Каїн і Авель

Простеживши за новою зміною, Владек повертався до барона в меншому підземеллі. Спершу він очікував від нього вказівок, але порожній погляд його, як і раніше, був незмінним. Барон жодного разу не озвався відтоді, коли опинився у полоні у власному замку. Його борода вся заплуталася, а його дебеле тіло слабнуло. Колись гордий погляд тепер замінила байдужість. Владек уже й не міг згадати його м’який баритон і привчався до думки, що більше ніколи його вже не почує. За якийсь час він призвичаївся до, здавалося б, невисловленого бажання барона і завжди мовчав у його присутності.

Поки Владек жив у замку до приходу німецьких солдатів, він мав стільки й усього, що не було потреби думати про завтрашній день. А тепер не зміг згадати навіть попередню годину, настільки нічого не змінювалося. Хвилини безнадії перетворювалися на години, години – на дні, а дні – на місяці. Тільки зміна варти, а також прибуття їжі, зміни темряви на світло свідчили, що минуло дванадцять годин, а скорочення світлового дня і поява льоду на стінах підземель сповіщали про зміну сезону. Під час довгих ночей Владек почав відчувати запах смерті, який пронизував навіть найвіддаленіші куточки підземелля, що його лише трохи полегшували ранкове сонце, прохолодний вітерець або найбажаніше відлуння дощу.

Після однієї такої зливи Владек із Флорентиною скористалися наслідками стихії та помилися в калюжі води, що утворилася у тріщинах на кам’яній підлозі. Жоден із них не помітив, що баронові очі спалахнули, коли Владек зняв подерту сорочку та плеснув холодної води на своє тіло. Несподівано барон озвався.

– Владеку, – його надтріснутий голос було ледве чутно. – Не бачу тебе чітко. Підійди до мене, дитино.

Після такого довгого мовчання Владек був здивований, коли барон заговорив, й остерігався, що це передує божевіллю, яке вже охопило двох старших слуг в ув’язненні.

– Підійди до мене, дитино, – повторив барон.

Владек боязко послухався і став перед бароном, котрий примружив свої ослаблені очі та потягнувся до підлітка напруженим жестом. Він намацав хлопчика і торкнувся пальцем його грудей, перш ніж поглянути на товариша свого сина.

– Владеку, ти можеш пояснити цю ваду?

– Ні, сер, – збентежився Владек. – Це було в мене із самого народження. Мій батько мені казав, що це знак диявола.

– Дурний чоловік. Та й він не був твоїм батьком, – тихо зронив барон і знову замовк.

Владек залишався незворушно стояти перед господарем. Коли барон нарешті озвався знову, його голос був уже твердішим:

– Сідай, хлопче.

Скорившись, Владек знову помітив важкий срібний браслет, що тепер вільно теліпався на зап’ясті барона. Промінь світла змусив засяяти розкішне гравірування герба Росновських у темряві каземату.

– Не знаю, як довго німці мають намір тримати нас тут замкнутими, – вів далі барон. – Спершу я думав, що ця війна закінчиться упродовж кількох тижнів. Але я помилився, і тепер маємо розглянути можливість того, що вона триватиме іще дуже довго. З урахуванням цієї думки нам слід використовувати наш час конструктивніше, оскільки я знаю, що моє життя вже добігає кінця.

– Ні-ні! – заперечив Владек, але барон продовжував так, ніби його не почув.

– А твоє, моя дитино, лише починається. Тому я візьму на себе відповідальність за продовження твоєї освіти.

