Повне зібрання творів

IV

Людська оселе, хто заснує тебе на міркуваннях? Хто був би здатний спорудити тебе, спираючись на логіку? Ти існуєш і не існуєш. Ти є і тебе немає. Ти збудована з різних матеріалів, але слід вигадати тебе, щоб відкрити тебе. Так само й той, хто зруйнував свій дім із метою начебто пізнати його, має тепер лише купу каміння, цегли й черепиці, та не годен знайти ані затінку, ані тиші, ані інтимності, яким вони служили, і не знає, як можна використати цю купу каміння, цегли й черепиці, бо бракує вигадки, що панує над ними, душі та серця архітектора. Бо камінню бракує душі та серця людини.

Оскільки немає міркувань, крім цегли, каміння й черепиці, і немає душі та серця, що панують над ними і змінюють їх своєю силою, спонукаючи до тиші, бо серце й душа уникають правил логіки і законів чисел, тоді з’являюсь я зі своєю свавільністю. Я – архітектор. Я маю душу та серце. Тільки я володію силою перетворювати камінь у тишу. Я йду й вимішую цю кашу, що є лише матерією, відповідно до творчого образу, що йде до мене тільки від Бога і оминає шляхи логіки. Я будую свою цивілізацію, одержимий єдиним смаком, який вона матиме, так само як інші будують свій вірш, повертаючи фразу і змінюючи слово, не будучи змушені виправдовувати ані повороти, ані зміни, одержимий єдиним смаком, який вона матиме і який вони знають напам’ять.

Цитаделе! Отже, я збудував тебе, як корабель! Я тебе збив цвяхами, спорядив, а потім пустив у час, що відтепер – лише ходовий вітер.

Корабель людей, без якого їм бракуватиме вічності!

Але я знаю загрози, які чигають на мій корабель. Зовні йому завжди дошкуляє темне море. А також інші можливі образи. Адже завжди можна зруйнувати храм і використати каміння для іншого храму. І той інший храм матиме не більше істини і не більше облуди, не більше справедливості і не більше несправедливості. І ніхто не знатиме про цю катастрофу, бо якість тиші не вписана в купу каміння.

Ось чому я прагну, щоб вони міцно підпирали головні шпангоути корабля. Щоб рятувати їх від покоління до покоління, бо я не вдосконалю храму, коли щомиті будуватиму його спочатку.

V

Ось чому я прагну, щоб вони міцно підпирали головні шпангоути корабля. Конструкція, яку створили люди. Адже навколо корабля сліпа природа, ще не сформульована й могутня. А той, хто забуває про могутність моря, ризикує забагато відпочивати.

Вони вірять, що дана їм оселя абсолютна в собі. Доведене бодай раз стає очевидністю. Коли живуть на кораблі, моря не бачать. А якщо й помічають море, воно править тільки за оздобу для корабля. Такою є сила духу. Море видається йому створеним тримати корабель.

Але він помиляється.

Бо той, хто не виявляє пильності й не знає, що живе на кораблі, наперед уже наче зруйнований і побачить невдовзі народження моря, хвиля якого змиє його безглузді ігри.

Такий образ нашої імперії постав переді мною, коли ми, кілька чоловік із мого народу і я сам, були у відкритому морі, пливучи на прощу.

Отже, вони були ув’язнені на борту корабля у відкритому морі. Інколи я мовчки походжав між ними. Сидячи навколо тарелів із харчами, годуючи грудьми немовлят або перебираючи молитовні чотки, вони стали мешканцями корабля. Корабель став оселею.

