Роздiл четвертий
Лiтературнi уроки
Доля несподiвано посмiхнулася Джо й кинула монетку на щастя прямо на ii шляху. Не золоту, щоправда, але не знаю, чи змiг би цiлий мiльйон принести Джо бiльше щастя, нiж та невелика сума, яку вона заробляла своiм письменництвом.
Кожнi кiлька тижнiв вона закривалася у своiй кiмнатi, одягалася у «письменницький костюм» i «занурювалася у вир», як вона це визначала, пишучи свiй роман i вкладаючи в нього всю душу, бо, поки вiн не був закiнчений, вона не могла знайти спокiй.
«Письменницький костюм» складався iз чорного вовняного фартуха, об який вона могла скiльки завгодно витирати перо, i шапочки з тiеi ж тканини, прикрашеноi веселим червоним бантиком, яка утримувала волосся Джо. Ця шапочка служила маяком для допитливих очей членiв сiмейства, якi в такi перiоди намагалися триматися вiд неi на вiдстанi, лише деколи всовуючи голови у дверi ii кiмнати, щоб спитати з iнтересом: «Ну як, Джо, чи кипить там твiй генiй?».
Втiм, вони не завжди наважувалися поставити навiть це запитання, не вивiдавши попередньо, в якому станi перебувала шапочка. Якщо цей виразний предмет туалету низько насувався на лоба, то був ясний знак, що важка праця тривае. У моменти хвилювання вiн був хвацько зсунутий набiк. А коли вiдчай охоплював авторку аж надто сильно, шапочка зривалася рiшучою рукою й кидалася на пiдлогу. У такi моменти гiсть мовчки зникав, i, поки веселий червоний бантик не з’являвся знову над натхненним чолом, нiхто не насмiлювався потурбувати Джо.
Вона аж нiяк не вважала себе генiем, але коли ii охоплювало творче натхнення, вiддавалася йому з повним самозреченням i вела блаженне iснування, забувши про неприемностi, турботи або погану погоду на той час, поки залишалася в щасливому i благополучному уявному свiтi, де було повно друзiв, майже настiльки ж реальних i настiльки ж дорогих iй, як i будь-який з ii друзiв у плотi.
Сон не турбував ii очей, iжа стояла незаймана, день i нiч були занадто короткi, щоб встигнути насолодитися щастям, яке приходило до неi тiльки в такi перiоди. Заради цих годин варто жити, навiть якщо вони не приносили нiяких iнших плодiв. Божественне натхнення зазвичай тривало тиждень або два, а потiм вона виходила зi свого «виру», голодна, сонна, сердита або сумна.
Джо щойно прийшла до тями пiсля одного з подiбних нападiв, коли ii вмовили супроводити панну Крокер на публiчну лекцiю, i в нагороду за свою ласкавiсть вона отримала нову iдею. Це була загальнодоступна лекцiя про египетськi пiрамiди, i Джо частково здивував вибiр такоi теми для подiбноi аудиторii, але вона погодилася допустити, що якесь величезне соцiальне зло буде виправлено або якась глибока потреба задоволена розкриттям величi фараонiв та iх династiй перед слухачами, чиi думки були зайнятi цiнами на борошно й вугiлля i чиi життя були присвяченi спробам розгадати загадки, складнiшi за таемницi Сфiнкса.
Вони прийшли рано, i, поки панночка Крокер штопала принесену iз собою панчоху, Джо намагалася розважитися, спостерiгаючи за людьми, якi займали одну з ними лаву. Злiва вiд неi сидiли двi матрони з масивними лобами, вдягненi у вiдповiднi капелюшки, що обговорювали жiночi права й одночасно плели мереживо. Трохи далi розташувалася пара скромних закоханих, котрi трималися за руки, поряд – похмурого вигляду стара дiва, що iла м’ятнi льодяники з паперового пакетика, за нею дрiмав якийсь старий джентльмен, накрившись жовтою хусткою, в порядку пiдготовки до майбутньоi лекцii. Єдиним сусiдом Джо справа був вдумливого виду хлопчина, поглинутий читанням газети.
