Повне зібрання творів

XLIX

Значення має тільки дія. Адже тільки вона триває, а не мета, що є тільки ілюзією подорожнього, коли він іде з гребеня на гребінь, неначе досягнена мета має сенс. Так само й немає прогресу без визнання того, що є. Від чого ти всякчас відступаєш. І я не вірю у відпочинок. Бо, якщо людину розриває якась суперечність, їй не годиться прагнути нетривкого й поганого миру, сліпо визнаючи одну з двох сторін суперечки. Де ти бачив, щоб кедр виграв, уникаючи вітру? Вітер шматує кедр і водночас засновує його. Мудрий той, хто зміг би відокремити добро від зла. Ти шукаєш у житті певного сенсу, тоді як сенс полягає передусім у тому, щоб стати самим собою, а не здобути жалюгідний мир, який пускає суперечки в небуття. Якщо що-небудь опирається тобі й розриває тебе, дай йому вирости, це означає, що ти пускаєш коріння і перетворюєшся. Благословенний твій розрив, що спонукає тебе народити тебе самого: адже жодна істина не засвідчує себе й не досягає себе з усією очевидністю. А істини, які пропонують тобі, – тільки зручне впорядкування, схоже на снодійні порошки.

Адже я зневажаю тих, які отуплюють себе, щоб забути, і, спрощуючись, придушують, щоб жити в мирі, це одне зі сподівань їхнього серця. Адже знай: усяка нерозв’язана суперечність, усяка непоправна сварка зобов’язує тебе вирости, щоб поглинути її. У вузлах свого коріння ти береш землю без обличчя, її камінці та гумус, й будуєш кедр на славу Господню. Слави стовпа храму набуває тільки та колона, яка народжувалася протягом двадцяти поколінь свого зуживання з боку людей. І ти сам, якщо хочеш вирости, зуживай себе в своїх суперечках, бо саме вони ведуть до Бога. Це єдиний шлях, що існує у світі. Звідси випливає, що страждання звеличує тебе, коли ти приймаєш його.

Якщо ти запитуєш мене: «Чи повинен я будити цього чоловіка, а чи треба лишити його спати, щоб він був щасливий?» – я відповім тобі, що нічого не знаю про щастя, Та, якщо з’явилось північне сяйво, чи лишиш ти спати свого приятеля? Ніхто не повинен спати, якщо може побачити його. Звичайно, він любить свій сон і загортається в нього, але все-таки відірви його від того щастя й викинь назовні, щоб він став собою.

L

Жінка обирає тебе задля свого будинку. Звичайно, бажана любов, що напахчує дім, виспівує струменем води, виграє музикою мовчазних стрілок і є благословенням дітей, які приходять одне за одним, а їхні очі наповнює мовчання вечора.

Але не намагайся розподіляти відповідно до формул ані сяєво воїна в пісках, ані добрі наслідки його любові й виявляти таким чином свої вподобання. Адже поділяє тільки мова. Немає любові, крім любові воїна, сповненого просторів своєї пустелі, і немає дарувань життя – в засідках коло криниць, – крім дару коханця, що вміє любити, бо інакше запропонована плоть не є ані пожертвою, ані дарунком кохання. Адже якщо войовник – не людина, а автомат і машина, щоб бити, в чому тоді полягає велич воїна: в такому випадку і вбачаю в ньому тільки страхітливий витвір комахи. А якщо той, хто пестить жінку, – лише смиренна худоба на своїй підстилці, в чому тоді полягає велич кохання?

Я не знаю іншої величі, крім величі воїна, що кладе зброю й заколисує дитину, і одруженого чоловіка, що йде на війну.

Не йдеться про урівноваження однієї істини іншою істиною, чогось слушного певної миті іншою слушною річчю. Йдеться про обидві істини, які набувають значення тільки спільно. Отже, ти кохаєшся, як воїн, а воюєш, як коханець.

