– Воно й видно… Який ти радий…
Майор обперся лiктями на липкий вiд розлитих коктейлiв стiл i кивнув завiдуючому баром. Той моментально дав вказiвку, непомiтну для стороннього погляду, i юний спiвак, виглядаючи з оркестровоi нiшi, затягнув Богданову улюблену:
В день,
когда прощались с тобой,
Печально плакал прибой
Под плеск волны голубой.
Ты
оставил мне только сны,
Но обещал до весны
Живым вернуться с войны.
Майор мугикав у такт, аж раптом Богдан не витримав:
– Ти думаеш, менi приемно, що рiк у ленiнградський розвiдшколi – коту пiд хвiст? Я ж на хорошому рахунку у начальства. А тут…
– То що сталося? – посерйознiшав майор.
– Волосся i зрiст…
– Що?
– Сказали – не можу займатися зовнiшнiм стеженням. Я ж високий блондин. Такi стають розвiдниками лише у кiнофiльмах. Ти що, гадаеш, якби такий спiвробiтник, як iз «Подвигу розвiдника», Федотов, справдi iснував – вiн би виглядав, як актор Кадочников[17 - П. Кадочников в радянському художньому фiльмi 1947 р. «Подвиг розвiдника» грае головну роль майора О. Федотова. Сам актор напрочуд красивоi зовнiшностi.]?
– Щось ти загнув…
– Я? Та нi. То не моi слова. Я тобi цитую свого начальника. І хоч я нi в чому не винен… Але ось так… – Потiм Богдан перервався, гукнувши до офiцiанта: – Менi ще коктейль, будь ласка. Тiльки без лимона i не треба лiкеру. Просто горiлки налийте!
***
Геннадiй Петрович у своi спогади нещодавньоi зустрiчi з товаришем так далеко полинув, що ледь не впав з перекладини, виконуючи ранковi вправи на подвiр’i. Красивий, дебелий, з випуклими бiцепсами i крапельками пролетарського поту поверх майки та галiфе. Усе – як годиться. Чистокровний слов’янин, яким вiн себе вважав. Без усiляких там галичанських, середньоазiйських та iнших домiшок. Звiсно, вiн не був шовiнiстом. Просто трохи зверхньо ставився до iнших нацiональностей. Це – м’яко сказано. Майору спало на думку: «Слава…Сталiну, що в рiдному вiддiлку з розробляння духовенства усiх конфесiй я можу бути таким гарним, i нiхто мене за це звiдти не попросить».
Я
Насправдi тридцятивосьмирiчний майор Геннадiй Петрович, котрий все чекав на чергове пiдвищення «за термiном» не був анi зразком чоловiчоi краси, анi хоча б «в другому ешелонi», так би мовити. Однак неймовiрна цiлеспрямованiсть, iдейнiсть, що вилискували в очах собачою покорою до начальства, i пряма причетнiсть до вiддiлку «О» надавали йому певного геройського флеру. Особливо в очах жiнок.
Якщо вже говорити про те, що у вiддiлку називали «характеристикою», то вiн був зросту метр сiмдесят сiм. Вага – дев’яносто кiлограмiв. Очi каро-зеленi, iнодi – жовтi. Барильце, що вже намiчалося, i порiдiла шевелюра. Коли посилено займався спортом i не впадав у перманентнi, однак легкi запоi (знаете, е такий тип маскулiнних чоловiкiв, котрi без певного рiвня етилового спирту в кровi – мов без рук), то розквiтав i легко набирав м’язову масу.
Імовiрно, вам цiкаво, звiдки я знаю його «орiентування» i придiляю цьому таку увагу? Адже я не дуже полюбляю надавати зовнiшнiх характеристик героям, якi, я в цьому впевнена, набувають iх самi, в вашiй багатiй уявi.
Рiч у тiм, що оце саме «орiентування» саме зараз на його роботi посилено вивчае начальство. Бо не лише товариша Богдана переводять до iншого вiддiлку.
