Повне зібрання творів

LXVI

А втім, переді мною постає проблема смаку речей. Люди з цього табору виробляють гарні гончарні вироби. А з другого табору – негарні. Я розумію, спираючись на свідчення, що навряд чи можна сформулювати закон про поліпшення гончарних виробів. Їх не можна поліпшити ані завдяки витратам на навчання, ані завдяки конкурсам і почестям. Я навіть помітив, що ті, хто працював задля іншого наміру, ніж якість предмета, зрештою починали виготовляти предмети претензійні, вульгарні та складні, дарма що присвячували своїй праці цілі ночі. Адже ті ночі вони присвячували насправді своїй продажності, своїй розкоші або своєму марнославству, тобто самим собі, вони вже не віддавали себе, повнячись духу Божого, не віддавали себе предметові, який став джерелом жертви і образом Божим, у якому зосередилося дуже багато зморщок, зітхань, обважнілих повік і тремтячих рук, злилися вечірня насолода після праці й згасання завзяття. Адже я знаю тільки одну плідну дію – молитву, але знаю також, що всяка дія – молитва, якщо вона є даром самого себе задля розвитку.

LXVIII

Мені видалася разючою ще одна істина, яка стосувалася людини, тобто твердження, що щастя нічого не означає для неї й поготів нічого не означає для неї інтерес. Бо єдиний інтерес, який зворушує людину, – це лише інтерес бути постійною і тривати. Для багатія – це збагатитися, для моряка – плавати, а для мародера – влаштовувати засідку вночі. Натомість я бачив, як усі дуже легко зневажають щастя, коли це щастя – лише відсутність клопоту і безпека. Якось у почорнілому місті, в отій стічній канаві, що текла до моря, мій батько перейнявся долею повій. Вони гнили як білявий жир і загноювали подорожніх. Батько послав озброєних людей із наказом схопити кількох повій, як-от ловлять комах, щоб вивчити їхні звичаї. Патруль походжав поміж стін гнилого міста, що аж сочилися брудом. Інколи в якійсь брудній крамничці, звідки витікав, наче клей, спертий дух згірклого кухонного смороду, патрульні помічали, як на табуретці під лампою, яка позначала постать, сидить, сама бліда й сумна, мов ліхтар під зливою, дівчина, що чекає, а її важку, немов бичачу, маску усмішка прорізає, наче рана. Дівчина мала звичай співати монотонної пісні, щоб привертати увагу перехожих, і скидалася на м’яку медузу з клеєм у своїй пастці. Отож ті відчайдушні літанії лунали вздовж усієї вулиці. Коли якийсь чоловік давав піймати себе до пастки, двері за ним на кілька хвилин зачинялися, і кохання здійснювали серед найприкрішого розпаду, літанія на мить замовкала, поступаючись короткому віддихові того блідого страхіття й затятого мовчання солдата, що купував у того привиду право вже не думати про кохання. Він прийшов загасити жорстокі мрії, бо був, напевне, з батьківщини пальм та усміхнених дівчат. Мало-помалу під час далеких походів образи пальмових гаїв сформували в його серці нестерпно важкі крони. Струмок награвав жорстоку музику, а усмішки дівчат, їхні теплі груди під тканиною, тіні їхніх угадуваних тіл, і зграбність, властива їхнім рухам, – усе це поєднувалось і дедалі невситиміше пекло йому серце. Ось чому зі своєю вбогою платнею він прийшов в окремий квартал просити, щоб його позбавили мрії. Коли двері нарешті відчинялися, він знову опинявся на землі, зміцнений у собі, суворий і зневажливий, на кілька годин знебарвивши свій єдиний скарб, сяйва якого він не витримував.

Отже, озброєні люди повернулися зі своїми нічними коралами, що їх засліпило яскраве світло сторожового посту. Батько показав їх мені:

– Я поясню тобі, – сповістив він, – що передусім керує нами.

Він звелів одягти повій у нове вбрання й помістив кожну з них у новий будинок, прикрашений фонтаном, і доручив їм як роботу гаптувати тонкі мережива. Й давав їм платню, тож вони тепер заробляли вдвічі більше, ніж давніше. Потім заборонив наглядати за ними.

