Повне зібрання творів

VIII

Мені здалося, що вони помилялися щодо поваги. Адже я сам переймаюся тільки правами Бога, які виявляються в людині. Звичайно, й сам жебрак, я, не перебільшуючи важливості людини, завжди розумів її як Божого посланця.

Проте я не визнав ані прав жебрака, ані його виразки та огидності, що їх ушановують задля них самих, мов кумирів.

Хіба я бачив щось огидніше за той квартал міста, що лежить на схилі пагорба і спадає до моря, наче стічні води? З коридорів, які виходять на вулички, вириваються м’які клубки отруєного віддиху. З тих губчатих нетрів мерзота вилізає тільки на те, щоб лаятися надірваним голосом, і то без справжньої люті, на кшталт м’яких бульбашок, що лускають раз по раз на поверхні болота.

Я бачив прокаженого, що грубо реготав й витирав собі очі брудною білизною. Передусім він був вульгарний і ницо глузував сам із себе.

Мій батько вирішив спалити той квартал. І цей гниляк, що тримався за свої загноєні виразки, почав обурюватися, домагатися своїх прав. Прав прокаженого серед гною.

– Природна річ, – пояснив мені батько, – бо справедливість, по-їхньому, – це увічнення того, що є.

А вони зняли галас в ім’я свого права на гнилля. Засновані на гниллі, вони обстоювали гнилля.

– Якщо ти дозволиш плодитися боягузам, – казав мені батько, – тоді народяться права боягузів. Таж вони очевидні. Й народяться співаки, щоб уславлювати їх. І співатимуть тобі про велич патетики боягузів, яким загрожує знищення.

Бути справедливим, – пояснював далі батько, – це обирати. Бути справедливим до архангела чи справедливим до людини? Справедливим до виразки чи до здорової плоті? Чому я маю слухати того, хто звертається до мене в ім’я зарази?

Але я дбатиму про нього в ім’я Господа. Адже і в ньому присутній Бог. Та аж ніяк не тому, що скорився його бажанню, бо це бажання, яке висловила виразка.

Коли я почищу його, помию і навчу, тоді його бажання буде іншим і він сам заперечить себе такого, яким був. То чому я маю бути союзником оцій людині, якої згодом зречеться він сам? Чому, дослухавшись до бажання вульгарного прокаженого, я маю перешкоджати народженню і вдосконаленню?

Чому я маю ставати на сторону того, що є, яке виступає проти того, що буде? Того, хто животіє, проти того, що тішиться могутністю?

– Справедливість, на мою думку, – казав мені батько, – це шанувати охоронця складу в ім’я складеного. Отак я й себе вшановую. Адже охоронець відображує те саме світло. Хоч яке воно непомітне в ньому. Справедливість – це вважати його за віз і за шлях. Моє милосердя – це дати йому народити самого себе.

Але в цій клоаці, що спадає до моря, я засмучуюся перед такою гниллю. Бог, якщо він присутній тут, уже страшенно зіпсутий… Я чекаю від них знаку, що покаже мені людину, й не бачу нічого.

– А я, – озвався я до батька, бачив, як той або той, – поділяв свій хліб і допомагав ще гнилішому за себе зняти мішок із плечей або брав із жалощів хвору дитину…

– Вони складають усе докупи, – заперечив батько, – і з цієї каші витворюють своє милосердя. Те, що вони називають милосердям. Вони ділять. Цією угодою, яку вміють скласти навіть шакали коло падла, вони прагнуть ушанувати велике почуття. Хочуть, щоб ми повірили, ніби саме в цьому полягає дар! Але вартість дару залежить від того, кому він призначений. У даному випадку найницішому. Наче алкоголь пиякові, що п’є. Тож цей дар – хвороба. А я даю здоров’я, я розтинаю цю плоть… і вона ненавидить мене.

Милосердя, яке відповідає сенсу моєї імперії, – це співпраця.

Але я відчував і доброту свого батька:

– Кожного, – казав він, – хто відігравав велику роль, кожного, кого шанували, не слід принижувати. Хоч би хто царював, його не слід позбавляти царства, годі перетворити в жебрака того, хто подавав жебракам, бо ти таким чином занапащаєш немов каркас і форму свого корабля. Ось чому я застосовую покарання, які відповідають ступеню злочину. Тих, кого, на мою думку, я мав ошляхетнити, я страчую, якщо вони завинили в чомусь, але не опускаю їх до рівня рабів. Одного разу я натрапив на принцесу, що прала білизну. Її товаришки кепкували з неї: «Прале, де твоя монарша гідність? Ти могла б наказувати стинати голови, натомість тепер ми нарешті можемо безкарно паплюжити тебе лайкою… Це лише справедливість!» Адже справедливість, на їхню думку, – надолуження.

