І став розповiдати ось що:
– Їду, – каже, – я на хутiр. Вже минув i Гостру Могилу, i Кривоносовi Ночви; в’iжджаю у свiй лiс; аж наздоганяю двох чоловiкiв. Дивлюся: знайомi люди, макiвськi козаки. – «Добридень!» – «Добридень!» Слово за слово i не помiтив я, як опинились ми бiля хутора й кiнь ударив голоблями в ворота. Ну, стороннього чоловiка треба прийняти! Пiднiс я iм по чарцi настоянки i почастував медом. – «А я ось, – кажу, – приiхав убирати з пасiчником сiно. Хоч воно тепер ще й свято… ну, та Бог простить: така робота – та ж гульня!» – «Ось i до речi, – сказали козаки, – все одно нам нiчого буде вдома робити; ми вам допоможемо». – Добре, взялися до роботи; робота йде, вже не можна краще: копицi раз у раз виростають одна за одною. Що треба було б цiлий день робити, то в нас народилося за годину. Проте непевнiсть у менi якась взялась: що це за диво? Руки самi так i машуть. Дивлюсь на козакiв: що гребне, то й копиця; ну сказати, словом, куди ще рано скiнчили роботу. Побачивши, що дiло наближаеться до кiнця, я звелiв пасiчниковi варити кашу. Не встиг оглянутися – сiно все складено як слiд, i дiд уже знiмае казанок з триноги. – «Що за лихо! – подумав я, – чи менi все так здаеться, чи справдi тут щось недобре втрутилось!» Ось громадiльники, поклавши на плечi граблi, пiдiйшли до казанка й почали пiснi; а слiдом за ними заспiвав, здавалося, ввесь лiс: берези почали похитуватись i пiдводити тоненьким голоском, дуби зашумiли басом, а сосни так i сопiли надувшись. – «Що це? Слухайте!» – кажу я громадiльникам, показуючи на лiс. – «Вiтер!» – вiдповiли громадiльники й засмiялись; i в далекому степу теж залунав смiх, начеб цiла громада козакiв зареготала. І раптом вiдлiг у мене вiд голови туман, i все стало менi здаватися звичайним. Випивши по чарцi, стали ми полуднувати. Тут знов очi моi почали дивитися, як крiзь сито, i менi здалося, що дерева зiйшлись коло нас у коло, нахилились i заглядають у казан. Подивився я на козакiв: сидять незнайомi люди; на них якесь дивне убрання – москалi не москалi, нашi не нашi; сказать би рядичiвськi нiмцi – так нi ж! тi все-таки до людей подiбнi; а цi бог зна що!.. Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на головi заворушилось; як навiжений скочив я, – i менi здавалося, що все скочило за мною i ловить мене за поли. Не пам’ятаю сам, як сiв на воза, погнав конi. По коренях, по пеньках понiсся я без пам’яти. І враз – небо потемнiло, крiзь дерева блиснув мiсяць i зiрки. У лiсi щось вие, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш. Заплющивши очi, я гнав конi; але мимохiть бачив, як русалки, повиснувши на верхiв’ях берез, учепившись за довге вiття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються пiд ноги коням, а конi летять, мало не вискочать iз шкiри. Вже б давно пора виiхати з лiсу; але дорога начеб витягнулась удвое.
Нарештi яскраве свiтло ослiпило менi очi; i коли я прозрiв, передо мною показався Воронiж: сонце стояло на заходi, на вулицях люди, i я не опам’ятався, як влетiв на подвiр’я.
Пiд час розповiдi Бурдюгова жiнка сидiла замислившись i втопивши очi в землю, дивувалась з чудноi подii.
– Так, – сказала нарештi вона, – страшно! – i, пiдвiвши очi, побачила, що нiкого в хатi нема; дерев’янi тарiлки, ложки, хлiб – розкиданi на пiдлозi; каганець блимае i з кожним блимком гасне; нiч, стiни, вiкна – все вкрито червоним свiтлом i дрижало; крiзь вiдчиненi в другу хату дверi чорнiла страшна темрява.