– Звичайно, це сумовита пліснява болота, – казав він мені, – але тепер вони щасливі. Чисті, заспокоєні і впевнені…

Проте одна за одною дівчата зникли й повернулися в клоаку.

– Бо, – сказав мені батько, – вони оплакували свої злидні. Не внаслідок дурної прихильності до злиднів, на відміну від щастя, а тому, що людина насамперед іде до власної насиченості. І бачить, що позолочений дім, мережива і свіжі фрукти – це відпочинок, гра і дозвілля. Проте ці речі не можуть наповнити людського існування, і люди нудьгують. Адже довгим є навчання світла, чистоти і мережива, якщо воно має перестати бути втішним видовищем і перетворитись у мережу зв’язків, в обов’язок і вимогу. Ці дівчата отримували, але нічого не давали. Ось чому вони шкодували за тяжкими годинами свого чекання, – не тому, що ті години були прикрі, а незважаючи на ту прикрість, – коли вдивлялися в чорний прямокутник дверей, де час від часу поставав подарунок ночі, впертий і сповнений ненависті. Вони шкодували за легким запамороченням, яке наповнювало їх непевною отрутою, коли солдат, штовхнувши двері, розглядав їх, як дивляться на позначену тварину, прикипівши очима до горла… Адже траплялося, що інколи вояк протикав якусь дівчину кинджалом, наче міх; наставала тиша, а потім викопував під кількома цеглинами або черепичинами монетки її капіталу.

Отже, дівчата шкодували за брудним вертепом, де вони були в себе вдома, за миттю, коли окремий квартал відповідно до низки наказів нарешті закривали і коли, п’ючи чай або підраховуючи прибуток, вони лаялись між собою і просили провістити собі майбутнє, простягаючи долоні своїх безсоромних рук. Можливо, їм навіть провіщали й будинок, повитий квітами, де жили гідніші від них. Диво такого збудованого подумки дому полягає в тому, що в ньому живеш уже не ти, а твоє перетворене Я. Так само дивовижна й подорож, яка має змінити тебе. Та якщо я замикаю тебе в такому палаці, ти зберігаєш там свої давні бажання, давню злобу і давню огиду, ти кульгаєш там, якщо ти кульгавий, бо не існує магічних формул, щоб змінити тебе. Я можу тільки дуже повільно, вдаючись до примусу і до страждань, зобов’язати тебе змінитися, щоб ти розвинувся. А дівчина, що прокидається в простому й чистому приміщенні та позіхає там, не змінилася і, дарма що їй уже не загрожують удари, тепер без причини втягує голову в плечі, коли стукають у двері, а коли стукають знову, так само без причини сподівається, бо вже немає нічних подарунків. Уже не втомлюючись після своїх сморідних ночей, дівчата не радіють звільненню на світанку. Їхня доля відтепер, може, й бажана, але тепер вони вже не мають залежної від мінливих передбачень долі на кожен вечір, передбачень, які обіцяли їм у майбутньому таке дивовижне життя, якого вони не мали ніколи. Ось вони вже не знають, як погамувати раптові спалахи люті, ці результати брудного й нездорового життя, які находять на них усупереч їхній волі, як-от у забраних з узбереж тварин трапляються м’язові скорочення, які надовго замикають їх у собі в години, коли відбувається приплив. Коли на них нападає така лють, уже немає несправедливості, якою можна було б обурюватися, і ось вони миттю стають схожі на матерів, що в них померла дитина і тепер збирається в грудях уже непотрібне молоко.

Адже людина, кажу тобі, шукає власної насиченості, а не свого щастя.

LXIX

Мені пригадався образ здобутого часу, і я запитав: «Задля чого?» – і ось що відповів мені інший: «В ім’я культури». Неначе культура могла бути марними зусиллями.

Безумець той, хто вважає, ніби може відрізнити культуру від праці. Адже людина спершу відчує огиду до праці, яка стане мертвою частиною його життя, а потім до культури, що буде лише пустою грою, як-от безглуздям костей, які ти кидаєш, якщо вони не означають твоєї долі й не несуть із собою твоїх сподівань. Адже це не гра в кості, а гра в твої стада, пасовиська і золото. Отак і дитина, що робить собі пасочку з піску. Тут немає жменьки піску, а є цитадель, гора або корабель.