Барон більше нічого не сказав цього дня. Здавалося, він міркував над цими своїми словами. Але упродовж наступних тижнів Владек виявив, що отримав тепер нового наставника. Оскільки вони не мали ані книжок для читання, ані приладдя для писання, його уроки полягали в тому, щоб повторювати все, що розповідав барон. Хлопець вивчив великі уривки з поем Адама Міцкевича і Яна Кохановського, а також цілі фрагменти з «Енеїди». У цьому суворому класі Владек вивчав географію та математику і додав до цього вивчення мов – російської, німецької, французької й англійської. Але, як і раніше, його найулюбленішими були уроки історії. Це була історія нації, яка пережила сто років поділу, в атмосфері розчарувань об’єднати Польщу, страждання своїх співвітчизників при розгромі Наполеона росіянами 1812 року. Йому відкрилися леґенди про героїчні часи, коли король Ян Казимир вручив долю Польщі Пресвятій Богородиці після вигнання шведів у Ченстохові і як князь Радзивілл, могутній володар і шанувальник полювання, поселив весь двір у своєму замку під Варшавою.

Останній щоденний урок Владека був присвячений історії родини Росновських. Знову й знову він слухав розповіді і ніколи не втомлювався слухати про те, як знаменитий пращур барона у 1794-му служив під командуванням генерала Домбровського, а потім і самого Наполеона у 1809 році, й імператор нагородив його величезними земельними наділами та титулом барона. Він дізнався, що дідусь теперішнього барона засідав у Варшавській раді, а його батько відіграв свою роль у будівництві нової Польщі. Владек дуже з цього тішився, попри похмурий інтер’єр його нового класу.

Барон продовжував навчати учня, не зважаючи на те, що в нього самого занепало здоров’я та погіршився слух. Щодня Владек був змушений підсідати все ближче до нього.

Охоронці біля входу в підземелля змінювалися кожні чотири години, і спілкуватися з в’язнями їм було strengst verboten[5]. Тим не менш, за уривками балачок Владек дізнався про хід війни, про дії Гінденбурґа та Людендорфа, про жовтневу революцію в Росії та про її вихід із бойових дій після укладання Брест-Литовського договору.

Владек починав вірити, що єдиним способом вирватися з темниці була смерть. Він замислювався: чи не були марними здобуті ним знання, якщо він більше ніколи не вийде на свободу. Флорентина, сестра Владека, а фактично як мати і найближча подруга, вела нескінченну боротьбу за своє життя та життя барона. Іноді охоронці передавали їй відро з піском або соломою, якими посипали брудну підлогу, і сморід на кілька днів ставав не таким нестерпним. Паразити снували навколо в темряві, шукаючи крихти хліба або картоплі, приносячи з собою хвороби та перешкоджаючи сну. Кислий запах людської та тваринної сечі й екскрементів, що розкладалися, подразнював їхні ніздрі, від чого Владека регулярно нудило. Він знову прагнув бути чистим і годинами виглядав із маленької щілини в стіні, згадуючи парові ванни з гарячою водою і грубим ароматизованим милом, яким його мила няня. Усе було недалеко за відстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися після дня веселощів, мазали зеленкою свої розбиті коліна й обрізали нігті.

До весни 1918 року лише п’ятнадцять із двадцяти сімох бранців залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливіше навіть за свою любу Флорентину, якій виповнилося двадцять років. Вона вже давно зневірилася у житті. Владек ніколи не дозволяв собі у її присутності відмовлятися від надії, але хоча йому було лише дванадцять років, він також починав впадати у відчай, гадаючи, що немає майбутнього поза цим підземеллям.

Одного вечора на початку осені Флорентина зайшла до Владека у більше приміщення горішнього підземелля:

– Барон тебе кличе.

Владек хутко підвівся, залишивши роздавання їжі довіреному слузі, і пішов зустрітися зі старим. Барон терпів сильний біль, і Владек зі страшною ясністю усвідомив, як сильно хвороба роз’їла цілі ділянки його тіла, залишивши тільки зелену плямисту шкіру, яка тепер укривала кістяк. Барон попросив води, і Флорентина подала йому чашу, повну дощівки, яка стояла на камені по той бік решітки. Коли барон напився, то став балакати повільно і зі значним зусиллям.

– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що іще один труп не матиме для тебе значення. Зізнаюся, що я більше не боюся покинути цей світ.

