Каїн і Авель

Солдат підняв рушницю і вдарив прикладом Владека в живіт. Йому ноги підігнулися, і хлопець упав на коліна. Де барон? Що відбувається? Чому з ними поводяться, як у себе вдома?

Леон миттю упав на Владека, намагаючись захистити його від другого удару, яким вояк цілив у голову його товариша, й удар прикладом гвинтівки припав на карк Леона.

Обоє хлопців лежали нерухомо: Владек – тому що був ошелешений ударом і вагою тіла Леона на ньому, а Леон – бо був мертвий.

Владек не міг чути іншого солдата, котрий лаяв їхнього мучителя за те, що вдарив дітей. Вони намагалися підняти Леона, але Владек вчепився в нього. Солдатам довелося віддирати тіло мертвого від живого, щоб безцеремонно скинути його разом із іншими на траву, обличчям вниз. Владек не міг відвести погляду від нерухомого тіла свого єдиного товариша, поки його не заштовхали назад до замку зі жменькою тих, котрі несподівано залишилися серед живих, і зачинили в підземеллі.

Ніхто нічого не казав від страху приєднатися до мертвих тіл на траві, доки двері підземелля не були замкнені й останні слова вояків зникли удалечині. Потому Владек пробурмотів: «Святий Боже», бо побачив, що в кутку, обіпершись об стіну і втупившись у порожнечу, сидів барон, живий і неушкоджений лише тому, що німцям було потрібно, щоб він узяв на себе відповідальність за в’язнів.

Владек кинувся до нього, а слуги відсіли подалі від свого господаря. Вони зиркали один на одного, наче вперше бачилися. Владек простягнув руку, і барон узяв її. Хлопець розповів, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Ніхто з них не сказав ні слова. Обоє втратили того, кого найбільше любили в цьому світі.

8

Коли Анна Каїн уперше прочитала у «Таймс» замітку про загибель «Титаніка», вона просто відмовилася вірити в це. Її чоловік понад усе мав бути живий! Після того як вона прочитала цей допис утретє, то впала в істерику, якої Вільям у житті ніколи не бачив у минулому і не знав, як має поводитися.

Перш ніж він наважився запитати, що викликало такий неймовірний вибух емоцій, мати мало не задушила його в обіймах і міцно пригортала до себе. Як вона могла сказати йому, що вони обоє втратили людину, яку любили найбільше у світі?

* * *

Сер Девід Сеймур приїхав до «Савойї» вже за кілька хвилин у супроводі своєї дружини. Вони чекали у вітальні, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вільям одягався сам, але він усе ще не усвідомлював, яке лихо спіткало родину. Анна попросила сера Девіда пояснити її синові справжні наслідки цієї трагедії.

Коли хлопчику розповіли, що великий лайнер зіткнувся з айсбергом і потонув, Вільям зауважив:

– Я хотів бути на кораблі з татком, але вони мене не відпустили б.

Він не плакав, адже відмовлявся повірити, що щось могло вбити його батька. Він, безумовно, має бути серед тих, хто вижив.

У своїй довгій кар’єрі політичного діяча та дипломата сер Девід, а тепер голова лондонської філії банку «Каїн і Кебот», зроду не бачив такої самовідданості у комусь такому юному.

– Сила духу дається небагатьом, – казав він кілька років по тому.

Та нею був наділений Річард Каїн і передав її своєму єдиному синові.

Цього тижня у четвер Вільяму виповнилося шість років, але він так і не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публікували в «Таймс» щоранку, їх перевіряли і переперевіряли знову. Імені Річарда Ловелла Каїна серед них не було – мабуть, він таки потонув. Але мав минути іще тиждень, перш ніж Вільям облишив надію знову побачити батька. На п’ятнадцятий день Вільям заридав.

Анна виявила, що їй було болісно повертатися на облавок «Аквітанії», але Вільям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у відкрите море. Уже за годину він облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сірі води океану.

– Завтра я його знайду, – обіцяв він матері знову і знову, спершу впевнено, однак пізніше голосом, який ледь-ледь маскував зневіру.

– Вільяме, ніхто не може вижити упродовж трьох тижнів у Північній Атлантиці.

– Навіть мій батько?

– Навіть твій батько…

* * *

Коли Анна з Вільямом повернулися до Бостона, обидві бабусі вже чекали їх у Червоному будинку, пам’ятаючи про обов’язок, який був на них покладений. Анна мовчки прийняла їхню опіку. В неї більше не лишилося жодної мети, окрім Вільяма, чию долю бабусі тепер прагнули контролювати. Вільям був ввічливий, але відсторонений. Упродовж дня він мовчки сидів на уроках пана Мунро, а вночі тримав свою матір за руку і нічого не казав.