Звичайно, я бачив, як із насолодою відпочиває людина. Бачив, як спить під пальмами поет. Бачив, як воїн п’є чай у куртизанок. Бачив, як тесля на ґанку милується ніжним вечором. Звичайно, вони теж видавалися сповненими радості. Але кажу тобі: саме тому, що вони втомилися від людей. Це воїн, що слухав пісень і дивився на танці. Поет, що мріяв на траві. Тесля, що вдихав запах вечора. Вони перенеслися деінде. Звичайно, важливою частиною життя кожного з них була праця. Адже твердження, слушне про архітектора, що є людиною, яка підноситься й набуває свого повного значення, коли керує спорудженням свого храму, а не тоді, коли втомлюється грати в кості, слушне про всіх. Час, відібраний від праці, якщо він не є простим відпочинком, розслабленням м’язів після зусиль або сном духу після винаходу, – це лише мертвий час. Ти перетворюєш життя у дві неприйнятні частини: працю, що є лише тягарем, якому ти відмовляєшся віддавати себе, і дозвілля, що є лише відсутністю.

LXX

Звичайно, танцівниця, яку затримала поліція моєї імперії, передусім була гарна. Гарна і загадково вбрана. Мені здалося, ніби, пізнаючи її, можна було б пізнати багатство землі, спокій рівнин, гірські ночі й походи через пустелю під час самуму.

«Вона існує», – сказав я собі. – Але я знав, що їй властиві далекі звичаї і вона працювала тут на ворога. А втім, коли мої люди спробували порушити її мовчанку, їм з її непроникної чистоти пощастило видобути лише сумовиту усмішку.

А я шаную в людині передусім те, що опирається вогню.

Танцівниця, коли я погрожував їй, зробила переді мною невеличкий реверанс:

– Шкодую, пане…

Я дивився на неї, нічого не кажучи, і вона злякалася. Вже поблідла, а її реверанс сповільнився:

– Шкодую, пане…

Адже вона гадала, ніби їй доведеться страждати.

– Подумай, – сказав я, – що я господар твого життя.

– Я шаную, пане, вашу могутність…

Вона була досить поважна, щоб бути носієм таємного послання і йти на ризик смерті, не порушивши вірності.

Отак вона стала в моїх очах скарбничкою з діамантом. Але я мав обов’язок перед імперією:

– Твої дії заслуговують смерті.

– Ох! Пане… – Вона була блідіша, ніж у мить кохання. – Це, безперечно, буде справедливо…

Знаючи людей, я зрозумів основу думки, якої вона не вміла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собі…»

– Отже, в тобі, – запитав я її, – є щось важливіше за твою юну плоть і осяйні очі? Ти гадаєш, ніби бережеш щось у собі, а проте в тобі нічого не лишиться, коли ти помреш…

Її обличчям промайнула тривога, їй бракувало слів, щоб відповісти:

– Можливо, пане, ви маєте слушність…

Але я відчував, що вона визнає мою слушність тільки в імперії слів, не вміючи захиститися там.

– Отже, ти схиляєшся.

– Так, простіть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобі, а не вести тебе. Вони позначають, не містячи нічого. Але ця душа була не з тих, що їх можна розкрити словесним вітром.

– Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навіть якщо вони суперечать одні одним, лишається сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невідступно пливе за своєю зорею. Бо в такому разі я знаю, куди ми пливемо. А ті, хто замикається у власній логіці, дотримується своїх слів і крутиться на всі боки, наче гусінь.

Я довго й пильно дивився на неї:

– Хто викував тебе? Звідки ти? – запитав я.

Вона усміхнулася, не відповівши.

– Потанцюєш?

Вона танцювала.

Її танок був чудовий, і це не здивувало мене, бо в ній щось було всередині.

Чи дивився ти про річку з висоти гір? Ось вона натрапила на скелю і, не змігши підточити камінь, вирішила обминути. Далі річка повернула вбік, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рівнині сповільнилася закрутами, бо сили, які тягнули її до моря, тепер відпочивали. Ще десь річка заснула в озері. Потім пустила один рукав уперед, прямолінійно, щоб поставити його на рівнині, наче меч.

