Чорт зна що. Запропаща душа
– Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.
– Ну?
– Направду.
– Та де? О! Неправда!
– О, та чого би-м казав неправду?
– Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?
– Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?
– Нема що і казати, діло дуже мудре, – згодився Омелько.
– Правда?
– Сину, – сказав старий циган, – наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на молодого.
– Не треба й просити, я без просьби годжуся; тілько то вже така робота, що хоча ти майстер на цілу губу, а такого діла не зробиш, – бурчав підпилий Омелько.
– Сам увидиш, – сказав циган, і поваливши батька на ковадло, взявся його кувати, наче яку підкову або сокиру.
Омелько і очі витріщив, і рота роззявив, і руки розложив від великого подиву. Якби не був п’яний, то, напевно, був би пізнав, що се щось не просте, але коли хміль гудів у його голові, то він тілько придивлявся, та дивувався до роботи цигана.
– Ну, дивись, батько вже готовий. Правда, що за моторний парубок: лише дівчині під пару! – усміхаючись, сказав циган, показуючи на батька, як той підводиться з ковадла таким парубком, що, як той каже, і написати і намалювати.
– Ну, і кумедія! – промовив Омелько.
– І-і, батьку! Хіба ще й не такі чуда водяться на білому світі? – промовив циган.
– Правду каже, – на сім світі багацько чудес, – згодився Омелько.
– Ну, що ж, давай тепер свою стару, нехай її перекую на молодицю.
Якби знов не горілка, то Омелько, напевно, би розважив: на якого чорта мені молодої жінки, коли я старий? Хіба на се, щоб вона мене покинула? Прожив я зо старою двадцять п’ять літ у спокою і злагоді, буду жити, як і перше. Але що в Омельковій голові хміль гуляв, то йому прийшла охота мати молоду жінку замість старої і, не дуже думаючи, крикнув:
– Ану, жінко, ходи сюди!
– Та чого хочеш, старий? – спитала жінка, ставши на порозі.
– Того, щоби ти зробилася зі старої молода, та іще така, щоби за тобою всі хлопці бігали, – промовив Омелько, поважно взявшись у боки.
– Чи ти здурів?
– Та де! От мій робітник, циган, перекує тебе в таку молодицю, що і сам сотник позавидує.
– А, бодай тебе! Не знати, що вигадав! Та хіба се можна мене перекувати?
– Правда! Я з тебе таку молодицю зроблю, що аж гей, – сказав циган.
– Пек тобі, ніколи не повірю, щоби щось подібного можна було зробити.
– Ось, дурна, диви, якого парубка викував циган зо свого старого сивого батька, і з тебе так само зробить.
– Пожартували, буде досить. Ще стиранка не готова. Мушу докінчити, – промовила Мотря і хотіла йти, але Омелько схопивши її за руку, крикнув:
– Ні, стара, ти мусиш бути молодою, – і привів її на коваля.
– Я зачну, а ти помагай! – крикнув циган, б’ючи Мотрю молотом по голові, від чого вона, навіть не писнувши, впала мертва. Потім циган підняв Мотрю і, поклавши на ковадло, почав кувати, наче кусень заліза, з котрого має бути підкова. Омелько мимоволі, не тямлячи, що робить, чинив те саме, що циган, – тілько з другого боку ковадла.
– Поліцай! Рятуйте! Коваль Омелько жінку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузні по замовлену роботу.
Крик селян відразу протверезив Омелька. Він кинув свою роботу, оглянувся – ані цигана, ані його батька не видно; замість них ціла кузня повна людей.
– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, і добровільно віддався в руки сільському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу і про все донесло гетьманові.
Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велів його повісити.
Скорше від блискавки полетів чорт з доносом до свого пана, цілковито пересвідчений, що заслужив ласку у Дідька.
– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дідько, гостро дивлячись на чорта.
– Вже я йому доправив! Більше не буде насміхатися над вашим портретом, ваша всетемнійша темносте.
– Як се було?
Чорт оповів.
– Бовван, дурак, теля, бодай тобі сто жаб на голову сіло! – заревів Дідько.
Чорт виставив язика від подиву.
– Ах, дурню, дурню, баранячу маєш голову, а свиняче рило. Ну, чи маєш ти хоч трохи розуму в голові?
