Чорт зна що. Запропаща душа

Михайло Андрелла (Оросвигівський) народився в 1637 р. або 1639 р. у селі Росвигово (Оросвигово), яке є тепер передмістям Мукачева на Закарпатті. Богословську освіту здобував у Відні, Братиславі і Трнаві, звідки вернувся в рідний край уніатським священиком. У 1669 р. він пориває з «проклятою тщетною унією чужою» та стає палким проповідником православ’я. Зазнав переслідувань і катувань з боку світських та духовних владик, які заборонили йому попувати. Однак Андрелла обійшов майже всі села та містечка Закарпаття, агітуючи проти Ватикану та католицизму.

Помер 1710 р. у селі Іза, Хустського району.

М. Андрелла написав кілька полемічних творів, з яких збереглися лише «Логос» і «Оборона вірному человіку». Повністю ці твори опублікував О. Петров під назвою «Духовно-полемические сочинения иерея Михайла Оросвиговского Андреллы против католичества и унии. Тексты», Прага, 1932, звідки ми й подаємо уривок.

Історія о сатані на ім’я Найда

Чоловік оден, богобойне життя ведучи, іже (що) ніколи тварини не вдарив, а не тільки чоловіка, аніже птиці, ані пса, якось зустрів на дорозі невеличкого пташка, який хоч і мав крила, але не літав і скидався на молоде курча. У той час грім вдарив, і великий дощ упав. Чоловік, побачивши пташка малого дуже мокрого від дощу, пожалів його. А той людським голосом просить його помогти, аби не лишив гинути під дощем, а щоби сховав під свою одежу.

– Якщо мене порятуєш, – рече, – то не пошкодуєш, нагороду тобі дам.

Поневаж (оскільки) він чоловіком милосердним був, то взяв, приніс до хати своєї і рече жоні своїй:

– Корміте сього пташка. Назвемо го Найдою.

Жона рече мужеві:

– А чим же він кормиться?

Рече пташок:

– Просяну кашку, просо товчіте, мені любо ястіє таковеє.

Згодом перемінилося потятко (пташенятко) тоє на людину і служило тому чоловіку много літ. Всякоє діло і ручноє ремесло роблячи. Він і возом їздив, і воли пас, оберігаючи від дикого звіра і таке інше, тілько «Отче наш» і молитви святії нікому не проказував, хоча й письменним знахуром був.

Чоловік той, котрий його порятував, думав собі, же ангела в подобі пташковім на дорозі знайшов, іже гласом людським промовляє, кашу їсть без масти, пісную страву тільки вживає[7].

А треба сказати, що той блаженний чоловік мав звичай пожертви на монастир складати, помагати ченцям у потребі, хліб возом своїм привозити їм та й жебракам давав усе, що попросять. Єдного року много ся в него уродило проса, ячменю, жита і пшениці. Той слуга разом із ґаздою, багато добра маючи, приїхали до граду Божого, у монастир, та привезли зерно.

А гди віддали збіжа все, ігуменові сподобався той слуга та й почав він ґазді скаржитися, же не можуть дістати доброго прислужника для своїх монастирських послуг.

– Просимо добродія нашого, аби дістав ваша милость слугу нам.

Чоловік спитав Найду:

– Слуго, ачей би ти, мій милий знайдений, служити схотів калугерам (чорноризцям) сим, святим чесним главам.

Він же тому тільки рад був, пообіцявся зостатися в монастирі, і так ґазду лишив і став монастирським колотником служити.

Єдного літа скудно було в монастирі. Отці мусили оставити молитви і церков святую, а поволочися у мирськії селенія. Той слуга іншу раду їм дав:

– Підіте до пана, у котрого суть великії гумна (стодоли), і стоги стоять, і попросіте собі. А коли не схоче вам, Бога ради, спомочи (помогти), то ви ся розмовте.

І навчив їх, що мають казати. Прийшли вони до пана, котрий мав величезні стоги і кажуть:

– Заложімося, пане, же такого нема у тебе стога, аби ми його двома волами у наш монастир не привезли б. Двома волами із усею соломою цілий стіг твій завеземо. Чи віриш у це?

Пан відповідає:

– Не видиться (не уявляю), і не вірую, бо стоги мої суть не малії, а великії. Отож, як не візьмете стога двома волами, то всі воли ваші стануть моїми, а як візьмете – то стіг ваш.

Вдарили по руках. Монастирський служка впряг до воза два волики, і ту прийшло му на поміч диявольське військо невидиме, обхопили ста ланцами (ланцюгами) вони щонайбільший стожище та й доставили до монастирського фільварку.