Праля замовкла. Мабуть, сама відчула приниження – і власне, і чогось набагато більшого за себе. А принцеса, мов, закам’янівши, нахилилась і відбілювала білизну на камені для прання. Товаришки безкарно штурхали її ліктем. Ніщо в ній не спонукало до таких знущань, бо вона була гарна з лиця, стримана в рухах і мовчазна, тож я зрозумів, що її товаришки глузували не з жінки, а з її падіння. Адже якщо той, кому ти заздрив, потрапить у твої пазурі, ти пожереш його. Тож я спонукав її постати переді мною:

– Я нічого не знаю про тебе, крім того, що ти панувала. Починаючи відтепер, ти матимеш право на життя і смерть своїх товаришок-праль. Я відновлюю тебе в твоєму королюванні. Йди.

Коли принцеса знову зайняла своє місце понад вульгарною юрбою, то цілком слушно вважала, що було б негідно пригадувати образи. Ті самі дівчата з пральні, що вже не живили своїх душевних поривів її падінням, живили їх тепер її шляхетністю й шанували її. Вони влаштували великі свята, щоб відзначити її повернення до монаршої гідності, й простиралися ниць, коли вона проходила повз, бо й самі стали шляхетні завдяки тому, що колись доторкалися до неї пальцем.

– Ось чому, – казав мені батько, – я не віддам державців на поталу кепкуванню простолюду та брутальності тюремників. А накажу зітнути їм голови у великому цирку під звуки золотих сурем.

– Той, хто принижує, – казав мій батько, – чинить так тому, що й сам ниций.

– Проводиря, – казав мій батько, – ніколи не судитимуть підлеглі.

IX

Отак повчав мене батько:

– Примусь людей будувати разом башту, і ти перетвориш їх у братів. Та якщо хочеш, щоб вони зненавиділи одне одного, кинь їм зерна.

А ще він казав мені:

– Я бачив, як танцівниці компонували свій танок. Коли танок створили й протанцювали, то, звісно, ніхто не забере продукт праці, щоб зробити з нього запас. Танок минає, мов пожежа. А проте я називаю цивілізованим народ, який компонує танці, дарма що для танців не існує ані жнив, ані комор. Натомість називаю грубим народ, що виставляє на полицях предмети, нехай навіть найвитонченіші, створені працею інших людей, навіть якщо цей народ здатний п’яніти від їхньої досконалості.

– Людина, – казав мій батько, – це передусім творець. А братами є тільки люди, які працюють разом. А живуть тільки ті, хто не задовольняється приготованими запасами.

Одного дня батькові заперечили:

– Що ти називаєш творчістю? Адже, якщо йдеться про винахід, який привертає до себе увагу, дуже мало людей здатні до нього. Отже, ти говориш лише про кількох людей, а як щодо інших?

Батько відповів їм:

– Творити – це, напевне, пропустити в танці якесь па. Це вдарити різцем по каменю навскіс. Доля жесту має невелике значення. Тобі, сліпцю, це зусилля видається безплідним, ти відвертаєш ніс, але відступи трохи далі. Подивися з якомога більшої відстані на рух цього кварталу міста. Тут є тільки велике завзяття й золочений порох праці. А невдалих жестів ти не помітиш. Бо цей народ, схилившись над працею, за власною волею чи всупереч їй споруджує палац, де є водойми й просторі висячі сади. Завдяки чарам людських пальців різні витвори народжуються немов з необхідності. Кажу тобі: вони народжуються й від тих, чиї жести невдалі, й від тих, хто успішно виконує їх, бо ж людину годі поділити, тож якщо врятувати тільки великих скульпторів, ти втратиш великих скульпторів. Хто буде досить безумним, щоб обрати собі ремесло, яке дає так мало шансів на життя? Великий скульптор народжується з перегною поганих скульпторів. Вони правлять йому за сходи й підносять його. Гарний танок народжується з завзятого бажання танцювати. Завзяте бажання танцювати вимагає, щоб танцювали всі, навіть ті, хто танцює погано, бо інакше буде не завзяття, а лише скам’яніла академія і позбавлена значення вистава.

