– Чому нi? Сиджу ту у в’язницi, а потiм гайда на шибеницю.
– А потiм?
– А потiм знаеш що – смерть.
– А потiм?
– А вже потiм сам Бог знае, що буде! Невинно терплю. Прецiнь ти убив мою жiнку.
– Отже знай, хто невинно на землi терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.
– Еге…
– Тепер розумiеш, що менi треба тебе спасти? Коли тебе будуть вiшати, не вiдганяй мене хрестом.
– Та ти, ще, може, якоi капости хочеш менi зробити?
– Клянуся тобi рогами i чортячим хвостом, щоби я уже бiльше смоли не пив i вогню не iв, коли брешу. Тепер хочеш вiр, хочеш не вiр. Коли тебе стануть вiшати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цiлого i здорового.
– Ну, красно, нехай на твоiм стане.
– Пам’ятай, що я тобi сказав, – промовив чорт i щез.
Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи нi? Вмерти невинним i дiстатися раю, чи ще жити? Нарештi рiшився послухати той раз чорта. Захотiлося йому ще жити.
Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котроi пiднiмалася шибениця, а коло неi кат походжав. В юрбi чути було лише жаль за Омельком. Однi жалували його як доброго коваля, иншi як доброго чоловiка, котрого чорт попутав.
– Ех, – можна було чути в товпi, – чого то по п’яному не зробить чоловiк! І вiдважний був i побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.
Заголосила труби i бубни, Омелька привели пiд сторожiю, перечитали засуд. Кат поставив його на стiльчик, накинув на нього мотузок i вибив з-пiд нiг стiльчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нiчого не було, станув на ноги.
«Не збрехав, чортiв син, не збрехав», – подумав Омелько i серце його радiсно забилося.
Народ зашумiв, захвилювався i простугонiв:
– Невинного вiшають! Невинного!
Кат i начальство кинулися до Омелька, а далi, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що вiн перепалений в тому мiсцi, де перервався. Юрба ще дужче загудiла i домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.
– Зачекайте, православнi християни! Скоро Омелько невинний, то i вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя i сам докладно оглянув мотузок.
«Добре. Вiшай хоч десять разiв – все одно», – подумав Омелько i знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-пiд нiг стiльчика i – о диво! – мотузок запалився i обiрвавсь, ба навiть сама шибениця загорiлася.
Народ ще дужче заворушився i домагався негайно вiдпустити Омелька.
– Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам вiд себе пустити Омелька. Вже його бiльше вiшати не буду. Вiдведу до в’язницi i про все донесу гетьмановi. Як вiн порiшить, так буде, – сказав суддя.
Народ притих i розiйшовся. Омелька вiдвели до в’язницi i донесли про все гетьмановi. Гетьман вислухав i сказав:
– Чи не чарiвник вiн який? Або яка нечиста сила йому помагае?
– Нi, – кажуть, – перед смертю вiн сповiдався i причащався, та i добрий християнин з нього.
– Ну, коли так, то пустiть його на чотири вiтри. А за се, що вiн терпiв невинно, дати йому сто срiбних.
«Що ж менi тепер на свiтi робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язницi.
– Женися на молоденькiй дiвчинi, – шепнув йому чорт.
– Ай, так зараз i женитися?
– Женися! Я тобi таку найду, що i у самого гетьмана нема такоi, – шептав чорт, стараючись улiзти в Омелькове ребро.
Та ба, не так склалось! Омелько нiколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влiзти в його ребро, i Омелько, замiсть женитися, подався у монахи.
Батьки нашi, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Вiн, кажуть, i оповiдав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеi доброi звички – нiколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божiй уздрiти i в кiгтях чортових не бути».
