– Чи ти здурiв?
– Та де! От мiй робiтник, циган, перекуе тебе в таку молодицю, що i сам сотник позавидуе.
– А, бодай тебе! Не знати, що вигадав! Та хiба се можна мене перекувати?
– Правда! Я з тебе таку молодицю зроблю, що аж гей, – сказав циган.
– Пек тобi, нiколи не повiрю, щоби щось подiбного можна було зробити.
– Ось, дурна, диви, якого парубка викував циган зо свого старого сивого батька, i з тебе так само зробить.
– Пожартували, буде досить. Ще стиранка не готова. Мушу докiнчити, – промовила Мотря i хотiла йти, але Омелько схопивши ii за руку, крикнув:
– Нi, стара, ти мусиш бути молодою, – i привiв ii на коваля.
– Я зачну, а ти помагай! – крикнув циган, б’ючи Мотрю молотом по головi, вiд чого вона, навiть не писнувши, впала мертва. Потiм циган пiдняв Мотрю i, поклавши на ковадло, почав кувати, наче кусень залiза, з котрого мае бути пiдкова. Омелько мимоволi, не тямлячи, що робить, чинив те саме, що циган, – тiлько з другого боку ковадла.
– Полiцай! Рятуйте! Коваль Омелько жiнку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузнi по замовлену роботу.
Крик селян вiдразу протверезив Омелька. Вiн кинув свою роботу, оглянувся – анi цигана, анi його батька не видно; замiсть них цiла кузня повна людей.
– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, i добровiльно вiддався в руки сiльському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу i про все донесло гетьмановi.
Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велiв його повiсити.
Скорше вiд блискавки полетiв чорт з доносом до свого пана, цiлковито пересвiдчений, що заслужив ласку у Дiдька.
– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дiдько, гостро дивлячись на чорта.
– Вже я йому доправив! Бiльше не буде насмiхатися над вашим портретом, ваша всетемнiйша темносте.
– Як се було?
Чорт оповiв.
– Бовван, дурак, теля, бодай тобi сто жаб на голову сiло! – заревiв Дiдько.
Чорт виставив язика вiд подиву.
– Ах, дурню, дурню, баранячу маеш голову, а свиняче рило. Ну, чи маеш ти хоч трохи розуму в головi?
– Та… – ваша вестемнiйша темното…
Але Дiдько не дав йому докiнчити i закричав:
– А, ти ще смiеш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста i почав ним сiпати. Чорт вив, ревiв i просив милосердя. Давши собi духа з чортом, Дiдько поставив його перед собою i сказав:
– Слухай ти, бараняча голово, ослячi вуха! Що з того буде, що Омелька повiсять? Прецiнь його повiсять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що вiн просто пiде собi до неба. Зрозумiв?
– Зрозумiв, винен, ваша всетемнiйша темното.
– От, як би ти направду перекував Омельчину жiнку зi староi на молоду, то було б iнакше. Зрозумiв?
– Зрозумiв, ваша темносте.
– Отже забирайся i за всяку цiну спаси Омелька, потому залiзь йому в ребро й ожени його на молодицi, а потiм… ну, потiм i без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.
– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт i, вклонившись низько Дiдьковi, полетiв до в’язницi, де сидiв Омелько.
Омелько, очiкуючи смерти, сидiв задуманий, бiдкаючись над тим, що так, нiзащо погубив свою добру i вiрну дружину. Але от чуе знову знайомий голос цигана:
– Омельку, батечку, здоровii були! – i перед ним наче з землi вирiс циган.
– А, то ти, чортiв цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цiлого розмаху, але кулак попав на стiну.
– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свiй кулак.
– Та ти не гнiвайся, iно послухай мене, – промовив чорт.
– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навiв.
– Не пропадеш, батечку.
– А може, ти мене спасеш?
– Хтозна, може, i я.
– Забирайся до свого батька чорта, а нi, то я тобi боки поламаю.
– Так як вже раз обламав?
– Думаеш, як раз тобi удалося, то в другий раз так само буде?
– І другий, i третiй, i четвертий, скiльки захочу, бо я не той, за кого ти мене маеш: Я сам чорт. – І вiн вiдразу прийняв свiй справжнiй вигляд.
Омелько хотiв перехреститися, але чорт поспiшно додав:
– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаеш всього.
Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати вiд смерти.
– Була колись правда, та заржавiла! – перебив Омелько.
– От послухай перше мене, а потiм роздумай, чи правду я кажу, чи нi. У тебе в кузнi намалювали хлопцi портрет Дiдька, мого пана. Ти смiявся над ним. Через те Дiдько дуже озлоблений на мене, побив мене i наказав, щоби я тебе конечно погубив.
– Розумiю, – сказав Омелько.
– Нi, ти всього не розумiеш.