Це було дешеве iлюстроване видання, i Джо уважно вивчала найближчий до неi твiр мистецтва, марно намагаючись здогадатися, який невипадковий збiг обставин зажадав мелодраматичного зображення iндiанця в повному бойовому «макiяжi». Той падав у прiрву разом iз вовком, що вчепився йому в горло, а поблизу два розлючених молодика з неприродньо маленькими ступнями й великими очима втикали один в одного ножi, а на задньому планi скуйовджена жiнка з широко розкритим ротом тiкала в лiс. Вiдiрвавшись на хвилину вiд читання, щоб перегорнути сторiнку, хлопчина помiтив, що Джо дивиться на нього, i по-дружньому запропонував iй половину газети, сказавши грубувато:
– Хочеш почитати? Історiя – перший сорт!
Джо взяла простягнутий листок iз усмiшкою – навiть дорослою вона так i не позбулася звички симпатизувати хлопчикам – i незабаром занурилася у звичний лабiринт любовi, таемниць i вбивств, бо ж iсторiя належала до того розряду легкого читання, в якому даеться повна свобода пристрастям, а коли автору не вистачае винахiдливостi, грандiозна катастрофа очищае сцену вiд половини дiйових осiб, залишаючи другу половину радiти з приводу загибелi першоi.
– Непогано, так? – сказав хлопець, коли вона пробiгла очима останнiй абзац частини, що iй дiсталася.
– Гадаю, i ми з тобою змогли б написати не гiрше, якби спробували, – вiдповiла Джо, яку тiшило його захоплення цiею лiтературною халтурою.
– Я вважав би себе щасливчиком, аби умiв так писати. Вона, кажуть, здорово заробляе на таких iсторiях, – i вiн вказав на iм’я панi С. Л. Е. Н. Г. Нортберi пiд заголовком оповiдання.
– Ти ii знаеш? – запитала Джо з раптовим iнтересом.
– Нi, але я читав усi ii розповiдi та знаю хлопця, який працюе в конторi, де друкують цю газету.
– І ти кажеш, що вона добре заробляе на таких iсторiях? – Джо з iще бiльшою повагою поглянула на дикувату групу на малюнку i на знаки оклику, що густо всiяли сторiнку.
– Ще б пак! Вона знае, що людям подобаеться, i iй добре платять за те, що вона пише.
Аж тут почалася лекцiя, та Джо мало що з неi чула, оскiльки, поки професор Сендс розказував про Бельцонi[17 - Джованнi Баттiста Бельцонi (1778–1823) – iталiйський мандрiвник i археолог, вiдомий дослiдник Єгипту. Саме Бельцонi стоiть бiля початкiв великих колекцiй египетського мистецтва, котрi збиралися у Захiднiй Європi.], Хеопса, скарабеiв та египетську писемнiсть, вона крадькома переписала адресу видавця i не тiльки вирiшила взяти участь в оголошеному газетою конкурсi, а й перемогти, отримавши заявлений приз у сто доларiв за кращу сенсацiйну iсторiю.
На той час, коли лекцiя скiнчилася i публiка прокинулася, Джо вже заклала фундамент свого майбутнього багатства (не першого в цьому свiтi багатства, побудованого за допомогою паперу й пера). Тож дiвчина була повнiстю занурена у розробку сюжету, вагаючись щодо того, чи повинна дуель статися до таемноi втечi закоханих або ж пiсля вбивства.
Удома вона нiкому не сказала про свiй план, але наступного дня взялася до роботи – до великоi тривоги матерi, яка завжди хвилювалася, коли «генiй кипiв». Джо ще нiколи не писала в такiй манерi – до цих пiр вона задовольнялася дуже стриманими романтичними iсторiями для «Орла», – але iй знадобилися ii театральний досвiд i начитанiсть, якi дали iй певне уявлення про засоби, що забезпечують драматичний ефект, i допомогли в тому, що стосувалося сюжету, мови й костюмiв персонажiв.
