Повне зібрання творів
«Справжній обмін, – казав мені він, – це скринька із парфумом або насінина, або подарунок у вигляді молодого кедра, що наповнює твій дім моїм парфумом. Або мій бойовий поклик, що доходить до тебе з моїх гір. Або, можливо, посла, якщо його довго виховували, формували й гартували і якщо він водночас і відмовляє тобі, й погоджується з тобою. Адже він відмовляє тобі на твоїх внутрішніх рівнях. Але знаходить тебе там, де людина думає, ніби вона перебуває понад своєю ненавистю. Єдина думка, яка чогось варта, – думка ворога. А думка друзів не варта нічого, якщо в ній переважають їхнє визнання, їхня вдячність і всі їхні звичайні почуття. Якщо ти гинеш задля свого друга, я забороняю тобі розчулюватися…
Отже, я збрешу, якщо казатиму, ніби в його постаті я мав друга. А проте ми зустрічалися з глибокою радістю, але саме тут слова викривлюються внаслідок вульгарності людей. Радість була не через нього, а через Бога. Він був дорогою до Бога. Наші зустрічі були замковими каменями склепіння. І ми не мали що сказати один одному.
Нехай Господь пробачить мені, що я плакав, коли він помер.
І ось я лишився сам, єдиним відповідальним за все своє минуле і без свідка, що бачив, як я живу. Всі дії, що я їх через зневагу не розкривав своєму народові, він, мій східний сусіда, розумів; усі внутрішні піднесення, які я не виставляв для огляду, він у своїй тиші вгадував. Усю відповідальність, яка душила мене і про яку не знав ніхто, бо ж було добре, що народ вважав, ніби я свавільний, він, мій східний сусіда, зважував і ніколи не опускався до співчуття, перебував понад нею, по той бік від неї, оцінював по-іншому, ніж я, а тепер заснув у пурпурі пісків, нагорнувши на себе пісок, наче саван, справді гідний його, і тепер він замовк, отак і з’явилася в нього сумовита і щира усмішка Бога, який мириться, що сніп перев’язано, й заплющує очі на людські припаси. Ох! Скільки егоїзму в моєму розпачі! Я, такий слабкий, надавав значення траєкторії моєї долі, тоді як вона не мала її, вимірював імперію собою замість розчинитися в ній, з’ясував, що моє особисте життя дійшло до цього гребеня, наче подорож.
Тієї ночі я проминув у своєму житті своєрідний вододіл, почав опускатися схилом по тому, як повільно піднімався іншим схилом, я вже нікого не впізнавав, уперше я почувся старим, не бачив знайомих облич і був байдужий до всього, бо став байдужий і до самого себе, лишивши на іншому схилі всіх моїх командирів, усіх моїх дружин, усіх ворогів і, можливо, мого єдиного друга, відтепер я був сам у світі, де жили племена, яких я вже не знав.
Але саме тоді я спромігся знову опанувати себе. «Я розбив, – думав я, – свою останню оболонку і, можливо, очищуся. Я не був величним, бо аналізував себе. А це випробування послано мені, бо ж я розм’як. Я повнився ницих порухів свого серця. Але я утверджу свого мертвого друга в його величі й не плакатиму за ним. Він просто буде. Пісок видаватиметься мені багатшим, бо я часто серед пустелі бачитиму, як мій друг усміхається. І усмішки всіх людей, звернені до мене, будуть збагачені цією особливою усмішкою. Ця особлива усмішка збагатить усі усмішки. Адже я побачу в людині ескіз, що його жоден різьбяр не зможе видобути з кам’яної оболонки, і крізь ту оболонку я краще пізнаю обличчя людини, бо дивитимусь на одне обличчя, просто у вічі.
Отже, я спускався зі своєї гори: не бійся, мій народе, я знову здобувся на силу. Погано, що я мав потребу в людині. Рука, що зцілила мене і зшила докупи, стерлася, але зберігся шов. Я спускався з гори й натрапляв на овець і ягнят. Я гладив їх. Я сам у світі перед Господом, але, пестячи ягнят, що розкривають джерела серця, – не конкретне ягня, а слабкість людей, яку воно уособлює, – я знову йду до вас».