Але та, яку ти здобув задля своїх ночей, яка пізнала лагідність твого ложа, звертається до тебе, свого дива, і каже: «Хіба мої обійми не ніжні? Хіба в нашому будинку не прибрано? Хіба наші вечори не щасливі? – Ти з усмішкою погоджуєшся з нею. – Тоді, – каже вона, – будь коло мене й підтримуй мене. Коли з’явиться бажання, тобі треба лише простягти руки, і я припаду до тебе завдяки простій вазі свого тіла, як молоде помаранчеве дерево з рясними важкими плодами. Адже там, десь далеко, ти живеш хижим життям, яке не вчить тебе пестощів. А порухи твого серця, наче вода замуленої криниці, вже не мають попереду ані простору, ані розвитку».

І справді, під час своїх самотніх ночей ти знав оті відчайдушні пориви до тієї або іншої жінки, чий образ спливав перед тобою, бо всі вони гарнішали в тиші.

Ти вважаєш, ніби самотність війни змусила тебе втратити дивовижну нагоду. А втім, ти навчаєшся любові лише під час відпустки, відданої коханню. А синім гірським краєвидом милуєшся лише серед скель, що ведуть на гребінь, а Бога навчаєшся любити лише під час молитов, на які він не відповів. Адже тільки те наповнить тебе без страху зуживання, що охопить тебе, як минуть дні, завершиться твій час і тобі нарешті дозволять, скінчивши розвиватися, просто бути.

Звичайно, можна піддатися й пожаліти жінку, що звертає свій заклик серед марної ночі і вважає, ніби час минає даремно, позбавляючи її належних їй скарбів. Тебе може непокоїти це прагнення любові без любові, бо ти забув, що любов за своєю сутністю – це лише прагнення любові, як добре знають танцівники й танцівниці, що творять свій вірш із дотиків, тоді як насправді могли б злитись у поєднанні.

А я тобі кажу, що значення має тільки змарнована нагода. Ніжність, яка проникає крізь в’язничні мури, – оце, мабуть, і є велика ніжність. Молитва плідна тією мірою, якою Бог не відповідає на неї. Тільки каміння та терни живлять любов.

Отже, не плутаймо завзяття з використанням запасів. Завзяття, яке вимагає для себе, – не завзяття. Завзяття дерева переходить у плоди, які нічого не дають йому взамін. Отак і моє завзяття щодо мого народу. Адже моє завзяття спрямоване до садів, від яких я нічого не сподіваюся.

Тож тим паче не замикайся і в жінці. Щоб шукати в ній те, що ти вже знаходив. Можна лише повертатися до неї час від часу, як-от той, що живе в горах, інколи спускається аж до моря.

Я казатиму тобі про слухачів. Якщо ти відчиниш свої двері волоцюзі й він сяде, навіть не думай дорікати йому, що він не став кимсь іншим. Не суди його. Адже він прагнув передусім опинитися де-небудь, зайти до когось зі своєю незграбністю, тягарем спогадів, важким віддихом і палицею, поставленою в куток. Цей візит означає перебування в теплі та мирі твого обличчя геть з усім своїм минулим, яке ніхто не ставить під сумнів, з усіма своїми немов розкритими ґанджами. Своєї милиці він уже не відчуває, бо ти не вимагаєш від нього танців. І тоді він стає впевненим, п’є молоко, яке наливаєш йому, їсть хліб, який ламаєш, а твоя усмішка, звернена до нього, – плащ, теплий, мов сонце для сліпого.

У чому ти бачив його ницість, кажучи, мовляв, він негідний, щоб йому всміхатися?

І як, по-твоєму, ти міг дати йому що-небудь, якщо не даєш йому головного – не слухаєш його, бо саме вміння слухати може надати шляхетності навіть твоїм відносинам зі смертельним ворогом? Яку вдячність ти сподіваєшся отримати від нього, пропонуючи тягар своїх подарунків? Він може тільки ненавидіти тебе, якщо піде від тебе, позбувшись своїх боргів.