Однак Геннадiй Петрович про це ще не знае. Вiн спокiйний i пишаеться собою, бо саме закiнчив розробку справи одного такого – iдейного. І вважае себе справжнiм громадянином – не зiпсованим, як-от iншi, iдейнi. Котрих тiльки (якщо вiрити словам кмiтливого товариша) i саджали зараз.
***
Власне, всi вони були iдейними – тi, яких доручали таким, як вiн, чекiстам-мдбешникам. Однi iх, нескорених, розробляли, iншi – вели. Ще були третi, iнформатори – тi втиралися до них у довiр’я, слухали на кухнi iхнi розповiдi, гойдали в такт ногою пiд iхнi пiснi, дивилися iм в очi i кивали головами: «Говори, говори, розкажи менi все»… І крутилося веретено стрiчi, розмотуючи нитки долi. А потiм, уже там, у ГУЛАГу, iх також зустрiчали чекiсти, адже охоронцями Головного управлiння виправно-трудових таборiв, трудових поселень i мiсць ув’язнення виступали працiвники Мiнiстерства державноi безпеки.
Особисто для нього, майора того самого мiнiстерства, громадяни Радянського Союзу дiлились на два типи: були лише зека (дарма що Беломорканал добудували, а термiн «заключонний каналоармiець», себто навiть його абревiатура, залишилась, в’iлась) i чекiсти.
Вся падаль i гниль, всi блатнi, всi калiки, торгашi, iдiоти, котрi не могли за себе постояти i на яких могли в будь-яку хвилину донести, всi поети, нацiоналiсти, всi незгоднi – то були потенцiйнi зека. Всi невлаштованi пiсля вiйни iнвалiди, фронтовi хвойди, безпризорнi сироти, що залишились пiсля смертi батькiв, загиблих на фронтах…
Та були iншi, такi, як вiн, – вiвчарки, поводирi, люди при владi, вождi в мiнi-форматi (звiсно, вiн нiяким чином не зазiхав на единого лiдера нацii, упаси Боже), такi собi… його пiдручнi, допомiжнi ланки, котрi не давали цьому союзу спiвдружнiх, цiй краiнi зекiв розвалитись. Їх було багато… Майже кожен другий нi-нi та й стане чекiстом.
Адже хто такий чекiст по сутi? Це агент, котрий бореться з контрреволюцiею i саботажем, анархiею, повстанням, невдоволенням, пiдривом ладу. Це не лише вiйськовий, як вiн, це також iнформатор, павлiки морозови, як то баба Дуня, що донесла на власного сина, бо вiн погано вiдзивався про Вождя на кухнi. Мовляв, на фронт iх кидали, як м’ясо. Ач який важливий. І тепер сидить ii Ігор в Белбалтлазi. Шкода, канал вже до нього збудували в рекордно короткi строки. Ну нiчого. Все ж не сидить – трудиться. Адже всi виправнi установи для того i створенi: аби не ляпали зайвого тi, котрi до цього схильнiсть мають, i – безкоштовно працювали. Чого штани протирати на нарах? Треба братися за дiло. І саме чекiсти з МДБ «забезпечували дисциплiну» i «ударну працю». Адже в умовах неефективноi дефiцитноi економiки хтось мав прокладати нескiнченнi залiзничнi магiстралi, рити котловани, будувати. Розбудовувати соцiалiзм вiльноi i демократичноi Краiни Рад.
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.
І задля того, щоб правильним дихалось, можна кiлькох i урити. Не убуде.
Широка страна моя родная…
Я
Я все думаю про свого майора державноi безпеки i хочу вам сказати ось яку рiч. Деформацiя свiдомостi виникае в першому поколiннi (так би мовити, бувае прищепленою), або пiд дiею цiлеспрямованого клiнiчного втручання в психiку iндивiда, або пiд впливом якихось катастрофiчних подiй. Або ж деформацiя – як безперервна еволюцiя в бiк неправильностi (хоча хто сказав, де i що е вiрним?)
Я, звiсно, не психолог, i мое уявлення про цю деформацiю суто суб’ективне. Але… А, грець з ним. А що не е суб’ективним у цьому свiтi? Ось ви менi скажiть?
