Повне зібрання творів

XIV

У тиші своєї любові я наказав стратити багато людей. Але кожна смерть живила підземну течію бунту. Адже очевидність визнають. А її не було. Важко було здогадатися, в ім’я якої ясної істини знову страчено того чи того. Саме тоді я отримав від мудрості Господньої повчання про владу.

Адже владу годі пояснити суворістю. Її можна пояснити лише простотою мови.

Ті, кого я стратив, означали для мене, що я не зміг навернути їх, вони показували мені мою помилку. І тоді я склав таку молитву:

«Господи, мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не тямить дати притулок своєму народові. Я реагую на потреби одних людей і кривджу інших людей, не задовольнивши їхніх.

Господи, я знаю, що всі сподівання добрі. І сподівання на свободу, і сподівання на дисципліну. Сподівання на хліб для дітей і сподівання на пожертву хлібом. Сподівання на науку, що вивчає, і на повагу, що визнає й засновує. Сподівання на ієрархії, які обожнюють, і на поділ, що розподіляє. На час, що дає змогу міркувати, і на працю, яка заповнює час. Сподівання на духовну любов, яка карає плоть і звеличує людину, і сподівання на жалощі, які зцілюють плоть. Сподівання на майбутнє, яке треба будувати, і на минуле, яке треба рятувати. Сподівання на війну, що засіває зерна, і на мир, що збирає їх.

Але я знаю, що суперечки – це тільки суперечки мови, і щоразу, коли людина підноситься, вона дивиться на них із трохи більшої висоти. І суперечок уже немає.

Господи, я прагну заснувати шляхетність своїх воїнів і красу храмів, якій люди віддаватимуть себе і яка надасть сенсу їхньому життю. Але цього вечора, гуляючи в пустелі своєї любові, я побачив маленьку заплакану дівчинку. Я підняв їй голову, щоб зазирнути їй у вічі. Її горе засліпило мене. Якщо я, Господи, відмовляюся пізнати його, я відмовляю одній частині світу і ще не скінчив своєї праці. Не те, що я відвертаюся від своїх великих цілей, але треба втішити цю дівчинку! Адже тільки тоді зі світом буде все гаразд! Ця дівчинка – теж знак світу.

XV

Війна – важка річ, коли це вже ані природна схильність, ані вияв бажання. Мої полководці зі своєю несхитною тупістю перше ніж діяти, вивчали ефективну тактику, обговорювали її й шукали досконалості. Але їх, моїх чесних і роботящих, аж ніяк не надихав Господь. Тож вони зазнали невдачі. Я зібрав їх, щоб проповідувати їм:

– Ви не переможете, бо ви шукаєте досконалості. Але досконалість – музейний експонат. Ви забороняєте помилки й чекаєте, щоб діяти, змоги дізнатися, чи жест, на який треба наважитися, має добре доведену ефективність. Але де ви бачили докази майбутнього? На своїй території ви перешкодили б розквітові художників, скульпторів і будь-яких плідних винахідників, і так само перешкодите й перемозі. Адже я вже сказав вам: башта, місто та імперія ростуть, наче дерево. Вони – вияви життя, бо для їхнього народження потрібна людина. А людина думає, ніби треба рахувати. Вона думає, ніби розум керує спорудженням будівель із каміння, натомість каміння здіймається у височінь завдяки передусім її бажанню. Споруда перебуває в людині, в образі, який вона носить у серці, як міститься дерево у своїй насінині. Розрахунки людини лише одягають її бажання. Та ілюструють його. Адже ви не поясните дерева, показавши воду, яку воно п’є, мінеральні соки, які вбирає, і сонце, яке надає йому сили. Ви не поясните міста, якщо скажете: «Ось чому це склепіння не падає… ось розрахунки архітекторів…» Бо, якщо місту судилось народитися, завжди можна знайти рахівників, які зроблять слушні обрахунки. Адже вони – лише служники. А якщо штовхати їх у перший ряд, гадаючи, ніби міста виходять із їхніх рук, з піску не постане жодне місто. Вони знають, як народжуються міста, але не знають чому. Натомість киньте завойовника-невігласа разом із його народом на землю неприязну й кам’янисту, а потім прийдіть коли-небудь згодом – і ви побачите, що там сяє на сонці місто з тридцятьма куполами… Куполи спинатимуться вгору, наче кедрове гілля. Адже бажання завойовника стало містом із куполами, і він знайшов – як засоби, як шляхи і як інструменти – всіх рахівників, яких йому хотілося мати.