– Ні, ні, цього не може бути! – заволав Владек, уперше у своєму житті чіпляючись за старого. – Не кидайте нас, бароне! Я чув від охоронців, що війна вже добігає кінця. Ми невдовзі опинимося на волі.

– Вони кажуть це вже багато місяців, Владеку. У будь-якому разі у мене більше немає бажання жити в тому новому світі, який вони створюють.

Він перевів подих, а хлопець заридав уперше за всі три роки їхнього ув’язнення, відтак барон озвався знову:

– Поклич мого управителя та старшого лакея.

Владек негайно побіг виконувати вказівку, не знаючи, навіщо вони знадобилися.

Двійко слуг розбудили, вони прийшли і мовчки зупинилися перед бароном, чекаючи, що той їм скаже. Вони все ще носили лівреї, але на них уже не було жодних ознак того, чим колись можна було хизуватися – росновських квітів зеленої та золотистої барви.

– Вони тут, Владеку? – перепитав барон.

– Авжеж, пане барон. Ви їх не бачите?

Тут Владек уперше втямив, що барон осліп.

– Підведи їх, щоб я міг до них доторкнутися.

Владек підштовхнув до господаря двох чоловіків, і барон помацав їхні обличчя.

– Сідайте обоє. Ви мене чуєте, Людвику й Альфонсе?

– Атож, сер, – відповіли вони.

– Мене звати барон Росновський.

– Ми знаємо, сер, – підтвердив управитель.

– Не перебивай мене, – застеріг барон. – Я ось-ось помру.

Смерть стала такою звичайною справою в темниці, що двоє чоловіків навіть не намагалися протестували.

– Я не можу написати новий тестамент, оскільки не маю паперу, пера та чорнила. Тому складу усний заповіт у вашій присутності, і ви зможете виступати в ролі двох моїх свідків, згідно зі старими законами Польщі. Розумієте, про що я вам кажу?

– Аякже, пане барон, – відповіли двоє чоловіків в унісон.

– Мій первісток, Леон, мертвий, – барон помовчав, – тому я залишаю все своє майно хлопчикові, якого ви знаєте як Владека Коскєвича.

Владек уже багато років не чув свого прізвища, тому не одразу второпав значення слів барона.

– Як доказ моєї волі, – продовжував барон, – я віддаю йому наш родинний браслет.

Старий повільно підняв праву руку, зняв срібну смужку зі свого зап’ястя і простягнув її Владеку, якому відібрало мову. Чоловік міцно пригорнув хлопця до себе.

– Мій син і спадкоємець, – заявив він, одягнувши срібний браслет йому на зап’ястя.

Цілу ніч Владек пролежав в обіймах барона – доти, доки не відчув, як перестало битися його серце, а руки закоцюбли.

Уранці тіло барона витягли охоронці, які дозволили Владеку покинути підземелля та поховати мерця біля його сина Леона на родинному кладовищі. Коли тіло опускали в неглибоку могилу, вириту Владеком голими руками, потерта шовкова сорочка барона розхристалася. Владек поглянув на груди покійного. У того був лише один сосок.

Одного ясного сухого дня, пізно восени 1918 року, в’язні почули гарматну канонаду і відгомін короткої стрілянини. Владек був упевнений, що це прийшла польська армія, щоби врятувати їх, і що тепер він зможе претендувати на свою спадщину. Коли ж німецькі охоронці покинули свою варту біля входу в підземелля, решта в’язнів залишилася в тиші нижнього ярусу. А Владек стояв сам-один у дверях, обертаючи срібну смужку навколо зап’ястя й очікуючи, що їхні визволителі його випустять, аби він міг заявити, що з ним повелися несправедливо.