Їi iсторiя була настiльки пронизана безглуздям i вiдчаем, наскiльки дозволяло ii обмежене знайомство iз цими душевними станами, i, зробивши мiсцем дii Лiсабон, вона обрала землетрус як пiдходящу й вражаючу уяву розв’язку. Рукопис був вiдправлений таемно: його супроводжувала записка, де скромно повiдомлялося: якщо iсторiя не отримае приз, якого автор навiть не смiе очiкувати, вона погоджуеться отримати за публiкацiю будь-яку суму, яку видавець вважатиме прийнятною.
Шiсть тижнiв – великий термiн, якщо доводиться чекати, i ще бiльший, якщо потрiбно зберiгати секрет, але Джо терпляче робила i те, й друге i тiльки-но почала втрачати надiю знову побачити свiй рукопис, коли надiйшов лист, вiд якого в неi перехопило подих: вона розкрила конверт, i iй на колiна випав чек на сто доларiв. Десь зо хвилину вона сидiла нерухомо, дивлячись на нього так, наче це була змiя, потiм прочитала листа й заплакала.
Гадаемо, що аби найдобрiший редактор, який писав цю люб’язну записку, знав, яке величезне щастя вiн приносить ближньому, то неодмiнно присвятив би своi вiльнi години, якщо вони в нього були б, цьому приемному заняттю, оскiльки для Джо лист мав куди бiльшу цiннiсть, нiж грошi: вiн був пiдбадьорливим. Пiсля довгих рокiв наполегливоi працi було так приемно виявити, що чогось вона все ж таки навчилася, нехай навiть всього лише писати сенсацiйнi iсторii.
Рiдко можна побачити дiвчину, яка мала б бiльш гордий вигляд, нiж той, що був у Джо, коли, заспокоiвшись сама, вона схвилювала всю родину, з’явившись у вiтальнi з листом в однiй руцi i чеком – в другiй, та оголосила, що виграла приз. Зрозумiло, це було велике торжество, а коли iсторiю надрукували в газетi, всi читали й хвалили ii, хоч потiм батько, зазначивши, що i мова хороша, й сюжет оригiнальний, i трагедiя викликае тремтiння, все-таки похитав головою i сказав, як незворушний безсрiбник:
– Ти можеш писати краще, Джо. Прагни до вищого й нiколи не думай про грошi.
– А я впевнена, що в усьому цьому грошi – найприемнiше. Що ж ти збираешся робити з таким багатством, Джо? – запитала Емi, з благоговiнням дивлячись на магiчний клаптик паперу.
– Вiдправлю Бет i маму на море на мiсяць або два, – вiдповiла Джо не замислюючись.
– О, чудово! – вигукнула Бет, сплеснувши худенькими руками й глибоко зiтхнувши, немов чекала на свiжий океанський бриз, але тут же вiдсунула чек, яким змахнула перед нею сестра. – Нi, я не можу, дорога, це буде жахливим егоiзмом.
– Ти повинна поiхати, я тiльки про це й мрiю. Для цього я й працювала i тому домоглася успiху. У мене нiколи не виходить добре, коли я думаю тiльки про себе, тож якщо працюватиму заради тебе, це менi допоможе, хiба ти не розумiеш? А крiм того, мамi теж потрiбно якось змiнити обстановку, але вона нiзащо не покине тебе – значить, ти маеш поiхати з нею. Як це буде весело, коли ти повернешся додому рожева й пухкенька, як ранiше! Хай живе доктор Джо, яка завжди вилiковуе своiх пацiентiв!
Пiсля довгих дискусiй вони поiхали на море, i хоч Бет повернулася додому не такою «рожевою й пухкенькою», як хотiлося Джо, iй все-таки було набагато краще, а панi Марч оголосила, що вiдчувае себе на десять рокiв молодше. Джо залишилася задоволена вкладенням своiх призових грошей i з бадьорiстю взялася до роботи, твердо вирiшивши заробити ще не один такий чудовий чек.
У той рiк вона заробила iх кiлька i почала вiдчувати себе добувачем в будинку, бо чаклунство пера перетворювало ii «смiття» у зручностi для всiеi родини. «Дочка герцога» оплатила рахунок м’ясника, «Рука привида» розстелила новий килим, а «Прокляття сiмейства Ковентрi» стало благословенням сiмейства Марч у виглядi бакалiйних товарiв i одягу.