Пантелеймон Кулiш
Народився 8.VІІІ.1819 р. в мiстечку Воронiж на Сумщинi в помiщицькiй родинi. Вчився в Новгород-Сiверськiй гiмназii та Киiвському унiверситетi. Не скiнчивши курсу, учителював у гiмназiях Киева, Луцька, Рiвного, викладав у Петербурзькому унiверситетi. Був одним iз засновникiв Кирило-Мефодiiвського товариства. Пiсля арешту вiдбував заслання у Тулi. Згодом жив у Петербурзi та у своему маетку на хуторi Мотронiвка пiд Борзною на Чернiгiвщинi, де й помер 14.ІІ.1897 р.
Кулiш залишив по собi багату лiтературну та наукову спадщину, в якiй знайшлося мiсце i для фантастичних творiв та казок: «Огненний змiй», «Коваль Захарко», «Про те, чому в мiстечку Воронiжi висох Пiшевцiв став», «Циган» та iн.
Про те, що сталося з козаком Бурдюгом на Зеленi свята
Прийшли Зеленi свята. Земля причепурилася, мов пригожа панночка. Зазеленiлi садки облилися запашним молоком; поля й городи красують квiтками, й повна пiвча[2 - Пiвча – хор.] птахiв не вмовкае цiлий Божий день у повiтрi, сповненому пахощами квiтiв.
Важко розповiсти, як весело в нас на клечальнi свята. Усi хати й подвiр’я уставленi кленом, березками, липою; це називають клечанням. Скрiзь – задля цього свята – виметено, вичищено, що не можна краще. Пройдеш вулицею – любо! Причепуренi дiвчата, як повний мак у городi, то красують перед порогами хат, де вони грають у крем’яхи, i звiряють одна однiй своi любовнi таемницi, то кружляють яскравою веселкою в танку. Парубки раз по раз ходять з музикою, танцюють, забавляються. Куди тiльки глянути, люди всi повбиранi, пригладженi; навiть i старi козаки в цi днi виходять посидiти за ворота не iнакше, як у нових свитах, в ошатних поясах i з випущеними поверх свити бiлими комiрцями сорочок. Тепле безхмарне небо грiе, свiтить i живить усю землю. У холодку вишень i черемшини темно й прохолодно; а згори все горить, все золотиться. Далекi лiси синiють, i важко розпiзнати – чи хмари на краю землi, чи лiси. Вода блищить проти сонця, i нiяке око не винесе тих iскр, що виблискують вiд ii поверхнi. Все живе, чудове, любе!
А настане нiч, – повiе свiжiстю, небо всiють зорi, випливе з-за дерев мiсяць: тодi – нове роздолля! Тодi двори й вулицi тi ж, та не тi: все начеб бачиш у снi, або на картинi. Тут – вся половина церкви, вiд верху до низу, яскраво блищить, як снiг морозноi мiсячноi ночi; на другiй сторонi – купи садкiв, повиснувши важким галуззям, грiють на мiсяцi свое кругле верховiття; а там – за розваленим млином, на якому тiльки оголенi крокви невиразно бовванiють у присмерку, щось синiе й тьмяно свiтиться. Далеко-далеко потягнулась ця сиза смуга: то став – наше сiльське море. Над ставом густо розрослись величезнi, сивi верби; вони щiльно облягли його, дивляться в його воду, повиваються ранком його туманами, вмиваються увечерi його росою й потопають у ньому своiми дрiмливими вiтами. З-за верб виднiють гуральнi, промiж верб свiтиться iнодi вiкно якоi-небудь вiдлюдноi хати, i чудовим вiдсвiтом грае в глибокiй водi; начеб огненна мiтла висить на гiлцi дерева й б’е вниз, розкидаючи iскрами. А мiсяць серебрить холодну воду й напускае на неi тьмяну синь.
У такi чудовi ночi голоснi пiснi не втихають у нас по всiх вулицях, iм щось вiдголошуе на ставу, начеб русалки, випливши погуляти при мiсяцi, пiдроблюються пiд людськi пiснi. Порою пронесеться шумний гурт скрипок i бубнiв з далекого кiнця вулицi, i слiдом за цим промчить юрба гультяiв: вони кружляють, вони змiшуються, як танок нiчних духiв, i немов летять, немов пливуть у повiтрi. Так проходить цiлiсiнька нiч i коли мiсяць, зарум’янившись i збiльшившись за нiч, стане сiдати над димчастою водою й кине вiд себе багряну смугу вздовж усього ставка, тодi тiльки розходиться гульлива молодь хропнути з годинку й набратися у снi нових сил i веселощiв на завтрашнiй день.
