вирвалась із його рук, чкурнувши, мов блискавка.