Щодо сусіднього володаря, то я утвердив його, і він ще ніколи не правив краще. Я утвердив його у смерті. І все-таки щороку в пустелі ставили намет, і мій народ там молився. Мої армії тиснули на їхні армії, рушниці заряджені, загони вершників були мов поліція пустелі, а голову відтинали кожному, хто наважувався зайти до краю. Я йшов сам. Я підняв запинало намету, зайшов усередину й сів. На землі запанувала тиша.
XXXIII
Тепер, коли мене мучить глухий біль у попереку, що його мої лікарі не вміють угамувати, тепер, коли я скидаюся на дерево в лісі під сокирою лісоруба і Господь невдовзі повалить і мене, наче обшарпану башту, тепер, коли я прокидаюся вже не так, як у двадцять років, а мої м’язи слабнуть і тихішає повітряний політ духу, я знаходжу в цьому стані свою втіху, яка полягає в тому, щоб не страждати від цих провісників, які поширюються по моєму тілу, й не даватися на поталу стражданням – ницим, особистим і замкненим у мені, тож згодом історики імперії не присвятять їм навіть трьох рядків у своїх хроніках, бо яке має значення, що в мене хитається зуб і його виривають, і з мого боку було б жалюгідно сподіватися на бодай найменший жаль. Натомість моя лють, коли я думаю про неї, наростає. Адже оці тріщини на поверхні властиві вазі, а не тому, що міститься в ній. А мені розповідають, що мій східний сусіда, коли його розбив параліч і одна половина тіла стала холодна й мертва, тож він носив із собою своєрідного сіамського близнюка, що вже не сміявся, анітрохи не втратив своєї гідності, навпаки, успішно опанував нову для себе науку. А тим, хто вітав його силу духу, зневажливо відповідав, що люди хибно сприймають його особистість, а отаку повагу добре було б зберегти для міських крамарів. Адже володар, що не володіє передусім власним тілом, – лише сміховинний узурпатор. Для мене не існує занепаду, а є, безперечно, лише дивовижна радість, що сьогодні я ще більше звільнив себе!
Ох, людська старість! Я, безперечно, не впізнавав нічого на іншому схилі своєї гори. Серце мені виповнював мертвий друг. Розглядаючи села очима, сухими від скорботи, я сподівався, що любов, наче морський приплив, знову підхопить мене.
XXXIX
Я напишу гімн тиші. Тобі, музикантові плодів. Тобі, мешканцю підвалів, погребів і комор. Тобі, глечику меду роботящих бджіл. Тобі, трапезі моря серед його повноти.
Тобі, бо в тобі з висоти гір я замикаю місто. Його нечутні вози, крики і дзвін ковадел. У намулі надвечір’я вже геть усе ніби зупинилося. Пильність Бога до нашої гарячки, плащ Бога, що прикриває людську метушню.
Тиші жінок, що вже є тільки плоттю, де достигає плід. Тиші жінок під покровом їхніх важких грудей. Тиші жінок, що є тишею всієї повсякденної марноти і життя – цього снопу днів. Тиші жінок, що є храмом та увічненням. Тиші, в якій прямує в завтра єдиний шлях, що веде куди-небудь. Вона чекає дитини, що розриває їй живіт. Тиші, в якій я складаю та замикаю свою честь і кров.
Тиші чоловіка, що зіперся на лікті, замислився й отримує тепер без витрат і виробляє сік думок. Тиші, яка дає йому змогу пізнавати і змогу нехтувати, бо часом добре, коли він нехтує. Тиші, що є відмовою від черви, паразитів і згубних трав. Тиші, що захищає тебе під час розгортання твоїх думок.
Тиші самих думок. Відпочинкові бджіл, бо мед уже готовий і має бути лише захованим скарбом, який дозріває. Тиші думок, що готують свої крила, бо погано, коли ти неспокійний чи то розумом, чи то серцем.
