– Я теж так гадаю, – промимрив Лінгард, перехилившись через поруччя й стежачи за тихоплинними вогниками, що миготіли у воді навколо корабля.
– Так. А тепер усе змінилося. Мій дід був проповідником, тому, хоч батько й служив на флоті, я не співчуваю війні. Гріхом називав її старий, і я теж пристаю до його думки. Інша річ із китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нікого і яких треба держати в покорі, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це їм і пояснюють найкращі місіонери й інші авторитети. А воювати цілих десять років за якусь там жінку!..
– Я читав колись цю розповідь у книжці, – мовив Лінгард. – Жінка була прекрасна.
– Це ще гірше, сер. Тоді вона була нікчемна. Дякувати Богові, ці поганські часи вже ніколи не повернуться. Десять років убивств і несправедливостей! І все через жінку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви?
Та нараз гучний дзвін перебив цю промову Шоу. Високо в повітрі заскрипів якийсь сухий блок, немовби стогнав від болю. Він порушив нічний спокій і замріяну стриманість голосів двох людей, що тепер заговорили голосно.
– Закрийте нактоуз, – наказав Лінгард. – Він світить, як повний місяць. Не треба марнувати світло, доки ми заштилені[15]. Не треба, щоб нас бачили, коли ми самі не можемо бачити, – адже так? Запам’ятайте, містер Шоу. Тут можуть швендяти всілякі волоцюги…
– Гадаю, що з цим тут давно вже покінчено, – мовив Шоу, закриваючи компас, – ще з того часу, як сер Томас Кокрен[16] почистив кілька років тому побережжя Борнео. Добре почистив, – еге ж? Ми чули про це від хлопців зі шлюпки «Діана», що ремонтувалася в Калькутті, коли я перебував на «Уорвік Каслі». Хлопці взяли якусь там столицю біля верхів’я річки й довго ще були повні живих спогадів про свої авантюри.
– Сер Томас зробив добре діло, – відповів Лінгард, – але ще мине довгий час, доки ці моря будуть такі безпечні, як англійський канал. Я сказав про світло, щоб ви надалі були уважніші у цих морях. Чи ви помітили, як мало тубільних суден ми бачили за всі ці дні, з того часу як нас занесло в це море?
– Я й не звернув на це уваги, сер.
– Це ознака того, що має щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме від острова до острова без ніякого вітру та без вітрил.
– Я моряк великої води і все своє життя ходив поміж великими портами, – сказав задумливо Шоу, – тому не дуже-то звертаю увагу на побічні шляхи. Зате я завжди на місці на звичайному шляху. Я теж помітив, що тубільних суден було замало в останні дні, хоч ми майже щодня були коло землі.
– Ви знатимете всі таємниці цих морів, коли ще хоч трохи пробудете в мене, – недбайливо кинув Лінгард.
– Сподіваюся догодити вам! – сказав Шоу, наголошуючи на кожному слові. – Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солоній воді, більше нічого не скаже. Останні п’ятнадцять років я служив офіцером на англійських суднах, тому не розумію поганських звичаїв якихось там дикунів, та в справі мореплавства і своїх обов’язків ви завжди матимете мене на місці, капітане Лінгард!
– Крім, як ви самі тільки що сказали, тих випадків, коли треба битися, – сказав Лінгард, коротко засміявшись.
– Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зі мною. Я – миролюбна людина, капітане Лінгард, але, як доведеться, битимусь добре, як і ці плисконосі чорти, яких ми мусимо терпіти замість справжньої команди християнських моряків. Битися! – закричав він, несподівано розлютившись. – Битися! Коли хто почне битися зі мною, він стріне мене на місці. Присягаюсь!
– Гаразд, гаразд, – мовив потягуючись Лінгард. – Слово честі! Я вже хотів би, щоб знявся вітер і погнав нас звідси. Я, Шоу, трохи поспішаю.
– Так, сер! Я ще ніколи не бачив справжнього моряка, який не поспішав би, коли отакий штиль схопить його за п’яти. Коли ж дує вітер… Слухайте-но, сер, що це?