Отже, – сказав я їм, – ви програєте війну, бо нічого не бажаєте. Жодна схильність не приваблює вас. Ви не берете участі у співпраці, а знищуєте одні одних своїми непослідовними постановами. Подивіться на камінь, на силу, яка виявляється в ньому. Він котиться до дна яру. Бо камінь – це співпраця всіх зерен пороху, з яких він замішаний і які всі діють в одному напрямі. Подивіться на воду у водоймі. Вода тисне на її стіни й чекає нагоди. Адже настане день, коли така нагода з’явиться. А вода тисне невтомно і день, і ніч. Вона начебто спить, а проте жива. Досить найменшої шпарини – і вода вже тече, вигинається, натрапляє на перешкоди, обминає їх, якщо можна, і начебто знову засинає, якщо шлях нікуди не веде, і так аж до нової шпарини, яка відкриє інший шлях. Вода аж ніяк не змарнує нової нагоди. Плинучи шляхами, які годі обрахувати і яких не обрахував жоден рахівник, вода завдяки своєму тискові, тобто звичайній вазі, покине водойму, ваших запасів не стане.

Ваше військо подібне до моря, що анітрохи не тисне ні на яку греблю. Ви тісто без дріжджів. Земля без зерна. Юрба без бажань. Ви порядкуєте замість вести. Ви тільки дурні свідки. А темні сили, які тиснуть на стіни імперії, успішно виконають роль розпорядників, що всіх вас утоплять своїми припливами. А потім ваші історики, ще дурніші за вас, пояснюватимуть причини нещастя й казатимуть, мовляв, причиною успіху ворога були його мудрість, розрахунок і наука. А я стверджую, що немає ані мудрості, ані обрахунку, ані науки у води, коли вона розмиває греблі й поглинає людські міста.

Я вирізав би майбутнє як творець, що видобуває свій витвір із мармуру ударами різця. Одна за одною відпаде вся луска, яка приховувала обличчя Бога. Люди скажуть тоді: «Ця брила мармуру містила в собі Бога. Скульптор знайшов його. Його жест був засобом». А я кажу, що він не рахував нічого, а просто тесав камінь. Усмішка обличчя аж ніяк не складається з суміші поту, іскор, ударів різця і мармуру. Усмішка – не від каменю, а творця. Визвольте людину – і вона творитиме.

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю зібралися докупи. «Слід зрозуміти, – казали вони собі, – чому наші люди поділяються й ненавидять одні одних». І стали викликати їх до себе. Слухали тих і тих і намагалися примирити їхні тези, утвердити справедливість і дати одному те, що йому належить, а в другого забрати те, що він утримував неналежним чином. Люди ненавиділи одне одного через заздрість, і полководці намагалися визначити, хто має слушність, а хто не має. Невдовзі вони вже нічого й ніде не розуміли, так-бо багато проблем переплуталося між собою, так-бо багато різних облич показував той самий учинок: шляхетне з одного погляду, нице з другого, водночас і жорстоке, й великодушне. Нарада полководців тривала до пізньої ночі. А що були невиспані, їхня тупість тільки збільшувалася. Тоді вони прийшли до мене:

– У цьому хаосі, – сказали вони мені, – є тільки один розв’язок. Потоп, як у євреїв!

Але я пригадав слова свого батька: «Коли пліснява накинеться на зерно, шукай її зовні від зерна, поміняй комору. Коли люди ненавидять одні одних, не слухай дурнуватих пояснень причин, які вони мають для ненависті. Адже є ще й багато інших, крім тих, про які вони кажуть, є причини, про які вони й не думали. Не менше причин вони мають і на те, щоб любити одні одних. І не менше – щоб жити у взаємній байдужості. Я ніколи не цікавився словами, знаючи, що слова – лише важкі для читання знаки, так само як каміння споруди не дають ані затінку, ані тиші, а матеріали, з яких складається дерево, не пояснюють дерева, – з якої речі я мав би цікавитися матеріалами їхньої ненависті? Вони вибудовували її, мов храм, із того самого каміння, яке служило їм для будівництва любові.

