Геннадiй Петрович, гортаючи газету за минулотижневу п’ятницю, сьоме липня п’ятдесятого року, зиркнув на начальника: «Чого це вiн? Його що, морозить? Увесь час руки потирае, немов грiе». Однак вiн скоро вiдволiкся вiд аналiзу поведiнки шефа.
– Так… «Ватикан на службi Уолл-Стрiту». Влучна назва. Так… «В квiтнi сорок восьмого мiж США i Ватiканом було пiдписано таемну угоду, в результатi якоi папство остаточно пiдпорядковувало свою полiтику американському матерiалiзму… Ватiкан прагне прикрити авторитетом релiгii план Маршалла – план закабалення Європи заокеанськими монополiстами, видаючи цей план за «безкорисливу» i «щедру допомогу»… Ватикан посилено пропагуе проведення в життя американського плану «об’еднання» важкоi промисловостi Лотарингii i Рурського басейну».
– Стоп. А хiба це не таемне бажання Нiмеччини?
Максим Ігорович вловив наступнi, невиказанi вголос слова пiдлеглого:
– Ну звiсно, об’еднати назад важку промисловiсть прагне сама Нiмеччина. І Ватикан саме ii пiдтримував i продовжуе пiдтримувати навiть пiсля ii розгрому. Але нам вигiдно, аби Ватикан гадав, нiби ми думаемо, що вiн знюхався з Америкою. Цю статтю, я впевнений, вже штудiюють в Римi. І, власне, нам треба було донести, що ми в курсi про таемне бажання Нiмеччини об’еднати Лотарингiю i Рурський басейн i ми цього не допустимо. А чого ти, Гено, не знав про цю статтю? Ти не стежиш за всiм тим, причетним до нашого вiддiлку, що трапляеться? Що ти робив у п’ятницю? – І начальник за цими словами самовдоволено хмикнув i прищурився. Хитра усмiшка не сходила з його тонких вуст.
Геннадiй Петрович знiтився:
– Та власне…
– І гадаеш, нiкому не вiдомо тут про твоi щотижневi п’ятничнi вилазки в «Коктейль-хол»? Нiчого не кажи. Читай далi, – наказав начальник.
– «До розгрому фашистських агресорiв Ватикан був зв’язаний тiсними узами дружби з Гiтлером i Муссолiнi… Папа вiдверто назвав Муссолiнi «посланцем провидiння», а кривавого палача iспанського народу Франко – «улюбленим сином» католицькоi церкви. Тепер, коли центр свiтовоi реакцii перемiстився в Сполученi Штати, «святий отець» запалився палкою любов’ю до заокеанських iмперiалiстiв – новоз’явлених претендентiв на свiтове панування».
Геннадiй Петрович запалився гарним настроем шефа i собi розплився в посмiшцi:
– Чудово. Одного не розумiю, чого така гостра стаття вийшла в ужгородськiй «Закарпатськiй правдi», а не газетi союзного масштабу?
– Ет, Гено… – знову хитро заусмiхався начальник. – По-перше, занадто популiстська статейка. Ну от звiдки, скажи менi, громадянин Москвiн – журналiст, знае, як папа Пiй ХІІ називав Муссолiнi i що саме вiн писав президенту Трумену в особистому листуваннi? А вiн же цитати наводить… По-друге, нам було важливо, аби цей матерiал побачили на Заходi. А саме цю газету дуже полюбляють емiгранти. Їi читають в США, Канадi i навiть Бельгii. Те, що треба! Ну i потiм… Ти в курсi, що Ужгород наразi мае беззаперечне значення для держбезпеки? Це ж прикордонне мiсто. Велике, якби й не дуже не те що радянiзоване, а навiть – украiнiзоване… Там ще роботи непочатий край…
– А ми тут при чому?
– Я то нi… А ось ти скоро туди поiдеш. – І Максим Ігорович ще бiльше розплився в хитрiй, якийсь недобрiй посмiшцi. – Пiдемо, Гена, покумекаемо.
Роздiл четвертий
Деформацiя свiдомостi
Максим Ігорович знову був оригiнальним i цього разу для приватноi розмови запропонував зустрiтись в пiдземеллях мiнiстерства, де розташовувалась внутрiшня тюрма.