Тиші серця. Тиші почуттів. Тиші внутрішніх слів, бо добре, коли ти віднайдеш Бога, що є тишею у вічності. Адже він усе вже сказав, усе вже зробив.
Тиші Бога, схожій на сон пастуха, бо немає солодшого сну, дарма що начебто є загрози для ягнят і овець, коли вже немає ані пастуха, ані отари, бо хто розрізнить їх під зорями, коли все є сном, коли все є сном овечого руна?
Господи! Звозячи до клуні своїх створінь, відчини коли-небудь, широку браму й для балакучого людського поріддя, заведи його до вічної стайні, коли завершиться час, і забери в нього, як ото зцілюють від хвороби, властиве йому розуміння наших питань.
Адже мені дано зрозуміти, що весь прогрес людини полягає в послідовному з’ясуванні, що всі її запитання не мають значення, бо я радився зі своїми вченими, і йдеться, Господи, не про те, що вони знайшли якісь відповіді на торішні запитання, а про те, що сьогодні вони самі кепкують із себе, бо істина явилася їм як скасування запитань.
А я, Господи, добре знаю, що мудрість – не відповідь, а зцілення від злигоднів мови, я пересвідчився в цьому, бо бачив закоханих, що сідають, звісивши ноги, на мурець перед помаранчевим садом, пліч-о-пліч, і знають, що не отримали відповіді на поставлені вчора запитання. Але я знаю любов і те, що вже не ставлять ніяких запитань.
Мало-помалу, від однієї опанованої суперечності до другої, я йду до тиші запитань, а отже, до краси.
О балачки! Як вони занапастили людей!
Нерозумний, я сподівався на відповідь Бога. Якщо він прийме тебе, якщо він зцілить тебе, то тільки стерши своєю рукою твої запитання, наче гарячку. Отак воно.
Господи, звозячи коли-небудь до клуні своїх створінь, відчини і нам двостулкові двері й дай нам зайти туди, де вже не відповідатимуть, бо не буде відповіді, а буде краса, що є замковим каменем запитань і обличчям, яке задовольняє.
Та краса відкриє простір солодкої води, ще більший за простори морів, і всюди вчуватимуться дзюркотливі пісні фонтанів, коли, звісивши ноги, він сяде, пригорнувшись до неї, а вона – тільки газель, що змушена бігти й ледь чутно дихає коло його серця.
Тиша – це порт корабля. Тиша в Богу – порт усіх кораблів.
XL
Господь послав мені жінку, яка брехала дуже гарно, з чарівливою жорстокістю, просто. Я нахилився над нею, немов над свіжим вітром із моря.
– Чому ти брешеш? – запитав я.
Тоді вона заплакала, немов загорнувшись у сльози. А я міркував про її сльози:
«Вона плаче, – казав я собі, – через те, що їй не вірять, коли вона бреше. Адже для мене не існує комедії, яку ставлять люди. Я не розумію сенсу комедії. Звісно, ця жінка хоче, щоб її вважали за іншу. Але не це становить драму, яка не дає мені спокою. Це драма для неї, що вона так палко прагне бути іншою. А чесноту, як я бачив, частіше поважають ті, хто вдає її, ніж ті, хто дотримується її, і вони чеснотливі, бо негарні. А є інші жінки, які дуже прагнуть бути чеснотливими і бути коханими, проте не вміють опанувати себе, чи, радше, над ними панують інші. Й завжди проти чогось бунтують. І брешуть, щоб бути гарними».
Причини, які стоять за словами, не завжди є справжніми. Ось чому я їм нічим не дорікаю, хіба що тим, що їхні слова викривлені. Ось чому я мовчав перед цією брехнею, не дослухаючись до гамору слів, перебував у тиші своєї любові, дослухався лише до самого зусилля. Це борсання пійманої в пастку лисиці, яка бореться з пасткою. Або пташки, що б’ється до крові у клітці. Тож я й звернувся до Господа: « Чому ти не навчив її розмовляти мовою, яка б щось передавала, бо, слухаючи її, я, аж ніяк не відчувши любові до неї, звелю її повісити. Проте в ній є патетика, і вона кривавить собі крила в ночі свого серця й боїться мене, мов молоді піщані лисиці, яким я подаю шматок м’яса і які тремтять, кусають і відривають м’ясо, тягнучи його до свого лігва.