Отже, мені подобалося, що танцівниця натрапила на силові лінії. Нехай її жест отут заплутається, а тут вивільняється. Нехай усмішка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я під великим вітром, нехай тепер вона ковзає з легкістю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповільниться, бо ступати їй важко, вона немов видирається на гору. Мені подобається, що вона спирається на щось. Або тріумфує. Або вмирає. Мені подобається, що вона – частина краєвиду, збудованого навколо неї, і що в неї є думки – і дозволені, й інші, які вона засуджує. Погляди можливі й погляди неможливі. Опір, прихильність і відмова. Я не хочу, щоб вона була однакова в усіх напрямах, наче драглі. Я хочу, щоб вона була структурою, керованою, наче живе дерево, яке росте не так, як йому заманеться, а урізноманітнюється відповідно до генія своєї насінини.

Адже танок – це доля і дія, які пронизують життя. Але я прагну заснувати тебе й надихнути до чогось, щоб зворушити себе твоєю дією. Адже, якщо ти хочеш перетнути потік, а він опирається твоїй ході, ти танцюєш. Адже, якщо ти хочеш бігти за коханням, а твій суперник чинить опір твоїй ході, ти танцюєш. І це танок мечів, якщо ти хочеш заподіяти йому смерть. Це танок вітрильника під брейд-вимпелом, якщо треба скористатися танцем, щоб зайти до порту, куди він пливе, й вибрати серед вітру невидимі повороти.

Тобі потрібен ворог, щоб танцювати, але який ворог ушанує тебе танцем свого меча, якщо в тобі нікого немає?

А втім, до танцівниці, що схопилася руками за голову, я відчув жаль у своєму серці. Я побачив маску. Адже є обличчя, скривлені вдаваною мукою на параді осілих народів, але це віка порожніх скринь. Адже в тобі нічого немає, якщо ти нічого не отримав. А в танцівниці я побачив володарку спадщини. В ній було тверде ядро, яке чинить опір навіть катові, бо тягар жорна не видобуде з неї потаємної олії. Це запорука, задля якої вмирають і яка спонукає до танців. Адже людиною є тільки той, хто поліпшив пісню, вірш або молитву, хто збудований зсередини. Його погляд, спрямований на тебе, ясний, бо це погляд людини наповненої. Якщо ти надаєш своєму обличчю якийсь відбиток, воно стає твердою маскою імперії людини. Ти знаєш про цю людину, що вона керована й танцюватиме проти ворога. Але що ти знатимеш про танцівницю, якщо вона лише безлюдна країна? Адже осілі народи не мають танцю. Але там, де земля пожадлива, де плуг чіпляється за каміння, де надто суворе літо висушує збіжжя, де людина чинить опір варварам, де варвар душить слабкого, – саме там народжується танок унаслідок сенсу кожного па. Адже танок – це боротьба проти янгола. Танок – це війна, спокуса, вбивство і покута. А який танок ти побачиш у своєї добре нагодованої худоби?

LXXIII

Отже, я відчув смак смерті.

«Дай мені миру стаєнь, – казав я Богові, – миру впорядкованих речей, зібраного врожаю. Лиши мені буття, закінчивши розвиток. Я втомлений від жалоби свого серця. Я надто старий, щоб знову ростити все моє гілля. Я втратив одного за одним своїх друзів і ворогів і від цього засяяло світло на дорозі мого сумного дозвілля. Я відійшов далеко, я повернувся, я дивився й побачив, що люди навколо золотого тільця не зацікавлені, а тупі. А діти, народжені сьогодні, мені чужіші, ніж молоді варвари без віри. Я важкий від марних скарбів, наче від музики, якої вже ніколи не зрозуміють.

Я почав свою працю з сокирою дроворуба в лісі, й п’янів від співу дерев. Отже, чи слід замикатися у вежі, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.

– Покажись мені, Господи, – бо все стає важким, коли втрачаєш смак Бога».

Після великого тріумфу мені приснився сон.

Адже я ввійшов переможцем у місто, і юрба заполонила вулиці під хмарою корогв, кричала й співала, помітивши мене. А квіти вистеляли нам дорогу нашої слави. Та Господь наповнив мене лише єдиним гірким почуттям. Я був, здавалося мені, в’язнем недоумкуватого народу.

