Как шли мы по трапу на борт
В холодные мрачные трюмы.
На море спускался туман,
Ревела стихия морская.
Вставал на пути Магадан —
Столица Колымского края.
Не песня, а жалобный крик
Из каждой груди вырывался.
Прощай навсегда, материк, —
Хрипел пароход, надрывался.
От качки стонали зека,
Обнявшись, как родные братья.
И только порой с языка
Срывались глухие проклятья.
Поки Богдан спiвав, Гена помiтив, як два единi в цей пiзнiй час вiдвiдувачi – якiсь мужчини в дорогих костюмах, витрiщились на них з-пiд лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, тi, навпаки, перестали грати i, не криючись, слухали зачаровано i з великою повагою. Гена вирiшив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:
– Та ну тебе! Безневинна пiсенька! Чого перейматися? Нехай собi спiвають, бiдолахи, – i поплескав товариша по плечу.
– Так то воно так… – неохоче погодився той. – Однак таких бандуристiв стае все бiльше. І не всi iхнi пiсеньки «безневиннi», як ти висловився. Це якесь нове нашестя. Запам’ятай моi слова – скоро з’явиться новий жанр отаких пiсень i вони народ пiдiйматимуть на повстання.
Очi Богдана замиготiли в напiвтемрявi зали.
– Ось це послухай:
Товарищ Сталин, Вы большой ученый,
В языкознаньи знаете Вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мой товарищ – серый брянский волк.
За что сижу? По совести – не знаю!
Но прокуроры, видимо, правы.
Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы.
На сотни верст вокруг тайга густая,
А конвоиры – суровы и грубы…
И вот сижу я в Туруханском крае,
Где при царе сидели в ссылке Вы.
Геннадiй Петрович рiзко обiрвав його спiви, дарма що тихим шепотом:
– Добре, товаришу, що ви розповiли менi це! Я негайно доповiм куди слiд!
Богдан витрiщився на того, однак, за кiлька секунд все зрозумiв, перемiнився в обличчi i, на знак пiдтвердження, мотнув, вже захмелiвший, головою:
– Так! Всiх посадимо! – А потiм вже тихiше: – Менi якраз розповiв друг, ну з тих, що в ГУЛАГу працюе, про справу оцього кобзаря, iдейного, – просипiв з огидою Богдан на вухо колезi. – Талановита сволота. Тiльки-но посадили. І за такий дрiб’язок… Був морячком, служив в Сибiру i додумався угнати машину секретаря Приморського райкому ВКП(б). Ідiот… Тепер сидить.
Богдан голосно розсмiявся. Гена в знак згоди мотнув кiлька разiв головою, але не повiрив його словам про те, що той бiдолаха – сволота. А от що талановита i що Богдану його жаль – це буквально читалось по сумяттю товариша.
– І що, шкода тобi його? – хитро прищурився Гена. – Ну отого небораку?
– Менi? Та ти що! Не… Хоча… – Богдан замовк на мить, повис на лiктях, котрi вже давно поклав на маленький столик зали i сьорбнув «Волгу». В коктейлi вже розтанув увесь лiд i вiн почав нагадувати просто теплу горiлку з присмаком м’яти. – Але ж ти розумiеш. До того той морячок, Йосиф його звати, Алешковський, здаеться[16 - Псевдонiм – Юз Алешковський. Письменник, поет. Лауреат Нiмецькоi Пушкiнськоi премii. Отримав грант Гуггенхайма.], вiн був нормальною людиною. Батько його – герой вiйни, кавалер ордену Червоноi Зiрки. А тепер… Ти розумiеш, що вiдбуваеться?! – Богдан рiзко перейшов на крик вiд того, що несподiвано його осiнило: – Тобто виходить, якщо ми саджаемо за дрiбну провину – все-рiвно на виходi маемо закоренiлого злочинця. ГУЛАГ дороблюе за нас справу! І завжди на виходi – iдейний! От падло…
Геннадiй Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, вiн розумiв, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».
– Оцих треба боятись, – продовжив Богдан, – не дурнi вони, нi… Зараз iдiотiв не саджають. За вбивства – i то менше. Згвалтувань немае… Саджають саме таких, випадково, або пiсля розмов у ЦК про творчiсть, iдейних гадiв. Тих, що не здалися. І потiм вони корчаться на своiх койках, лiс валять, вмирають вiд кровохаркання там всiлякого, рiзного. Але не здаються. І кожен за iншого: один за всiх i всi за одного. Так ранiше було, на вiйнi.
– Як там у цього вiршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, нiби вiн силкуеться пригадати, що ж там далi, в цiй пiснi? Насправдi вiн добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинiзм та iронiя. Тож чекiст, що нарештi взяв себе в руки, ними скористався.
То дождь, то снег, то мошкара над нами,
А мы в тайге с утра и до утра.
Вы здесь из искры разводили пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра.
Вам тяжелей, Вы обо всех на свете
Заботитесь в ночной тоскливый час,
Шагаете в кремлевском кабинете,
Дымите трубкой, не смыкая глаз.
И мы нелегкий крест несем задаром
Морозом дымным и в тоске дождей,
Мы, как деревья, валимся на нары,
Не ведая бессонницы вождей.
Вчера мы хоронили двух марксистов,
Тела одели ярким кумачом.
Один из них был правым уклонистом,
Другой, как оказалось, ни при чем.
– Ось цi небезпечнi. Ось цих треба…
Богдан поморщився i замовк. Навiть не намагався видаватися веселим, як завжди. Геннадiй Петрович уважно стежив за товаришем. Той продовжив розповiдь:
– Але ж i хвацько забацав вiршик свiй, рифмач недобитий, чи то пак – недосаджений. Нiчого… Нiчого… Ось вiдмотае свiй строк i його знову туди ж – на нари. Вийде – почне знову ротяку вiдкривати, i кожен другий, поки вiн на своiй семиструннiй гiтарi наярюе, на нього доноситиме куди слiд. Всюди нашi люди, Гено.
Богдан похмуро замовк. Вiн був з iншого, сьомого вiддiлу. Однак негласно з Геною йому можна було дiлитися. Одна установа, однi секрети на всiх. Ресторанний вокалiст, скориставшись затишшям помiж чекiстами, затягнув свою улюблену «Ой, кто-то с го-оорочки спусти-иился», а Богдан замовив офiцiанту яечню – едине, що в той передранковий час ще подавали.
– Чого ти такий похмурий? – нарештi наважився запитати Гена. – Тiльки не кажи, що через цього кобзаря зекiвського. Тобi таке не може настрiй зiпсувати – я ж знаю.
– Мене переводять.
– Що-о? – майор гаркнув так, що на них обернулося кiлька офiцiантiв. З вiдвiдувачiв цiеi пiзньоi години в барi були лише вони i двое п’яних дядькiв у дорогих костюмах за столиком бiля стiни.
Богдан вiдразу зрозумiв занепокоення товариша:
– Не переживай так. Це не покарання. Мене не розжалували, а справдi переводять в дев’ятий вiддiлок. Тепер займатимусь охороною украiнського уряду. Я навiть радий цьому… – промимрив, ледь не плачучи, капiтан.