Геннадiй Петрович перетнув внутрiшне подвiр’я i протягнув вахтеру слiдчого корпусу червону сап’янову книжечку посвiдчення. Старшина чомусь вишкiрився в неприроднiй посмiшцi, нiби знаючи щось таке, чого не знав майор, i почав шукати його прiзвище в списку допущених у ВТ[20 - Внутрiшня тюрма.]. Ймовiрно, знайшов. Потiм iнший сержант, з «коридорних» – себто тих спiвробiтникiв, що конвоюють в’язнiв i наглядають за ними i, задля безшумностi, носять войлочнi капцi, провiв Геннадiя Петровича всередину. Треба сказати, то було перше для нього вiдвiдання внутрiшньоi тюрми. Абсолютно не всi спiвробiтники мiнiстерства там бували. ВТ вiдрiзнялась вiд iнших тюрем. Пристойна iжа, особливi ув’язненi. Тi, котрi ще були потрiбнi системi i з котрими ще треба церемонитись. Церемонiя ця iнодi переходила межi, котрi, гадаючи, що вигадують, змальовують сценаристи блокбастерiв[21 - Термiн виник пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Блокбастерами спочатку називали величезнi бомби, якими нiмцi бомбардували мiста Великоi Британii, а також англiйцi мiста Нiмеччини – такi, що були здатнi знести цiлий квартал (англ. – bust the block). Щодо кiно, його використання закрiпилося пiсля кiлькох надзвичайно фiнансово-прибуткових кiнофiльмiв.]. Прогулянки поза мiнiстерством, iжа з сусiднього ресторану, вiдвiдання театру… Але про все по порядку.
Тривало довге, вологе лiто з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарнiсть обiцянки, що все в природi циклiчно i колись трапиться i тепле, погоже лiто, нагадувала Геннадiю Петровичу про трьохрiчноi давнини розмови посеред Днiпра з начальником. Геннадiй Петрович довгими вечорами iз сумом тi розмови пригадував. Буяючу зелень, водiя, що вiдхекувався на березi Днiпра пiсля того, як його зiштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович i тривалий iнструктаж про те, що йому слiд робити на операцii з iноземним писакою Стейнбеком, а що – нi. Пiсля цього приватних розмов з начальником вiн не мав, хоча Максима Ігоровича за цi три роки, що пройшли з тих пiр, пiдвищили до генерал-майора i чомусь майору здавалося, принаймнi вiн в це вiрив, що того пiдвищили за оборудку з американцем i незабаром пiдвищать i його – прямого виконавця. Нiби почувши цi думки, начальник запитав:
– Пам’ятаеш Стейнбека?
– Так, ну звiсно! – Геннадiй Петрович хотiв було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку i ваш iнструктаж на байдарцi посеред рiчки, аби нас нiхто не пiдслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: – Я ще з ним плавав по Днiпру.
Генерал-майор кивнув.
– Так ось. Ми його не розробляли. Тобi та iншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А заммiнiстру – що в мене таемний наказ. А сам собi – що то справа честi, якщо вже нiхто не докумекав, хто такий той писака – жалюгiдний нишпорка. А насправдi то була моя iнiцiатива – перевiрити цього американського туриста. І нiякого замовника, окрiм моеi совiстi, не було.
В сутiнках пiдземелля, коли очi майора звикли до темряви, вiн розгледiв, як начальник раз за разом потирае долонi, нiби йому холодно. Тепер вiн цей дивний жест зрозумiв – той дуже схвильований.
– І знаеш що? – продовжив генерал-майор. – От недаремно все ж ми його розробляли. Буквально на днях вiн вперше запропонував своi послуги ЦРУ. Нашiй контррозвiдцi це вiдразу ж стало вiдомо.
– То нам свiтить по медалi? – зрадiло перебив Геннадiй Петрович, котрий завше вирiзнявся кар’еризмом ще з самого початку роботи в МДБ i певною недоумкуватiстю в справах, що не стосувались безпосередньо його професiйного зайняття.