Служить їм птах Найда далі, ченці раді йому, бо він добрий слуга. Але раз він їм каже:

– Правду, ви неразумнії єсте: «вино мішаєте з водою», як рече пророк. Паче же (тим більше, що) пророком був дух Бога.

Досі звичай мали монахи випивати по одній чаші вина, змішавши з водою, аби не сп’яніти. Найда навчив їх пити вино без мішання води до п’янства.

А то якось побачили, що він із лісу почав зносити всяк день костелі (дрючки). Звідуються у нього:

– Нащо ті рогатини? Чому дерева ти у монастирі спориш (нагромаджуєш)? Котрому лиху в церкві зарадити хочете?

Відказав їм:

– Перш за все самим вам то ся знадобит, коли ви, монахи, п’янії порвете битися. Кровопролитія сподіваюся межи калугерами і попами, великого п’янства. А друге, нерозумно ви мислите. Та ж як прийдуть у монастир розбійники, аби відібрати ваш маєток, то ви костелями ся вооружіте.

І так сталося, що тії чорноризці ся впили, і покирвавилися, і потовклися за радою сатани Найди. Аж тоді лиш домислилися, же єст то сатанинська справа. І зібравшися на собор, всі разом осудили єго огневі предати, аби спалити чорта. Але він, лакомця хитрий і своєю мудростю не дурняковатий, почне ся в них просити і мовити:

– Я вам служив, як міг, і від пана привіз пшеничний стіг, коли вам не було що їсти. Прошу вас, спомніте ж, а не предайте до вогню. Звольте водою м’я загубити – втопити.

А вони не знали, чого він хоче насправді. Отож просьбу його монахи сповнили, спитавши:

– Де тя маємо у воду веречи (кинути), в котрому хуторі?

І відповів:

– Везіте у град (місто) і з мосту м’я верзіть (скиньте).

І вони го послухали, а зробили тоє дурнійшоє діло. І відтоді хто б не ішов тим мостом, а чорт із болота ся вихопит горі (вискочить догори) і наполохає. Та так, що цілі вози і немало добра людського, і самі люди не раз топилися. За якийсь час мусив град зостатися пустинею без людей, а чорт став панувати в ньому.

Справжнє прізвище – Олександра Білозерська-Куліш. Народилася 23.IV.1828 р. на хуторі Мотронівка біля Борзни на Чернігівщині. Вчилася в приватних пансіонах. Підтримувала дружні контакти з Т. Шевченком, залишила про нього спогади. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства виїхала до Тули, куди був засланий її чоловік П. Куліш, з 1854 р. жила в Петербурзі, а з 1883 р. оселилася в Мотронівці. Літературну діяльність почала 1858 р., перші твори опублікувала в альманасі «Хата» і журналі «Основа», згодом друкувалася в «Киевской старине», альманахах «Руська хата», «Рада», «Перший вінок», «Наша доля». Померла 23.VI (6.VII) 1911 р. на хуторі Мотронівка.

Барвінок орієнтувалася на «стенографічне» змалювання селян і побуту, добре знала сільські звичаї і фольклор, записала чимало народних пісень, створила на їхній основі ряд оповідань.

На тему чортів написала кілька казок, зокрема «Казку про орла, про чорта і про чортову дочку». Казка «Чорт у крепацтві» публікується за виданням: Ганна Барвінок. Оповідання з народних уст. К., 1902.

Чорт у крепацтві

Був собі дід богоугодний, – такий, бачте, що ні пів слова не збреше й нікого й на волосину не скривдить. І була в того діда баба, та й преєхидна! Не дав їм Бог замолоду діток, дак їсть його баба та й їсть! Вже з того діда зосталось не більше снасти, як на малу дитину: усього з’їла. А його Бог якось-таки держить на світі. Зовсім ід землі похилився, а Бог його держить. І діло він робить, і пахарства не кидається. Сказано – сила Божа в немоці звертується.

От бабі й нудно: чого сей дід на світі живе! «Покину песького діда!» – думає собі, та й покинула. До сусідки впросилась, до такої ж як сама, яги, аби хоч сим свого старого збагнітувати. Бачить тоді бідолаха, що зовсім лихо. Пішов до церкви. «Помолюсь, – думає, – Господеві: як він звелить мені горювати на старості літ моїх, так горюватиму».

А жив той дід богоугодний на одшибі за греблею. Гребля предовга, а ще на провесні грязь придалась. Важко було тімасі плентатись до церкви. «Та вже, – мислить собі, – якось доплентаюсь». Ще й до вутрені не дзвонили (а се було в неділю), ще тільки що почали з села овечат на первий ряст ізганяти. Дід заздалегоди піднявсь, паличку взяв, шкандибає.