Але однієї ночі розгулялися стихії. Прийшовши провідати їх у тиші своєї любові, я побачив, що нічого не змінилося. Вони різьбили собі персні, пряли вовну або стиха розмовляли – невтомно ткали людську спільноту, мережу зв’язків, тож, якщо згодом хтось помирав, унаслідок цієї пов’язаності він відривав щось від кожного. А якщо в тиші своєї любові я чув, що вони розмовляють, я зневажав зміст їхніх слів, розповіді про чайники або хвороби, знаючи, що сенс речей полягає не в предметі, а в дії. Отой, що повагом усміхається, немов дарує себе… а той, хто нудиться, не знає, що це наслідок страху або відсутності Бога. Отже, я дивився на них у тиші своєї любові.

А проте важке плече моря, яке навіть не цікавило людей, пронизувало їх повільними і страшними рухами. Траплялося, що корабель піднімався вгору, а потім неначе провалювався. Корабель тоді тремтів усім корпусом, здається, тріщали всі шпангоути, немов він уже розпадався, і, поки тривало це розмивання реальності, люди припиняли молитися, розмовляти, годувати грудьми немовлят і різьбити щире срібло. І щоразу сухий, наче блискавка, хрускіт пронизував наскрізь увесь дерев’яний корпус. Корабель немов падав у себе, загрожував репнути на всіх стиках, його трощило, і людей охопила ненастанна блювота.

Отож вони збилися докупи, мов у хліві, що тріщить з усіх боків, над ними моторошно гойдались олійні лампи.

Я сказав їм, боячись, щоб вони не піддалися страху:

– Нехай ті з вас, хто працює зі сріблом, вирізьблять мені джбан для води. Нехай ті, хто готує страви для інших, ревно візьмуться до роботи. Нехай здорові піклуються про хворих. Нехай ті, хто молиться, заглибляться в молитви…

А тому, кого, блідого, я побачив зіпертим на балку і хто слухав крізь грубі дошки заборонену пісню моря, я сказав:

– А ти йди в трюм і порахуй мертвих баранів. Інколи з переляку вони душать один одного.

Він відповів мені:

– Господь місить море. Ми пропали. Я чую, як тріщать головні шпангоути корабля. Вони не повинні подаватись, бо це рама й каркас. Такі самі й підвалини планети, яким ми довіряємо наші будинки, і ряди оливкових дерев, і ніжність рунних баранів, що повільно жують увечері Божу траву. Добре перейматися в домі оливами, баранами, стравою і любов’ю. Та погано, коли сам каркас завдає нам мук. Коли вже зроблене знову стає працею. Як-от тут, де те, що має мовчати, бере слово. Що станеться з нами, якщо бурмотітимуть гори? Я вже чую це бурмотіння й ніколи не забуду…

– Яке бурмотіння? – перепитав я.

– Пане, колись я жив у селі, збудованому на затишній спині пагорба, міцно утвердженому на землі з її небом; у селі, створеним, щоб тривати, і воно тривало. Цямрини наших криниць, пороги наших домів, вигнуті краї наших фонтанів аж блищали – так часто з них брали воду і так часто на них ставали. Але однієї ночі щось прокинулось у наших підземних підвалинах. Ми зрозуміли, що земля під нашими ногами почала жити й міситися. Вже зроблене знову ставало працею. Ми злякалися. Ми боялися не так за себе, як за предмети наших зусиль. За те, чому ми віддаємо себе в житті. Я різьбяр і боявся за дивовижний срібний джбан, над яким я працював уже два роки. Я віддав йому два роки невсипущої праці. Хтось тремтів за свої ворсисті килими, які ткав із радістю. Щодня він розгортав їх на сонці. Він пишався, що віддав якусь частину своєї загрубілої плоті за цю хвилю, що видавалася спершу глибокою водою. Дехто боявся за посаджені оливи. Думаю, ніхто з нас не боявся смерті, а всі ми переживали за речі дрібні та безглузді. Ми з’ясували, що життя не має сенсу, якщо його мало-помалу не віддавати. Смерть садівника не шкодить дереву. Але, якщо ти загрожуєш дереву, тоді садівник умирає двічі. Серед нас був старий оповідач, що знав найгарніші казки пустелі. Він ще й прикрашував їх. І знав їх лише він, бо не мав синів. Тоді, коли поповзла земля, він тремтів за бідолашні казки, яких уже ніхто ніколи не зможе розповісти. А земля й далі ворушилась і місилася, почав наростати і опускатися високий охряний приплив. Невже, по-твоєму, можна віддати себе, щоб прикрасити приплив, який повільно котиться і все поглинає? Що можна збудувати на цьому рухові?

