– Я не генiй, як Кiтс[18 - Джон Кiтс (1795–1821) – англiйський поет-романтик. Дуже рано помер. Як вважало багато його сучасникiв, однiею з причин його ранньоi смертi Кiтса були жорстокi нападки критикiв, бо за життя поета його твори не набули популярностi.], i це не вб’е мене, – говорила вона рiшуче. – Зрештою, не я залишилася в дурнях, бо фрагменти, взятi прямо з реального життя, були оголошенi безглуздими й неможливими, а сцени, якi я створила у своiй власнiй дурнiй головi, названi «чарiвно природними i правдивими». Постараюся втiшитися цим, а коли буду готова, зроблю нову спробу.
Роздiл п’ятий
Мудростi сiмейного життя
Як i бiльшiсть iнших юних матрон, Мег починала свое подружне життя з твердою рiшучiстю стати зразковою господинею. Джон, на ii думку, мав знайти вдома рай: завжди усмiхнене обличчя дружини, добре харчуватися щодня й не знати, що таке вiдiрваний гудзик. Вона вкладала у свою працю стiльки любовi, енергii й оптимiзму, що просто не могла не домогтися успiху. Їi рай був далеко не безтурботним, бо ця маленька ледi старанно поралась, була аж надто схвильована тим, щоб догодити чоловiковi, й метушилася, як справжня Марта[19 - Марта – стара ключниця, персонаж роману англiйського письменника Вальтера Скотта (1771–1832) «Роб Рой» (1818). За текстом роману, Марта була люб’язною та скромною, добре опiкувалася будинком та його жильцями.], обтяжена безлiччю турбот.
Інодi вона так втомлювалася, що була не в силах навiть усмiхатися. У Джона пiсля низки вишуканих страв розладналося травлення, i вiн невдячно вимагав простоi iжi. Щодо гудзикiв, то Мег скоро почала дивуватися, куди вони дiваються, хитала головою з приводу чоловiчоi недбалостi та загрожувала змусити його самого пришивати iх, щоб подивитися, чи будуть вони пришитi настiльки мiцно, щоб витримати нетерплячi ривки й рiзкi рухи його пальцiв.
Вони були дуже щасливi, навiть пiсля того, як вiдкрили, що не можуть жити однiею любов’ю. Джон вважав, що Мег не стала менш красивою тiльки через те, що усмiхалася йому тепер, виглядаючи iз знайомого кавника. Та й Мег цiлком вистачало романтичностi в щоденному прощаннi, хоч ii чоловiк супроводжував поцiлунок нiжним запитанням: «Що надiслати додому до обiду: телятину чи баранину?».
Маленький будиночок перестав виглядати, як поцяцькована альтанка i став просто будинком, а юна пара скоро вiдчула, що цi змiни на краще. Спочатку вони гралися в свое новеньке господарство i радiли, як дiти, але потiм Джон статечно й розмiрено зайнявся справою, вiдчуваючи на своiх плечах весь тягар турбот глави сiмейства, а Мег вiдклала своi батистовi капоти, вдягла великого фартуха i взялася за роботу, вкладаючи в неi, як уже було сказано, бiльше енергii, нiж розсудливостi.
Поки тривало захоплення кулiнарiею, вона проштудiювала вiд початку i до кiнця всю книжку рецептiв панi Корнелiус так, нiби це був арифметичний задачник, i розв’язувала кожне завдання з терпiнням i завзятiстю. Інодi доводилося запрошувати матiр, батька й сестер, щоб допомогти з’iсти аж надто рясний обiд iз вдало приготованих страв, а iнодi Лоттi отримувала таемну вказiвку вiднести додому вузлик невдалих страв, якi можна було приховати вiд всiх у зручних маленьких животиках Гуммелiв.
Вечiр, проведений iз Джоном над записами витрат, зазвичай призводив до тимчасового затишшя в кулiнарнiй дiяльностi й приступу ощадливостi. Тодi бiдного чоловiка тримали на хлiбному пудингу, рагу з пiдливою i пiдiгрiтiй кавi, випробовуючи його терпiння, хоч вiн виносив це з такою стiйкiстю, що заслуговував на похвалу. Однак, перш нiж вдалося знайти золоту середину, Мег додала до свого сiмейного надбання те, без чого юнi пари рiдко обходяться, – сiмейну сварку.
Палаючи господарським бажанням побачити у своiй коморi припаси домашнього приготування, вона взялася варити смородиновий джем. Джон отримав розпорядження замовити десяток маленьких горщикiв i додаткову кiлькiсть цукру, бо смородина в iхньому садку вже дозрiла й слiд було зайнятися нею якомога швидше. Джон твердо вiрив, що його дружина може все, i пишався ii талантами, тому вирiшив, що це бажання слiд виконати i iхнiй единий урожай ягiд мае бути переведений у форму, дуже приемну для вживання взимку. Тож в маленький будиночок було надiслано чотири десятки чарiвних маленьких горщикiв, пiвбочки цукру i маленького хлопчика, який мав зiбрати смородину з кущiв.