LV

Не плутаймо любові з безумством володіння, яке завдає найтяжчих страждань. Адже всупереч загальнопоширеній думці любов не спричиняє страждань. Завдає страждань інстинкт власності, який суперечить любові. Адже внаслідок любові до Господа я йду, тяжко кульгаючи, пішки по дорозі, щоб нести його передусім іншим людям. Я не зводжу свого Бога до рабського стану. Я живлюся тим, що він дає іншим. Я вмію розпізнати людину, яка щиро любить, по тому, що її не можна скривдити. Того, хто вмирає за імперію, імперія скривдити не може. Можна говорити про невдячність тієї або тієї людини, але хто тобі скаже про невдячність імперії? Імперія збудована з твоїх дарів, і яку брудну арифметику ти запровадиш, якщо переймаєшся шаною, яку вона складає? Той, хто віддав своє життя храмові, віддав себе в обмін за храм і щиро любив його, але як він міг би відчути, що храм скривдив його? Щира любов починається там, де ти вже нічого не чекаєш натомість. Якщо, щоб навчити людину любові до людей, тобі видається таким важливим молитися, передусім це тому, що Бог не відповів.

Дружбу я пізнаю по тому, що її не можна розчарувати, а щиру любов по тому, що її не можна скривдити.

Любити мене – це передусім працювати зі мною.

Отак і храм, куди заходить єдиний друг, але незліченний.

LVIII

Друг – це передусім той, хто не судить. Я вже казав тобі: це той, хто відчиняє двері волоцюзі, його милиці, його палиці, поставленій у куток, і не вимагає від нього танців, щоб потім судити про танок. Якщо волоцюга розповідає про весну десь на дорозі, тоді друг – це той, хто приймає в ньому весну. А якщо розповідає про жахіття голоду в селі, звідки він прийшов, терпи разом з ним і цей голод. Адже я вже казав: друг у людині – це частина, призначена тобі, яка відчиняє тобі двері, що їх, можливо, ніколи не відчиняє за інших обставин. Твій друг щирий, і все, що він каже, – правда, й він любить тебе, навіть якщо й ненавидить у якомусь іншому домі. А друг у храмі – це той, із ким завдяки Господу я спілкуюсь і зустрічаюся, той, що повертає до мене те саме обличчя, що й моє, осяяне одним Богом, бо в такому разі єдність уже створилася, навіть якщо в житті він крамар, а я вояка, він садівник, а я моряк. Долаючи наші поділи, я знайшов його і став його приятелем. Я можу мовчати поряд із ним, тобто анітрохи не боятися за свої внутрішні сади, мої гори, яри й пустелі, бо він не полізе туди своїми черевиками. Ти, мій друже, отримуєш від мене разом із любов’ю немов посланця моєї внутрішньої імперії. Ти добре приймаєш його, садовиш його, слухаєш його. Отак ми щасливі. Але де ти бачив, щоб я, приймаючи послів, тримав їх на відстані або відмовляв їм, бо в глибинах їхньої імперії, за тисячу днів ходу від моєї, харчуються стравами, які мені не подобаються, або тому, що їхні звичаї не такі, як мої. Дружба – це передусім перемир’я і ширяння духу понад повсякденними дрібницями. Я не можу нічим дорікнути тому, хто панує за моїм столом.

Адже знай: гостинність, чемність і дружба – це зустрічі людини з людиною. Що я робитиму в храмі Бога, який розводитиметься про зріст або вгодованість своїх вірних, або в домі приятеля, що не визнаватиме моїх милиць і спонукатиме мене танцювати, щоб судити мене.

Ти, звичайно, зустрінеш у світі багато різних суддів. Якщо йдеться про те, щоб сформувати тебе іншим і загартувати тебе, лиши цю роботу своїм ворогам. Вони ще й як заопікуються цим завданням, наче буря, що вирізьблює кедр. Твій друг створений, щоб приймати тебе. Знай про Бога, коли приходиш до його храму, що він не судить тебе, а приймає.

LX

Мене заполонили міркування про марнославство. Воно завжди видавалося мені не пороком, а хворобою. В жінці, що її, як я помітив, зворушує думка юрби і що занапащає себе своїми діями та голосом унаслідок того, що вона стала видовиськом і отримує незвичайну насолоду від слів, сказаних на її адресу, в жінці, чия радість спалахує полум’ям, бо ж на неї дивляться, я бачив щось інше, ніж тупість: хворобу. Адже як можна задовольнитися іншою людиною, якщо не завдяки любові до неї та подарункам їй? Проте насолода, яку вона отримує від свого марнославства, видається їй більшою, ніж та, яку вона має від благ, бо ж платить за цю насолоду коштом своїх інших насолод.