– Чую, – мовив Лінгард. – Це приплив, Шоу.
– Мені теж так здається. Але як воно хлюпає! Мало коли я чув таке…
Далеко в морі з’явилась і сунулася вперед смуга кипучої піни, схожа на вузьку білу стежку. Вона швидко добігла до брига, пройшла під ним, розлившись по обидва боки; вода зашуміла, розтята численними дрібнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпанні зовсім не зрушилось і навіть не похитнулось, наче добре принайтоване[17] між кам’яних стін безпечного доку. За кілька хвилин смуга шумовиння та хвильок швидко втекла геть на північ, зникаючи з очей і не лишаючи й сліду в непереможній тиші.
– Це дуже цікаво… – почав Шоу.
Лінгард знаком наказав мовчати. Він прислухався, немовби ці хвильки могли відгукнутися луною, що на неї він сподівався. І справді, чоловічий голос, що почувся спереду, лунав, як голос, відбитий від твердих, високих скель на порожній морській поверхні. Хтось тихо говорив малайською.
– Що? – гукнув Шоу. – Що там таке?
Лінгард, поклавши руку на плече свого помічника, спинив його і швидко пішов уперед. Шоу збентежено рушив за ним. Капітан і вахтовий швидко про щось говорили, і Шоу відчував себе зовсім лишнім між ними.
Лінгард різко спитав – Що ти бачиш?
Матрос швидко відповів – Я чую, туане… чую весла.
– Де?
– Ніч навколо нас. Я чую їх близько.
– З лівого чи з правого борту?
Матрос завагався. На шканцях під кормою зачовгали босі ноги. Хтось кашлянув. Врешті голос промовив:
– Канан.
– Покличте серанга, містер Шоу, – звелів тихо Лінгард, – і розбудіть усіх, щоб не спали. Всі вони лежать на палубі. Тепер чатуйте. Близько щось є. Неприємно, коли воно приходить несподівано, – додав він роздратованим тоном.
Лінгард пройшов до правого борту й, тримаючись рукою за бакштаг[18], почав прислухатися, повернувшись до моря, але звідти нічого не почув. Нараз шканці[19] сповнилися придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рівних нерухомих вітрил, і поволі стихнув, ніби звук, вирвавшись, утік по воді. Хаджі Вазуб був уже на палубі, готовий виконувати накази білої людини. Однак мовчання знову оповило бриг, доки Шоу не порушив його, спокійно промовивши:
– Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.
– Добре, містер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.
– Хлопцеві, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух і… – Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів тільки невиразним бурчанням. Лінгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувалися. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.
– Серанг! – покликав він стиха.
Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.
– Хто був на вахті? – спитав Лінгард.
– Бедрун Бегіс, – відрапортував хрипко Вазуб.
– Я нічого не чую. Бедрунові, певно, щось здалося.
– Ніч ховає човна.
– А ти бачив його?
– Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер він десь тут близько. Бедрун чув його.
– Чому ж ти тоді не доповів? – гостро спитав Лінгард.
– Мелім сказав: «Нічого нема», хоч я сам бачив. Хіба ж я можу знати, що на думці в нього чи в тебе, туане?
– А ти щось чуєш тепер?
– Ні, вони спинились. А може, загубили корабель – хто його зна? Може, й бояться…
– Гаразд! – пробурмотів Лінгард, стурбовано переступаючи. – Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?
– Човен білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!
Він простяг руку, показуючи за борт.
– Ідуть сюди, – додав він рішуче.
Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:
– Щось там на воді, сер! Перед самою провою!
– Гаразд! – відгукнувся Лінгард.
Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.
– Який це корабель?
– Англійський бриг, – трохи вагаючись, відповів Лінгард.
– А, бриг! А я гадав, щось більше, – провадив розчаровано й спокійно голос із моря. – Я під’їду до борту, якщо дозволите!
– Не під’їздіть! – гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.