Урешті-решт з’явилися чоловіки, котрі перемогли ворога. Вони розмовляли з Владеком брутальною слов’янською говіркою, яку він вивчив у дні свого навчання, щоб зненавидіти її навіть більше за німецьку. Нові завойовники, здається, навіть не здогадувалися, що цей дванадцятирічний хлопчик був господарем землі, на якій вони розмістилися. Вони не балакали його мовою. Їхні накази були зрозумілі, й вони не залишали сумнівів: убивати всіх, хто не згоден із Брест-Литовською угодою, яка віддавала цей польський край росіянам, а решту відправити в табори до Сибіру. Німці відступили, лише символічно боронячись за нову лінію фронту, а Владек та його супутники чекали, нічого не знаючи про свою майбутню долю.

Після іще двох ночей у підземеллі Владек схилявся до думки, що вони залишаться у підземеллях до кінця своїх днів. Нові охоронці з ним не спілкувалися, і хлопець уже було вирішив, що німецьке чистилище просто замінилося російським пеклом.

На третій день російські солдати вдерлися до підземелля і витягли на траву перед замком чотирнадцять виснажених брудних тіл. Двоє слуг попадали в яскравому сяйві полуденного сонця. Владек намагався захистити очі. Усі мовчали і чекали, що тепер робитимуть інтервенти. Буде це куля чи воля?

Охоронці наказали їм роздягнутися і спуститися до річки, щоб помитися. Владек сховав срібний браслет у своєму одязі перед тим, як спуститися до води, а його коліна тремтіли іще задовго до того, як він досяг річки. Хлопець стрибнув, задихаючись від несподівано студеної води, хоч його тіло і втішилося новим відчуттям. Решта ув’язнених приєдналися до свого нового господаря, намагаючись відмити три роки бруду й убогості.

Поки Владек мився, він помітив, що солдати реготали та вказували на Флорентину. Ніхто з інших жінок, здавалося, не викликав у них такого зацікавлення. Один із росіян, високий, як дуб, схопив Флорентину за руку, коли та пройшла повз нього стежкою на берег. Він кинув її на землю і хутко скинув штани. Владек із недовірою витріщився на набряклий прутень чоловіка. Він вискочив із води і побіг до солдата, котрий притиснув Флорентину до землі. Владек врізався головою в живіт вояка і став гамселити його п’ястуками. Сторопілий чолов’яга відпустив Флорентину, аж тут інший солдат ухопив Владека, штовхнув його на землю і міцно влупив коліном посеред спини. Гармидер привернув увагу інших вояків, і вони підбігли, щоб поспостерігати за подіями. Той, хто скрутив Владека, тепер заливався гомеричним реготом, в якому не вчувалося гумору.

– Підведіть цього великого захисника! – сказав хтось.

– Підведіть захисника честі своєї нації! – додав інший.

– Принаймні дозволимо йому побачити дещо цікаве, – додав той, хто притискав його до землі.

Серед сміху присутні робили зауваження, які Владек не завжди міг збагнути. Він спостерігав, як голий солдат повільно наближався до Флорентини, котра застигла від страху. Владек відчайдушно намагався звільнитися, але був безпорадний. Голий чоловік підійшов до Флорентини й замахнувся на неї. Коли він ударив дівчину, та спробувала пручатися й ухилитися. Аж тут нарешті ґвалтівник накинувся на неї. Юнка зойкнула так, як Владек зроду-віку не чув. Інші солдати продовжували теревенити між собою та насміхатися, а дехто навіть не дивився у той бік.

– Клята цілка, – вилаявся солдат, витягуючи з неї свій закривавлений прутень.

Усі вибухнули реготом.

– Що ж, ти полегшив мені роботу, – зауважив інший чоловік.

Іще більше сміху. Коли Флорентина зазирнула Владекові в очі, у того по щоках потекли сльози. Солдатові, який його тримав, було байдуже, він лише турбувався, щоб хлопець не заблював йому мундир або його начищені до блиску чоботи. Перший солдат, усе ще із закривавленим прутнем, побіг до річки і заверещав, пірнаючи у воду. Другий чоловік узявся розстібати пояс, а інший тримав Флорентину. Другому ґвалтівникові знадобилося більше часу, щоб отримати задоволення. Нарешті він зліз із Флорентини і відійшов від неї. Та знову залементувала, але вже не так гучно, як раніше.