– Те, що йому потрібно, – це бути з іншими дітьми, – заявила бабуся Кебот. Бабуся Каїн із нею погодилася. Наступного дня вони звільнили пана Мунро і няньку й відправили Вільяма до школи в Сейрі, сподіваючись, що занурення в реальний світ і постійне товариство інших дітей зможуть повернути його до тями.

Річард відписав основну частину свого маєтку Вільяму, залишивши кошти у довірчому фонді до його двадцять першого дня народження. До тестаменту був додаток. Річард очікував, що його син заслужено стане президентом і головою правління банку «Каїн і Кебот». Це була єдина частина заповіту його батька, яка надихала Вільяма, бо решта належала йому за правом народження. Після сплати всіх податків Анна отримала капітал у розмірі півмільйона доларів і річний дохід на все життя по сто тисяч доларів на рік, який припинили би виплачувати лише у випадку, якщо вона знову вийде заміж. Молода жінка також успадкувала будинок на Бекон-гіл, літній особняк на Північному узбережжі, літній будиночок у Гемптонсі та невеликий острівець біля Кейп-Коду. Все це мало перейти до Вільяма після її смерті. Обидві бабусі отримали по чверті мільйона доларів і листи, які не залишили сумнівів щодо їхньої відповідальності за дитину. Довірчі функції покладалися на банк, а хрещені батьки Вільяма виступали співвиконавцями. Річний прибуток необхідно було реінвестувати у надійні підприємства.

Минув цілий рік, перш ніж бабусі зняли траур, і хоча Анні було лише двадцять вісім років, вона виглядала старшою за свій вік.

Бабусі, на відміну від Анни, приховували від Вільяма своє горе, поки він нарешті не дорікнув їм.

– Тобі не вистачає мого батька? – запитав він якось, споглядаючи на бабусю Каїн своїми блакитними очима, що нагадували їй її сина.

– Аякже, дитино. Але він не хотів би, щоб ми весь час сиділи, жаліючи себе.

– Але я хочу, щоб ми пам’ятали його завжди… завжди, – сказав Вільям, і його голос затремтів.

– Вільяме, я вперше розмовлятиму з тобою, як із дорослим. Ми назавжди збережемо пам’ять про нього у своїх серцях, а ти виконуватимеш своє призначення, дотримуючись того, чого б твій батько очікував від тебе. Тепер ти – глава сім’ї та спадкоємець його маєтку. Тому маєш старанно й наполегливо готуватися узяти на себе велику відповідальність – ту, яка лежала на твоєму батькові.

Вільям нічого не сказав, але відразу ж узявся діяти, як порадила його бабуся. Він навчився жити зі своїм горем, не скаржився і відтепер став сумлінно навчатися у школі, буваючи задоволеним лише тоді, коли вдавалося вразити бабусю Каїн. Він не зміг досягти успіхів у всіх предметах, але в математиці став першим у класі, набагато випереджаючи однокласників. Усе, що вдалося його батькові, він вирішив зробити іще краще. Підліток зростав, залишаючись близьким зі своєю матір’ю, і з підозрою ставився до будь-кого, хто не був його сім’єю, тому однокласники вважали його відлюдьком, самітником і – несправедливо – снобом.

На восьмий день народження Вільяма бабусі вирішили, що настав час хлопчику дізнатися справжню вартість грошей. Маючи це на увазі, вони виділяли йому один долар на тиждень кишенькових грошей і наполягали, щоб він звітував за кожен цент, який витратив. Бабуся Каїн подарувала онукові бухгалтерську книгу в зеленій шкіряній палітурці вартістю 95 центів, які вона відрахувала від матеріальної допомоги за перший тиждень. З того часу бабусі ділили цей долар уранці кожної суботи. Вільям міг укласти в щось п’ятдесят центів, витратити двадцять центів на себе, десять центів віддати на доброчинність і двадцять центів відкласти в резерв. Наприкінці кожного кварталу вони перевіряли бухгалтерську книгу та його письмові звіти про будь-які незвичайні операції.

