Помер письменник на своiй батькiвщинi у с. Мелюшки 14. ХІІ. 1889 р.
Переклад з росiйськоi упорядника.
Коваль
Свято у Бога. А як ми, украiнцi, любимо цi Божi днi – цi свята! Бiгме, на свято i сонце грiе теплiше, i люди добрiшi, i свiт весь привабливiший, i птахи голосистiшi, i Псьол веселiше струмуе, i кожен листочок, i кожна травинка привiтна. Радiсно, весело на свято!
Свято. Люди гуляють… Сидять на колодах два дiди – ви з ними знайомi: пiд небом чужим помiж сотнями облич, ви б, зобачивши iх, сказали: це украiнцi! – настiльки вони вiрнi iсторii, краю, побиту рiдному… Старший почав свою оповiдь: чи не хочете послухати? Ну, слухайте ж сумирно.
…Славнi були селяни у старих панiв, у покiйних (розказував дiд мiй): всi люди майстровi, робiтнi, дужi, здiбнi. Славний у старих панiв був Яремко коваль. Бувало, чи то зробить серпа, чи клямку, засув, чи гачок, чи завiси для скринi – ну вже так прехитро оздобить рiзьбою та карбами, що аж диво бере! От так би сидiв та милувався!
Що тут! Бувало, Яремко лагодив навiть замки з пружиною хитрою i панський берлин; що там казати – спритний був коваль! А, бувало, пiсню заспiвати, станцювати, заграти на сопiлцi (куди там твоi гуслi!) – до всього удатний! А спiвати чи читати на крилосi – бiгме, заслухаешся!
Ну, а кузня у Яремка: та в когось i хата не буде просторiшою i гарнiшою; а рiзних же кунштiв наклеено! Тут i кiт астраханський возиться з мишами, i з пiкою Єрмак, i Палiй з хитро пiдписаною вiршею вгорi i конем, пiдкованим ухналями з жовтоi мiдi, i Страшний суд, i явлення чудеснi – з жiночими персами, зi звiриною мордою, гребенем i в пiр’i, багато картинок! Побiля горнила, на самiй печi, висiв на полотнi намальований чорт, повiшений догори ногами; ну, та й змальований, як живий! Хто не гляне – упiзнае: чорт та й чорт тобi! Чорний, з рогами, з предовгим хвостом, з бородою, з калиткою грошей у кiгтях i з людськими грiхами…
Чорта Яремко вимастив грязюкою i дьогтем, очi проклятi випалив, всього поколов та подряпав. Якщо Яремко куе – то вiн вже так стараеться, щоби до чорта спиною – конче спиною обернутися; таким ото робом вiн i мiсить залiзо. А якщо Яремко i гляне, бувало, на чорта – то тiльки, щоб плюнути на чортову пику.
Чорт розiзлився. Вiн твердо постановив вiдiмстити ковалю жорстоко, по-чортiвськи… Та скiльки лихий до Яремка не пiдкрадався: i грошi мiшками обiцяв, i худобу, i панство, i всi послуги; але твердий коваль непiдкупний, i чорт до коваля неприступний.
Та от мiй коваль перенiс ще й до хати поганий портрет i прибив догори ногами, над дверима. Обернеться до дверей – нечистому дулю чи плюне. Ще дужче злий дух розiзлився! Шукае вiн способу, як нашкодити Яремковi… І знайшов…
У кузнi з’явився новий робiтник – циган, i робiтник – на славу! Що за робота пiшла у Яремка: скора, красива i надiйна! І десять робiтникiв не зможуть змагатися з циганом. Яремко тiльки дивиться та грошi рахуе. З iнших сiл приiжджають з роботою: уже й кузнi двi, не одна – i народом набитi…
Добре. Приiхав якось до Яремка з роботою кульгавий отаман: праця зроблена, грошi заплаченi. Але робiтник-циган запропонував отаману скувати йому кульгаву ногу: той, вiдкинувши милицю, погодився. Циган розпiк до червоного кульгаву ногу, вийняв, ударив молотком, хлюпнув водою, посипав пiском… Тiльки вийшов отаман iз рук коваля – та навприсядки!..
Добре, слухайте ж. З тii пори до коваля приносили не брухт i залiзо, а хвороби, болячки та калiцтва. Коваль мiй всюди встигае, куе iх та лiкуе, та грошики бере i з лiком i без лiку. Циган перековував уже й дiдiв та бабусь – на парубкiв та молодиць; кував негарних на красунь, а калiк на красенiв.
Якось циган вiдлучився; а дiдич Яремкiв, пiдтоптаний дiдуган, приходить до Яремка з наказом – перекувати його на парубка. Недовго думав коваль: зав’язав пана у мiшок та, пiдклавши вугiлля, кинув у горнило, а сам узявся мiхи роздувати. Вiдчайдушний крик i стогiн панський незабаром затихли. Вийняв Яремко з вогню обгорiлi костi: на друзки iх молотком розбивае… – ото й усе, що зосталося, що було його паном!..