Не засуджуй людських помилок на кшталт історика, який судить про вже закінчену добу. Хто дорікатиме кедру, що він поки що тільки насінина, паросток, стебелинка, яка росте криво? Лишіть, нехай собі росте. Помилка за помилкою – й постане кедровий ліс, що поширить, коли дутиме сильний вітер, пахощі птахів.

Закінчуючи, батько наголосив:

– Я вже казав тобі. Помилка одного, успіх другого – не переживай через ці поділи. Плідною є тільки велика співпраця одних людей завдяки іншим. Невдалий жест служить вдалому жесту. А вдалий жест показує мету, якої прагнуть вони обидва, тому, хто зробив невдалий жест. Той, хто знаходить Бога, знаходить його для всіх. Адже моя імперія подібна до храму, і я благав людей. Я запрошував людей будувати її. Отже, імперія – їхній храм. А народження храму саме завдяки людям і має своє найвище значення. Люди винаходять позолоту. Навіть той, хто шукає її без успіху, теж винаходить. Адже передусім саме з цього завзяття й народжується нова позолота.

Іншого разу батько казав:

– Не вигадуй імперії, де все було б досконалим. Адже добрий смак – чеснота музейного куратора. А якщо зневажати несмак, ти не матимеш ані картин, ані танцю, ані палацу, ані садків. Ти створиш огидне внаслідок страху перед нечистою працею землі. Ти будеш позбавлений тих об’єктів унаслідок порожнечі твоєї досконалості. Вигадуй імперію, де все буде просто сповненим завзяття.

X

Мої армії втомлені, наче несли незмірний тягар. До мене підійшли мої командири:

– Коли ми повернемося додому? Смак жінок із завойованих оаз не вартий смаку наших жінок.

Один з-поміж них сказав мені:

– Пане, я мрію про жінку, зроблену з мого часу, з моїх суперечок. Я хотів би повернутися й осісти в затишку рідних місць. Пане, є одна істина, якої я б не зміг зробити ще глибшою. Дай мені рости в тиші мого села. Я відчуваю потребу обдумати своє життя.

Я зрозумів, що вони мають потребу в тиші. Адже тільки в тиші зав’язується й пускає коріння істина кожного. Адже час спершу рахують, як під час годування грудьми. Та й сама материнська любов – передусім годування грудьми. Хто бачив, щоб дитина виросла за мить? Тільки ті, хто приходить звідкись, кажуть: «Як вона виросла!» Але ані мати, ані батько не бачили, як вона виросла. Дитина розвинулася з плином часу. І щомиті була така, якою мала бути.

Отже, мої люди мали потребу в часі, бодай задля того, щоб зрозуміти дерево. Щоб сідати щовечора на сходинці порога перед тим самим деревом із тим самим гіллям. І тоді дерево мало-помалу розкриватиметься.

Адже якось увечері коло багаття в пустелі один поет просто розповідав про дерево. Мої люди слухали його, хоча багато з них бачили у своєму житті тільки верблюжу колючку, карликові пальми та терни. «Ви не знаєте, – казав він їм, – що таке дерево». Як людина має купатися в повітрі, як короп має купатись у воді, так і дерево має купатися в ясності. Адже, врісши в землю корінням, доторкнувшись гіллям до зірок, дерево – це шлях обміну між зорями і нами. Дерево, народившись сліпим, розгортало серед ночі свої могутні м’язи, йшло навпомацки від одного муру до другого, заточувалося, і ця драма відображена в його покрученому корінні. Потім, пробивши собі вікно до сонця, воно вискочило пряме, мов колонна, і я був присутній, ставши вбік, як історик, під час рухів його перемоги.

Чудово контрастуючи з вузлами, створеними, щоб із більшою силою скручуватись у домовині, дерево розвинулось серед спокою, розпростерши широку, наче стіл, крону, стіл, за який садовили сонце, годуючи його молоком самого неба, подаючи йому руками богів.