– Не під’їздіть, якщо не хочете втратити човен. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?
Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен причалив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.
– Зараз я вам покажу.
А за хвилину промовив тихше, але виразно:
– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!
Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з’явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п’ятеро людей. Їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулася на човен.
– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокійний голос із темряви, яка здавалася тепер ще чорнішою. – Четверо гребців і я. Ми з яхти – з британської яхти.
– Підіймайтеся на борт! – гукнув Лінгард. – Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці зі схованої десь канонірки.
– Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!
Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: «Хлопці, одштовхніться трохи», потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:
– Добривечір… Сер капітан?
– Ні, він на кормі! – буркнув Шоу.
– Ідіть сюди, йдіть, – нетерпляче покликав Лінгард.
Малайці покидали свої місця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привітання спокійно й повагом:
– Добривечір… Сер капітан?
– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?
– Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.
– Ви побачили мене! – вигукнув Лінгард. – Коли? У який час?
– Не вночі, будьте певні. Ми блукали на південь звідси між якимись островами та ледве вибралися звідти. А коли об’їздили один острівець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його місце, і ми рушили. Та, мабуть, нас обганяла якась течія, бо ми довгенько об’їздили той острівець. Я керувався по зорях і, присягаюсь лордом Гаррі, вже думав, що зовсім загубив вас.
– Можливо, бо ми нічого не бачили за цілий день, – сказав Лінгард. – Де ж ваше судно? – нетерпляче спитав він.
– Загрузло в густім намулі миль за шістдесят звідси. Наш човен – це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вівторок, і вона, мабуть, сьогодні пройшла на північ од вас. Старшому офіцерові, що в тому човні, наказано добутись до Сінгапура. Я – другий помічник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист від власника яхти. Нашим панам набридло сидіти в намулі: вони чекають допомоги.
– На яку ж допомогу ви тут сподіваєтесь?
– Лист розповість вам про це. Чи можу я попросити у вас, капітане, трохи води для моїх хлопців? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте мені напитись. З полудня ми не мали в роті ані краплини, бо наше барильце витекло.
– Потурбуйтеся про них, містере Шоу, – сказав Лінгард. – Ходімо в каюту, містер…
– Картер.
– Ходімо вниз, містере Картер, ходімо, – запрошував Лінгард, спускаючись сходами.
Стюард засвітив лампу й поставив на стіл карафки та пляшки.
Каюта була пофарбована в білий колір із позолоченим бордюром. Навпроти завішених вікон стояв буфет із мармуровим верхом, а над ним висіло люстро в позолоченій рамі. Далі, біля кормової стіни, стояла напівкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стіл був накритий чорною індійською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бімсів[20] були порозвішані мушкети з блискотливими від світла цівками, – всього двадцять чотири мушкети. Стільки ж стародавніх багнетів у мідних піхвах прикрашали поліровану стіну. Всі двері в каюті були зняті, а замість них висіли ширми з жовтого китайського шовку. Всі чотири ширми захиталися, коли до каюти ввійшли двоє людей.
Картер за одну мить оглянув усе це, але очі його з цікавістю спинилися на круглому щиті, що висів над багнетами. На червоному полі блищав золотий сніп блискавок, який охоплював дві великі літери «Т» і «Л».
Лінгард із цікавістю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучі блакитні очі, біляве волосся й невеличкі вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лінгард помітив його пильний погляд.
– Ви задивились на цю річ? Це подарунок майстра, що будував мій бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку поміж моїх ініціалів? Бриг зветься «Блискавка», а я – Том Лінгард.
– Дуже гарна річ і показна для каюти, – чемно пробурмотів Картер.
Вони випили, кивнувши один одному головою, й сіли.
– Тепер давайте листа, – сказав Лінгард.