Адже юрба, яка оспівує тебе, робить тебе передусім страхітливо самотнім! Те, що дають тобі, відокремлюється від тебе, бо немає місточка між тобою та іншим, хіба що на шляхах Божих. Тільки люди, які простираються разом зі мною в молитві, – мої справжні товариші. Ми приголомшені однаковою мірою і є зернами одного колоса, чекаючи хліба. А ці люди обожнюють мене й створюють у мені пустелю, бо я не вмію шанувати тих, хто помиляється, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмію сприймати фіміам, бо не суджу про себе за думкою інших і втомився від себе, мені важко носити себе самого і мені треба, щоб увійти до Бога, позбутися самого себе. Отож ті, хто кадить мені фіміам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якої схиляються спраглі люди. Я не можу нічого дати, що було б чогось варте, і вже не можу нічого отримати від цих людей, простертих переді мною.

Адже я маю потребу передусім у тому, хто є вікном, відчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяє на мене нудьгу.

Серед цієї юрби мені видаються гідними тільки мерці, що вже не переймаються марнотою.

І тоді мені приснився той сон, вітання полишили мене, мов порожній звук, що вже нічого не навчить мене.

Над морем нависала крута і слизька дорога. Буря немов прорвала повен міх, і з нього витікала ніч. Затявшись, я піднімався до Бога, щоб запитати його про причину речей і щоб він пояснив мені, до чого вела та самовіддача, яку начебто накинули мені.

Але на вершині гори я побачив тільки важку брилу з чорного граніту, яка й була Богом.

– Це таки він, – сказав я собі, – незмінний і непідкупний, – бо ще сподівався, що моя самотність не поглибиться.

– Господи, – казав я йому, – напути мене. Мої друзі, товариші та піддані для мене лише ляльки, наділені голосом. Я тримаю їх у руці й орудую ними, як мені заманеться. Мені дошкуляє не те, що вони коряться мені, бо ж добре, коли моя мудрість зіходить на них. А те, що вони стали дзеркальним відображенням, яке робить мене ще самотнішим за прокаженого. Якщо я сміюсь, сміються й вони. Якщо мовчу, вони похмурніють. Моє слово, я знаю, наповнює їх, мов вітер дерева. Тільки я наповнюю їх. Я вже нічому не можу віддавати себе, бо серед цієї незмірної аудиторії чую лише власний голос, який вони відсилають мені, мов закрижаніле відлуння храму. Чому любов лякає мене і чого я маю чекати від цієї любові, яка є лише моїм помноженням?

Але гранітна брила, по якій стікали блискучі краплі дощу, була непроникна.

– Господи, – сказав я йому, – на сусідній гілці сидить чорний ворон, і я добре розумію, що він свідчить про твою велич і здатність мовчати. Але я потребую знаку. Коли я закінчу мою молитву, накажи цьому воронові полетіти. Тоді для мене це буде немов чиїмсь підморгуванням і я вже не буду самотнім у світі. Я буду пов’язаний із тобою таємницею, нехай навіть непевною. Я не вимагаю нічого, хіба що це означатиме для мене, що тут треба дещо зрозуміти.

Я спостерігав ворона. Але він сидів нерухомо. Тоді я нахилився до стіни.

– Господи, – сказав я йому, – ти, звичайно, маєш слушність. Звичайно, твоя велич не може дослухатися до моїх наказів. Якби ворон полетів, я засумував би ще тяжче. Адже єдиний знак я міг би отримати лише від своєї рівні, тобто знову-таки від себе, ще одного відбитку мого бажання. Я знову зустрів би тільки свою самотність.

Отже, простершись, я почав повертатися.

Але виявилося, що мій відчай поступився несподіваному й незвичайному спокоєві. Я вгрузав на багнистій дорозі, продирався крізь терни, змагався з поривами вітру, що шмагав мене, а проте в мені утворювалася своєрідна рівна ясність. Хоча я не знав нічого, але й не було нічого, що я міг би пізнати без огиди. Я не торкнувся Бога, Бог, який дає доторкнутися до себе, – вже не Бог. Не Бог і тоді, коли дослухається до молитви. Я вперше здогадався, що велич молитви полягає насамперед у тому, що вона не має відповіді і що до цього обміну між людиною і Богом не входить огидність комерції. Навчання молитви – це навчання тиші. Любов починається тільки там, де вже не сподіваються ніякого дару. Любов – це передусім молитва, а молитва – це утвердження тиші.