Після того як минули перші три місяці, Вільям уже добре тямив у фінансах. Він пожертвував долар тридцять нещодавно заснованому Товариству бойскаутів Америки, а п’ять п’ятдесят п’ять попросив бабусю Каїн внести на ощадний рахунок у банку свого хрещеного батька Дж. П. Морґана. Він витратив два шістдесят на велосипед і тримав долар шістдесят у резерві. Бухгалтерська книга стала джерелом великого задоволення бабусь, навіть якщо вони й не були впевнені в купівлі велосипеда: не було жодних сумнівів, що Вільям був справжнім сином Річарда Каїна.

* * *

У школі Вільям мав лише кількох друзів, частково тому, що соромився сходитися з кимось іншим, ніж Кеботи, Ловелли або діти з родин, заможніших, ніж його власна. Це дещо обмежувало вибір, тому підліток став доволі замкненою дитиною, що дуже турбувало його матір. Вона не схвалювала ідеї бухгалтерської книги або інвестиційної програми і воліла б, аби Вільям жив нормальним життям: мав би багато друзів серед однолітків, а не кількох літніх радників; бруднився, отримував синці, не завжди залишаючись таким акуратним і бездоганним; збирав би жаб і черепах, а не акції та фінансові звіти – коротше кажучи, був би таким, як і будь-який інший маленький хлопчик. Але їй завжди бракувало сміливості висловити свої застереження бабусям, адже в будь-якому разі вони не були зацікавлені в жодному іншому маленькому хлопчику.

* * *

На свій дев’ятий день народження Вільям подав своїм бабусям свої звіти на щорічну перевірку. «Зелена книга» засвідчила економію за минулий рік більш ніж на двадцять п’ять доларів. Хлопчина особливо пишався, вказуючи бабусям на запис B6, який засвідчив, що він вивів гроші з банку Дж. П. Морґана відразу ж після того, як дізнався про смерть видатного фінансиста, оскільки не забув, як після смерті його батька упали в ціні акції його фінансової установи. Вільям реінвестував цю суму через три місяці, непогано заробивши на цьому.

Бабусі були вражені цим вчинком і дозволили Вільяму продати свій старий велосипед і придбати собі новий. На прохання онука бабуся Каїн вклала його залишковий капітал у компанію «Стандарт ойл» у Нью-Джерсі. Ціна нафти, як стверджував Вільям, могла тепер лише зростати, після того як пан Форд продав більше мільйона автомашин «моделі T». Він ретельно нотував свої фінансові операції аж до свого двадцять першого дня народження. Якби до того дожили його бабусі, вони б пишалися підсумковим записом у правій колонці з позначкою «Активи».

* * *

У вересні 1915 року, після безтурботного літнього відпочинку в родинному маєтку в Гемптоні, Вільям повернувся до школи в Сейрі. Там він став шукати серед учнів для змагання когось старшого за себе. За що б підліток не брався, він ніколи не був задоволений собою, поки не досягав найкращих успіхів, а його однокласники не могли створити йому конкуренцію. Хлопець почав усвідомлювати, що більшість людей із привілейованих родин, таких як його, не мали потреби з кимось конкурувати і що жорсткіше суперництво можна було знайти серед тих, хто не народився з його привілеями. Він навіть замислювався, чи не ліпше було б бути знедоленим для кращого стимулу.

1915 року школу в Сейрі захопила лихоманка колекціонування етикеток із сірників. Вільям спостерігав за цією маною упродовж кількох днів, але не приєднувався до неї. За два тижні етикетки міняли господарів за кілька центів, хоча ціна рідкісних екземплярів сягала й п’ятдесяти. Іще тиждень Вільям вичав ситуацію, і хоча він не надто прагнув стати колекціонером, усе ж вирішив, що настав слушний момент стати дилером.

Наступної суботи він навідався до компанії «Левітт і Пірс», одного з найбільших постачальників тютюнових виробів у Бостоні, а по обіді з’ясував імена й адреси всіх основних виробників сірників в усьому світі, звертаючи особливу увагу на ті країни, які не воювали. Він уклав п’ять доларів у поштовий папір, конверти й марки і написав листа голові чи президенту кожної компанії зі свого списку. Його послання було простим і лаконічним, незважаючи на те, що довелося по кілька разів переписувати текст:

«Пане голово!

Я – пристрасний колекціонер сірникових етикеток, але не можу дозволити собі купити їх усі. Мої кишенькові гроші складають лише один долар на тиждень, але я додаю марку та три центи, щоб довести, що серйозно ставлюся до свого хобі. Мені незручно турбувати вас особисто, але назва вашого підприємства була єдиною, яку я міг знайти, щоб звернутися з таким проханням.

