– Як там маленька мама? Де всi? Чому ви не сказали менi нiчого, перш нiж я приiхав додому на канiкули? – почав Лорi голосним шепотом.
– На сьомому небi вiд щастя люба наша! Всi нагорi й радiють. А не говорили, бо нам тут не потрiбнi нiякi урагани. Ідiть-но до вiтальнi, а я сходжу нагору й пришлю iх до вас, – давши цю дещо туманну вiдповiдь, Ханна зникла iз переможним смiхом.
Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордiстю несла фланелевий згорток на великiй подушцi. Обличчя в дiвчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливi вогники, i щось дуже дивне звучало в ii голосi – якiсь ледве стримуванi почуття.
– Закрий очi та простягни руки, – сказала вона.
Лорi позадкував i сховав руки за спину з благанням:
– Нi, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.
– Тодi ти не побачиш племiнника, – сказала Джо рiшуче, повертаючись, щоб пiти.
– Добре, добре! Тiльки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – i, слухаючись наказу, Лорi мужньо закрив очi, й щось було дано йому в руки. У наступну хвилину вибух смiху Джо, Емi, панi Марч, Ханни i Джона, котрi стовпилися навколо нього, змусив Лорi вiдкрити очi, щоб виявити, що вiн отримав двох немовлят замiсть очiкуваного одного.
Не дивно, що вони смiялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися вiд смiху. Лорi стояв i переводив здивований погляд з немовлят, котрi нiчого не вiдали, на глядачiв, що здригалися вiд реготу, iз таким жахом, що Джо сiла на пiдлогу, заходячись смiхом.
– Близнюки, клянусь Юпiтером! – тiльки й зумiв вiн сказати, а потiм обернувся до жiнок iз благальним, комiчно жалiбним виглядом i додав: – Вiзьмiть iх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся i впущу iх.
Джон врятував своiх крихiток i почав ходити по кiмнатi, тримаючи iх по одному на кожнiй руцi, з таким виглядом, нiби був уже посвячений у таемницi догляду за немовлятами.
– Кращий жарт сезону, га? Я не сказала тобi вiдразу, бо дуже хотiла зробити сюрприз. І схоже, можу привiтати себе з тим, що менi це вдалося, – сказала Джо, насмiявшись i перевiвши подих.
– Я в життi нiколи не був бiльш ошелешений. Ну чи не смiшно? Хлопчики? Як ви збираетеся iх назвати? Дайте ще поглянути. Пiдтримай мене, Джо, адже, чесне слово, iх тут дуже багато для мене, – сказав Лорi, дивлячись на немовлят iз виглядом величезного благодушного ньюфаундлендського пса, що роздивляеться двох крихiтних кошенят.
– Хлопчик i дiвчинка. Ну чи не краса? – сказав гордий тато, сяючи усмiшкою i дивлячись на двi маленькi червонi грудочки, що ворушилися в нього на руках, так, немов це були янголи, якi ще не встигли обрости пiр’ям.
– Найчудовiшi дiти, яких я бачив у життi. І хто ж тут хто? – Лорi схилився, як колодязний журавель, щоб розгледiти диво-дiтей.
– Емi пов’язала блакитну стрiчку хлопчиковi, а рожеву дiвчинцi – французька мода, – тож iх завжди можна вiдрiзнити. До того ж у хлопчика карi очi, а у дiвчинки – блакитнi. Поцiлуйте iх, дядечко Теддi, – закликала пустотлива Джо.
– Боюся, iм це може не сподобатися, – вiдповiв Лорi з незвичайною для нього боязкiстю.
– Ой, не сподобаеться! Звичайно ж, сподобаеться, вони вже звикли до цього. Поцiлуйте! Вмить, пане! – наказала Джо, побоюючись, що вiн запропонуе iй передати поцiлунок за дорученням.
Лорi витягнув губи й обережно доторкнувся ними до кожноi маленькоi щiчки, що викликало у глядачiв новий вибух смiху, а в немовлят – пронизливий крик.
– Ну ось, я ж знав, що iм не сподобаеться! Це напевно хлопчисько, дивiться, як брикаеться i махае кулачками, нiби зовсiм великий. Слухай, юний Брук, давай, цiлься краще у чоловiка своiх розмiрiв! – вигукнув Лорi, захоплений отриманим стусаном маленького кулачка, що безладно рухався бiля його обличчя.
– Його назвемо Джон-Лоуренс, а дiвчинку – Маргарет, на честь мами й бабусi. А вдома називатимемо ii Дейзi, щоб не було двох Мег, а малюка – Джон, якщо не придумаемо щось краще, – сказала Емi з зацiкавленiстю тiтки.