Я бачив, як щодня на світанку дерево прокидалося від верхівки до основи. Таж на ньому повно птахів. Удосвіта вони починали жити й співати, потім, тільки-но сходило сонце, дерево пускало своїх мешканців у небо, наче старий добрий пастух, моє дерево-дім, моє дерево-замок, що стояв пустим аж до вечора…

Отак розповідав поет, і ми знали, що слід довго розглядати дерево, щоб воно народилося навіть у нашій душі. Кожен заздрив тому, хто ніс у своєму серці ту масу листя і птаства.

– Коли, – запитували воїни, – коли закінчиться війна? Ми теж хотіли б зрозуміти що-небудь. Настала пора розвиватися й нам…

Якщо хто-небудь із них ловив маленьке піщане лисеня й міг годувати його з рук, то годував його, а інколи ще й газелей, коли ті наважувалися підійти, щоб не вмерти, і піщане лисеня щодня ставало йому дедалі дорожчим, бо обростало шовковистою шерстю, хитрішало, а надто потребувало харчу, і ця потреба ставила вкрай владні вимоги до піклування з боку воїна. Він тішився марною ілюзією, ніби зможе передати тваринці щось від себе, неначе лисеня було живлене, сформоване і збудоване його любов’ю.

Потім одного дня лис утікав у піски, покликаний любов’ю, яка одразу спустошувала серце людини. Саме від цього, я бачив, загинув один воїн, бо, як на нас влаштували засідку, захищав себе тільки млявістю. Я пригадав, коли ми дізналися про його смерть, загадкову фразу, яку він вимовив після втечі свого лиса, коли товариші, побачивши, що він сумує, запропонували йому зловити іншого: «Потрібне велике терпіння, – відповів він, – не на те, щоб піймати його, а щоб любити».

Ось чому мої воїни втомилися від лисів і газелей, зрозумівши марність своєї відданості, бо лис, тікаючи задля любові, не збагачує пустелі тим, що давали йому.

XI

Мої воїни помилялися, але що я міг удіяти там? Коли згасає віра, це помирає Бог, що виявляється надалі непотрібним. Коли виснажується завзяття воїнів, розпадається сама імперія, бо вона складається з їхнього завзяття. Це не означає, що імперія сама по собі – ошуканство. Та якщо я називаю маєтком той ряд олив і хижку, де живуть люди, а той, хто споглядає їх, відчуває любов і схожий на них у своєму серці, якщо він бачить відтоді лише оливи серед інших олив, а серед них загублену хижку, яка може хіба що захистити від зливи, то хто порятує маєток, щоб його не продали й не розпорошили? Адже цей продаж не змінить нічого ані в хижці, ані в оливах! Для людини має значення тільки сенс речей.

Звичайно, я знав коваля з мого села, що прийшов і сказав мені:

– Те, що мене не обходить, для мене не має значення. Якщо я маю свій чай, свій цукор, свого добре нагодованого віслюка і дружину поряд зі мною, якщо мої діти ростуть і набувають чесноти, тоді я цілком щасливий і не вимагаю нічого іншого. Навіщо ці страждання?

Як він міг би бути щасливим, якби був сам у світі у своєму домі? Якби жив зі своєю родиною в наметі, загубленому серед пустелі? Отже, я змусив його виправитися:

– Якщо ти знаходиш увечері інших друзів під іншими наметами, якщо вони мають що сказати тобі й розповідають новини з пустелі…

Адже, не забувайте, я бачив вас! Я бачив вас навколо нічних багать, як ви смажили барана або козу, й чув гамір ваших голосів. Я неквапом ступав і в тиші своєї любові підходив до вас. Ви розмовляли, звичайно, про своїх синів, про того, хто виріс, і того, хто хворий, розмовляли, звичайно, й про дім, але немов знічев’я. А жвавішали тільки тоді, коли біля вас сідав мандрівник, що приїхав здалеку караваном, і розповідав про дивовижі тамтешніх місць, білих слонів якогось принца і весілля за тисячу кілометрів звідси, і назву того місця ви навряд чи знаєте. Або про пересування ворогів. Хтось розповідав про комету, або якусь прилюдну образу, або чиєсь кохання, або сміливість перед смертю, або ненависть проти вас, або велике піклування. Тоді вас наповнював простір і ви були пов’язані з багатьма речами, саме тоді набував значення ваш любий і ненависний намет, якому загрожують і який захищають. Тоді ви опинилися в дивовижній мережі, яка перетворила вас у щось ширше за вас.

Адже ви маєте потребу в просторі, який вивільняє у вас тільки мова.