З повагою, Вільям Каїн (9 років)

P. S. Ваші етикетки – мої улюблені».

Упродовж двох тижнів Вільям отримав відповіді на п’ятдесят п’ять відсотків своїх листів, в яких містилися сімдесят вісім різних етикеток. Майже всі його кореспонденти також повернули трицентові марки, як він і передбачав.

Вільям одразу ж організував у школі ринок етикеток, завжди перевіряючи ціну, за яку міг продати свій крам іще до того, як сам його придбав. Він зауважив, що деяким хлопцям байдужа рідкісність етикетки для сірникової коробки, вони звертають увагу лише на зовнішній вигляд, тому запропонував їм кілька екземплярів на обмін задля отримання рідкісних трофеїв для більш вимогливих колекціонерів. Після двох тижнів торгівлі він відчув, що ринок досяг свого піку, і коли не бути обачливим, то з наближенням різдвяних свят можна отримати надлишок товару. Створивши потужну рекламну кампанію у вигляді друкованої листівки, яка коштувала йому півцента за аркуш і потрапила на стіл кожного колекціонера, де Вільям оголошував, що планує провести аукціон для своїх сірникових етикеток для реалізації усіх двохсот одинадцяти. Аукціон провели у шкільній вбиральні під час обідньої перерви, він мав набагато кращу відвідуваність, ніж більшість заходів у школі.

Після того як молоток ударив востаннє, Вільям отримав п’ятдесят шість доларів і тридцять два центи, чистий прибуток становив п’ятдесят один долар і тридцять два центи порівняно з початковою інвестицією. Хлопчина поклав двадцять п’ять доларів на депозит у банку під два з половиною відсотки річних, купив собі фотоапарат за десять доларів, п’ять доларів пожертвував Молодіжній асоціації молодих християн, яка розширила свою діяльність щодо допомоги імміґрантам, котрі потрапили до Америки з розшарпаної війною Європи. Купив квіти матері, а решту сім доларів поклав на свій готівковий рахунок.

Ринок сірникових етикеток упав за кілька днів до вакацій. Вільям вийшов із ринку на піку попиту. Бабусі схвально кивнули, коли їх поінформували про деталі операції: це не відрізнялося від того, як їхні чоловіки заробили свої статки на паніці 1873 року.

Під час вакацій Вільям не міг не піддатися спокусі з’ясувати, чи можна отримати кращий прибуток від свого капіталу, ніж два з половиною відсотки річних, які він отримував від свого депозиту. Впродовж наступних трьох місяців він інвестував, знову ж таки через бабусю Каїн, в акції, які рекомендувала «Волл-стрит джорнел». Упродовж цього часу він втратив більше половини грошей, які заробив на етикетках для сірникових коробок. Відтепер Вільям більше ніколи не міг покладатися винятково на рекомендації «Волл-стрит джорнел». «Якби її кореспонденти були так добре поінформовані, то не мали би потреби працювати в газеті», – виснував він.

Роздратований втратою майже тридцятьох доларів, Вільям вирішив, що під час літніх вакацій йому потрібно відшкодувати збитки. Після того як він розпитав, яких заходів та інших обов’язків його мати очікує від нього, хлопець виснував, що йому лишилося тільки чотирнадцять вільних днів – достатньо часу, щоб розпочати нове підприємство. Він продав усю решту своїх акцій за рекомендаціями «Волл-стрит джорнел», що дало йому дванадцять доларів. Із цими грошима він купив широку дошку, два комплекти коліс, осей і мотузку, заплативши за все п’ять доларів. Після цього натягнув шапчину і старий костюм, із якого уже виріс, і подався до Центрального залізничного вокзалу. Там Вільям стояв біля виходу, вдаючи голодного й виснаженого. Він інформував окремих пасажирів про те, які головні готелі у Бостоні розташовані неподалік від вокзалу і їм немає потреби витрачати гроші на таксі або кінний екіпаж, оскільки він міг перевезти їхній багаж на своєму візочку за двадцять центів. Це було набагато менше, ніж довелося б заплатити перевізникам. Хлопець також додавав, що піша прогулянка корисна для здоров’я. Працюючи по шість годин щодоби, він заробляв приблизно по чотири долари на день.