Вжахнувся бiдний коваль! Циган пропав безвiсти… Вже кат i Сибiр очiкують Яремка. Його засудили, як убивцю… Іде з острогу вiн у рiдну хату – попрощатися навiки. Ось i священика покликали з молитвою: кропить вiн святою водою хатнi стiни. А з ними i забутий портрет над дверима… Раптом у дверях з’явився робiтник, що пропав був.
Викликав вiн у сiни Яремка:
– Послухай, – каже, – то я тебе занапастив; але я й порятую тебе, тiльки облиш ти у спокоi портрета мого: глумися й клени його, та не кропи святою водою. Зараз пiду в твою кузню i приведу твого пана живого.
Ба й справдi: за мить з’явився у хатi коваля пан – парубок, хоч куди!.. І Яремка помилували та вiдпустили… А робiтник згинув безвiсти…
Зняв мiй Яремко проклятого портрета зi стiни, вiднiс його в кузню – i швиргонув у полум’я, i чорним димом вкрився вогонь весь. Полотно згорiло, а проклятий метнувся у димар… І з тii пори чорт почорнiв iще гiрше, його борода обсмалилася, i його улюбленим мiсцем зостався комин у кузнi.
Закiнчив старий свою оповiдь, кiнчаю i я, – не лайте.
Іван Купчинський
Народився на Курщинi (1844), був родом з мiщан, навчався в Курському повiтовому училищi. Пiсля закiнчення училища батько його вiдвiз до Харкова, де вiн працював хлопчиком на побiгеньках у гуртовiй крамницi. Але торгова справа не притягала Купчинського, вiн багато читав, захопився драматичною лiтературою, а вiдтак виникла любов до театру i пристрасть до письменства. Пiклуючись про самоосвiту, випросив у хазяiна крамницi дозволу слухати в унiверситетi публiчнi лекцii та вiдвiдувати студентськi гуртки.
Замолоду Купчинський почав служити прикажчиком, потiм – кондуктором на залiзницi. Вiн уже тодi почав писати рiзнi оповiдання росiйською мовою, але переважно з украiнського побуту. Познайомившись iз О. Островським, став писати комедii, якi ставилися в московських та iнших театрах. Його п’еси хвалили i Островський, i Тургенев.
Жив письменник весь час у Курську. Для украiнського читача цiкавi його оповiдання зi збiрок «Таинственное и непонятное» (М., 1904, 95 с.) та «Рассказы» (1888, 214 с.).
Оповiдання «Чортiв портрет» публiкуеться в анонiмному перекладi за газетою «Дiло», 1893 (№ 153–159).
Чортiв портрет
Давно, коли ще на Украiнi були гетьмани, в селi Млинки жив коваль Омелько Сивий з жiнкою Мотрею. Як у Млинках, так i в околицi Омелько славився не стiльки своею роботою, скiльки вiдвагою. Вiн i самого чорта не боявся. А не боявся його тому, що не мав звички лихословити.
Про те, як дiзнався Омелько, що сей, хто не лихословить, не мае чого боятися чорта, розповiдав вiн сам, як вже поетарiвся, так…
Одного разу прийшов Омелько пiзно вночi з корчми додому i, щоби не будити жiнки, лiг спати в кузнi. Довго чи коротко вiн спав, сего не пам’ятае, тiлько якось чуе, що йому зробилося тяжко, душно, неначе дим з сiрки його душить.
Пробудившись, побачив: кузня освiтлена, а о п’ять крокiв далi стоiть чорт, свiтить очищами i скрегоче, наче голодний вовк, зубами. Хотiв Омелько перехреститись, та руки не може пiдняти.
«Ну, – думае Омелько, – ось коли менi кiнець прийшов».
Але так сталося: чорт поскреготав, поскреготав зубами, та й каже:
– Хотiв, я, Омельку, над тобою насмiятися, та сили не маю; а все тому, що ти не лихословиш.
Сказавши се, зник. Вiдтодi-то зробився Омелько таким вiдважним, якого i на свiтi не знайдеш.
Були свята. Мотря, жiнка Омелька, пiшла до своякiв на сусiднiй хутiр, а Омелько побалакавши з кумом в корчмi, вертав задуманий домiв.
– Гляньте, хлопцi, онде Омелько йде, – крикнув один парубок з громадки, що йшла супроти Омелька.
– Ну, i що? – зауважив другий, що прийшов до села Млинки з мiста, де учився у маляра, що церкви малюе.
– То, що вiн такий вiдважний, що й самого чорта не боiться.
– Ба треба знати, якого чорта; а то часом можна настрашитися добре.
– Та хiба чорти не однакi?
– Правда, що не однакi: однi страшнiшi, а иншi – так собi чортенята. Якби Омелько побачив самого Дiдька, то би на смерть перестрашився, – промовив маляр.
Треба спiмнути: хоча вiн був ще учнем, але так добре умiв малювати, що як намалюе чоловiка, то такий справдi е – кожний пiзнае.
– Ну, сего не говори. Нашому Омельковi й Дiдько нiчо.
– Чи так?
– Направду.
– Ану побачимо.
– Як же ти побачиш?
– А так, коли Омелько засне, я намалюю в кузнi на дверях чортiв портрет.
– Ну, i що?