– Та… – ваша вестемнійша темното…
Але Дідько не дав йому докінчити і закричав:
– А, ти ще смієш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:
– Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?
– Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.
– От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?
– Зрозумів, ваша темносте.
– Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім… ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.
– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до в’язниці, де сидів Омелько.
Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:
– Омельку, батечку, здоровії були! – і перед ним наче з землі виріс циган.
– А, то ти, чортів цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.
– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.
– Та ти не гнівайся, іно послухай мене, – промовив чорт.
– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навів.
– Не пропадеш, батечку.
– А може, ти мене спасеш?
– Хтозна, може, і я.
– Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.
– Так як вже раз обламав?
– Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?
– І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. – І він відразу прийняв свій справжній вигляд.
Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:
– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.
Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати від смерти.
– Була колись правда, та заржавіла! – перебив Омелько.
– От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.
– Розумію, – сказав Омелько.
– Ні, ти всього не розумієш.
– Чому ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.
– А потім?
– А потім знаєш що – смерть.
– А потім?
– А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.
– Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.
– Еге…
– Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.
– Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?
– Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.
– Ну, красно, нехай на твоїм стане.
– Пам’ятай, що я тобі сказав, – промовив чорт і щез.
Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.
Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.
– Ех, – можна було чути в товпі, – чого то по п’яному не зробить чоловік! І відважний був і побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.
Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.
«Не збрехав, чортів син, не збрехав», – подумав Омелько і серце його радісно забилося.
Народ зашумів, захвилювався і простугонів:
– Невинного вішають! Невинного!
Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.
– Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.
«Добре. Вішай хоч десять разів – все одно», – подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і – о диво! – мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.
Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.
– Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до в’язниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, – сказав суддя.
Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до в’язниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:
– Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?
– Ні, – кажуть, – перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.
– Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.
«Що ж мені тепер на світі робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язниці.
– Женися на молоденькій дівчині, – шепнув йому чорт.
– Ай, так зараз і женитися?
– Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, – шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.
Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.
Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеї доброї звички – ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».
Пантелеймон Куліш
Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.
Куліш залишив по собі багату літературну та наукову спадщину, в якій знайшлося місце і для фантастичних творів та казок: «Огненний змій», «Коваль Захарко», «Про те, чому в містечку Вороніжі висох Пішевців став», «Циган» та ін.
Про те, що сталося з козаком Бурдюгом на Зелені свята
Прийшли Зелені свята. Земля причепурилася, мов пригожа панночка. Зазеленілі садки облилися запашним молоком; поля й городи красують квітками, й повна півча[2] птахів не вмовкає цілий Божий день у повітрі, сповненому пахощами квітів.
Важко розповісти, як весело в нас на клечальні свята. Усі хати й подвір’я уставлені кленом, березками, липою; це називають клечанням. Скрізь – задля цього свята – виметено, вичищено, що не можна краще. Пройдеш вулицею – любо! Причепурені дівчата, як повний мак у городі, то красують перед порогами хат, де вони грають у крем’яхи, і звіряють одна одній свої любовні таємниці, то кружляють яскравою веселкою в танку. Парубки раз по раз ходять з музикою, танцюють, забавляються. Куди тільки глянути, люди всі повбирані, пригладжені; навіть і старі козаки в ці дні виходять посидіти за ворота не інакше, як у нових свитах, в ошатних поясах і з випущеними поверх свити білими комірцями сорочок. Тепле безхмарне небо гріє, світить і живить усю землю. У холодку вишень і черемшини темно й прохолодно; а згори все горить, все золотиться. Далекі ліси синіють, і важко розпізнати – чи хмари на краю землі, чи ліси. Вода блищить проти сонця, і ніяке око не винесе тих іскр, що виблискують від її поверхні. Все живе, чудове, любе!