За п’ять днів до того як почався новий шкільний семестр, Вільям повернув собі всі свої втрати і навіть отримав дев’ять доларів прибутку. Однак виник один клопіт. Він дуже дратував таксистів. Тоді десятирічний хлопчина запропонував свою відставку, якщо кожен із них дасть йому по п’ятдесят центів, аби він міг покрити вартість свого візочка. Ті погодилися – так хлопець заробив іще вісім із половиною доларів. Дорогою додому на Бекон-гіл він продав візочок своєму шкільному приятелю за два долари, пообіцявши, що не повернеться до свого колишнього підробітку на вокзалі. Та новий перевізник дуже швидко виявив вороже ставлення до нього таксистів. Ба більше: час був несприятливий, адже дощі лили аж до кінця тижня. Того дня, коли Вільям повернувся до школи, він знову поклав свої гроші на банківський депозит під два з половиною відсотки річних.

Упродовж наступного року хлопець спостерігав за стійким зростанням свого капіталу. Оголошення президентом Вілсоном війни Німеччині у квітні 1917 року рішучості Вільяма не похитнуло. Адже ніщо, ніхто і ніколи не зможе перемогти Америку, запевнила його мати. Він навіть уклав десять доларів у воєнні облігації, щоб підтвердити цю впевненість.

* * *

На одинадцятий день народження Вільяма кредитний стовпчик його обліку показав прибуток у розмірі чотириста дванадцяти доларів. Він подарував матері авторучку, а двом своїм бабусям – брошки з місцевої ювелірної крамниці. Авторучка була «паркером» із золотим пером, а ювелірні вироби прибули в оселі його бабусь у пуделках «Шрев, Крамп і Лоу», які він знайшов, ревізувавши сміття за знаменитою крамницею. Він не хотів вводити своїх бабусь в оману, але зі свого досвіду вже знав, що хороша упаковка покращує сам продукт.

Бабусі помітили відсутність фірмової позначки «Шрева, Крампа і Лоу» на подарунках, але все одно носили свої брошки з неабиякою гордістю. Вони вже давно вирішили, що Вільям більш ніж готовий вступити до школи Святого Павла у Конкорді, що в штаті Нью-Гемпшир, у вересні наступного року. Внук також потішив їх тим, що йому присудили математичну стипендію, даючи родині можливість зекономити близько трьохсот доларів на рік. Хлопець стипендію прийняв, але бабусі від неї відмовилися на користь «не такої щасливої дитини».

Анна ненавиділа саму думку про те, що Вільям поїде до школи-інтернату, але бабусі наполягали. Однак, що важливіше, вона знала, що саме цього прагнув і Річард. Тому мати особисто пришила мітки з його іменем до речей Вільяма, позначила чоботи, перевірила одяг і, нарешті, спакувала весь багаж, відмовившись від будь-якої допомоги з боку слуг. Коли настав час їхати, жінка запитала сина, скільки кишенькових грошей йому знадобиться на цей термін.

– Жодних. Дякую, мамо, – відповів він і не став нічого пояснювати.

Вільям поцілував свою матір у щічку та ступив на життєвий шлях у своїй першій парі довгих штанів, з короткою зачіскою і з малою валізкою, яку подав водію Роберту, а сам заліз на заднє сидіння машини. Він не озирався. Його мати махала й махала рукою, а потім заридала. Вільям також хотів плакати, але він знав, що його батько цього не схвалив би.

* * *

Перше, що вразило Вільяма Каїна в його новій школі, – було те, що інші хлопці, здається, не знали, хто він такий. Не було захопливих поглядів або мовчазного визнання його привілеїв. Один хлопчик навіть запитав, як його звати, і, що найгірше, ніяк не відреагував на його прізвище. Дехто навіть пробував називати його Біллом, але новий учень запротестував із поясненням, що ніхто й ніколи не називав його батька Діком.

Новою оселею Вільяма стала невелика кімната з дерев’яними полицями, двома столиками, двома кріслами, двома ліжками і дуже обшарпаним шкіряним тапчаном. Одне крісло, стіл і ліжко зайняв хлопчик із Нью-Йорка на ім’я Метью Лестер, чий батько був головою старого родинного банку «Лестер і компанія».

Вільям хутко звик до шкільного розкладу: о сьомій тридцять – підйом, ранковий туалет, по тому – сніданок у головній їдальні з рештою учнів – двісті двадцятьма хлопчиками, які жували кашу, яйця і бекон. Після сніданку – відвідини каплички, три уроки по 45 хвилин до обіду і два – після, після чого – урок музики, який Вільям зненавидів, оскільки не міг потрапляти в ноти при співі, тому не виявив бажання навчитися грати на якомусь музичному інструменті. У результаті обрав собі трикутник. Футбол – восени, хокей і баскетбол – узимку, веслування і теніс – навесні, і ще залишалося трохи вільного часу. Як майбутній математик, він навчався за індивідуальною програмою з паном Дж. Реґланом, есквайром, котрого учні між собою називали Лахмітником через його неохайний вигляд.