Отже, я був просто присутній при тій ненависті, яку вони одягали у свої кепські причини, й не мав наміру зцілити їх запровадженням якоїсь марної справедливості. Вона б тільки зміцнила їхні причини, правлячи за основу їхніх провин або переваг. А також злобу тих, яким би я відмовив у слушності, і пиху тих, за ким би я визнав слушність. Отак я б викопав прірву. Але я пригадав батькову мудрість.

Це діялося тоді, коли, завоювавши нові території, він лишав на них, бо там ще панував неспокій, полководців, які мали підтримувати губернаторів. Подорожні, що ходили з тих нових провінцій до столиці, прийшли й попередили батька:

– У такій-то провінції, – розповіли вони, – полководець образив губернатора. Вони вже не розмовляють.

Прийшов до батька й чоловік з іншої провінції:

– Пане, губернатор ненавидить полководця.

Ще з іншої прийшов третій чоловік:

– Пане, там благають твого посередництва, щоб вирішити велику суперечку. Полководець і губернатор судяться між собою.

Батько спершу вислухав розповіді про причини сварки. Ті причини щоразу були очевидні. Хтось зазнав таких-то образ і вирішив помститися за них. Там були тільки ганебні зради й непримиренні судові суперечки. Викрадення і образи. І завжди, як видавалося, є той, хто має слушність, і той, хто завинив. Але ті оповідачі втомили мого батька.

– Я маю кращу роботу, – сказав він мені, – ніж слухати про їхні дурнуваті сварки. Вони виникають на всій території, від краю до краю, щоразу різні, а проте однакові. Яким дивом я щоразу обираю губернаторів і полководців, які терпіти не можуть одне одного?

Коли тварини, яких ти заводиш до стайні, мруть одна за одною, не думай про них, щоб знайти причину зла. Подумай про стайню і спали її.

Отож батько підкликав посланця:

– Я неясно визначив їхні повноваження. Вони не знають, хто з них має перевагу над іншим на бенкетах. Вони злобно поглядають один на одного. Обидва йдуть наперед аж до миті, коли треба сідати. А вже тоді брутальніший із них або хитріший займає місце. А другий ненавидить його. Присягає собі, що буде не таким дурним наступного разу і прискорить крок, щоб сісти першим. А згодом, звичайно, вони викрадають одне в одного жінок, крадуть худобу, ображають один одного. Це тільки пусті балачки, але вони варяться в них, бо вірять у них. Але я вже не чутиму галасу, який вони здіймають.

– Ти хочеш, щоб вони любили один одного? Не кидай їм ані грана влади, яку треба було б ділити. Нехай один служить другому. А другий нехай служить імперії. Тоді вони любитимуть одне одного й підтримуватимуть, разом будуватимуть.

Отож батько жорстоко покарав їх за марний гармидер їхніх сварок:

– Імперії, – казав він, – немає діла до ваших скандалів. Полководець безперечно має коритися губернаторові. Отже, я покараю губернатора за те, що не вмів командувати. Й покараю полководця за те, що не вмів коритися. І раджу вам мовчати.

І на території від краю до краю люди примирилися між собою. Вкрадених верблюдів повернули. Дружин-перелюбниць простили або прогнали. Кривди виправили. Той, хто корився, був облещений похвалами того, хто командував ним. Йому відкривалися джерела радості. А той, хто командував, був щасливий показати свою могутність, звеличуючи свого підлеглого. А той пропускав його вперед під час усіх бенкетів, щоб старший сів першим.

– І це не тому, що вони були дурні, – казав батько. – А тому, що слова мови не несли нічого, що було б варте цікавості. Навчися не дослухатися до словесного вітру й міркувань, які дають людям змогу помилятися. Навчися дивитися далі. Адже їхня ненависть не безглузда. Якщо кожен камінь не буде на своєму місці, немає храму. А якщо кожен камінь на своєму місці й служить храмові, тоді має значення тільки тиша, що народжується з них, і молитва, яка твориться там. А хто слухає, коли озивається каміння?