Жах i холод пройняв усе ii тiло, вона закричала й кинулась з хати. На вулицi хтось схопив ii за руку й питав:
– Чого ти кричиш, кумо?.
Бурдюжиха пiзнала свою сусiдку; розповiла iй усю подiю i просилася переночувати в ii хатi. Довго розпитувала й дивувалась сусiдка, потiм сказала:
– Слухай, сестро! Тепер чоловiк мiй п’яний i не дасть спокою нi менi, нi тобi; а коли хочеш, лiзь на хату, там заснеш спокiйно: там е постiль; може й я до тебе прийду.
Бурдюжиха залiзла по драбинi на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сiрiти ранок, почулось iй крiзь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очi, що сама сидить на вишнi в своему садку, а пiд вишнею плаче маленький ii син i ввесь тремтить вiд ранкового холоду!
Послухайте тепер, що було в цей час з Бурдюгом. Коли доказав вiн до того, як козаки зробились незнайомими людьми, йому й синовi привидилось, що цi самi люди сидять мiж ними за столом, i вони побiгли. Але ось ще дивнiше: хоч Бурдюг i розповiдав про русалок та iнше, а тим часом усе це з ним було саме так, як розповiдала другого дня жiнка. Вибiгши без шапки на вулицю, довго не знав Бурдюг, що йому робити: повернутись додому – страшно; а йти до кого-небудь на нiч i розповiсти про свiй переляк – соромно. Тут хтось ударив його по плечу.
– Здоров, куме!
– Здорово був, Кiндрате! – вiдповiв Бурдюг.
– А куди це ти розiгнався?
– Та ось наскучило сидiть вдома. Хотiв було пройтись до когось, та й сам не знаю, – каже Бурдюг, намагаючись свiй тремтючий голос зробити спокiйним.
Кум, здавалося, не помiчав i того, що Бурдюг був без шапки.
– Ходiмо до мене, – сказав вiн, – ти давно вже в мене не був.
– Прошу, ходiмо! – вiдповiв Бурдюг, радiючи щиро його запрошенню.
І пiшли. Поволi Бурдюг заспокоiвся пiсля свого переляку i вже безпечно смiявся з оповiдань свого кума про литвинiв, що той iх бачив за Десною, коли возив до Новгорода продавати хлiб. Тим часом вiн наперед уявляв, з яким задоволенням вип’е в кума кухоль вареноi, а може ще й повечеряе. Нiч була ясна. Мiсяць сяяв над iхньою головою й розсипався срiблом по городах, по садках, по вибiлених хатах. Очi наших подорожнiх побачили греблю; за нею заблищав став, ввесь осяйний. Ось i кумове подвiр’я. Заходять вони до хати: ясно, повна хата людей, i музики грають. Вiдомий в усьому Воронежi скрипаль Ковтун, похитуючи головою, задае козачка, присвистуе й примовляе. Ставнi дiди, взявшись у боки, з важним виглядом працюють ногами, виставляючи вперед то одне, то друге плече; хто жвавiше, той порою вдарить ще й навприсядки, i червоновидi молодицi, в парчевих очiпках, похитуючися, як качки з боку на бiк, виступають уперед, здригуючись плечима, пiддзвонюючи намистом i дукатами й побрязкуючи дзвiнкими пiдковами.
Бурдюга прийняли, як дорогого гостя. Господиня зараз давай частувати його, спершу настоянкою, а потiм за вечерею й вареною. Звеселився наш старий i став пускати такi баляндраси, що в молодиць гачки на юпках розстiбувались вiд реготу, а козаки раз у раз хапались за пояси. Пiсля вечерi вiн перший затiяв ручкову[3 - Ручкова – танець.] й вибрав собi в пару не просту яку-небудь бабу, а ледве не самого голови невiстку.
Гульня зайшла за пiвнiч. Бурдюг почував, що голова його начеб не тримаеться на плечах. Досить уже танцювати: ноги не зводяться. Вiн мав силу тiльки сидiти на лавцi й кружати варену. Бiля нього зiбрався гурток. Стали розповiдати всяку всячину: звiдки взявся тютюн, i як ганявся чорт за вовком, i як локотський козак Цимбалистий три роки бiгав вовкулакою.