– Назвiть його Демiджоном, а для стислостi – Демi, – порадив Лорi.
– Дейзi й Демi – те, що треба! Я знала, що Теддi щось придумае! – вигукнула Джо, плескаючи в долонi.
Теддi справдi придумав вдало, й вiдтодi дiтей завжди називали Дейзi й Демi.
Роздiл шостий
Вiдвiдини
– Ходiмо, Джо, пора.
– Куди?
– Не хочеш же ти сказати, що забула про свою обiцянку нанести разом зi мною п’ять-шiсть вiзитiв сьогоднi?
– У моему життi було чимало необачних дурниць, але не думаю, щоб я коли-небудь була настiльки божевiльна, щоб заявила, нiби зроблю шiсть вiзитiв за один день, коли i один-единий вибивае мене з колii на тиждень.
– Так, ти обiцяла, ми домовилися. Я мала закiнчити малюнок пастеллю – портрет Бет – для тебе, а ти – пiти зi мною й нанести вiдповiднi вiзити сусiдам.
– За хорошоi погоди – це було в договорi, а я стою за букву договору, мiй Шейлок[23 - Шейлок – персонаж п’еси Вiльяма Шекпiра «Венецiанський купець», жорстокий, хитрий та скупий лихвар.]. На сходi громадяться хмари. Погода псуеться, i я не пiду.
– Усе це виверти. Чудовий день, на дощ i натяку немае, а ти пишаешся тим, що тримаеш своi обiцянки. Тож прояви благородство, пiдемо, виконаеш свiй обов’язок – i я дам тобi спокiй на наступнi шiсть мiсяцiв.
У ту хвилину Джо цiлком поглинуло шиття. Вона була головним виробником манто для всiх членiв сiм’i й ставила собi в особливу заслугу вмiння володiти голкою не гiрше, нiж пером. Це було дуже неприемно – прямо посеред першоi примiрки отримати наказ вiдправитися з вiзитами у кращому вбраннi в жаркий липневий день. Вона терпiти не могла формальнi вiзити й завжди ухилялася вiд них, якщо тiльки Емi не змушувала ii умовляннями або пiдкупом. У даному разi вiдкрутитися було неможливо, i, обурено клацнувши ножицями й заявивши, що вiдчувае в повiтрi грозу, вона поступилася: вiдклала роботу i, взявши капелюх i рукавички з виглядом покiрностi долi, сказала Емi, що жертва готова.
– Джо! До чого ти вперта! З тобою i святий згрiшить! Невже ти збираешся вирушити у такому виглядi? – вигукнула Емi, iз подивом оглядаючи ii.
– А чому нi? Я вдягнена акуратно, менi не жарко i зручно. Цiлком вiдповiдний наряд для прогулянки по курнiй дорозi спекотного дня. Якщо для людей важливiше мiй одяг, нiж я сама, то чи варто з ними спiлкуватися? Ти можеш вбратися за двох, щоб твоя елегантнiсть заслiпила всiх i вони на мене не зважали. Тобi приемно бути витонченою, менi – нi, до того ж оборки тiльки заважають.
– О Боже, дай терпiння! – зiтхнула Емi. – Тепер у неi напад впертостi. Господи, вона зведе мене з розуму, перш нiж я зможу привести ii в належний вигляд. Я впевнена, що сьогоднiшнi вiзити не принесуть менi нiякого задоволення, але це обов’язок перед суспiльством, i нiкому сплатити його, крiм нас з тобою. Джо, я зроблю для тебе що завгодно, якщо тiльки ти одягнешся красиво й допоможеш менi виконати цю данину ввiчливостi. Ти, якщо постараешся, можеш так добре вести бесiду, виглядати такою аристократичною у твоiх кращих нарядах i поводитися з таким тактом, що я пишаюся тобою. Менi лячно йти однiй, ходiмо, пiдтримай мене.
– Ах ти, хитра лисиця, лестиш i задобрюеш свою сердиту старшу сестру. Треба ж до такого додуматися! Я й аристократична, i можу поводитися з таким тактом! А ти боiшся йти одна! Одне другого безглуздiше! Добре, я пiду, якщо маю, i зроблю, що зможу. Ти очолюватимеш експедицiю, а я виконуватиму накази. Це тебе влаштуе? – запитала Джо з несподiваним переходом вiд впертостi до покiрноi смиренностi.