Сховавши свое гарне волосся пiд маленький чепчик, засукавши рукава до лiктiв i надiвши картатий фартух, який мав досить кокетливий вигляд, юна господиня взялася за справу, нiтрохи не сумнiваючись в успiху, адже хiба не бачила вона сотнi разiв, як це робила Ханна?
Кiлькiсть поставлених у ряд горщикiв спочатку здивувала ii, але Джон так любить джем, а маленькi баночки так гарно виглядатимуть на верхнiй полицi – тож Мег вирiшила заповнити iх усi. Вона провела цей довгий день, перебираючи, протираючи, процiджуючи смородину. Вона без кiнця метушилася бiля свого джему, стараючись з усiх сил. Мег вдалася до порад панi Корнелiус, напружувала пам’ять, щоб пригадати, що робила Ханна i чого не зробила вона, Мег. Тож джем знову повертався на додаткове кип’ятiння, додавання цукру, процiджування, але огидна смородина все одно не бажала «густiти».
Їй дуже хотiлося побiгти додому прямо у фартусi, й попросити маму допомогти, але вони з Джоном давно вирiшили, що нiколи нiкого не турбуватимуть своiми особистими клопотами, переживаннями або сварками. Останне слово викликало в них навiть смiх, нiби думка, на яку воно наводило, була абсолютно безглуздою.
Вони твердо дотримувалися свого рiшення i всякий раз, коли могли обiйтися без сторонньоi допомоги, обходилися без неi, й нiхто не втручався в iхнi справи. Тож Мег продовжувала боротися одна з упертою солодкою масою весь спекотний лiтнiй день. О п’ятiй годинi вечора вона сiла посеред своеi перевернутоi догори дригом кухнi, заломила забрудненi руки i розридалася.
Треба сказати, що в перший час пiсля весiлля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мiй чоловiк вiльний приводити додому друзiв, коли забажае. Я завжди буду готова прийняти iх: не буде нi суети, нi невдоволення, нi сорому, лише прибраний будинок, весела дружина i хороший обiд. Джон, дорогий, нiколи навiть не питай моеi згоди, запрошуй, кого хочеш i будь упевнений в люб’язному прийомi з мого боку». Як це було чарiвно! Джон просто сяяв вiд гордостi, слухаючи ii, й усвiдомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гостi у них час вiд часу бували, iх прихiд нiколи не був несподiванкою, i Мег досi не мала нагоди якось вiдзначитися.
Таке часто трапляеться: е якась невiдворотнiсть в такого роду подiях, i ми можемо лише дивуватися iй, сумувати i мужньо зносити випробування…
Якби Джон зовсiм не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усiх iнших у роцi для того, щоб несподiвано призвести до обiду гостя. Внутрiшньо вiтаючи себе з тим, що значний запас провiзii був замовлений i вiдправлений додому в той ранок, вiдчуваючи повну впевненiсть у тому, що страви будуть готовi до потрiбноi години, i дозволяючи собi мати приемне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде iм назустрiч, Джон вiв друга до свого житла з неприхованою гордiстю юного господаря й чоловiка.
Цей свiт сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли пiдiйшов до «голуб’ятнi». Зазвичай параднi дверi були гостинно вiдчиненi – тепер же вони виявилася замкненi, i до того ж на замок, а вчорашнiй бруд все ще прикрашав схiдцi ганку. Вiкна вiтальнi були зачиненi й завiшенi, не було видно красивоi дружини, яка п’е чай на верандi в бiлiй сукнi, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссi, або гостинноi господинi, що вiтае гостя iз сяючими очима i приязною усмiшкою. Власне, не було видно нi душi, крiм хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав пiд кущем смородини.
– Боюся, щось трапилося. Зайдiть в сад, Скотт, а я поки пiднiмуся i пошукаю панi Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою i безлюднiстю.
Вiн квапливо обiйшов будинок, шлях йому вказував рiзкий запах паленого цукру. Пан Скотт iз дивним виразом на обличчi крокував слiдом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гiсть скромно затримався в саду, знаючи, що i так зможе все побачити й почути, i, будучи холостяком, безмiрно радiв такiй перспективi.