Така радість убога й нещасна, наче від ґанджу. Як у того, хто чухається, коли йому свербить, і відчуває від цього насолоду. Натомість пестощі – притулок і оселя. Якщо я пещу дану дитину, то тільки на те, щоб захистити її. Знак цих пестощів лишається на оксамиті її обличчя.

А ти, марнославна жінко, справжнісінька карикатура!

Оті, марнославні, я стверджую, що вони припинили жити. Адже хто віддасть себе за щось більше від себе, якщо він потребує передусім приймати? Така людина вже не ростиме, вона зашкарубла навіки.

А цей відважний воїн, якщо я вітаю його, бентежиться і тремтить, мов дитина, від моїх пестощів. І анітрохи не має марнославства.

Що зворушує одну і що зворушує другого? Чим вони різняться між собою?

Марнославна, коли засинає…

Ви не знатимете руху квітки, що тремтить на вітрі всіма своїми насінинами, які належатимуть не їй.

Ви не знатимете руху дерева, що дає плоди, які призначені не йому.

Ви не знатимете радості людини, що пропонує свій витвір, який не дістанеться їй.

Ви не знатимете завзяття танцівниці, що живе танком, який не дасть їй нічого.

Це твердження слушне й про воїна, що віддає своє життя. Якщо я вітаю його з цим, це тому, що він збудував свій місток. Я навчаю його, що він зрікся себе, віддавши все людям. І ось він задоволений – не собою, а людьми.

Але марнославний – це карикатура. Я не вимагаю скромності, бо люблю гордість, що є існуванням та постійністю. Якщо ти скромний, ти піддаєшся вітрові, наче флюгер. Бо інший має більшу вагу, ніж ти.

Я вимагаю, щоб ти жив не з того, що отримуєш, а з того, що даєш, бо тільки це підносить тебе. І не вимагає від тебе зневажати твої дари. Ти повинен сформувати свій плід. Саме гордощі визначають тривалість його існування. Хіба що ти зміниш його колір, запах і смак на догоду вітрам!

Але що таке плід для тебе? Твій плід нічого не вартий, якщо його не можна віддати.

LXIII

Я натрапив на повчальний приклад куртизанок і любові. Адже якщо ти віриш у матеріальні блага задля них самих, ти помиляєшся. Краєвид, побачений із вершини гори, існує тільки тією мірою, якою ти сам збудував його зусиллям свого сходження на гору, і так само й любов. Адже ніщо не має сенсу в собі, зате в усякій речі справжнім сенсом є структура. Твоє обличчя з мармуру – не сума носа, вуха, підборіддя та другого вуха, а м’язи, що пов’язують їх. Твердий кулак, який утримує щось. Образ вірша не міститься ані в зорі, ані в цифрі сім, ані у фонтані, а перебуває в єдиному вузлі, який я складаю, зобов’язуючи свої сім зірок купатися у фонтані. Звісно, потрібні пов’язані об’єкти, щоб зв’язок засвідчив себе. Але його влада міститься не в об’єктах. Лисяча пастка – це ані дріт, ані основа, ані жодна з її частин, а сукупність, що є творенням, і ти чуєш, як заводить лис, опинившись у пастці. Так само і я можу піймати у свою пастку тебе, співцю, різьбяре або танцівнику.

Отака і любов. Чого можна сподіватися від куртизанки? Хіба що перепочинку плоті після завоювання оази. Адже вона нічого не вимагає від тебе і не зобов’язує тебе бути. А твоя вдячність у любові, коли ти прагнеш летіти на підтримку коханої, – це те, про що просив тебе архангел, який був приспаний у тобі.

Не легкість становить відмінність, бо з тією, яку ти любиш, якщо вона любить тебе, тобі досить розкрити обійми, щоб прийняти її. Відмінність полягає в дарові. Адже немає можливого дару для куртизанки, бо те, що ти несеш їй, вона наперед вважає за данину.