– Та що ж це за оповiдання? – сказав Бурдюг, поставивши на стiл свiй кухоль з вареною й витираючи своi вуса. – То вже штука, так штука! І не далi, як сьогоднi зi мною сталася. Та ось, щоб я не дочекався свiта Божого, коли неправда!
Тут вiн перехрестився… i враз усе, що було перед його очима – гостi, музики, варена – все враз щезло, як i не було! Дивиться – недалеко вiд нього млин; сам вiн сидить на стовпi; навколо вода; повiвае ранiшнiй вiтрець, снуеться по водi легка пара; а пiд другим берегом став червонiе й рум’яниться, вiддзеркалюючи в собi схiд. Страшно! Ось тiльки поворухнись… i якраз полетиш у воду; а пiд млином, кажуть, така глибiнь, що й мiри нема! На його щастя, недалеко вiд млина, мiж кущами плюшняку, плавав рибалка Божко.
– Гей, друже, допоможи! – закричав йому Бурдюг.
– Що за лихо! Здаеться Федiр Бурдюг? – каже Божко, пiдпливаючи до нього човном. – Який це, свате, не гнiвайся тiльки, чорт висадив тебе на цей присiх?[4 - Присiх – стовбик.]
– Та вже, видно, не хто iнший, як сатана пожартував так зi мною, – вiдповiдав Бурдюг; обережно спустився в човен i переiхав на берег.
Кажiть же пiсля цього, що лукавий не волен водити за нiс хрещеного чоловiка! А все це адже з-за того, що люди не шанують свят Божих i живуть не по-християнському.
Григорiй Данилевський
Народився 14 ІV.1829 р. в с. Данилiвцi бiля Барвiнкова на Харкiвщинi. Закiнчив Петербурзький унiверситет. Друкуватися почав ще студентом, опублiкувавши вiршi, украiнськi казки у власнiй обробцi та статтi. Згодом утвердився як майстер iсторичного жанру. Майже всi його твори так чи iнакше торкаються Украiни, хоч i писанi росiйською мовою. Письменник вводив у дiйовi особи украiнцiв навiть тодi, коли твiр i не стосувався iсторii Украiни («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рiк»). У своiх статтях не раз палко виступав за надання права украiнськiй мовi, здобувши собi славу украiнського патрiота. Написав також кiлька фантастичних оповiдань: «Бiс на вечорницях», «Життя через сторiччя», «Витiвки духiв», «Прогулянка домовика», «Старi черевики», «Христос-сiяч». Помер письменник 6. ХІІ.1890 р. у Петербурзi.
Оповiдання «Бiс на вечорницях» було вперше опублiковане в журналi «Современник» в 1852 роцi пiд назвою «Повiсть про те, як козак побував у Бахчисараi», але згодом автор його переробив i воно ввiйшло у зiбрання творiв уже з новою назвою. «Бiс на вечорницях» подаеться в перекладi упорядника украiнською мовою за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.
Бiс на вечорницях
Не такий страшний чорт, як його малюють.
Приказка
Йшов Явтух Шаповаленко вiддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всi вiкна i зачiпаючи всiх перехожих. Ішов присмерком на вечорницi, якi справляла в складчину молодь поблизькоi слобiдки в лiсi на водяному млинi, i тому-то вiн розфрантився, наче павич.
Синi панковi шаровари, щойно купленi на торзi, були туго-претуго перетягнутi паском, на якому висiли гребiнець, коротенька люлька i двi червонi, десь пiдхопленi скиндячки; вiд цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вiтру. Холошi шароварiв були заправленi у високi, з залiзними пiдковами чоботи. Поверх бiлоi сорочки з синьою та червоною вишивкою пiд ковнiром, на плечi була по-молодецькому накинута сiра, з чорними сердечками на поясi, свитка, а на головi – висока, з синiм сукняним верхом шапка-бирка. У лiвому його вусi телiпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишенi шароварiв визирав кiнчик жовтоi з розводами хустинки.