Я пригадую, що сталося, коли в таборі на півночі міста мій батько розмістив три тисячі втікачів-берберів. Він не хотів, щоб вони змішувалися з нашими людьми. Мавши добру натуру, він давав їм харчі і тканини, цукор і чай. Проте не вимагав від них праці за дари своєї щедрості. Отож вони вже не переживали за своє існування і кожен міг сказати: «Те, що мене не обходить, для мене не має значення. Якщо я маю свій чай, свій цукор, свого добре нагодованого віслюка і дружину поряд зі мною, якщо мої діти ростуть і набувають чесноти, тоді я цілком щасливий і не вимагаю нічого іншого…

Але хто б міг повірити, що вони щасливі? Часом ми провідували їх, коли батько хотів навчити мене чого-небудь.

– Ви, – казав він їм, – стаєте худобою й потихеньку загниваєте… гниє не ваша плоть, а ваше серце.

Адже для них усе втратило своє значення. Якщо ти не програєш свого багатства в кості, все-таки добре, що кості можуть означати в твоїх мріях землі, стада, золоті зливки й діаманти, яких ти не маєш. Вони десь в іншому місці. Але надходить пора, коли й кості можуть уже нічого не означати. Тоді вже немає гри, в яку можна грати.

І ось наші протеже вже не мали що сказати один одному. Вони вже переслухали всі родинні історії, схожі одна на одну. Вже описали один одному свої намети, всі схожі один на один. Уже перестали боятися, сподіватися й винаходити. Мову вони вживали лише для залишкових функцій. «Позич мені жаровню», – міг сказати один. «Де мій син?» – міг запитати другий. Людство, що спить на підстилці для худоби під яслами, – чого воно прагнуло? В ім’я чого змагалося? Задля хліба? Вони отримали його. Задля свободи? Але в межах свого світу вони були безмежно вільні. Навіть занурені в ту незмірну свободу, яка змушує деяких багатіїв розпрощатися зі своїми тельбухами. Задля тріумфів над своїми ворогами? Але вони вже не мають ворогів!

Батько сказав мені:

– Ти можеш прийти з батогом і пройти через увесь табір, сам, шмагаючи їх по обличчям, і пробудиш у них не більшу реакцію, ніж у зграї собак, коли ті гарчать і задкують, бажаючи вкусити. Але жоден не пожертвує собою і тебе ніхто не вкусить. І ти станеш перед ними, склавши руки на грудях. Ти зневажатимеш їх…

А ще казав мені:

– Це тільки людські форми. А людини там уже немає… Вони можуть тебе вбити, як боягузи, поза твоїми плечима, бо потолоч інколи небезпечна. Але вони не витримають твого погляду.

І все-таки серед тих утікачів поширилася, наче пошесть, незгода. Незгода, не сформована, не така, що поділила їх на два табори, а така, що озлобила всіх проти кожного, бо той, хто поїдав свою частку припасів, обкрадав їх. Вони стежили одне за одним, наче собаки, що крутяться навколо годівниці, і от, в ім’я своєї справедливості, стали коїти вбивства, бо їхня справедливість полягала передусім у рівності. Хоч би чим хто вирізнявся поміж них, юрба чавила його.

– Маса, – казав мені батько, – ненавидить образ людини, бо маса непослідовна, тисне одразу в усі боки й зводе нанівець творчі зусилля. Звичайно погано, коли людина чавить стадо. Але не шукай тут великого рабства, воно з’являється тоді, коли стадо чавить людину.

Отже, в ім’я якихось темних прав кинджали, розтинаючи черева, щоночі збільшували кількість трупів. Удосвіта, немов викидаючи сміття, їх стягували на край табору, де їх вантажили на наші вози, наче просто прибираючи дорогу. Я пригадав батькові слова: «Якщо ти хочеш зробити людей братами, примусь їх будувати разом башту. Та якщо хочеш, щоб вони ненавиділи одне одного, кинь їм зерна».

Ми відзначили, що мешканці табору мало-помалу перестали вживати слова, які вже не служили їм. Мій батько водив мене поміж тих немов відсутніх облич, що, недоумкуваті й пусті, дивилися, не знаючи, хто ми. Вони не видавали вже ніяких звуків, крім непевного буркоту, вимагаючи їжі. Вони животіли без жалів і бажань, без ненависті й любові. А невдовзі вже й не милися і не знищували своїх паразитів. А ті плодилися. Тоді почали з’являтися гнояки і виразки. Отак табір почав загиджувати повітря. Батько боявся чуми. І, безперечно, міркував про становище людини.