А якщо тобі накидають данину, ти заперечуєш цей обов’язок. Адже, коли танцюють, ідеться про сенс танцю. Військо розквартирували ввечері в окремому кварталі міста, і воїни з жалюгідною платнею в кишені, яку треба якомога розтягти, торгуються й купують кохання, мов харчі. Харчі роблять воїна готовим для нового маршу через пустелю, і так само й куплена любов заспокоює йому плоть, що тепер готова до самотності. Але всі воїни перетворилися отак у крамарів і не відчувають від цього завзяття.

Адже, щоб дати куртизанці, годилося б бути багатшим за монарха, бо тим, що ти несеш їй, вона передусім сама собі віддячує, лестить собі своїм успіхом і вихваляє себе, що вона така вправна та гарна й витягла з тебе такий викуп. У цю бездонну криницю можна вкинути тисячі караванів золота, навіть не почавши давати. Адже хтось повинен отримувати.

Ось чому мої воїни, поклавши руку за вушка, пестили ввечері пійманих піщаних лисиць і відчували туманну любов, маючи ілюзію, ніби щось дають дикій тваринці, й п’яніли від вдячності, коли тваринка часом горнулася їм до грудей.

Але знайди мені в тому окремому кварталі куртизанку, що, відчувши потребу в тобі, пригорнеться до твого плеча!..

І все-таки інколи дехто з моїх людей, не багатший і не бідніший за решту, вважає своє золото немов за насіння, що його дерево прагне кинути вітрові, й тому, будучи солдатом, нехтує запаси.

Такий воїн походжає вночі навколо вертепів у пишноті своєї величі. Як сівач ячменю, він ступає широкими кроками до пурпурової землі, гідної приймати його.

Мій вояк цвиндрить своє багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й він єдиний пізнає любов. Можливо, добре, що він пробуджує її і в тих дівчат, бо танцював тут інший танок, і в цьому танці вони теж отримували.

Кажу тобі, величезна помилка – нехтувати, що отримувати – зовсім інша річ, ніж приймати. Отримують передусім дарунок, і цей дарунок – ти. Скнара – не той, хто не доходить до руїни, роздаючи подарунки, а той, хто не дає сяйва свого обличчя в обмін на твій дарунок. Скнарою стає земля, яка не кращає, коли ти вкинув у неї своє насіння.

Куртизанки і п’яні воїни інколи випромінюють сяйво.

LXIV

Однієї пори в моїй імперії завелися грабіжники. Бо ніхто в ній уже не створював людини. А патетичне обличчя було вже не маскою, а віком порожньої скрині.

Адже вони йшли від знищення Буття до знищення Буття. Відтоді я не бачив у них нічого, вартого смерті. Отже, того, що було б варте життя. Адже те, за що ти погоджуєшся вмерти, – єдине, чим ти можеш жити. А вони знищували давні будівлі й раділи, чуючи, як падають храми. А храми, падаючи, не лишали натомість нічого. Отже, вони знищували власну здатність самовираження. Знищували людину.

Скажімо, певна людина помиляється з приводу причин своєї радості. Адже спершу вона сказала: «Село». І його обов’язкові опір, звичаї та обряди. З цього народилося завзяте село. Потім він усе перемішав. Він прагнув створити свою радість не зі структури, яка повільно розвинулась і сформувалася, а з утвердження в чомусь, що було запасом, наче вірш. Марна надія.

Село – не вірш, у якому можна просто утвердитись у теплі вечірньої юшки, людського братерства і приємного запаху худоби, що повернулася в хлів, і радіти вогню радості на площі, бо нині свято, – бо що пов’яже свято з тобою, якщо воно не має відлуння в чомусь іншому? Якщо воно не є спогадом про визволення після рабства, любов після ненависті або диво серед відчаю. Ти був би не більш і не менш щасливий, ніж твої бики. Але село в тобі будується повільно і, досягаючи того, що є, ти повільно вибирався на гору. Адже я сформував тебе відповідно до моїх звичаїв та обрядів і на основі твоїх зречень, обов’язків, твоєї неодмінної люті й твоїх прощень, твоїх традицій, спрямованих проти інших, – і не привид села понукав сьогодні співати твоє серце, – надто легко було б бути людиною, – а повільно засвоєна музика, проти якої ти спершу воював.