І йшов вiн, викидаючи рiзнi коники. То пропхае голову у вузеньке вiконце пiдслiпуватоi вдови i над самим ii вухом гукне: «А-гу!» То зовсiм несподiвано перед хатою волосного писаря почне на руках i ногах котитися колесом, гублячи в поросi то люльку, то хустинку, то капшука з тютюном, то посiе цiлу дорiжку п’ятакiв; то поженеться за юрбою вичепурених дiвок, i вони розлетяться вiд нього з вересками i зойками, наче зграя горобцiв од яструба… То, нарештi, угледiвши двох сторiчних дiдуганiв, братiв Слив’яшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починае танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять пiдкiвками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом i в ii хмарi майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звiвши з подушок ошелешене обличчя, спросоння нiяк не може второпати, що перед ним дiеться, пролiтае далi й щезае за рогом.
– Козачина! – прихвалюе в одне слово ватага парубкiв, проходячи повз танцюриста. – Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленку!
І Явтух розумiе, що вiн таки й справдi козачина, бо врештi й сторiчнi брати Слив’яшнi зводять погляд на нього, i його уважно розглядають очi тих людей, котрi уже третiй десяток лiт зранку до ночi сидять, наче могильнi брили, бiля своiх ворiт i дивляться в землю, не пiдводячи голiв нi перед чим на свiтi.
«Приемно жити на свiтi! Ох i приемно!» – думае собi Явтух, манджаючи городами до лiсу.
Струснув волоссям, насунув шапку, пiдтягнув тугiше паска i зиркнув на ясне зоряне небо… Зорi тремтять i буцiм гойдаються, мов огники повiтряних свiчечок. Та ось iз-за лiсу хлюпнула хвиля ледь чутних звукiв, далекий гомiн i смiх. Хата мiрошника небавом вигулькне з хащi дерев. А там гамiр, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мiрошника…
– І що за краля ця Найда! – мiркуе Явтух, плуганячись пiсками та пасовиськами i перестрибуючи то через очерет, то через рiвчак, зарослий шуваром. – Хоч пан, хоч пропав! Скажу нинi всiм, що Найда – моя наречена i що я одружуюсь на нiй! Побачимо тодi, як закомизиться старий мiрошник!
Розсунувши кущi, вiн смiливо рушив через лiс. Темрява i мертва тиша довкола. Нi соловей, нi пугач не колошкають лiсу. Помiж деревами проти мiсяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гiлками й колодами… Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарiкаючи на людську працьовитiсть.
– Оце-бо народ, тii iзюмцi! П’ять лiт шпорталися по пояс у водi, а вибудували такого моста, що й з нечистим, прости Господи, не розминешся.
І раптом бачить – якраз посерединi мосту всiлося щось маленьке, худеньке, чорненьке i кудлате. Явтух iде, а воно сидить i тiльки зеленi вузенькi очка тремтять i свiтяться.
– Киш! – гукнув Явтух, а воно й вусом не повело: i тiльки вертить чорним i довгим, як у собаки, хвостиком.
Еге, кепськi справи! Тiльки спом’янув нечистого, а вiн уже навперейми! «Постiй же ти, iродова душа, я тобi зараз покажу, як вашого брата учать!» Та, пiдскочивши ближче, зi всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся пiд ноги хлопцевi, а той послизнувся на колодi та шубовсь у болото донизу вусами…
– Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! – пирхав Явтух, викупавшись у калюжi й тепер вилазячи на колоди. З шароварiв його, зi свитки i з вусiв текло, наче з даху за дощовоi негоди. – А бодай тобi! – додав, коли вивернув кишенi – нi тобi кисета, нi хустинки, нi грошей. Все там, у болотi. – Зачекай же ти, бiсiв сину: я вже тобi втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорницi отак запiзнишся!.. Ах ти ж, свиняче твое вухо!..
Та й в отакому жалюгiдному станi почимчикував Явтух назад в Ізюм.
Брiв, ледве перебираючи ногами од навислих шароварiв, а тут iще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться i приказуе:
– А що, братку? Насмiхатися здумав? Що? Битися захтiв? От тепер i танцюй! І танцюй!?