У кухнi панували безлад i зневiра. Частина джему тонкою цiвкою перетiкала iз горщика в горщик, iнша – розтiклася по пiдлозi, а третя весело горiла на плитi. Лоттi, з iстинно тевтонським[20 - Тут маеться на увазi стереотип щодо терплячоi та спокiйноi вдачi тевтонiв, тобто нiмцiв.] спокоем, стоiчно iла хлiб, запиваючи його чимось на зразок смородиновоi настоянки, бо джем, як i ранiше залишався в безнадiйно рiдкому станi. Панi Брук сидiла посеред кухнi, закривши обличчя фартухом i вiдчайдушно схлипувала.
– Дiвчинко моя мила, що трапилося? – вигукнув Джон, вриваючись у кухню. Перед його внутрiшнiм поглядом стояли страшнi бачення ошпарених рук, вiн боявся почути несподiвану звiстка про важку втрату i вiдчував таемний жах при думцi про гостя в саду.
– О Джон, я так втомилася, менi так жарко, i я така сердита i засмучена! Я працювала над цим джемом, поки не видихлася остаточно. Швидше допоможи менi, або я помру! – i змучена господиня кинулася йому на груди, забезпечивши чоловiку солодкий, у прямому сенсi слова, прийом, оскiльки ii фартух був окроплений варенням так само, як i пiдлога.
– Що тебе засмутило, люба? Сталося щось жахливе? – запитав стривожений Джон, нiжно цiлуючи верхiвку маленького чепчика, що сидiв зовсiм криво на цiй чарiвнiй голiвцi.
– Так! – i Мег вiдчайдушно заридала.
– То що ж сталося? Скажи менi швидше. Не плач, я винесу все, тiльки не твое мовчання. Говори ж, любов моя.
– Дж… джем не густiшае, i я не знаю, що робити!
Джон Брук тодi засмiявся, хоч згодом уже не наважувався це робити над тим, що трапилося. Іронiчний Скотт, стоячи в саду, теж мимоволi усмiхнувся, почувши реакцiю Джона, яка, щоправда, завдала останнього удару вбитiй горем Мег.
– І це все? Викинь його у вiкно i забудь. Я куплю кiлька кварт готового джему, якщо хочеш, тiльки, Бога ради, не влаштовуй iстерику. Я привiв до обiду Джека Скотта i…
Джон не договорив, бо Мег вiдштовхнула його й, трагiчно заломивши руки, впала на стiлець, вигукнувши так, що в голосi ii змiшалися роздратування, докiр i жах:
– Гiсть до обiду, а все догори дригом! Джон, як ти мiг це зробити?
– Тихiше, вiн в саду! Я зовсiм забув про проклятий джем, але тепер вже нiчого не виправиш, – сказав Джон, з тривогою уявляючи наслiдки цiеi ситуацii.
– Ти повинен був прислати кого-небудь, щоб попередити мене, або сказати менi сьогоднi вранцi. І мав згадати, як я буду зайнята сьогоднi, – продовжила Мег, бо навiть голубка може клюнути, якщо почати наiжачувати iй пiр’ячко.
– Вранцi я ще не знав, що запрошу його, попередити не було часу: ми зустрiлися пiсля роботи. А хiба треба було просити дозволу, адже ти завжди казала менi приводити друзiв, коли хочу. Я нiколи не робив цього ранiше, i будь я проклятий, коли зроблю що-небудь подiбне ще раз! – заявив Джон iз ображеним виглядом.
– Сподiваюся, що не зробиш! Зараз же вiдведи його геть, я не можу вийти до нього в такому виглядi, а в будинку немае нiякого обiду.
– Менi це подобаеться! А де яловичина i овочi, якi я послав додому, i пудинг, який ти обiцяла? – вигукнув Джон, кидаючись до кухонноi комори.
– У мене не було часу готувати. Тож сподiвалася, що ми пообiдаемо у мами. Менi дуже шкода, але я була дуже зайнята, – i з очей Мег знову полилися сльози.
Джон мав напрочуд м’яку вдачу, але водночас був всього лише людиною, а прийти додому пiсля довгого трудового дня втомленим, голодним, повним надiй i знайти будинок у безладдi, стiл – порожнiм, а дружину – сердитою, таке не надто сприяе безтурботностi духу i спокою манер. Вiн, однак, стримався, i маленький шквал, ймовiрно, пронiсся б швидко, якби не одне фатальне слово.
– Ситуацiя неприемна, я згоден, але, якщо ти допоможеш, ми впораемося i, незважаючи нi на що, добре проведемо час. Не плач, люба, зроби маленьке зусилля i приготуй нам що-небудь поiсти. Ми обидва голоднi, як вовки, тож нам все одно, що буде на столi. Дай нам солонини, хлiба й сиру, ми не станемо просити джему.
Джон сказав це добродушно й жартома, але одним цим словом пiдписав собi вирок. На переконання Мег, це було занадто жорстоко – натякати на ii сумну невдачу, тож остання крапля ii терпiння одразу випарувалася.