– Ну не зовсiм… Тут така справа… Вiн також обмовився в приватнiй бесiдi за вiскi з новим директором американськоi центральноi розвiдки – Волтером Бедделом, що то ти його намовив подолати свою прихильнiсть до комунiстичноi iдеологii. Ну i Микитка взнав про це. Вiн же нещодавно зайняв посаду першого секретаря ВКП(Б) в Москвi i вислужуеться, уважно продивляеться всi записки МДБ, навiть союзнi. Знайшов цю iнформацiю вiдразу. Просто так склалися карти, майоре. Нiчого не вдiеш…
Геннадiю Петровичу здалося, вiн чуе гуркiт свого серця у вухах, немов стоiть коло самiсiньких церковних дзвонiв, в якi оскаженiло б’е послушник. Згадав церкву з рiдного села Павелки, i як добре спiвала його любка, котра потiм одружилась з його рiдним братом, мати майориного таемного сина – Миколи, в церковному хорi. Вiдволiкся, нiби вiдiйшов думками кудись… Тим часом начальник продовжив:
– Я навiть не встиг пiдготуватись i щось придумати. Хрущов лютуе неймовiрно. Джон той же був його другом. Навiть пiшов поголос, нiби його навертали до комунiзму спецiально, аби вiн на нас працював. А тут пiдвернувся, значить, ти зi своiми словами, що той в Америцi не може бути справжнiм комунiстом. От скажи, ти йому справдi щось таке говорив на пляжi? – Начальник зиркнув на майора так хижо, що той ледь пiд землю не провалився. – А втiм, тепер байдуже. Механiзм запущено. І тепер ми, так би мовити…
Максим Ігорович затнувся i аж руки заломив, потираючи оскаженiло долонi. Геннадiй Петрович зрозумiв: то вже ознака вiдчаю, навiть не схвилювання. Бо начальник сказав таке:
– Хрущов, кажуть, особисто тепер узявся за нашi контрольно-наглядовi справи[22 - КНД – заводилася органами держбезпеки на кожного спiвробiтника Ради Мiнiстрiв, ЦК Компартii, зокрема i технiчного персоналу.]. І тепер мова йде про переведення. Але, Гено, я хочу, щоб ти знав – ми мусили його розробити. Це було справою честi…
Однак майору було вже абсолютно байдуже щодо честi i особистих справ, вiн укотре перебив:
– Переведення – куди?
– Мене понизили сьогоднi до майора i перевели. Я тепер на короткiй мотузцi. Ну, ти ж розумiеш – я нi в чому не винен. А ось ти розробляв Стейнбека… Ти вiдправишся на Закарпаття, а то й Захiдну Украiну. Кудись туди, де ще й досi тривае вiйна за встановлення радянського ладу. Вiйна iз нацiоналiстами.
– А якщо я вiдмовлюсь? – несподiвано для самого себе припустив майор.
Максим Ігорович нарештi набув звичного для себе вигляду – вишкiрився злорадно:
– Забув, де ми розмовляемо?
– Залякуете? – парирував пiдлеглий.
– Нi, наголошую. Там олiвцем в списку на входi уписано твое прiзвище. Якщо вiдмовишся – тут i залишишся. Звiсно, ненадовго, бо це тюрма для обраних, потрiбних системi. А ти нiхто i нiкому не потрiбен. Пiдеш по етапу. – Максим Ігоревич пильно глянув на майора. – Однак все рiвно опинишся серед украiнцiв. Бо вони в ГУЛАГу вже складають п’яту частину, Гено. Мову пiдучиш. Фактично опинишся як на Захiднiй Украiнi. Лiс валити будеш. Або яку магiстраль побудуеш. Вирiшуй, що тобi до душi. Вибiр невеликий.
Майор лише кивнув, мовляв, дурницю бовкнув. Начальник продовжував:
– Так що, Гено, наостанок ти ще послужиш батькiвщинi. Ну от. І там, цiлком iмовiрно, заслужиш не просто нагороди, а – бойовi медалi. Бандоунiвцiв яких пристрелиш. Розробиш парочку, яких ще перекувати зможемо. Красота! Ти ж не воював? От i нагода тобi пiдвернулася.
Але зблiдлий Геннадiй Петрович останнiх слiв його не чув i глибокодумно промовив:
– Цiкаво… Отой вираз – розробляти. Я чую це постiйно. Ми розробляемо кожного другого.
– І це правильно. Бо ворог не спить.
– Не те… Розробляемо, а отже – вистежуемо, залякуемо, примушуемо спiвпрацювати. Цiкаво, скiльки таких, розроблених, i справдi з нами спiвпрацюе? А тепер, виходить, нас розроблятимуть? Ми з ворогами народу помiнялись ролями чи вже стали ними?
Запала нiякова тиша. Начальник не вiдповiв. Натомiсть промимрив щось в нечiткiй, такiй не притаманнiй йому манерi:
– Таке… – Потiм виправився i додав:– Я люблю iнше слово – ведемо. Ми ведемо, Гено, всiх тих, кого треба. А iншi вже давно завербованi або усунутi. Але я радий, що ти розумiеш усю серйознiсть i значення нашоi роботи.
– І нашоi ситуацii, – додав майор.
– Нi, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.
Чекiсти розмовляли в одному з бездонних пiдвалiв-карцерiв сiрого монолiту по Володимирськiй вулицi тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кiлька секунд. Геннадiй Петрович нiчого не вiдказав i не перебив вiдлуння останнiх слiв начальника.