Може, Бiблiя? А як же бути з усiма цими Євангелiями, невiдомо насправдi ким складеними? Як бути з шизофренiею Пророка Мухаммада? Аль Гам ду Лi Ляя[18 - Слава Аллаху! (Араб.)]. Звiсно, альгамдулiлля, але все ж?
І як бути з тим, що я, невiдомо з яких причин, наводжу приклади з теологii, коли вже давно стало вiдомо, що в Радянському Союзi Бога нема. Нема сексу i Бога. Розрив стереотипу, геп[19 - Gap – розрив, прогалина (англ.).], так би мовити.
Але нещодавно я читала перекладену нiмцями статтю одного вiдомого американського психолога в берлiнськiй газетi. Власне, його батьки такi самi кияни, як i я. І вони також емiгрували, мабуть, рятуючись вiд революцii. А я – просто вiд… Але про це iншим разом. Пiзнiше.
Так ось. Якщо вiрити новiтнiй, дуже популярнiй зараз теорii Абрагама Маслоу, то секс належить до найелементарнiших, найнижчих фiзiологiчних потреб, у той час, як релiгiя – то вже, якщо я не помиляюсь, соцiальна необхiднiсть, необхiднiсть приналежностi до певноi релiгiйноi групи, самоiдентифiкацiя. І ii вiдсутнiсть абсолютно не перешкоджае людинi жити. Принаймнi iснувати. Виходить, релiгiею в краiнi стала сама iдеологiя, Радянський Союз – то i е релiгiя.
І, звiсно, секс в Радянському Союзi також був. Такий самий спотворений, як i релiгiя, однак iснував, жеврiв. Бо без нього не було б мене i, гадаю, вас, моi любi. Його всiляко нiвелювали, замовчували, закривали очi на нього, таким чином роблячи чимось забороненим, табуйованим, огидним для Червоноi людини. В той час, як в Америцi жiнку заохочували бути сексуальною i привабливою (носити пiдбори, обтягливi спiдницi навiщо, як не для зваблення i вiдчуття себе красивою?), в нас жiнка йшла на фронт, рила магiстралi, зубами вгризалася в життя, немов безхатченко, немов жебрачка… І вона такою, певною мiрою, була: без Батькiвщини, замiненоi Союзом нерушимих, за браком галантерейних i бозна-ще яких виробiв… з гiпертрофованим обов’язком i виною перед усiма. Краiною, товаришем Сталiном, держустановами, як то школа, ЖЕК, трамвайне депо, хай йому грець.
В пiслявоеннiй Америцi процвiтав пiн-ап, жiнки вже носили пуш-ап i такi милi кумеднi капелюшки з пiр’ячком набiк. А в нас був перший щабель пiрамiди Маслоу i то не повний. Адже сексу не було… Менi смiшно крiзь сльози… Цiлi поколiння змарнованих людей з деформацiею свiдомостi.
Тих, що вже нiби й розумiють хибнiсть i утопiчнiсть i тi нереальнi жертви людськi, котрi можна прирiвняти до нацистських, однак все повторюють, немов увi снi, що все ж… І така ностальгiя… І така мiць… Все змарнували, марно… марно…
Вам так само, як i менi, набридла схоластика постмодернiзму i непевного часового континiуму в текстi? Наразi пропоную повернутися до примарноi простоти. Бо лише в нiй iстина.
Антракт. Вiд удаваноi глибини нелiнiйностi. Ну хоча б недовгий.
***
Тож. Незадовго пiсля розмови з красунчиком-Богданом. Навдивовиж холодний киiвський вечiрник, як для середини лiта 1950-х.
Геннадiй Петрович якраз повернувся до мiнiстерства пiсля ситного обiду, коли до його кабiнету зайшов начальник – генерал-майор Максим Ігорович.
– «В «Закарпатськiй правдi» нарештi вийшла стаття про справжнi намiри Ватикану. – Максим Ігорович задоволено потер долонi. – Це ми iнiцiювали. Ось, поглянь, на останнiй сторiнцi в самому кiнцi. Вагомо… – І начальник знову вдоволено потер руки.