А настане ніч, – повіє свіжістю, небо всіють зорі, випливе з-за дерев місяць: тоді – нове роздолля! Тоді двори й вулиці ті ж, та не ті: все начеб бачиш у сні, або на картині. Тут – вся половина церкви, від верху до низу, яскраво блищить, як сніг морозної місячної ночі; на другій стороні – купи садків, повиснувши важким галуззям, гріють на місяці своє кругле верховіття; а там – за розваленим млином, на якому тільки оголені крокви невиразно бовваніють у присмерку, щось синіє й тьмяно світиться. Далеко-далеко потягнулась ця сиза смуга: то став – наше сільське море. Над ставом густо розрослись величезні, сиві верби; вони щільно облягли його, дивляться в його воду, повиваються ранком його туманами, вмиваються увечері його росою й потопають у ньому своїми дрімливими вітами. З-за верб видніють ґуральні, проміж верб світиться іноді вікно якої-небудь відлюдної хати, і чудовим відсвітом грає в глибокій воді; начеб огненна мітла висить на гілці дерева й б’є вниз, розкидаючи іскрами. А місяць серебрить холодну воду й напускає на неї тьмяну синь.
У такі чудові ночі голосні пісні не втихають у нас по всіх вулицях, їм щось відголошує на ставу, начеб русалки, випливши погуляти при місяці, підроблюються під людські пісні. Порою пронесеться шумний гурт скрипок і бубнів з далекого кінця вулиці, і слідом за цим промчить юрба гультяїв: вони кружляють, вони змішуються, як танок нічних духів, і немов летять, немов пливуть у повітрі. Так проходить цілісінька ніч і коли місяць, зарум’янившись і збільшившись за ніч, стане сідати над димчастою водою й кине від себе багряну смугу вздовж усього ставка, тоді тільки розходиться гульлива молодь хропнути з годинку й набратися у сні нових сил і веселощів на завтрашній день.
У людей поважних є своє діло, не таке привільне, але не менше їм утішне. Вийшовши з церкви, вони заходять додому взяти хлібець, і вирушають у гості до родичів, до приятелів, до знайомих. Там шумлять веселі розмови, червоніють наливки, носиться запашним паром варена; там напідпитку заходяться коло журавля, затіють і чеберячки, і чого не повигадують. Розповідати про все це буде довга історія, а в мене є друга. Саме хочу я розповісти вам, яка притичина сталася з воронізьким козаком Бурдюгом на Зелені свята.
Кожний знає, що за нашим християнським звичаєм треба святкувати ввесь клечальний тиждень, і що робота, зроблена в свято, ніколи на добре не піде. Хіба мало буває прикладів, коли грім палив стоги сіна, що його накосили або нагромадили святочного дня! А в одного козака, на самого Палія, зайнялися на возі копи, насилу бідний встиг випрягти воли, а то б розлучився з ними навік. Кажуть, що того вогню, що займеться від грому, ніяка сила людська загасити не може. Але людину, мабуть, так уже створено, що її навчити важко: не встигне вибратись з одного гріха, а тут уже лізе в другий! Та й самому Бурдюгові була вже кара за роботу в свята. Раз у неділю віз сіно. Тільки, що ж? На половині дороги – баюра. Погода була суха, дощу не було з тиждень; і він же сам не далеко, як годину тому, їхав цією самою дорогою, і не було баюри. Нічого робити: Бурдюг повернувся назад, склав сіно і тоді проїхав додому вже по-сухому.
Проте цю подію Бурдюг хутко забув, і минулого року на Зелені свята надумався згребти накошене до свят сіно. Було це на четвертий день свят. Поснідавши добре вареників і пампушок, що лишилися від учорашнього дня, він запріг у воза пару коней (Бурдюг був собі козак заможний) і поїхав до себе на хутір. Ввечері, коли за коловотором стало вже видно порох від череди, що поверталася з поля, а крізь неї чути було ляскання довгого батога і знайоме гукання чередника, вся парахвія, в якій жив Бурдюг, вражена була дивним явищем. Бурдюг, що завжди пестив свою пару коней і тільки зрідка пускав їх підтюпцем, тепер летів що є духу, сам на аршин підскакував на возі й раз у раз парив пугою коней; а вони неслися як стріла, і віз торохкотів начеб десять литовських таратайок бігло з гори. Всі старі козаки, що сиділи собі приємно без діла, і молоді хлопці, граючи на дорозі в кеглі, зробили один висновок: що сталося щось надзвичайне; а деякі баби почали уже торочити, що вони самі бачили, як русалки гналися за Бурдюгом.
Смутний і невеселий приїхав Бурдюг додому, сів у кінці стола й замислився. Маленький син його, довідавшись, що приїхав батько, вбіг до хати верхи на дрючкові, але помітивши, що батько сердитий, не насмілився гратися, як звичайно, поставив свого безногого коня, боязко підійшов до батька й мовчки заглядав йому у вічі, немов випрохуючи ласки. Батько взяв його на руки.