Будинки під його тиском повільно подавалися, а внаслідок майже невидимого скручування сволоки зненацька розривалися, немов вибухали порохові бочки. Або ж стіни починали двигтіти, аж поки раптом розвалювалися. А ті з-поміж нас, хто вижив, утратили свої значення. Тільки оповідач збожеволів і всякчас співав.

Куди ти ведеш нас? Цей корабель зазнає трощі разом із плодами наших зусиль. Крім того, я відчуваю, що час біжить марно. Я відчуваю, як біжить час. Він не повинен отак бігти, бути таким вразливим, а повинен зміцнювати, надавати зрілості й старити. Мало-помалу він повинен зібрати витвір. Але що він надалі зміцнюватиме, хто виживе з нас і хто лишиться?

VI

Я був серед свого народу й думав, що вже годі чомусь віддавати себе, бо немає нічого стабільного, яке тривало б протягом поколінь, і думав про час, що тече тоді марно, наче пісок у піщаному годиннику.

Але треба збудувати велику скриню, щоб зібрати те, що лишиться від них. І воза, щоб везти її. Адже я шаную передусім те, що триває довше за людей. А отже, я рятую сенс їхньої віддачі. Й будую велику дароносицю, якій вони довірять усе, що мають.

Отак я походжав серед свого народу в дельті над вечір, коли все знесилилося, на порогах убогих халупок бачив людей у лахмітті, які відпочивали від невтомної, як у бджіл, праці, але мене цікавили не так вони, як досконалість медового торту, над яким усі вони працювали цілісінький день. Я замислився перед одним чоловіком, що був сліпий, а до того ж утратив ногу. Він був дуже старий, умирущий і стогнав щоразу, немов старі меблі, коли ворушився, й відповідав дуже повільно, бо був давній літами й говорив нерозбірливо, проте променився, яснів і ставав тямущим в об’єкті, якому віддавав себе. Адже старечими тремтячими руками він додавав і свою працю, яка правила за дедалі витонченіший еліксир. І він, дивовижно тікаючи зі своєї старої, зашкарублої плоті, ставав дедалі щасливішим, дедалі невразливішим. Дедалі незнищеннішим. Умираючи, він не знав про це, його руки були повні зірок…

Отак вони працювали все своє життя задля збагачення, дарма що не користалися там багатством, цілком віддавали себе нетлінному гаптуванню… і тільки частку своєї праці присвячували споживанню, а решту спрямовували на різьблення, непотрібну якість металу, досконалість малюнку, м’якість вигину, і це все нічому не служило, хіба що отримувало те, що віддавали йому люди, і тривало довше за плоть.

Під час своїх довгих прогулянок я добре зрозумів, що якість цивілізації моєї імперії спирається не на якість харчів, а на якість вимог і на завзяття праці. Складається не з того, чим володіють, а що дають. Цивілізований передусім ремісник, про якого я розповідаю і який відтворює себе в предметі, тож і стає завдяки цьому вічним і вже не боїться смерті. Цивілізований передусім той, хто воює й віддає себе за імперію. А цей чоловік, якщо він сам нічого не створив, купається без ніякої вигоди – хоч і живить своє око лише досконалістю – в розкоші, придбаної в крамарів. Я знав вироджені народи, які вже не писали віршів, а тільки читали їх, не обробляли своїх земель, а покладалися передусім на рабів. Саме проти них піски Півдня споконвіку готували в своїх творчих злиднях живі племена, які бралися завойовувати їхні мертві запаси. По щирості, я не люблю осілих народів, бо вони нічому не віддають себе й нічим не стають. Життя не допоможе їм набути зрілості. Час біжить для них, наче жменька піску й занапащає їх. Що я можу дати Богові від їхнього ім’я?