Під час свого першого року навчання у школі Вільям виявився гідним призначеної йому стипендії: він завжди був серед перших практично в кожному предметі, а також у своєму математичному класі. Лише його новий товариш Метью Лестер був для нього гідним конкурентом, але й це лише тому, що вони ділили одну кімнату. Вільям також здобув репутацію фінансового експерта. Хоча його перші інвестиції на фондовому ринку виявилися невдалими, хлопець не відмовився від свого переконання, що заробити значну суму грошей можна, збільшуючи прибутки на фондовому ринку. Тому він пильно стежив за звітами «Волл-стрит джорнел» та інших компаній і став експериментувати з уявним інвестиційним портфелем. Він фіксував кожну свою уявну покупку і продаж, вдалу й не надто, у новій бухгалтерській книзі з палітуркою вже іншого кольору. Він порівнював свої результати наприкінці кожного місяця зі станом ринку. Він не цікавився акціями провідних компаній, зосередившись на менш відомих, акції яких продавалися без застави, але неможливо було купити більше кількох акцій за раз. Вільям від своїх інвестицій жадав таких наслідків: постійного коефіцієнта прибутковості, високих темпів зростання, солідної підтримки активів і сприятливих торгових прогнозів. Він виявив кілька акцій, які відповідали всім цим строгим критеріям, і коли користав із нагоди, вони майже завжди приносили йому прибуток.

Того дня, коли він виявив, що своєю уявною інвестиційною програмою він регулярно випереджає індекс Доу-Джонса, Вільям вирішив укласти реальні кошти – свої власні гроші. Він почав із сотні доларів і упродовж наступного року не припиняв удосконалювати свою систему. Він завжди отримував свій прибуток і скорочував витрати. Щойно акція подвоювала свою ціну, він продавав половину з них, а решту залишав собі як бонус. Деякі з його ранніх знахідок, як-от «Істмен Кодак» або «Стандарт ойл», стали потім національними лідерами. Хлопець також підтримав компанію «Сірз», яка розсилала замовлення поштою, переконавшись, що це стане нормою.

До кінця свого першого року він уже консультував кількох школярів і навіть декого з їхніх батьків.

Вільям Каїн був щасливий у школі.

9

Владек був єдиним серед врятованих, хто знав, як облаштоване підземелля. Упродовж цих безтурботних днів він із Леоном провів там багато щасливих годин, ховаючись у маленьких кам’яних келіях, упевнений, що зможе повернутися до замку, коли йому заманеться.

Загалом льохів було чотири. Два з них – на рівні землі. Менший із цих двох тьмяно освітлював слабкий промінчик сонячного світла крізь решітку, встановлену високо в кам’яному мурі. П’ятьма сходинками нижче розмістилися іще дві кам’яні кімнати, які перебували у вічній темряві, із застояним повітрям. Владек привів барона до маленької келії нагорі, де той одразу всівся у кутку, мовчки й нерухомо витріщаючись у нікуди. Хлопець звелів Флорентині доглядати його.

Оскільки Владек був єдиним, хто наважувався залишатися в одній келії з бароном, решта двадцять четверо слуг ніколи не ставили під сумнів його владу над ними. Таким чином, у віці дев’яти років він узяв на себе повсякденну відповідальність за своїх співвітчизників. Нові мешканці підземель, зведені до жалюгідного становища в’язнів, не вбачали нічого дивного в ситуації, яка поставила хлопчика контролювати їхні долі. У підземеллях Владек став їхнім господарем. Він розділив слуг на три групи по вісім осіб, намагаючись утримати сім’ї разом, де це було можливо. Також встановив змінну систему: вісім годин у горішньому підземеллі, де було світло, повітря, їжа та фізичні вправи, вісім годин для роботи в замку на своїх поневолювачів, а вісім годин залишив на сон в одному з нижчих підземель.

Ніхто, окрім барона та Флорентини, не могли знати, коли і скільки Владек спав, оскільки він завжди був присутній наприкінці кожної зміни, щоб керувати слугами, коли вони мали змінювати інших. Їжу розподіляли кожні дванадцять годин. Охоронці передали їм бурдюк козячого молока, трохи чорного хліба, проса, а іноді й горіхів. Усе Владек розподіляв на двадцять вісім порцій, виділивши дві порції барону, не повідомляючи йому про це.