– Нумо, хлопче, у тебе все затягується аж надто довго.

Чоловік відійшов від дівчини і приєднався до свого товариша по зброї в річці. Владек змусив себе глянути на Флорентину. Та була аж синя, і кров лилася в неї з-поміж ніг. Знову озвався солдат, який тримав хлопця:

– Підійди і подбай про цього малого виродка, Борисе. Тепер моя черга.

Перший вояк ухопив Владека. Той знову спробував ударити свого ката, але це лише змусило солдатів розреготатися іще більше.

– Тепер ми знаємо всю могутність польської армії.

Нестерпний сміх не вщухав, ще один нечестивець дочекався своєї черги до Флорентини, яка тепер лежала, байдужа до його дій.

– Гадаю, що вона вже починає насолоджуватися цим, – сказав він, щойно закінчивши.

Четвертий солдат підійшов до Флорентини. Коли ж дістався до неї, то перевернув дівчину і змусив її розчепірити ноги настільки широко, наскільки це було можливо, а його великі руки шпарко обмацували тендітне тіло юнки. Коли він увійшов у неї, зойк дівчини перетворився на стогін. Владек нарахував шістнадцятьох вояків, котрі ґвалтували його сестру. Коли останній скінчив свою справу, то вилаявся і заволав:

– Гадаю, що злягався з дівочим трупом!

Це змусило присутніх реготати іще гучніше.

Коли його нарешті відпустили, підліток підбіг до Флорентини, а солдати лежали на траві, пили вино та горілку з розграбованих баронових пивниць і жерли хліб із м’ясом із кухні.

За допомогою двох слуг Владек відніс Флорентину на берег річки і зарюмсав, намагаючись змити кров і бруд із неї. Він прикрив її хламидою, узяв на руки і ніжно поцілував у вуста – першу жінку, яку він коли-небудь цілував. Коли сльози густо полилися по його обличчю на тендітне тіло, він відчув, що дівчина зм’якла. Він знову заплакав, коли ніс її мертве тіло назад. Вояки мовчки спостерігали, як підліток прямує до каплички. Він поклав її на траву біля могили барона й узявся рити нову могилу – знову голими руками. Призахідне сонце кинуло на могилу довгу тінь у той час, як брат ховав свою сестру. Він змайстрував маленького хреста з двох паличок і встановив його в головах могили. По тому звалився на землю і миттю заснув, не думаючи, чи ще колись прокинеться.

Анна Каїн осамотніла, поки Вільям навчався у школі Святого Павла, а її родинне коло складалося лише з двох бабусь, які вже неабияк постаріли.

Після того як Анна відсвяткувала свій тридцятий день народження, вона стала помічати, що більше не спілкується із чоловіками. Вона вирішила поновити зв’язки, обірвані після смерті Річарда, з деякими зі своїх давніх друзів. Міллі Престон, хрещена мати Вільяма, яку вона знала все життя, почала запрошувати її на обіди й до театру, завжди знайомлячи з кимось новим, в надії знайти нового партнера для Анни. Вибір Міллі був майже завжди недоречним, й Анна відверто ігнорувала оті сватання, поки одного дня, у січні 1919 року, відразу після того, як Вільям повернувся до школи на зимовий семестр, її запросили на ще одну вечерю на чотирьох. Міллі зізналася, що ніколи раніше не бачила свого нового гостя, Генрі Осборна, але була певна, що той навчався у Гарварді одночасно з її чоловіком Джоном.

– Насправді, – зізналася Міллі по телефону, – Джон нічого про нього не знає, але він милий, окрім того, виглядає зовсім незле.