– Я вирішив пробудити архангела, що спить, придушений їхнім гноєм. Я не поважаю їх, але через них я поважаю Бога…

XII

До того загноєного людства батько послав співця. Співець сів надвечір на зручному для себе місці й заспівав. Він співав про речі, які перегукувалися одні з одними. Співав про дивовижну принцесу, до якої можна дійти тільки за двісті днів подорожі по пісках без криниць під пекучим сонцем. Брак криниць став жертвою і сп’янінням любові. А вода з міхів стала молитвою, бо вела до коханої. Він співав: «Я прагну пальмового гаю й ніжної зливи… а над усе сподіваюся, що вона привітає мене усмішкою… я вже не здатний відрізнити свою гарячку від моєї любові…»

Мешканців табору опанувала спрага над спрагою, вони простягли руки в бік мого батька:

– Негіднику! Ти позбавив нас прагнень, що є сп’янінням, спричиненим жертвою задля любові!

Співець співав про загрозу, яка висить у повітрі, коли оголошують війну і пісок перетворюється в гадюче кубло. Кожна дюна набувала влади, що є владою над життям і смертю. Мешканці табору прагнули ризику смерті, який оживляє піски. Співець співав про силу ворога, коли його чекають з усіх боків і він наступає від обрію до обрію, наче сонце, про яке ніколи не знаєш, звідки воно зійде! І мешканці прагнули ворога, що оточив би їх своєю величчю, наче море.

А коли вони прагнули любові, побаченої як обличчя, з піхв показалися кинджали. Вони плакали від радості, пестячи свою зброю! Свої забуті, поіржавілі, принижені шаблі, що тепер видавалися їм утраченою мужністю, бо тільки вони давали змогу людині творити світ. Це був сигнал до постання, гарного, мов пожежа!

Усі вони загинули як чоловіки!

XIII

Ми хотіли випробувати пісню поетів і на війську, яке почало розпадатися. Але сталося таке диво, що поети виявились неефективні, й солдати кепкували з них.

– Нехай нам співають про наші істини, – відповідали вони. – Про струмінь води в нашому домі й пахощі юшки, яку подають на вечерю. Що нам до цих балачок?

Саме тоді я дізнався про ще одну істину: втрачену владу вже не повернути. Образ імперії втратив свою плідність. Адже образи вмирають, як і рослини, коли їхня сила зменшилася і вони вже тільки мертві матеріали, що от-от розпорошаться, і гумус для нових рослин. Я відійшов убік, щоб подумати про цю загадку. Адже немає нічого більш істинного і менш істинного. Є тільки більш ефективне і менш ефективне. Я вже не тримаю в руках дивовижний вузол їхнього розмаїття. Він вислизнув від мене. Моя імперія розпадалася наче сама собою, бо, коли буря зламає кедрові гілля, а самум обітре його й він піддасться пустелі, це не пісок раптом збільшив силу, а сам кедр уже зрікся й відкрив свою браму варварам.

Коли співець співав, йому закидали, буцімто він перебільшує свої почуття. Чи справді патетика звучала фальшиво і ми немов належали до іншої доби? Чи він сам здурів, – запитували вояки, – від любові, яку виспівує до кіз, баранів, осель і гір, що є тільки окремими предметами? Чи він сам дурний від любові, зверненої до закрутів річки, якій не загрожують воєнні небезпеки і яка не заслуговує крові? Чи правда, що самі співці відчувають докори сумління, коли розповідають примітивні казки дітям, які вже не такі легковірні…

Мої полководці зі своєю несхитною тупістю прийшли докоряти мені за моїх співців. «Вони фальшиво співають!» – стверджували вони. Але я розумів їхню фальшиву ноту, бо вони вшановували мертвого Бога.

Тоді мої полководці зі своєю несхитною тупістю запитали мене: «Чому наші люди вже не хочуть воювати?» Немов запитали, відчувши сором за своє ремесло: «Чому вони вже не хочуть косити збіжжя?»

Але я змінив запитання, що, отак поставлене, не вело нікуди. Адже йшлося не про ремесло. Я запитував себе в тиші своєї любові: «Чому вони вже не хочуть умирати?» І моя мудрість шукала відповіді.