Ось чому я не цікавився проблемами моїх полководців, що приходили до мене й благали шукати в діях людей причини їхніх незгод, щоб я відновив лад своєю справедливістю. Але в тиші своєї любові я пройшов крізь табір і бачив, як вони ненавидять один одного. Потім покинув табір, щоб розповісти про все Богові на молитві:

«Господи, ті, що поділяються, вже не будують імперії. Адже хибно вважати, ніби вони припиняють будувати через те, що поділені. Дай мені настанови про башту, будувати яку треба закликати їх і яка дасть їм змогу віддавати себе під час праці, дарма що в кожного різні сподівання. Башту, яка полонить усе їхнє єство і наповнить кожного бажанням піклуватися про неї в усій її величі. Мій плащ надто короткий, і я поганий пастир, що не вміє зібрати всіх людей під своє крило. І вони ненавидять один одного, бо їм холодно. Адже ненависть – це завжди невдоволення. Всяка ненависть має глибокий сенс, який домінує над нею. Різні трави ненавидять одна одну й пожирають одна одну, але не одне дерево, де кожна гілка приростає процвітанням інших гілок. Дай мені шматочок твого плаща, щоб я зібрав під ним своїх воїнів, хліборобів, учених, чоловіків, дружин і навіть заплаканих дітей…»

XVI

Отже, про чесноту. Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли розмовляти зі мною про чесноту:

– Бач, – казали вони мені, – їхні звичаї розбещуються. Саме тому й розпадається імперія. Закони мають бути суворіші, слід запровадити жорстокі покарання. І стинати голови тим, хто не виконує обов’язку.

А я собі думав:

«Мабуть, і справді треба стинати голови. Але чеснота – це передусім наслідок. Гнилизна моїх людей – це передусім гнилизна імперії, яка засновує людей. Якщо імперія жива і здорова, вона підносить їхню шляхетність».

І я пригадав батькові слова:

«Чеснота – це досконалість стану людини, а не відсутність помилок. Якщо я прагну збудувати місто, я беру потолоч і негідників та ошляхетнюю їх владою. Я пропонує їм інше сп’яніння, ніж пересічне сп’яніння насильства, грабунків і зґвалтувань. Ось їхні вузлуваті руки вже будують. Їхні гордощі стають баштою, храмом і бастіоном. Їхня жорстокість стала величчю, а суворість – дисципліною. Ось вони служать місту, народженому їхніми зусиллями, місту, якому вони віддавали своє серце. І вони загинуть на бастіонах, щоб урятувати його. Ти побачиш тепер у них тільки найяскравіші чесноти.

Натомість, якщо ти вдаєш огиду перед могутністю землі, перед неоковирністю гумусу з його гниллям і червою, ти вимагаєш від людини передусім не існувати й не виявляти свого запаху. Ти засуджуєш у людях вияв їхньої сили. Ставиш євнухів на чолі імперії. Вони карають порок, але ж порок – це могутність, яка не має застосування. Отже, вони карають могутність і життя. А потім і самі стають музейними наглядачами і стережуть мертву імперію».

– Кедр, – казав мені батько, – живиться з багнюки землі, але обертає її в густу крону, яка живиться сонцем.

– Кедр, – інколи казав мені батько, – це досконалість багнюки. Це багнюка, що стало чеснотою. Якщо хочеш урятувати свою імперію, створи для неї завзяття. Воно стане магнітом людських дій. Ті самі вчинки, ті самі рухи, ті самі сподівання та зусилля збудують місто замість знищувати його.