Тож чи знав я їхні злидні, якщо посудина розбивалася ще до того, як наповнювалась? Адже смерть предка, що став прахом після того, як віддав усього себе, – це лише диво та інструмент, який ховають, бо відтепер він непотрібний. Я бачив серед своїх племен дітей, яким загрожувала смерть і які задихалися, не мовлячи й слова; напівзаплющивши очі, вони ховали решту жару під своїми страшенно довгими віями. Адже трапляється, що Бог, подібно до жниваря, косить квіти впереміш зі зрілим ячменем. А звозячи снопи, багаті на зерно, знаходить у них і цю непотрібну розкіш.

– Умирає дитина Ібрагіма, – казали люди. І я повільною ходою, нечутно для господарів, зайшов до оселі Ібрагіма, знаючи, що можна розуміти одне одного, незважаючи на ілюзії мови, якщо замкнутися в тиші любові. А господарі не звернули на мене уваги, пильно дослухаючись до смерті дитини.

У домі розмовляли тихо й безшумно пересували капці, неначе там сидів якийсь страхополох, тож будь-який бодай трохи гучніший звук міг спонукати його до втечі. Ніхто не наважувався ані відчиняти, ані зачиняти двері, взагалі навіть братися за них, неначе в домі горів тремкий вогник, живлений текучою олійкою. Помітивши дитину, я збагнув, що вона вже відходить, бо дихала часто й неглибоко, стиснула кулачки, все тіло звів судомою шалений алюр пропасниці, очі були вперто заплющені й відмовлялися бачити. Я помітив навколо дитини людей, що намагалися приручити її, як намагаються приручити маленьких диких тварин. Дитині, а рука аж тремтіла, подали чашку молока. Можливо, їй захочеться молока, її привабить його смачний запах, і вона питиме. З нею спілкувалися, наче з газеллю, що їсть із долоні, але дитина й далі була страхітливо поважна й непроникна. Не молоко годилося їй давати. І тоді старі тихо, тихесенько, немов розмовляли з горлицею, заспівали ледь чутними голосами пісню, яку любила дитина, – пісню про дев’ять зірок, що купалися у фонтані, – але дитина, мабуть, була дуже далеко й не чула їх. Тікаючи від живих, вона навіть не озиралася. Своєю смертю дитина зрадила їх. Тоді від неї почали слізно просити бодай помаху, бодай погляду, що його подорожній, не сповільнивши кроку, кидає другові… знаку вдячності. Дитину перевернули в ліжечку, стерли піт з її обличчя, примусили пити, – і це все, мабуть, щоб пробудити її до смерті.

Я покинув тих людей, бо вони надто переймалися тим, щоб наставити дитині пастки й затримати її в житті. Ох, як легко зрозуміти їх завдяки цій дев’ятирічній дитині. Вони давали їй іграшки, щоб заманити щастям. Але маленька ручка невблаганно відштовхувала їх, коли їх ставили надто близько до неї, немов дитина розсувала кущі, які уповільнюють її скачку.

Я вийшов звідти і обернувся до дверей. Минула лише мить, спалах світла, один з численних виявів міського життя. Помилково покликана дитина всміхнулася й відповіла на поклик. Вона щойно повернулася до стіни. Присутність дитини вже непомітніша за присутність пташки… я лишив їх, щоб вони помовчали і приручили дитину, що вмирає.