А ти йдеш у це село й занурюєшся у його звичаї і, радіючи від цього, грабуєш їх, бо вони вже не розваги та ігри, а якщо й розважатимуть тебе, цьому ніхто не повірить. І від звичаїв не лишиться нічого. Ані для них самих, ані для тебе…

LXV

– Я, – казав мій батько, – засновую порядок. Але не відповідно до простоти та економії. Адже не йдеться про виграш у часі. Хіба має для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замість храмів і акведуки замість музичних інструментів: адже я зневажаю все скнаре і марнославне, навіть якщо і пишне тепер людство, і тому мені важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цікавить мене, – це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часі храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надає їй широти, і навчатиме своє серце любові через молитву, на яку Господь не відповів (адже оплачена відповідь молитви зробить людину ще більшою скнарою) і в якій часто відлунюватиме вірш.

Адже час, зекономлений на будівництві храму, що є кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленні вірша, який породжує відлуння в людському серці, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рід людський, ніж відгодувати його. Отже, я вигадаю вірші і храми.

Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смерті, тоді як могли б використати цей час, щоб орати землю і збирати врожай, я забороню відтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що мені важить здобутий час, якщо я втрачаю передусім любов мертвих. Адже я не знайшов ніякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближні й шукають неквапом свій камінь серед іншого каміння, знаючи, що він увійшов у землю, мов урожай, і став природним тістом. Проте я знав, що від тієї скрині зі скарбами, безперечно, порожньої, але наповненої колись такою силою див, щось таки лишиться: якась реліквія в осуарії, форма руки, що пестила, кістка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще більш безвартісний і дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зібратись у святкові дні й зрозуміти – не самим тільки розумом, а всіма рухами душі й тіла, – що мертві та живі поєднуються одні з одними і становлять одне дерево, яке росте. Якщо мати звичай бачити той самий вірш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крізь покоління, то людина стає гарнішою та чистішою. Звичайно, вона приречена на загибель, якщо розглядати її обличчя впритул, як це роблять короткозорі, що підступають надміру близько, а не в тіні, яку відкидає людина, у відображенні, що вона лишає від себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання трупів і на будівництво приміщення для них, і якщо я прагну використати цей змарнований час на створення зв’язку між поколіннями, щоб завдяки йому створіння піднімалося прямо до сонця, мов дерево, якщо я віддам наказ про це піднесення, гідніше людини, ніж збільшення обсягу черева, тоді я здобуду час, яким порядкуватиму, і змушу його служити, добре зваживши його використання, похованню мерців.

– Порядок, який я засновую, – казав мій батько, – це порядок життя. Адже я кажу, що дерево – це порядок, дарма що є водночас корінням, стовбуром, гіллям, листям і плодами, і стверджую, що людина – також порядок, дарма що має дух та серце й не зводиться до однієї функції, як зводяться хлібороб і продовжувач роду, бо людина водночас вирощує хліб і молиться, любить і опирається любові, працює і відпочиває та слухає вечірніх пісень.

Загальновизнано, що могутні і непереможні імперії славилися своїм порядком.. Тупість логіків, істориків і критиків спонукала їх вважати, ніби порядок імперій був матір’ю їхньої слави, натомість я стверджую, що і їхній порядок, і їхня слава були результатом лише їхнього завзяття. Щоб створити порядок, я створюю обличчя, яке треба любити. А вони пропонують порядок як мету в собі, й такий порядок, коли сперечаються про нього і вдосконалюють його, стає передусім економією і простотою. Уникають того, що важко висловити, тоді як нічого з того, що справді має значення, не висловлюють, і я ще не знав викладача, що міг би просто мені сказати, чому я люблю вітер у пустелі під зорями. Доходять згоди про звичайне, бо мова, яка висловлює звичайне, невимушена. Можна стверджувати, не боячись спростувань, що краще мати три мішки ячменю, ніж один. Дарма що я думаю, ніби дам людям більше, якщо просто зобов’яжу їх ходити коли-небудь уночі під зорями в пустелі, щоб вони черпали саме з цього незмірно багатого джерела.