Багатство, зрозумiло, надзвичайно бажана рiч, але й у бiдностi е своя свiтла сторона, i найприемнiше, що можна витягти iз життевих труднощiв, – це справжне задоволення, яке приносить плiдна робота розуму й рук. І натхненню, породженому потребами, ми зобов’язанi принаймнi половиною всього розумного, красивого й корисного, що е в цьому свiтi. Джо смакувала це задоволення i перестала заздрити багатшим дiвчатам, втiшаючись тим, що здатна забезпечити своi потреби i iй не потрiбно просити нi в кого жодноi копiйки.
Їi iсторii не привернули уваги широкого загалу, однак знайшли свого читача, i, пiдбадьорена цiею обставиною, вона вирiшила одним рiшучим ударом домогтися i слави, й багатства. Переписавши свiй роман учетверте, Джо прочитала його близьким i друзям, а потiм запропонувала його зi страхом i трепетом трьом видавцям. Вiдповiдь здивувала: його надрукують, якщо вона скоротить його на третину i викине всi мiсця, якими особливо захоплювалася.
– Отже, тепер я повинна або засунути його назад у мiй бляшаний ящик – i нехай вiн там плiснявiе, або заплатити за його опублiкування зi своiх грошей, або обкраяти, щоб задовольнити покупця й отримати за свою працю непоганий гонорар. Слава – рiч приемна, але готiвковi грошi – рiч кориснiша, тож я ставлю це питання на голосування наших зборiв, – сказала Джо, скликавши сiмейну раду.
– Не псуй свою книжку, дiвчинко моя. Ти навiть не знаеш, яка вона хороша. І iдея добре розроблена. Нехай полежить, дозрiе, – так звучала порада батька, який i сам вчиняв у життi так, як проповiдував, терпляче чекаючи дозрiвання власних плодiв i не поспiшаючи зiбрати iх навiть тепер, коли вони стали солодкими i м’якими.
– Гадаю, Джо отримае бiльше користi, пройшовши через випробування, нiж вичiкуючи, – сказала панi Марч. – Критика – найкраща перевiрка для такого роду роботи. Вона виявить несподiванi переваги й недолiки твору Джо i допоможе iй наступного разу написати краще. Ми занадто упередженi, а похвала i осуд стороннiх виявляться корисними, нехай навiть роман принесе мало грошей.
– Так, – сказала Джо, насупивши брови, – я згодна. Я так довго з ним порпалася. Тож уже не знаю – хороший вiн, поганий чи так собi. Менi буде дуже корисно, якщо спокiйнi, неупередженi люди подивляться на нього i скажуть, що думають з цього приводу.
– Я не викинула б з нього жодного слова. Ти все зiпсуеш, якщо пристанеш на вимоги видавця. Те, що вiдбуваеться в умах людей, набагато цiкавiше, нiж iхнi дii, й вийде просто каша, якщо ти викинеш тi пояснення, якi е в твоему романi зараз, – заперечила Мег, яка була твердо впевнена, що книжка Джо – найчудовiша зi всiх коли-небудь написаних романiв.
– Але пан Аллен пише: «Вiдмовтеся вiд усiх пояснень, зробiть розповiдь яскравою й драматичною i дайте самим персонажам розповiсти всю iсторiю», – перебила ii Джо, звертаючись до записки видавця.
– Зроби так, як вiн каже. Видавець знае, що можна продати, а ми – не знаемо. Зроби популярну книжку та отримай стiльки грошей, скiльки дадуть. Потiм, коли зробиш собi iм’я, зможеш дозволити собi не пiдкорятися правилам i вставляти у своi романи всяких фiлософiв i метафiзикiв, – сказала Емi, яка дотримувалася суто практичного погляду на справу.
– Якщо моi героi – «фiлософи й метафiзики», – вiдгукнулася Джо зi смiхом, – це не моя вина. Я нiчого не знаю про подiбнi речi, крiм того, що чую iнодi вiд тата. А якщо я взяла дещо з його мудрих думок i вплела в мiй роман, тим краще для мене. А ти, Бет, що скажеш?