Я повернувся до свого народу, вперше замикаючи його в тиші своєї любові. Провокуючи таким чином його дари аж до смерті. Люди п’яніли, бачачи мої заціплені вуста. Я був пастир, скринька з їхньою піснею і охоронець їхніх доль, господар їхнього добра та життя, а водночас бідніший за них і смиренніший у своїй гордості, яка не давала себе зігнути. Я добре знав, що тут нічого не можна отримати. Просто вони розвивалися в мені і їхній спів зливався з моєю тишею. Завдяки мені вони і я були вже тільки молитвою, що розчинялася в тиші Бога.

LXXVIII

До мене прийшли, щоб висловити свої докори, – не геометри моєї імперії, які, до речі, зводились до одного чоловіка, а втім, уже мертвого, а делегація коментаторів геометрів, і тих коментаторів було десять тисяч.

Коли людина створює корабель, вона не переймається цвяхами, щоглами і дошками палуби, а замикає в арсеналі десять тисяч рабів і кілька помічників із батогами. І там розквітає слава корабля. Я ніколи не бачив раба, який би нахвалявся, що подолав море.

Та коли людина створює геометрію й не переймається тим, щоб довести її до кінця, йдучи від наслідку до наслідку, бо на таку працю не вистачить ані її часу, ані сили, тоді вона породжує армію з десяти тисяч коментаторів, які шліфують теореми, досліджують плідні шляхи й збирають плоди з дерева. Та оскільки вони не раби і немає батога, щоб прискорити їхню працю, там немає жодного, хто не вважав би, ніби він рівня єдиному справжньому геометрові, бо, по-перше, він розуміє його, по-друге – збагатив його працю.

Але я, знаючи, яка неоціненна їхня праця, – адже треба звести врожай духу, – і знаючи також, що сміховинно плутати її з творчістю, що є незацікавленим, вільним і непередбачуваним жестом людини, тримав їх на добрій дистанції страху, щоб вони не запишалися й не вважали себе за рівню геометрові. Тож я чув, як вони бурмочуть поміж себе й нарікають. А потім заговорили:

– Ми протестуємо, – сказали вони, – в ім’я розуму. Ми жерці істини. Твої закони – закони Бога меншою мірою, ніж наш закон. Ти маєш озброєних людей, і ця м’язова маса може розчавити нас. Але ми матимемо слушність проти тебе навіть у підвалах твоїх в’язниць.

Вони говорили, здогадавшись, що не ризикують накликати на себе мій гнів.

І поглядали один на одного, задоволені власною сміливістю.

Я замислився. Єдиного справжнього геометра я щодня приймав за своїм столом. Інколи вночі під час безсоння я йшов до його намету, побожно роззувався й пив добрий чай і насолоджувався медом його мудрості.

– Ти, геометре, – звертався я до нього.

– Передусім я не геометр, а людина. Людина, що інколи мріє про геометрію, коли нею не керують нагальніші потреби, скажімо, сон, голод або кохання. Але тепер, коли я постарів, ти, напевне, маєш слушність: я вже лише геометр.

– Ти той, кому явилася істина…

– Я не той, хто ходить навпомацки й шукає мови, як дитина. Істина не явилася мені. Але моя мова проста для людей, як твоя гора, й вони самі роблять із неї свою істину.

– А ти, геометре, в’їдливий.

– Я любив відкривати у світі слід божественного плаща і торкатись якоїсь зовнішньої істини, наче Бога, який довго ховався від людей, я любив чіплятися за полу його одягу і зривати з його обличчя запинало, щоб показати його. Але він не давав мені відкрити чогось іншого, крім мене самого…

Отак промовляв геометр. Натомість вони вимахували мені над головою блискавкою свого кумира.

– Говоріть тихіше, – казав я їм, – хоч я й погано розумію, я добре чую.

А вони, все-таки не так гучно, бурмотіли й далі.

Нарешті один з них пояснив, що вони підуть уперед потихеньку, бо тепер уже шкодують, що були такі сміливі.

– Де ти бачив, – сказав він мені, – що є довільна творчість, акт скульптора і поезія в монументі істини, який ми тебе запрошуємо визнати? Наші пропозиції випливають одна з одної, з погляду суворої логіки, і нічого людського не керувало нашим витвором.