Я йшов уздовж вулички. Чув, як за дверима сварили слуг. У домі давали всьому лад, складали багаж для нічного переходу. Мені байдуже, слушно їх сварили чи ні. Я чув тільки гнівні слова. А трохи далі під фонтаном плакала дівчинка, прикривши рукою обличчя. Я лагідно поклав руку їй на коси й повернув її личком до себе, але не запитував її про причину її горя, знаючи, що вона може не знати її. Адже горе – це завжди результат часу, що минає і нічого не залишає по собі. Є горе, що минають дні, горе, що загублено браслет, який належить до змарнованого часу, або горе через братову смерть, яка належить до часу, що вже зможе нічому прислужитися. А в цієї дівчинки, коли вона постаріє, її горе буде горем розлуки з коханцем, який – а вона й не знатиме про те – буде втраченим шляхом до реальності, до чайника, добре замкненого дому й дітей, яких годують грудьми. І час одразу тектиме крізь неї марно, немов крізь пісочний годинник.

Ось на порозі з’явилася усміхнена жінка й дивиться мені в обличчя в повноті своєї радості, може, через дитину, що заснула, або духмяної юшки, або простого повернення. І тепер увесь час належить їй. Я пройшов коло одноногого шевця, що прикрашав золотою філігранню пантофлі, й добре зрозумів, хоча старий уже не мав голосу, що він співає.

– Шевцю, що тобі дає таку радість?

Але я не слухав його відповіді, знаючи, що він помилятиметься, розповідаючи про зароблені гроші, або обід, що чекає на нього, або відпочинок. Він не знає, що його щастя полягає в перетворенні в гаптовані золотом пантофлі.

VII

Адже я відкрив і другу істину. Пустою ілюзією є думка осілих народів, які вважають, ніби можуть зберегти мир для своїх осель, бо кожній оселі загрожує небезпека. Отже, храм, який ти збудував на горі, де дме північний вітер, мало-помалу обшарпався, як форштевень старого корабля й почав уже руйнуватися. А храм, який обступали піски, мало-помалу став їхньою здобиччю. Ти побачиш на його підмурках пустелю, що простерлася, наче море. І отак усяка споруда, а надто мій неподільний палац, зроблений із баранів, кіз, осель та гір, хоча передусім це результат моєї любові, але, якщо помре король, у якому зосереджується обличчя палацу, він знову розпадеться на гори, кози, оселі й барани. Загубившись відтепер у розмаїтті речей, вони будуть лише безладними матеріалами, доступними для нових скульпторів. Вони прийдуть, ті скульптори з пустелі, й дадуть їм нове обличчя. Вони прийдуть з образом, який несуть у своєму серці, й упорядкують відповідно до нового сенсу давні літери книжки.

Отож я діяв і сам. О пишні ночі моїх воєнних виправ, я не зміг би ще пишніше відсвяткувати вас. Розташувавши на незайманому піску свій трикутний табір, я піднявся на пагорб, чекаючи, поки опуститься ніч, міряючи очима навряд чи більшу за територію села чорну пляму, де я поставив своїх воїнів, коней і зброю, і думав передусім про їхню вразливість. І справді, що може бути жалюгіднішого за жменьку напівголих людей під синіми запиналами, бо їм загрожує нічний холод, у якому вже заціпеніли зірки, загрожує спрага, бо слід ощадно брати воду з міхів аж до криниці, що трапляться дев’ятого дня, загрожує самум, що, почавшись, лютуватиме з силою бунту і нарешті, їм загрожують, постріли, що псують, наче плід, людську плоть. І тоді людина придатна тільки на те, щоб викинути її. Що може бути жалюгіднішого за шматки синьої тканини, ледве закріплені крицею зброї, покладені на голу, неприязну землю?