Передавши листа через стіл, Картер знову почав розглядатися навколо. Лінгард вийняв листа з не заліпленого конверта, адресованого командирові будь-якого англійського корабля у Яванському морі. Лист було видруковано на бланку з написом «Шхуна-яхта „Пустельник”». Датований чотири дні тому, лист сповіщав, що туманної ночі яхта сіла на мілину коло низького берега Борнео. На думку капітана, судно занесло туди глибокою весняною водою. Берег, очевидячки, був зовсім безлюдний. За чотири дні вони здалеку бачили тільки двоє малих тубільних суден. Наприкінці листа господар яхти просив кожного командира корабля, що повертається назад Зондською протокою, сповістити про становище яхти в Анджер або якомусь англійському чи голландському військовому судну. Лист кінчався завчасною подякою та обіцянкою повернути всі витрати за надану допомогу.
Поволі згортаючи лист, Лінгард промовив: – Я не буду ні в Анджері, ні поблизу нього.
– Гадаю, що можна повідомити перше-ліпше місто, – сказав Картер.
– Лиш не те, де я буду, – відповів Лінгард, знову розгортаючи листа й тривожно дивлячись на нього.
– До того ж він не дуже докладно описує берег, та й широта непевна, – провадив Лінгард.
Картер прокашлявся й повагом почав змальовувати обриси тих берегів, і кожне його слово виявляло точність спостережень, зіркі очі моряка, здатного швидко помітити основні риси незнайомої землі й незнайомого моря. Він оповідав стисло, точно визначаючи заплутані рифи й піщані мілини, що серед них якимось дивом проскочила в темряві яхта перед тим, як загрузла.
– Година на морі досить ясна, – зауважив він, спинившись, щоб випити. Лінгард слухав його уважно й нетерпляче. А Картер казав далі:
– На південному березі я помітив двоє високих побілених дерев; певно, хтось, опинившись у цій бухті, добре побілив їх: одне – вгорі, друге – внизу. Я гадаю, що це якась прикмета або межа… В чім річ, капітане?
Лінгард скочив на ноги, але Картерів вигук примусив його знову сісти.
– Нічого, нічого… Скажіть мені, скільки людей у вас на яхті?
– Двадцять троє, крім господаря, його дружини й одного іспанського джентльмена, приятеля, що вони підчепили в Манілі.
– Ви йшли з Маніли?
– Так. В Батавію. Господар хоче вивчити колоніальну систему голландців. Він хоче розкритикувати її. Коли стоїш на вахті, то мимоволі підслухуєш – самі знаєте. Потім ми підемо до Цейлону, щоб стріти там поштовий пароплав. Господар повернеться додому суходолом, через Єгипет. А яхта піде в об’їзд навколо рогу Доброї Надії.
– Жінка? – спитав Лінгард. – Ви кажете, на яхті жінка. А ви озброєні?
– Не дуже, – недбало відповів Картер. – Ми маємо кілька мушкетів і дві спортивні рушниці, оце й усе. Гадаю, що цього або забагато, або ж замало, – додав він, мляво посміхаючись.
Лінгард пильно подивився на нього.
– Ви на тому судні йшли з Англії? – спитав він.
– Ні! Я прибув на яхту, коли вийшов із госпіталю в Гонконзі. До того плавав два роки біля китайських берегів.
Спинившись, він пошепки пояснив: – На суднах з опіумом. Мідних ґудзиків тоді на мені не було. Мій корабель залишив мене в Гонконзі, а я потребував роботи й тому згодився їхати на яхті, бо не хотів вертатися додому. Крім того, дуже тяжко працювати зі старим Робертсоном із «Лаїмуни». Це мій корабель. Ви, капітане, чули про нього?
– Так, чув, – швидко відповів Лінгард. – Слухайте, містере Картер, яким шляхом вирушив у Сінгапур ваш старший офіцер? Протоками Ріо?
– Мабуть, – відповів Картер трохи здивовано. – А чому це ви питаєте?
– Так, хочу знати… Що таке, містере Шоу?
– З півночі, сер, насувається чорна хмара, і от-от почнеться вітер, – відповів Шоу з дверей, пильно дивлячись на карафку.
– Може, вип’єте чарку? – сказав Лінгард, підводячись. – А я піду нагору подивитися.