Коли Анна увійшла до вітальні, Генрі Осборн сидів біля вогню. Він одразу ж схопився, щоб Міллі відрекомендувала їх навзаєм. Маючи шість футів зросту, темні, майже чорні очі та хвилясте смоляне волосся, він був стрункий і спортивний на вигляд. Анна відчула швидкий спалах задоволення, що опинилася в парі на вечір із цим енергійним і вродливим чоловіком, у той час як Міллі довелося задовольнятися своїм чоловіком, що дуже програвав своєму однокурснику. Рука Генрі Осборна лежала у перев’язі, яка майже затулила краватку Гарварду.

– Бойова рана? – поцікавилася Анна.

– Ні, впав на лижах, намагаючись занадто стрімко спуститися схилами Вермонту, – сказав він усміхаючись.

Це був один із тих обідів, які останнім часом дуже рідко вдавалося відвідати Анні, коли час тече радісно та непомітно. Генрі відповів на всі її допитливі запитання. Вийшовши з Гарварду, він працював у фірмі, що торгувала нерухомістю у Чикаґо, його рідному місті, але коли оголосили війну, він не міг відмовити собі у бажанні дати прочухана німцям. Чоловік мав цілу колекцію цікавих історій про Європу та перебування його там ще молодим лейтенантом, який боронив честь Америки на Марні. Міллі з Джоном уже давно після смерті Річарда не бачили, щоб Анна так щиро сміялася, і вони багатозначно всміхнулися одне одному, коли Генрі запитав, чи може відвезти її додому.

– І що ви наміряєтесь робити тепер, повернувшись на землю, гідну героїв? – запитала вона, коли вони вийшли на Чарлз-стрит.

– Іще не вирішив, – відповів він. – На щастя, маю трохи власних грошей, тому мені не треба квапитися. Я навіть можу відкрити тут свою фірму з торгівлі нерухомістю. Я завжди почувався у Бостоні, як удома, із часів мого навчання в Гарварді.

– То ви не повернетесь до Чикаґо?

– Ні, мене нічого туди не зможе заманити. Мої батьки померли, а я єдина дитина в сім’ї, тож можу починати заново будь-де… Коли ваш поворот?

– Ось там, перший праворуч, – підказала Анна. – Червоний будинок на розі.

Генрі припаркував свою автівку й відпровадив Анну до вхідних дверей. Він побажав їй на добраніч і зник іще до того, як та встигла йому подякувати.

Жінка дивилася, як його автомобіль поволі спускається по Бекон-гіл, відчуваючи, що знову захоче побачити його.

Анна була в захваті, хоча й не надто здивована, коли новий знайомець зателефонував їй уже наступного ранку:

– Бостонський симфонічний оркестр, Моцарт і новий яскравий маестро – наступного понеділка. Я зможу вас запросити?

Анна була заскочена зненацька, коли второпала, з яким нетерпінням чекає цього концерту. Здавалося, це тяглося надто довго відтоді, як привабливий чоловік запросив її.

Генрі прибув до Червоного будинку за кілька хвилин після призначеної години. Вони потиснули руки навзаєм цілком офіційно, перш ніж вона запропонувала йому віскі. Чи помітив гість, що вона знала, що саме він п’є?

– Мабуть, приємно жити на Луїсбурґ-сквер. Ви, певно, дуже щаслива.

– Атож, мабуть. Я ніколи не думала про це. Бо народилася і виросла на авеню Співдружності, тому вважаю, що тут занадто тісно.

– Я б і собі міг купити будинок на пагорбі, якщо вирішу оселитися в Бостоні.

– Вони не часто з’являються на ринку, – зазначила Анна. – Вам, правда, може пощастити. Але хіба нам не треба вже йти? Ненавиджу спізнюватися на концерт, коли доводиться наступати комусь на ноги в темряві.

Генрі зиркнув на годинник:

– Авжеж, згоден, не можна пропустити вихід диригента. Але вам не доведеться турбуватися про чиїсь ноги, окрім моїх. Наші місця біля проходу.