– Багато, тату, бджоли наносили меду? – спитала дитина.
– Багато, – відповів батько, і ні слова.
Замовкла й дитина, бачивши, що батько щось надто задумався. Незабаром смерклося. Дали вечерю, і коли запашна пара борщу діткнулась його нюху, Бурдюг почав поглядати веселіше й нарешті сказав:
– Ну, жінко, тепер я й сам не буду і дітям закажу працювати в свято.
І став розповідати ось що:
– Їду, – каже, – я на хутір. Вже минув і Гостру Могилу, і Кривоносові Ночви; в’їжджаю у свій ліс; аж наздоганяю двох чоловіків. Дивлюся: знайомі люди, маківські козаки. – «Добридень!» – «Добридень!» Слово за слово і не помітив я, як опинились ми біля хутора й кінь ударив голоблями в ворота. Ну, стороннього чоловіка треба прийняти! Підніс я їм по чарці настоянки і почастував медом. – «А я ось, – кажу, – приїхав убирати з пасічником сіно. Хоч воно тепер ще й свято… ну, та Бог простить: така робота – та ж гульня!» – «Ось і до речі, – сказали козаки, – все одно нам нічого буде вдома робити; ми вам допоможемо». – Добре, взялися до роботи; робота йде, вже не можна краще: копиці раз у раз виростають одна за одною. Що треба було б цілий день робити, то в нас народилося за годину. Проте непевність у мені якась взялась: що це за диво? Руки самі так і машуть. Дивлюсь на козаків: що гребне, то й копиця; ну сказати, словом, куди ще рано скінчили роботу. Побачивши, що діло наближається до кінця, я звелів пасічникові варити кашу. Не встиг оглянутися – сіно все складено як слід, і дід уже знімає казанок з триноги. – «Що за лихо! – подумав я, – чи мені все так здається, чи справді тут щось недобре втрутилось!» Ось громадільники, поклавши на плечі граблі, підійшли до казанка й почали пісні; а слідом за ними заспівав, здавалося, ввесь ліс: берези почали похитуватись і підводити тоненьким голоском, дуби зашуміли басом, а сосни так і сопіли надувшись. – «Що це? Слухайте!» – кажу я громадільникам, показуючи на ліс. – «Вітер!» – відповіли громадільники й засміялись; і в далекому степу теж залунав сміх, начеб ціла громада козаків зареготала. І раптом відліг у мене від голови туман, і все стало мені здаватися звичайним. Випивши по чарці, стали ми полуднувати. Тут знов очі мої почали дивитися, як крізь сито, і мені здалося, що дерева зійшлись коло нас у коло, нахилились і заглядають у казан. Подивився я на козаків: сидять незнайомі люди; на них якесь дивне убрання – москалі не москалі, наші не наші; сказать би рядичівські німці – так ні ж! ті все-таки до людей подібні; а ці бог зна що!.. Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на голові заворушилось; як навіжений скочив я, – і мені здавалося, що все скочило за мною і ловить мене за поли. Не пам’ятаю сам, як сів на воза, погнав коні. По коренях, по пеньках понісся я без пам’яти. І враз – небо потемніло, крізь дерева блиснув місяць і зірки. У лісі щось виє, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш. Заплющивши очі, я гнав коні; але мимохіть бачив, як русалки, повиснувши на верхів’ях берез, учепившись за довге віття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються під ноги коням, а коні летять, мало не вискочать із шкіри. Вже б давно пора виїхати з лісу; але дорога начеб витягнулась удвоє.
Нарешті яскраве світло осліпило мені очі; і коли я прозрів, передо мною показався Вороніж: сонце стояло на заході, на вулицях люди, і я не опам’ятався, як влетів на подвір’я.
Під час розповіді Бурдюгова жінка сиділа замислившись і втопивши очі в землю, дивувалась з чудної події.
– Так, – сказала нарешті вона, – страшно! – і, підвівши очі, побачила, що нікого в хаті нема; дерев’яні тарілки, ложки, хліб – розкидані на підлозі; каганець блимає і з кожним блимком гасне; ніч, стіни, вікна – все вкрито червоним світлом і дрижало; крізь відчинені в другу хату двері чорніла страшна темрява.