Він вийшов на палубу. Тим часом Шоу підійшов до столу й почав мовчки поратися біля пляшок, тримаючи їх із перебільшеною обережністю, ніби наливаючи смертельну отруту. Заклавши руки в кишені й одхилившись назад, Картер пильно й холодно оглядав його з голови до ніг. Штурман підніс чарку до губ, гостро глянув на незнайомого і помалу випив.
– Ви, містере, маєте добрий нюх, щоб нишпорити в темряві за кораблями, – мовив він, ставлячи чарку на стіл.
– Дурниці! Я побачив вас саме на заході сонця.
– Знали, куди дивитися, – мовив Шоу, пильно глянувши на нього.
– Я дивився на захід, де було ще трохи світла, кожна розумна людина так зробила б, – нетерпляче відказав Картер. – Що вам треба від мене?
– Так, ви здатні плести язиком…
– Ніколи не стрічав такого чоловіка, – мовив недбало Картер. – Вам, здається, якийсь клопіт засів до голови?
– Я не люблю човнів, що крадькома підходять до корабля, особливо, коли мені доручено вахту на палубі. Я маю добрі очі, не гірші, ніж у наших портових моряків, й ненавиджу, коли мене морочать обмотаними веслами й іншими чортячими вигадками. Подумаєш, цяця! Яхтовий офіцер! Ці моря, мабуть, напхом набиті такими яхтсменами. Я вважаю, що ви підло пожартували зо мною. Коли заходило сонце, я сказав своєму стариганові, що нічого не видно; так воно й було насправді. І я певен, що ви випадково натрапили на нас; а про захід сонця й різні там напрямки ви просто наплели. Збрехали! Бо я знаю, що ви навмання прийшли з обмотаними веслами. Хіба ж це пристойно?
– Я мав підстави, обмотуючи весла, бо хотів проскочити повз затоку, де стояло на приколі якесь тубільне судно. То була тільки звичайна обережність малого, неозброєного човна. Я вас добре бачив і зовсім не мав наміру лякати. Слово честі!
– Я хотів би, щоб ви потрапили кудись інше, – сказав Шоу. – Бо ненавиджу, коли хтось призводить мене до такого непевного й помилкового становища. О! Мене кличе стариган.
Він швидко вийшов із каюти, а скоро потому Лінгард зійшов униз і знову сів до столу проти Картера. Обличчя його було серйозне й рішуче.
– Зараз почнеться вітер, – промовив він.
– Тоді, сер, – сказав встаючи Картер, – верніть мені цього листа, і я поїду, як тут кажуть, нишпорити за іншим кораблем. Сподіваюся, що ви повідомите про нас там, де ви будете!
– Я їду до яхти, а листа збережу, – рішуче сказав Лінгард. – Я вже точно уявляю собі, де вона, і мушу їхати визволяти тих людей. Вам, містере Картер, пощастило, що ви натрапили на мене. Мені теж пощастило, – додав він, знизивши голос.
– Та-ак, – протяг Картер. – Чималу торбу грошей дістанете, якщо витягнете яхту, але я певний, що ви не дуже-то допоможете їй. Краще я зостануся тут, щоб повідомити якусь канонірку…
– Ви мусите повернутися зі мною на своє судно! – рішуче сказав Лінгард. – Киньте думати про канонірку.
– Тоді я не виконаю наказ, – доводив Картер. – Адже мені веліли сповістити звичайний або військовий корабель. Розумієте? Я не боюся швендяти кілька днів у широкому морі. Накажіть, капітане, налити в моє барило свіжої води, і я поїду.
– Дурниці! – гаркнув Лінгард. – Ви поїдете зі мною, покажете місце і… і допоможете. А я візьму вашого човна на буксир.
Це не переконало Картера. Тоді Лінгард поклав свою важку руку йому на плече.
– Ось послухайте, хлопче. Я – Том Лінгард, і на цих островах немає ні одного білого й тубільця, що не чув би про мене. Доля занесла вас на мій бриг, і ви тут мусите лишатися. Мусите!