Після концерту Генрі поводився цілком природно й узяв свою супутницю під лікоть, коли вони вийшли з театру і пішли у бік Ґранд-готелю. Єдиний чоловік, котрий брав її під руку після смерті Річарда, був Вільям, і це вимагало значних умовлянь, оскільки він вважав, що більше не дитина. І знову години минали непомітно для Анни: завдяки приємній музиці, смачній їжі чи просто товариству Генрі? Цього разу він змусив її сміятися зі своїх історій про Гарвард і плакати з його спогадів про війну. Хоча вона добре тямила, що виглядає значно молодшою за свої роки, а цей чоловік уже стільки пережив у своєму житті, вона почувалася дуже затишно у його компанії. Жінка розповіла йому про смерть свого чоловіка і пролила кілька сльозинок. Генрі узяв її за руку, коли та розповідала про свого сина з неабиякою гордістю та любов’ю. Він сказав, що завжди хотів мати сина. Хоча чоловік майже не згадував Чикаґо чи своє колишнє життя, Анна була певна, що йому бракує своєї сім’ї. Коли він пізнього вечора відпровадив її на Луїсбурґ-сквер, то залишився випити склянку і ніжно поцілував її в щоку на прощання. Анна хвилину за хвилиною перебирала відчуття того вечора, сподіваючись, що Генрі насолоджувався ним так само, як і вона.

Вони вирушили до театру у вівторок, відвідали літній особняк Анни на Північному березі в середу, глибоко заїхали в засніжену сільську місцевість Массачусетсу в четвер, купували антикваріат у п’ятницю і кохалися в суботу. Після неділі вони рідко кудись ходили окремо. Міллі Престон «була абсолютно в захваті», що її зусилля нарешті виявилися настільки успішними, і вона всьому Бостону розповідала всім і кожному, що це вона їх познайомила.

Оголошення про їхні заручини влітку цього року не стали несподіванкою ні для кого, окрім Вільяма. Відтоді, як Анна з глибокими сумнівами познайомила їх, підліток Генрі Осборна не злюбив. Їхня перша бесіда відбувалася у вигляді запитань, під час яких Генрі намагався довести, що хоче стати приятелем, і скупих відповідей Вільяма, які демонстрували, що йому цього не вдасться. І хлопець свого враження не змінив. Анна приписувала обурення сина зрозумілим ревнощам, адже Вільям був центром її життя після смерті Річарда. Більше того, на думку Вільяма, було б неправильно, щоб хтось міг зайняти місце його батька. Анна спробувала переконати Генрі, що з часом Вільям піде йому назустріч.

Анна Каїн стала пані Генрі Осборн у жовтні того ж року. Вона склала свої обітниці в єпископському соборі Святого Павла, і золоті й червоні листочки опадали тоді так само, як трохи більше дев’яти місяців тому, коли вона і Генрі зустрілися вперше. Вільям прикинувся хворим, щоб не ходити на цю церемонію, і залишився в школі. Бабусі ж були присутні, але не змогли приховати своє несхвалення вчинку Анни, особливо через те, що її обранець виявився набагато молодшим за неї.

– Це може закінчитися лише слізьми, – зауважила бабуся Каїн.

Наступного дня молодята вирушили до Греції і не поверталися до Червоного будинку на пагорбі аж до другого тижня грудня, саме вчасно, щоб привітати Вільяма з поверненням додому на різдвяні свята. Останній із жалем виявив, що будинок відремонтували, майже не залишивши згадок про його батька. Під час Різдва ставлення підлітка до вітчима не продемонструвало жодних ознак пом’якшення, незважаючи на спробу, або, як вважав Вільям, хабар – подарунок нового велосипеда. Генрі сприйняв цю відсіч із похмурою покорою. Анну засмутило, що її прекрасний новий чоловік доклав так мало зусиль, аби завоювати прихильність її сина.