– Пане, – казала вона мені, – вони не знають, що я чиста.
Звичайно, я добре знав метушню, яку вона спричиняє в домі. А втім, відчував, як жорстокість Бога ножем пронизує мені серце:
– Допоможіть їй плакати. Дайте їй сльози. Нехай вона втомиться від себе самої, притулившись до мого плеча: в ній немає втоми.
Адже в досконалості її стану її погано вчили, і в мене з’явилося бажання визволити її. Так, Господи, я не дотримався своєї ролі… Бо немає дівчинки, яка не має значення. Та, що плаче, – не світ, а знак світу. В неї з’являється страх, що вона не розвивається. Вона згоріла дощенту й розвіялася димом. Зазнала кораблетрощі в річці по дорозі, і її неможливо утримати. А я йду, я – ваша земля, ваша стайня і ваше значення. Я – велика традиція мови, дім, каркас і арматура.
– Спершу послухайте мене, – сказав я їй.
Вона теж повинна отримувати. А також людські діти, й надто ті, які не знають, що можуть знати…
– Бо я хочу повести вас за руку до вас самих… Я – добра пора людства.
XLII
Я сказав їм: «Не соромтеся своєї ненависті». Адже через неї вони засудили до смерті сто тисяч людей. І разом з іншими, мов худоба, вони пішли до в’язниць із табличками на грудях, які вирізняли їх. Я прийшов, захопив в’язниці й вивів на вулиці ту юрбу. Вона не видалася мені відмінною від інших. Я слухав, чув і розглядав визволених. Бачив, як вони поділяють свій хліб, як і решта людей, і тиснуться, як і решта, навколо хворих дітей. Заколисують їх і чатують над ними. Бачив, що вони, як і решта, страждають від мук самотності, коли самотні. І, як і решта, плачуть, коли котрась жінка за грубими мурами починає відчувати прихильність до якогось іншого в’язня.
Адже я пам’ятаю, що розповідали мені мої тюремники. Я попросив, щоб мені привели того, хто напередодні скористався своїм ножем, увесь закривавлений своїм злочином. Я сам допитував його. Я прихилився не до нього, що вже був у лабетах смерті, а до непроникності людини.
Адже життя пускає коріння, де може. У вологій розколині скелі з’являється мох. Приречений, звичайно, наперед стати жертвою першого сухого пустельного вітру. Але мох ховає свої спори, які не вмирають, і хто вважатиме за марну появу цієї зелені?
Отже, я дізнався від свого в’язня, що з нього глузували. Від цього страждали і його марнославство, і його гордощі. Марнославство і гордощі приреченого на смерть.
Я бачив, як вони мерзнуть і туляться докупи. Вони були схожі на всіх овець на землі.
Я звелів, щоб прийшли судді, й запитав їх:
– Чому ці в’язні відірвані від народу, чому носять на грудях таблички приречених на смерть?
– Це правосуддя, – відповіли вони мені.
Я думав:
«Звісно, правосуддя. Адже правосуддя, на їхню думку, – знищити мерзоту. На їхню думку, навіть існування негрів – теж несправедливість. А також існування принцес, якщо вони чорнороби. Та існування художників, які не тямлять у малярстві».
Тож я відповів їм:
– Я прагну, щоб було справедливим звільнити їх. Намагайтеся зрозуміти цю думку. Бо інакше, якщо вони вирвуться з в’язниць і пануватимуть, у них своєю чергою теж з’явиться необхідність ув’язнити і знищити вас, і я не думаю, що імперія виграє від цього.