А тепер я кажу тобі:

– Твоє місто додам, бо вже збудоване. Адже люди живуть не з того, що отримують, а з того, що дають. Сперечаючись за готові запаси, вони знову стануть вовками у своїх кублах. А якщо твоя жорстокість спроможеться впокорити їх, стануть натомість худобою в хліву. Адже місто не буває збудованим остаточно. Я кажу, мовляв, уже закінчив свій витвір, тільки тоді, коли мені бракує завзяття. Тоді люди вмирають, бо й так уже мертві. Але досконалість – не мета, якої досягають. Це самовіддача задля Бога. Я ніколи не закінчу будувати своє місто…

XVII

Ось чому я завжди зневажав як марний словесний вітер. Я кидав виклик штучності мови. А коли мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю прийшли і сказали мені: «Народ бунтує, ми пропонуємо тобі бути вправним…» – я відіслав своїх полководців. Адже вправність – лише марне слово. У творчості не може бути повороту назад. Засновують те, що роблять, більш нічого. А якщо ти, йдучи до однієї мети, вдаєш, ніби йдеш до іншої, яка відрізняється від першої, то тільки той, кого дурять слова, повірить, ніби ти вправний. Адже ти засновуєш, зрештою, тільки те, до чого ти йдеш, більш нічого. Засновуєш тільки те, чим переймаєшся. Навіть якщо переймаєшся, щоб боротися проти. Я засновую свого ворога, якщо воюю з ним. Я його виковую й загартовую. А якщо я марно вдаю, ніби в ім’я майбутніх свобод я посилюю свій примус, я засновую тільки примус. Якщо я воюю, щоб домогтися миру, я засновую війну. Мир – це не стан, якого досягають завдяки війні. Якщо я вірю в мир, завойований зброєю, і якщо я роззброююсь, я гину. Адже я не зможу утвердити мир, якщо не засную миру.

Будувати мир – це будувати досить великий хлів, щоб у ньому могло спати все стадо. Це будувати палац, досить просторий, щоб у ньому могли зібратися всі люди, не забувши нічого зі свого майна. Не йдеться про те, щоб відібрати те майно й тримати там. Будувати мир – це домогтися від Бога, щоб він дав свій пастирський плащ, який дасть змогу прийняти людей з усім діапазоном їхніх бажань. Як-от мати, що любить своїх синів. Один несміливий і ніжний. Другий палко хапається жити. Третій, можливо, горбатий, миршавий і нерозвинений. Але всі вони у своєму розмаїтті зворушують її серце. І всі в розмаїтті своєю любові служать її славі.

XVIII

Ось чому цього вечора, видершись на вершину чорної скелі, я розглядав ген далеко чорні плями свого табору, що завжди мав трикутну форму з вартовими на кожному розі, завжди мав рушниці та порох, а проте дуже близький до миті, коли його звіє, зітре й розпорошить, мов порохняве дерево, і я простив людям.

Адже я зрозумів. Гусінь умирає, коли утворює лялечку. Рослина вмирає, коли стає насіниною. Кожен, хто зазнає перетворення, відчуває смуток і страх. Усе в ньому стає непотрібним. Всяке перетворення – це тільки цвинтар і жалі. Ця юрба чекала перетворення, зуживши стару імперію, що вже нічого не могла відмолодити. Адже не лікують ані гусінь, ані рослину, ані дитину, яка перетворюється й вимагає, щоб знову почутися щасливою, повернутися в дитинство й побачити, як знову стала цікава гра, що вже набридла, знову відчути лагідність материнських обіймів і смак молока, – але гра тепер не цікава, материнські руки не дають затишку і немає смаку молока, тож дитина відходить сумна. Зуживши стару імперію, люди, навіть не здогадуючись, вимагають нової імперії. Дитина, що зазнала перетворення й відвикла від матері, матиме відпочинок тільки тоді, коли знайде жінку. Тільки жінка знову збере її докупи. Але хто може показати людям їхню імперію? Хто може в цьому розмаїтому світі завдяки лише силі свого генія вирізьбити нове обличчя і спонукати людей повернути очі в його бік і пізнати його? А пізнаючи, любити? Це праця не для логіка, а для творця і скульптора. Адже тільки скульптор формує мармур, якому не треба виправдовуватися, і вкарбовує в мармур силу пробуджувати любов.