Жах і холод пройняв усе її тіло, вона закричала й кинулась з хати. На вулиці хтось схопив її за руку й питав:
– Чого ти кричиш, кумо?.
Бурдюжиха пізнала свою сусідку; розповіла їй усю подію і просилася переночувати в її хаті. Довго розпитувала й дивувалась сусідка, потім сказала:
– Слухай, сестро! Тепер чоловік мій п’яний і не дасть спокою ні мені, ні тобі; а коли хочеш, лізь на хату, там заснеш спокійно: там є постіль; може й я до тебе прийду.
Бурдюжиха залізла по драбині на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сіріти ранок, почулось їй крізь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очі, що сама сидить на вишні в своєму садку, а під вишнею плаче маленький її син і ввесь тремтить від ранкового холоду!
Послухайте тепер, що було в цей час з Бурдюгом. Коли доказав він до того, як козаки зробились незнайомими людьми, йому й синові привидилось, що ці самі люди сидять між ними за столом, і вони побігли. Але ось ще дивніше: хоч Бурдюг і розповідав про русалок та інше, а тим часом усе це з ним було саме так, як розповідала другого дня жінка. Вибігши без шапки на вулицю, довго не знав Бурдюг, що йому робити: повернутись додому – страшно; а йти до кого-небудь на ніч і розповісти про свій переляк – соромно. Тут хтось ударив його по плечу.
– Здоров, куме!
– Здорово був, Кіндрате! – відповів Бурдюг.
– А куди це ти розігнався?
– Та ось наскучило сидіть вдома. Хотів було пройтись до когось, та й сам не знаю, – каже Бурдюг, намагаючись свій тремтючий голос зробити спокійним.
Кум, здавалося, не помічав і того, що Бурдюг був без шапки.
– Ходімо до мене, – сказав він, – ти давно вже в мене не був.
– Прошу, ходімо! – відповів Бурдюг, радіючи щиро його запрошенню.
І пішли. Поволі Бурдюг заспокоївся після свого переляку і вже безпечно сміявся з оповідань свого кума про литвинів, що той їх бачив за Десною, коли возив до Новгорода продавати хліб. Тим часом він наперед уявляв, з яким задоволенням вип’є в кума кухоль вареної, а може ще й повечеряє. Ніч була ясна. Місяць сяяв над їхньою головою й розсипався сріблом по городах, по садках, по вибілених хатах. Очі наших подорожніх побачили греблю; за нею заблищав став, ввесь осяйний. Ось і кумове подвір’я. Заходять вони до хати: ясно, повна хата людей, і музики грають. Відомий в усьому Воронежі скрипаль Ковтун, похитуючи головою, задає козачка, присвистує й примовляє. Ставні діди, взявшись у боки, з важним виглядом працюють ногами, виставляючи вперед то одне, то друге плече; хто жвавіше, той порою вдарить ще й навприсядки, і червоновиді молодиці, в парчевих очіпках, похитуючися, як качки з боку на бік, виступають уперед, здригуючись плечима, піддзвонюючи намистом і дукатами й побрязкуючи дзвінкими підковами.
Бурдюга прийняли, як дорогого гостя. Господиня зараз давай частувати його, спершу настоянкою, а потім за вечерею й вареною. Звеселився наш старий і став пускати такі баляндраси, що в молодиць гачки на юпках розстібувались від реготу, а козаки раз у раз хапались за пояси. Після вечері він перший затіяв ручкову[3] й вибрав собі в пару не просту яку-небудь бабу, а ледве не самого голови невістку.
Гульня зайшла за північ. Бурдюг почував, що голова його начеб не тримається на плечах. Досить уже танцювати: ноги не зводяться. Він мав силу тільки сидіти на лавці й кружати варену. Біля нього зібрався гурток. Стали розповідати всяку всячину: звідки взявся тютюн, і як ганявся чорт за вовком, і як локотський козак Цимбалистий три роки бігав вовкулакою.
– Та що ж це за оповідання? – сказав Бурдюг, поставивши на стіл свій кухоль з вареною й витираючи свої вуса. – То вже штука, так штука! І не далі, як сьогодні зі мною сталася. Та ось, щоб я не дочекався світа Божого, коли неправда!