Саме тоді переді мною постало з усією очевидністю криваве безумство ідей, і я звернувся до Бога з такою молитвою:
«Невже ти дурний, що змусив повірити їх у власний жалюгідний белькіт? Хто навчить їх не мови, а того, як слід уживати мову! Бо зі страхітливої плутанини слів, зі словесного вітру вони виснували необхідність тортур. Із незграбних, непослідовних і неефективних слів народилися ефективні знаряддя тортур».
А водночас це все видалося мені наївним і сповненим бажання народитися.
XLIV
Цього вечора я спускався зі своєї гори по схилу нових поколінь, обличчя яких я ще не знав, наперед утомлений від людських слів і вже не чуючи серед гуркоту їхніх возів та дзенькоту їхніх ковадел співу їхніх сердець, – звільнений від них, наче вже не знав їхньої мови, байдужий до майбутнього, що відтепер уже не цікавило мене; приземлений, як видавалося мені. Я впадав у відчай і сам був його причиною, був відгороджений масивним бастіоном егоїзму («Господи, – казав я Богові, – ти відступив від мене, і саме тому я покидаю людей»), і запитував себе, що розчарувало мене в їхній поведінці.
Я не завдав собі клопоту домагатися від них бодай чого-небудь. Навіщо наповнювати новими отарами мої пальмові гаї? Навіщо добудовувати до мого палацу нові вежі, коли я вже й так тягну свою мантію від зали до зали, немов корабель у безмежжі морів? Навіщо годувати нових рабів, коли вже й так, по семеро чи по восьмеро під кожними дверима, вони стоять, мов стовпи мого існування, я бачу їх уздовж коридорів, як вони тиснуться до стін, коли я проминаю їх або тільки-но вони почують шелест моєї мантії? Навіщо брати в полон інших жінок, коли я вже замкнув їх у своїй тиші, навчившись уже не слухати їх, щоб розуміти їх? Адже я бачив, як вони сплять, тільки-но опустивши повіки й зануривши очі в оксамит… Я тоді покидав їх, сповнений бажання піднятися на найвищу вежу, що піднеслася аж до зірок, і дізнатися від Бога про сенс їхнього сну, бо тоді сплять пересвари, пересічні думки, ница вправність і марнославство, що знову разом зі світлом заповзають їм у серце, бо ж їм ідеться тільки про те, щоб перемогти свою товаришку й позбавити її трону в моєму серці. (Але, якщо я забуду їхні слова, лишиться тільки пташина гра й лагідність сліз…)
XLV
Увечері, коли я спускався зі своєї гори по схилу, де вже не знав нікого, мов людина, яку вже понесли на землю німі янголи, на мене зійшла розрада в старінні. Розрада, що я став деревом, обважнілим від гілля, загрубілим від мозолів і зморшок, і вже немов забальзамованим часом у пергаменті шкіри на моїх пальцях, і таким майже цілковито невразливим, немов я вже став сам собою. Я сказав собі: «Отой, що теж постарів, – чи зможе тиран залякати його запахом тортур, що є запахом кислого молока, і змінити в ньому бодай що-небудь, бо своє життя він тримає поза собою, наче розстебнутий плащ, який тримається тільки шнурочком? Отак я вже утвердив себе в пам’яті людей. І ніякі заперечення з мого боку вже не матимуть сенсу».
Знайшов я розраду і в тому, що вже не маю зв’язку зі своїми нутрощами, немов цю всю зашкарублу плоть я вже обміняв на легкі невловимі крила . Немов я гуляв, нарешті народившись із себе самого, в товаристві того архангела, якого я так шукав. Немов, покинувши свою давню оболонку, я побачив себе напрочуд молодим. І ця молодість складалася не з ентузіазму і не з бажання, а з незвичайної ясності. Ця молодість належала до того, що межує з вічністю, а не до того, що межує зі світанком неспокою життя. Вона була простором і часом. Мені здавалося, що вона увічнюється, досягши свого становлення.
Отак я став схожий на чоловіка, що підібрав по дорозі дівчину, яку штрикнули кинджалом. Він ніс її в сплетених руках, розпанахану і покинуту, наче пучок троянд, лагідно приспану полиском сталі й майже усміхнену, бо зіперлася своїм білим чолом на крилате плече смерті, він ніс її на рівнину, бо тільки там жили знахурі, здатні зцілити її.