Я звелів, щоб прийшли архітектори, і сказав їм:

– Отже, це від вас залежить майбутнє місто, і то не своїм духовним значенням, а обличчям, яке воно покаже і яке буде його виразом. Я, звичайно, думаю разом з вами, що йдеться про людей, яких треба успішно поселити в місті. Щоб вони могли користуватися вигодами міста і не змарнували своїх зусиль на даремні ускладнення й безплідні витрати. Але я завжди вмів відрізняти важливе від нагального. Адже, людина, звичайно, має нагальну потребу їсти, бо, якщо її не годувати, вже не буде людини й не буде пов’язаних із нею проблем. Але любов, сенс життя і відчуття Бога важливіші. Мене не цікавить вид, що відгодовується. Питання, яке я ставлю собі, полягає не в тому, знаю я чи ні, чи людина буде щаслива, заможна й матиме затишне житло. Передусім я запитую себе, яка людина буде заможна, щаслива й матиме затишне житло. Адже я віддаю перевагу не своїм крамарям, які збільшують власну безпеку, а кочовикові, що вічно тікає й женеться за вітром, бо він гарнішає день у день, служачи такому неозорому господареві. Якщо, змушений обирати, я дізнаюся, що Бог відмовляє крамареві у своїй величі й дає її тільки кочовикові, я поведу свій народ у пустелю. Адже я люблю, щоб людина давала своє світло. Мені байдужа жирна свічка. Я визначу якість людини тільки за її полум’ям.

Ось чому я кажу вам:

– Якщо ви будуєте непотрібний храм, бо він не служить ані для готування страви, ані для відпочинку, ані для зборів родовитих, ані для збереження запасів води, а існує просто для звеличення серця людини, для спокою почуттів і для часу, що зріє, бо храм схожий на погреб серця, куди заходять, щоб побути кілька годин у справедливому мирі, заспокоїти пристрасті й відчути справедливість, де немає впосліджених; отже, якщо ви будуєте храм, де скорбота, заподіяна виразками, стане піснею і пожертвою, де загроза смерті стане дверима, відчиненими в нарешті покійні води, то невже ви гадатиме, ніби змарнували свої зусилля?

XX

Мої полководці з притаманною їм несхитною тупістю втомили мене своїми доказами. Бо, зібравшись, наче на з’їзд, вони сперечалися про майбутнє. Саме отак вони прагнули стати вправними. Адже моїм полководцям викладали передусім історію, і вони знали одна за одною дати всіх моїх завоювань і дати всіх моїх поразок, а також дати народжень і дати смертей. Отже, їм видавалося очевидним, що одні події висновуються з інших подій. Вони бачили історію людини у вигляді довгого ланцюга причин і наслідків, які починалися на першій сторінці книги історії і тривали аж до розділу, де зазначили для майбутніх поколінь, що творення таким чином успішно закінчилося даним сузір’ям полководців. Отже, заохотившись, вони йдучи від наслідку до наслідку, сподівалися продемонструвати майбутнє. Що ж, вони й прийшли до мене, обтяжені своїми важкими доказами: «Отже, ти повинен діяти задля щастя людей, або задля миру, або задля процвітання імперії. Ми вчені, – казали вони, – ми вивчали історію…»

Але я знав, що навчитися можна тільки від того, що повторюється.

Вони, мої полководці, спиралися на свою логіку, коли шукали і знайшли причину наслідку, який показали їм. Бо, запевняли вони мене, кожен наслідок має одну причину, і кожна причина має один наслідок. І від причини до наслідку вони йшли, непотрібні, до помилки. Адже одна річ – піднятися від наслідків до причин і зовсім інша – опуститися від причин до наслідків.

Після цієї зустрічі я теж, на незайманому піску, що сипався, наче тальк, перечитував історію мого ворога, знаючи, що перед кожним кроком завжди є попередній, який продиктував його, і ланцюг тягнеться від ланки до ланки й ніколи не може бракувати жодної ланки. Якби не звіявся вітер і не крутив пісок, бездоганно витерши одну сторінку, наче грифельну дошку школяра, я міг би від сліду до сліду дійти аж до походження речей, або, йдучи за караваном, заскочити його в яру, де його погоничі вважали, що слід перепочити. Але під час цього читання я не отримав науки, яка дала б мені змогу йти попереду каравану. Адже істина, яка керує ним, має іншу сутність, ніж пісок, яким я порядкую. А знання слідів – це лише знання безплідного відбитка, що нічого не навчить мене ані про ненависть, ані про страх, ані про любов, яка передусім і керує людьми.