– Я так хотiла б побачити його надрукованим швидше, – ось i все, що сказала Бет, i, кажучи це, усмiхнулася. Але в ii висловi вiдчувся мимовiльний наголос на останньому словi, а в очах дiвчинки, котрi нiколи не втрачали своеi дитячоi простодушностi, з’явився якийсь сумний вираз – i серце Джо на мить стислося вiд страшного передчуття i змусило ii пуститися в свое маленьке комерцiйне пiдприемство «швидше».
Отже, зi спартанською твердiстю юна письменниця поклала свого первiстка на стiл i почала шматувати iз жорстокiстю людожера. У надii догодити всiм вона приймала всi поради, що до неi надходили, i, подiбно до стариганя та його осла у вiдомiй байцi, не догодила нiкому.
Батьковi подобався метафiзичний струмiнь, який непомiтно для неi самоi опинився в романi, тож цьому струменю було дозволено залишитися, хоча Джо й сумнiвалася в правильностi такого рiшення. Мати вважала, що в романi забагато описiв, тому майже всi вони були викинутi, а разом з ними – i багато необхiдних сполучних ланок роману. Мег захоплювалася трагiчними сценами, i Джо взялася нагромаджувати страждання, щоб догодити iй. Емi заперечувала проти жартiв, i з найкращих спонукань Джо прибрала всi веселi сцени, що оживляли цю похмуру iсторiю. Потiм, щоб довершити руйнування, вона викинула одну третину тексту й вiдправила свiй бiдний роман, немов общипану вiльшанку, у великий, кипучий свiт – щоб випробувати долю.
Роман опублiкували, вона отримала за нього триста доларiв i водночас безлiч похвал i докорiв – i те, й те звалилося на Джо в значно сильнiших, нiж очiкувала, висловах. Вони спричинили неабияке замiшання, тож аби прийти до тями, iй знадобився певний час.
– Ти казала, мама, що критика допоможе менi. Але чи можливо це, коли вона така суперечлива, що я не знаю, чи написала багатообiцяючу книжку, чи порушила всi десять заповiдей? – вигукувала бiдна Джо, гортаючи купу газетних вирiзок, уважне читання яких наповнювало ii душу то гордiстю й радiстю, то гнiвом i непiдробним жахом. – Ось ця людина пише: «Виняткова книжка, сповнена правди, краси i впевненостi; все в нiй чудово, чисто, натхненно», – продовжила читати збита з пантелику письменниця, – а наступний читач каже так: «Теорiя книжки порочна; повно нездорових фантазiй, спiритичних поглядiв, неприродних характерiв». Але в мене не було нiякоi «теорii», я не вiрю в спiритуалiзм, а моi характери взятi з життя. Не розумiю, як цей критик може бути правий… Ще один каже: «Це один з кращих американських романiв, що з’явилися за багато рокiв» (у мене досить здорового глузду, щоб так не думати), а наступний стверджуе, що «хоча роман оригiнальний i написаний з великою силою i почуттям, вiн е небезпечною книжкою». Нiчого подiбного!.. Однi смiються, iншi хвалять, i майже всi наполягають на тому, що в мене була глибока теорiя, яку я хотiла розвинути, коли я всього лише писала заради грошей i задоволення. Вже краще б я опублiкувала його цiлком або не друкувала зовсiм, тому що терпiти не можу, коли про мене судять настiльки перекручено.
Домашнi та друзi не скупилися на похвали й слова розради, проте це був важкий час для чутливоi, палкоi Джо, яка хотiла як краще, а вийшло як завжди. І все-таки це випробування принесло iй користь, бо вона почула i критику з боку тих, чия думка була по-справжньому цiнна, – критику, яка служить найкращим уроком для письменника-початкiвця. А коли перше потрясiння минуло, Джо змогла посмiятися над своею бiдною книжкою, все ще, однак, вiрячи в неi i вiдчуваючи себе мудрiшою й сильнiшою пiсля отриманих ударiв.