«Дивовижна заснула дівчина, яку я наповню своїм життям, бо вже не переймаюся ані марнотою, ані люттю, ані претензіями людини, ані благами, які можуть дістатися мені, ані лихами, які можуть спіткати мене, а тільки тим, чому віддаю себе, і ось, несучи свою ношу до знахурів на рівнині, я стану світлом очей, пасмом кіс на чистому чолі, і якщо, зціливши, я навчу її молитися, досконала душа триматиме її прямо, мов стебло квітки, яку добре тримає її коріння…»
А проте я не замкнений у своєму тілі, що тріщить, мов стара шкаралуща. Під час повільного спуску схилом моєї гори мені здалося, ніби воно, наче широкий плащ, несе всі схили та всі рівнини, і, розкинуті тум і там вогники моїх осель, немов золоті зорі. Я гнуся, важкий від моїх дарів, наче дерево.
Мій народ спить: я благословляю вас, спіть далі.
Нехай сонце не квапиться витягти вас із ніжної ночі! Нехай моє місто має право ще спочити, перше ніж випробувати на світанку свої крила для роботи. Нехай ті, яких вразило вчора лихо і які мають ласку Господньої відстрочки, ще чекають, перше ніж брати на себе жалобу, або злидні, або приреченість, або квітучу проказу. Нехай вони лишаються в лоні Господа, всі прощені і всі прийняті.
Це я піклуватимусь про вас.
Мій народе, я чатуватиму над тобою: спи далі.
XLVII
– Невже ви не соромитеся, – запитав я тоді, – своєї ненависті, своїх чвар і своєї люті? Не простягаєте кулак унаслідок пролитої вчора крові, бо, якщо після пригоди ви вийдете оновлені, мов дитина з розірваного лона, або крилата тварина, ще прикрашена шматочками своєї лялечки, що ви зрозумієте внаслідок учорашніх подій в ім’я істин, не позбавлених сутності? Бо ті істини, які потрапляли мені до рук і розривалися, я, навчений досвідом, завжди порівнював із кривавим випробуванням любові. Плід, який народиться, не є ані однією особою, ані другою, а складається з обох. І домінує над обома. Вони примиряться в ньому аж до дня, коли й самі, вже в новому поколінні, зазнають кривавого випробування любов’ю.
Вони, безперечно, страждають від жахіть пологів. Але, коли минуть жахіття, настане мить святкування. Люди знайдуть себе в новонародженій дитині. Слухайте, коли ніч захопить вас і приспить, ви всі схожі одні на одних. Я кажу це навіть про тих ув’язнених, які носять нашийник засуджених на смерть: вони не відрізняються від інших. Важить тільки те, щоб вони знайшли себе у своїй любові. Я прощу всіх за те, що вони вбили, бо я відмовляюся розрізняти їх відповідно до хитрощів мови. Оцей убив унаслідок любові до своїх ближніх, бо життям ризикують тільки задля любові. Інший теж убив унаслідок любові до ближніх. Умійте розпізнавати й відмовляйтеся називати помилкою те, що суперечить вашим істинам, а істиною – те, що суперечить помилці. Адже знайте, що очевидність, яка опановує вас і змушує видиратися на вашу гору, опанувала ще й іншого, що теж вибирається на свою гору. Він керується тією самою очевидністю, яка й вас підняла серед ночі. Можливо, не тією самою, але не менш сильною.
Але ви здатні побачити в тій людині тільки те, що заперечує людину, якою ви є. І так само й вона – здатна побачити у вас тільки те, що заперечує її. Проте кожен знає, що він у собі – щось інше, ніж крижане або ненависне, проте відкрите заперечення такого очевидного, простого і чистого обличчя, яке показує вам супротивник, щоб погодитися на смерть. Отже, ви, один і другий, не любите вигадувати собі брехливого і пустого супротивника. Але я паную над вами і сповіщаю вам: ви любите одне обличчя, хоч яке невизнане й погано розкрите.