Але що мені до цієї вразливості? Я зібрав і врятував їх, щоб вони розпорошились і гинули. Лише звелівши збудувати на ніч свою трикутну фортецю, я вирізняв її серед пустелі. Мій табір замкнений, мов кулак. Я бачив, як кедр утвердився отак між скель і захищав від руїни всю свою пишну крону, бо тим паче не було сну для цього кедра, що бився день і ніч у власній товщі й живився у ворожому світі навіть соками свого руйнування. Той кедр створював себе щомиті. А я щомиті творив свою оселю, щоб вона тривала. З сукупності, яку розвіяв би простий подув, я спорудив цю кутасту основу, незнищенну, як башта, і сталу, наче форштевень корабля. Боячись, щоб мій табір не заснув і не згинув у забутті, я обставив його вартовими, які дослухалися до звуків пустелі. Як кедр удихав каміння, щоб перетворити його в кедр, так і мій табір живився загрозами, які надходили зовні. Нехай будуть благословенні нічна самовідданість, мовчазні посланці, які приходять нечутно для всіх, з’являються коло багать, сідають навпочіпки й розповідають про похід племен, які простують на північ, або виправу одного племені на півдні, що погналося за своїми вкраденими верблюдами, або про чутки в якомусь племені з приводу вбивства, а надто про плани тих племен, які мовчать під своїми запиналами і міркують про ніч, що надходить. Ти слухав посланців, які приходять і розповідають про свою тишу! Нехай будуть благословенні ті, що так раптово виникають навколо наших багать, і то з такими похмурими словами, що багаття одразу топлять у піску, а люди лягають долілиць на рушниці й прикрашають табір короною з пороху.

Адже ніч, тільки-но опустившись, стає джерелом див!

Отак щовечора я оглядав своє військо, полонене простором, немов корабель, але постійне, і знав, що день побачить його неушкодженим і задоволеним, вояки будуть як півні, що радіють прокиданню. Тож коли споряджатимуть коней, можна буде чути веселий гомін, що лунатиме свіжого ранку, як мідь. Люди, немов сп’янівши від вина молодого дня, знову наповнять легені й розкошуватимуть терпкою насолодою простору.

Я вів вояків до оази, яку треба завоювати. Той, хто не розуміє людей, шукав би в оазі навіть релігію оази. Але ті, хто живе в оазі, не знають своєї оселі. Відкривати її треба якраз серед ядучих пісків. Адже я навчив їх любові до оази.

Я сказав воякам:

– Ви знайдете там запашну траву, пісню фонтанів і жінок у довгих барвистих чадрах, переляканих, мов стадо проворних козуль, але ніжних на дотик і мов створених для полону…

Я казав їм:

– Вони гадають, ніби ненавидять вас, і, щоб відбитися від вас, застосують і зуби, й нігті. Але, щоб приборкати їх, досить вашого голого кулака, який схопить за блакитні кучері кіс!

Я казав їм:

– Вам досить лагідно застосувати свою силу, щоб затримати й зупинити їх. Тоді вони заплющать очі, щоб нехтувати вас, але ваше мовчання натисне на них, наче орлина тінь. Тоді нарешті вони розплющать очі, щоб бачити вас, а ви наповнити їх слізьми.

Ви будете їхньою незмірністю, – хіба зможуть вони забути вас?

І сказав воякам наприкінці, щоб сп’янити їх на дорозі до раю:

– Там ви побачите пальми й барвистих птахів…Оаза віддасться вам, бо це ви маєте у своєму серці релігію оази, натомість ті, кого ви виженете звідти, не гідні її. Навіть їхні жінки, що перуть білизну в струмочку, який виспівує на круглих білих камінчиках, гадають, справляючи якесь свято, ніби вони виконують сумний загальний обов’язок. А ви, загрубілі в пісках, висушені на сонці й просолені пекучою корою солончаків, візьмете їх собі за дружин і, впершись руками в боки, споглядаючи, як вони перуть білизну в блакитній воді, розкошуватиме своєю перемогою.

Ви тримаєтесь тепер у піску, немов кедр, завдяки ворогам, що оточують і гартують вас, а після перемоги триматиметесь і в оазі, якщо оаза для вас – не притулок, де замикаються й забувають, а ненастанна перемога над пустелею.