У людей поважних е свое дiло, не таке привiльне, але не менше iм утiшне. Вийшовши з церкви, вони заходять додому взяти хлiбець, i вирушають у гостi до родичiв, до приятелiв, до знайомих. Там шумлять веселi розмови, червонiють наливки, носиться запашним паром варена; там напiдпитку заходяться коло журавля, затiють i чеберячки, i чого не повигадують. Розповiдати про все це буде довга iсторiя, а в мене е друга. Саме хочу я розповiсти вам, яка притичина сталася з воронiзьким козаком Бурдюгом на Зеленi свята.
Кожний знае, що за нашим християнським звичаем треба святкувати ввесь клечальний тиждень, i що робота, зроблена в свято, нiколи на добре не пiде. Хiба мало бувае прикладiв, коли грiм палив стоги сiна, що його накосили або нагромадили святочного дня! А в одного козака, на самого Палiя, зайнялися на возi копи, насилу бiдний встиг випрягти воли, а то б розлучився з ними навiк. Кажуть, що того вогню, що займеться вiд грому, нiяка сила людська загасити не може. Але людину, мабуть, так уже створено, що ii навчити важко: не встигне вибратись з одного грiха, а тут уже лiзе в другий! Та й самому Бурдюговi була вже кара за роботу в свята. Раз у недiлю вiз сiно. Тiльки, що ж? На половинi дороги – баюра. Погода була суха, дощу не було з тиждень; i вiн же сам не далеко, як годину тому, iхав цiею самою дорогою, i не було баюри. Нiчого робити: Бурдюг повернувся назад, склав сiно i тодi проiхав додому вже по-сухому.
Проте цю подiю Бурдюг хутко забув, i минулого року на Зеленi свята надумався згребти накошене до свят сiно. Було це на четвертий день свят. Поснiдавши добре вареникiв i пампушок, що лишилися вiд учорашнього дня, вiн запрiг у воза пару коней (Бурдюг був собi козак заможний) i поiхав до себе на хутiр. Ввечерi, коли за коловотором стало вже видно порох вiд череди, що поверталася з поля, а крiзь неi чути було ляскання довгого батога i знайоме гукання чередника, вся парахвiя, в якiй жив Бурдюг, вражена була дивним явищем. Бурдюг, що завжди пестив свою пару коней i тiльки зрiдка пускав iх пiдтюпцем, тепер летiв що е духу, сам на аршин пiдскакував на возi й раз у раз парив пугою коней; а вони неслися як стрiла, i вiз торохкотiв начеб десять литовських таратайок бiгло з гори. Всi старi козаки, що сидiли собi приемно без дiла, i молодi хлопцi, граючи на дорозi в кеглi, зробили один висновок: що сталося щось надзвичайне; а деякi баби почали уже торочити, що вони самi бачили, як русалки гналися за Бурдюгом.
Смутний i невеселий приiхав Бурдюг додому, сiв у кiнцi стола й замислився. Маленький син його, довiдавшись, що приiхав батько, вбiг до хати верхи на дрючковi, але помiтивши, що батько сердитий, не насмiлився гратися, як звичайно, поставив свого безногого коня, боязко пiдiйшов до батька й мовчки заглядав йому у вiчi, немов випрохуючи ласки. Батько взяв його на руки.
– Багато, тату, бджоли наносили меду? – спитала дитина.
– Багато, – вiдповiв батько, i нi слова.
Замовкла й дитина, бачивши, що батько щось надто задумався. Незабаром смерклося. Дали вечерю, i коли запашна пара борщу дiткнулась його нюху, Бурдюг почав поглядати веселiше й нарештi сказав:
– Ну, жiнко, тепер я й сам не буду i дiтям закажу працювати в свято.