Обмийтеся від вашої крові: на рабстві не будують нічого, крім бунтів рабів. Із суворості нічого не витікає, якщо немає схильності до навернення. Якщо запропонована віра нічого не варта і якщо є схильність навернутися, тоді навіщо потрібна суворість?
Чому, коли настає день, ви хапаєтеся за зброю? Що ви здобудете в цих різанинах, коли не знаєте, хто вбиває вас? Я зневажаю зародкову віру, яка примирює тільки тюремників.
Отже, я не раджу тобі вдаватися до полеміки. Адже вона нікуди не веде. А якщо ти полемізуватимеш із тими, хто помиляється, відмовляючись від твоїх істин задля власної очевидності, то, признайся, що й ти таким чином в ім’я своєї очевидності відмовляєшся від їхньої істини.
Визнай їх. Візьми їх за руку й поведи. Скажи їм: «Ви маєте слушність, отож вилізаймо на гору», – так ти утвердиш порядок у світі і вони відпочиватимуть на завойованому просторі.
Адже не треба казати: «Це місто має тридцять тисяч жителів», на що інший відповість тобі: «Там лише двадцять п’ять тисяч», бо і справді, всі доходять згоди з приводу якогось числа. Отже, помиляється хтось один. Натомість треба казати: «Це місто – результат праці архітектора й вирізняється стабільністю. Корабель, що везе людей». А інший додасть: «Це місто – спів людей, які виконують одну працю…»
Адже треба казати: «Плідна та свобода, яка дає змогу народитися людині й живлющим суперечностям». Або: «Свобода загниває, а плідним є примус, що є внутрішньою необхідністю принципу кедра». І ось вони проливають кров одне одного. Не шкодуйте про це, бо це муки пологів, і внутрішнє скручування, і заклик до Бога. Тож скажи кожному з них: «Ти маєш слушність». Бо вони мають слушність. Але поведи їх вище на їхню гору, бо самі вони відмовляються від зусиль із метою вилізти, які стільки-бо вимагають від м’язів і серця, та ось їхні страждання зобов’язують їх і надають їм сміливості. Адже ти тікаєш угору, якщо тобі загрожують яструби. Адже ти шукаєш угорі сонця, якщо ти дерево. А твої вороги працюють разом із тобою, бо в світі вже немає ворога. Ворог обмежує тебе, отже, дає тобі форму й засновує тебе. І ти кажеш їм: «Свобода і примус – два аспекти однієї необхідності, що є буттям кимсь одним, а не іншим». Свобода бути одним, несвобода бути іншим. Свобода в мові. А несвобода домішує туди іншого. Свобода в правилах такої-то гри в кості. Але не свобода знищувати правила, розриваючи їх правилами іншої гри. Свобода будувати, але не грабувати і знищувати внаслідок кепського керування запасом твоїх благ, як-от у того, хто погано пише й пожинає наслідки своєї недбалості, знищуючи таким чином власну здатність висловитися, бо ніхто вже, читаючи його, нічого не відчує, якщо він знищить у людей чуття стилю. Отак і віслюк, якого я порівнюю з королем і який спричиняє сміх, бо ж король гідний поваги і його справді поважають. Потім настає день, коли він ототожнює себе з віслюком. Я говорю тут лише про очевидні речі.
Це знають усі, бо всі, хто вимагає свободи, вимагають внутрішньої моралі, щоб людина була все-таки керована. Жандарм, кажуть вони собі, перебуває всередині. А ті, хто вимагає протилежного, стверджують, що це свобода духу, бо ти вільний у своєму домі проминати передпокої, походжати по залах, від однієї до другої, штовхати двері, підніматися або опускатися сходами. Твоя свобода приростає числом мурів, пут і засувів. Ти маєш що більше можливих дій, які постають перед тобою і серед яких можна обирати, що більше обов’язків накидає тобі твердість твого каміння. А в загальній залі, де ти безладно розташувався, для тебе вже немає свободи, а є тільки розпад.