А чорт саме тоді притаївся під греблею, щоб звести парубка з дівчиною. Був парубійко в тому селі убогий, да такий же то нетяга, що ніхто не хоче за його заміж йти. А село багате: все господарі самі живуть, то їм про приймака хоч й не кажи. Було ж і дівча-сиротятко, що ні батька, ні матери не знало, дак багатирські хлопці на неї й не дивляться. От і полюбилася бідота одно одного. Та що ж? Як їм побратись? Де жити? Хто їх у двір із дітворою прийме? Чорт і думає: «Постойте ж, я вас під вербою без попа одружу, та й розплоджу з вас ціле кодло старчат!»

Парубок був у хазяїна за наймита, а дівчина в другого хазяїна за наймичку. От і повиганяли вони овечат раніш усіх, щоб не прилюдно побачитись. Чортяка аж усміхається, як то він піддасть їм обом весняного тепла! Аж гульк: щось хлопостить постолами, чвяка щось по грязі. Се дід йде до церкви. Тут саме в дзвона бовкнули. Дід наш ізняв гарненько шапочку, перехрестився. Чорта аж у печінках запекло, що дід ще й охрестився. Як вискочить, як пхне старого з греблі! Так і плюснув дідок наш у калюжу. Що робити? Старому, як малому: давай кричати, аж заплакав з немоги.

А дівка з парубком тільки що зійшлись докупочки. Чують лемент, прибігли, звели діда, він увесь обмок, труситься. Парубок скинув із себе латану сірячину.

– Вдягнись, дідусю, та як ітимеш із церкви, дак зайди до Хоми, що над кручею: свитина твоя просохне. А я вже й так побуду: не дуже холодно.

Пішов дід, подякувавши, до церкви, а чортяка до парубка. Давай загрівати його, щоб займав дівчину. Дак нічого не вдіє, бо весняний вітрець так і проймає хлопця, – не до жартів. Дівка хоч й пригорнулась би до його, та в його інша вже думка. Тільки разинку поцілував, та й побіг на кручу до Хоминої хати. А хата в того Хоми така, що й вікна в землю повгрузали, дак він колочками пообгороджував, щоб свинота не повибивала. Та був Хома усім приятель – і лихим, і добрим. Хоч і вкрав би хто яку одежину, то він переховає. От і висушив парубок у його дідову свитину.

Тим часом Бог покликав перед себе чорта.

– А що се ти вкоїв, псявіро? Один у мене був чоловік на все село правдивий, дак ти й з того насміявся! Оце ж знай, цапина ти личино: щоб ти сему дідусеві три годи, як три дні, кріпаком вибув. Та гляди мені: коли діду буде яка пригода або що, дак й не думай. У мене не відбрешешся.

Грізно таки загомонів Господь на нечистого, аж блискавка по всему небу сяйнула й громом усю землю схитнуло.

Почухав чорт проміж рогами. Ніде дітись, мусив йти в кріпацтво.

А дід кладе собі любенько поклони в церкві, та й не знає, чого се так блискавиця обвилась округи церковної бані, чого так земля страшно схитнулась.

Одправив отець Яків утреню, пішов оддихати: бо він у нас на ноги кволий, дак не швидко до служби дзвонить. Богоугодний дід собі й думає: «Що ж? Тепер я одинокий. Скотинку нікому доглянути, борщику нікому зварити. Піду додому. Нехай Господь мені дарує, що служби Божої неділешньої не чутиму».

Пішов. Іде поуз кручу, аж парубок йому назустріч суху свитину виносить. Одягнув його, підперезав. Дід і каже:

– Парубче! Не дав мені Господь милосердний діток, узяв би я тебе за сина.

– То що ж? – каже йому той хлопець. – Я вчора саме рік дослужив, дак і будемо вкупі жити, бо і я собі один одним, як пучка.

– От тілько горе! – каже дід, – що баба мене вчора покинула.

– Та чув я, дідусю, – каже парубок. – Тим охотніш мені до вас іти.

– А як же ми, хлопче мій, бурлакуючи справимось? Коли б ти знайшов собі дівчину та одруживсь. А в мене, хвалити Бога, і земелька є й волики є, тілько в господі нікому бути, як підемо орати.

– Та я маю на прикметі дівчину, – озвався парубок, – тілько щоб не було вам, дідусю, важко, як ми удвох до вас у хату перейдемо.

– Яка ж се вагота, хлопче! – каже, зрадівши, богоугодний дід. – Та коли б Господь благословив вас дітоньками, дак я б їх мав за рідних унучат.

Слово по слову, в одну хвилину порадились, коли і дівку сватати, коли й весілля справляти. Хома зараз тут свого кирпу тиць! (бо він у нас кирпатий на всю околицю):