– Виплутуйся з цiеi ситуацii, як знаеш. Я занадто змучена, щоб «робити зусилля» заради кого б то не було. Як це по-чоловiчому – пропонувати гостю кiстку й вульгарний хлiб iз сиром! Я не бажаю, щоб подiбне вiдбувалося в моему домi. Вiдведи цього Скотта до мами i скажи йому, що я поiхала, захворiла, померла – що хочеш. Я не вийду до нього, i ви з ним можете скiльки завгодно смiятися над моiм джемом. Бiльше ви тут нiчого не отримаете, – i, промовивши це на одному диханнi, Мег скинула фартух i стрiмко покинула поле битви, щоб оплакати себе у кiмнатi.
Що двое чоловiкiв робили в ii вiдсутнiсть, вона так нiколи й не дiзналася, але пана Скотта, звiсно, нiхто не повiв «до мами», а коли Мег спустилася до iдальнi, пiсля того, як вони обидва пiшли, то знайшла слiди приготованоi нашвидкуруч трапези, що викликала в неi жах. Лоттi повiдомила, що вони з’iли дуже багато, й голосно смiялися, а господар велiв iй «викинути все солодке вариво й заховати горщики».
Мег дуже хотiлося пiти i розповiсти про все матерi, але сором за власну поведiнку та вiрнiсть Джону, «який, можливо, i був дуже жорстокий, але нiхто не мав знати про це», утримали ii, й пiсля квапливого прибирання кухнi та iдальнi вона причепурилася i сiла чекати, коли Джон прийде, щоб отримати прощення.
На жаль, Джон бачив справу зовсiм в iншому свiтлi. Вiн постарався вийти з неприемного становища, представивши його Скотту як забавний випадок, вибачився, як мiг, за дружину i так добре грав роль гостинного господаря, що друг отримав задоволення вiд iмпровiзованого обiду й обiцяв прийти ще.
Але насправдi Джон був сердитий, хоч i намагався не показати це гостю. Вiн вiдчував, що Мег спочатку посадила його в калюжу, а потiм кинула в бiдi. «Це нечесно – пропонувати людинi приводити друзiв у будь-який час, а коли вона тобi повiрить, розсердитися, звинуватити в усьому й залишити одного в скрутному становищi, щоб над ним смiялися або жалiли його. Нi, бачить Бог, це нечесно! І Мег повинна це знати».
Протягом усього обiду вiн внутрiшньо кипiв вiд злостi, але, коли всi тривоги й хвилювання опинилися позаду, i провiвши Скотта, вiн попрямував додому, бiльш умиротворений настрiй заволодiв його душею. «Бiдолаха! Я несправедливо строгий до неi, адже вона всiею душею прагнула догодити менi, коли варила цей джем. Звичайно, Мег вчинила неправильно, звинувативши мене, але ж вона така молода. Я повинен бути терплячий, допомогти iй, навчити ii».
Вiн сподiвався, що вона не пiшла до батькiв, адже терпiти не мiг плiток i втручання iнших у його особистi справи. Вiд самоi думки про це на хвилину його знову охопив гнiв. Потiм страх, що Мег захворiе вiд слiз i горя, пом’якшив його серце i змусив прискорити крок. Вiн вирiшив бути спокiйним i добрим, але твердим, абсолютно твердим, щоб показати iй, у чому вона ухилилася вiд свого обов’язку перед чоловiком.
Мег так само вирiшила бути «спокiйною й доброю, але твердою» i показати йому, в чому полягав його обов’язок. Їй дуже хотiлося вибiгти йому назустрiч i попросити вибачення i щоб вiн поцiлував ii та втiшив, що – вона була впевнена – неодмiнно сталося б. Але, зрозумiло, не зробила нiчого подiбного i, побачивши, що Джон наближаеться, почала муркотiти пiсеньку, розгойдуючись у гойдалцi з шиттям у руках, як свiтська дама в години дозвiлля у своiй кращiй вiтальнi.
Джон був трохи розчарований тим, що не знайшов нiжноi Нiоби[21 - Нiоба – у давньогрецькiй мiфологii дружина фiванського царя. Вона хвалилася численним потомством i образила богиню Лiто, матiр Аполлона й Артемiди, в якоi було лише двое дiтей. За це дiти Лiто стрiлами з лукiв перебили всiх дiтей Нiоби, а сама вона скам’янiла вiд горя.], але, вiдчуваючи, що його гiднiсть вимагае, щоб першi вибачення прозвучали з вуст дружини, нiчого не сказав, увiйшов, не поспiшаючи, i лiг на диван iз вельми доречним зауваженням:
– Скоро буде молодий Мiсяць, люба.