– О, Джо, ти янгол! Вдягай свою найкращу сукню, а я скажу тобi, в кого як потрiбно поводитися, щоб у господарiв склалося про тебе добре враження. Я хочу, щоб ти всiм сподобалася, i ти сподобаешся, якщо тiльки спробуеш бути трiшки люб’язнiшою. Причешися красиво i приколи яскраво-червону троянду до капелюшка. Тобi це личить, а то в тебе занадто суворий вигляд у твоему простому костюмi. Вiзьми тонкi рукавички й вишитий носовичок. Ми зайдемо по дорозi до Мег i попросимо позичити нам ii бiлу парасольку, тодi ти зможеш взяти мою парасольку кольору голубиного крила…
Емi вiддавала цi розпорядження, поки вдягалася сама, i Джо виконувала iх, проте не без внутрiшнього протесту. Вона важко зiтхала, з шелестом влiзаючи в нову сукню iз жорсткою серпанку, похмуро супилася, дивлячись на свое вiдображення в дзеркалi, коли зав’язувала стрiчки на капелюсi у бездоганний бант, озлоблено боролася зi шпильками, приколюючи свiй комiрець, зборознила зморшками чоло, поки згортала носовичок, вишивка якого дратувала ii нiс так само, як i майбутня мiсiя – ii почуття, а затиснувши своi руки в тiсних рукавичках iз трьома гудзиками й китицею, що була останнiм штрихом елегантностi, обернулася до Емi з вельми недоумкуватим виразом обличчя i лагiдно сказала:
– Я вiдчуваю себе абсолютно огидно. Але якщо ти вважаеш, що я виглядаю пристойно, я помру щасливою.
– Усе надзвичайно пристойно. Нумо, повертайся i дай менi подивитися уважно.
Джо поверталася, а Емi щось поправляла i, нарештi, вiдкинулася назад i, схиливши голову набiк, схвально помiтила:
– Так, так, досить пристойно. Твоя голова виглядае чудово – кращого я й бажати не могла. З трояндою цей бiлий капелюшок здаеться зовсiм чарiвним. Плечi тримай розгорнуто, а руки – легко, нехай навiть тобi тиснуть рукавички. Є одна рiч, Джо, яку ти можеш робити добре, а я нi, а саме – носити шаль. Я цього не вмiю, але дуже приемно дивитися на тебе. Я так рада, що тiтонька Марч подарувала тобi цю чарiвну шаль. Вона проста, але дуже красива, й цi складки, якi закладаються нижче лiктя, дуже мальовничi. Як там шов моеi пелерини – посерединi? Чи рiвно я пiдняла подiл сукнi? Я хочу, щоб було видно черевики, бо нiжки у мене красивi, на вiдмiну вiд носа.
– Ти зразок краси i джерело вiчноi радостi, – сказала Джо, склавши долонi трубочкою й дивлячись через неi на блакитне перо на тлi золотого волосся – iз виглядом справжнього знавця живопису. – Я повинна волочити подiл моеi кращоi сукнi по курнiй дорозi чи менi слiд його пiдняти, панно?
– Пiднiмай, коли йдеш по дорозi, а коли увiйдемо в будинок, опусти. Тобi личать спiдницi зi шлейфом, тож маеш навчитися носити його красиво й грацiозно. Ти не до кiнця застебнула рукавичку, зроби це зараз же. Твiй наряд нiколи не виглядатиме завершеним, якщо iгнорувати такi дрiбницi: саме вони створюють приемне враження загалом.
Джо зiтхнула й продовжила застiбати рукавичку, майже вiдриваючи гудзики. Нарештi обидвi сестри були готовi й повiльною, плавною ходою вирушили в дорогу, – «прямо диво», як сказала Ханна, що висунулася у вiкно другого поверху, щоб подивитися на них.
– Послухай, Джо, дорога, Честери вважають себе дуже витонченими людьми, тож я хочу, щоб ти звернула увагу на своi манери. Утримайся вiд уривчастих зауважень i не роби нiчого незвичайного, добре? Будь просто спокiйною, стриманою й тихою, це безпечно, i личить ледi. Ти цiлком можеш триматися так протягом п’ятнадцяти хвилин нашого вiзиту, – сказала Емi, коли вони наблизилися до першого будинку, вже позичивши в Мег бiлу парасольку й показавшись з усiх бокiв сестрi, яка тримала по немовлятi на кожнiй руцi.
– Дай подумати. «Спокiйна, стримана й тиха». Так, гадаю, я можу це обiцяти. Менi доводилося грати на сценi манiрну юну ледi, тож я знову примiряю цю роль на себе. Моi акторськi здiбностi, як ти побачиш, великi, так що, не хвилюйся, дитино.
Емi заспокоiлася, але пiдступна Джо зловила ii на словi й впродовж всього першого вiзиту сидiла, грацiозно пiдiбгавши ноги, рiвно розклавши складки сукнi, спокiйна, як море влiтку, холодна, як заметiль, i мовчазна, як сфiнкс.