Останнє «мусите» пролунало гостро й грізно, як пістольний постріл. Картер навіть одступив.
– Чи не маєте ви на думці силоміць затримати мене? – спитав він тривожно.
– Силоміць? – повторив Лінгард. – Це залежатиме від вас. Я не дозволю вам вишукувати якісь там судна, бо ваша яхта сіла в дуже невигідному для мене місці. А шлюпки ваші понаводили б сюди чортячих канонірок, що ширили б скрізь чутки про цю місцевість, спокійну, відлюдну й найзатишнішу. Принесла вас лиха година на мою голову! Та на моє щастя ви натрапили на мій корабель. І я триматимусь свого.
Лінгард опустив свій важкий кулак на освітлену лампою чорну скатертину; дужі пальці міцно вп’ялися в тверду долоню. На мить він затримав кулак на столі, наче хотів показати Картерові, як він міцно тримає його в руках. Потім повів далі:
– Хіба ви не знаєте, у якому шершневому гнізді заплуталася ваша дурнувата яхта? Скільки, на вашу думку, коштує тепер їхнє життя? Ані копійки, якщо вітер не подме ще двадцять чотири години. Подумайте! Це справді так! І, може, тепер, коли ми з вами сперечаємось, уже запізно.
Лінгард стукнув пальцями по столу, і чарки, наче прокинувшись від його промови, тоненько й жалібно задзвеніли. Картер стояв, спершись на шафу. Він був уражений несподіваним тоном розмови і не спускав очей з обличчя Лінгарда; щоки його трохи запали. Мовчання в каюті тяглось кілька секунд, але Картерові, що тривожно чекав, воно видалося надто довгим. Нараз він почув чітке цокання годинника, і йому здалося, що то стукало з переляку маленьке металеве серце.
– Канонірка! – вигукнув Лінгард, наче тільки в цю мить усвідомив незвичайну складність становища.
– Якщо ви не повернетесь зо мною до яхти, то дуже швидко вам нікуди буде повертатися. Ваша канонірка не знайде там жодного кораблевого ребра, жодного трупа й навіть знака. Анічогісінько! Вам треба не шкіпера з канонірки. Вам потрібний я. Бо ви не уявляєте свого щастя, а я знаю своє. Ось слухайте…
Він торкнувся пальцем Картерових грудей і сказав із несподіваною лагідністю в тоні:
– Я білий зверху і всередині й не кину на поталу беззахисних людей, особливо жінку, а якщо зможу – допоможу їм. Коли ж я не допоможу, то ніхто вже не допоможе. Розумієте – ніхто! Замало вже часу для цього. Але я такий, як і інші люди; я не дам їм загинути, бо не можу байдуже ставитися, коли трапилося лихо.
Голос його був переконливим і майже ласкавим. Він тримався за ґудзика Картерової куртки, злегка притягнувши його, й конфіденційно вів далі:
– Так трапилося, містере Картер, що я, одверто кажучи, швидше застрелив би вас на місці, ніж дозволив би здіймати бучу в цьому морі ради якоїсь там чортової яхти. Я повинен зважати на життя інших людей, моїх друзів, на обіцянки і… і на самого себе. Ось чому я змушений затримати вас, – закінчив він.
Картер глибоко зітхнув. З палуби чути було тиху ходу та невиразні слова. Шоу голосно наказав:
– Кріпи бом-брамселі[21], тиндале!
– Дивний випадок, – пробурмотів Картер, дивлячись на підлогу. – Ви якась чудна людина. Однак мені хочеться вам вірити, якщо ви з вашим гладким помічником не двоє божевільних, що втекли, захопивши цей бриг. Підшкіпер чіплявся до мене за те, що я натрапив на ваше судно, а тепер ви хвалитеся швидше застрелити мене, ніж відпустити. Та мене це не дуже непокоїть, бо однак рано чи пізно вас повісили б за це. Якщо ж із того, що ви тут казали, хоч половина правди, то я повинен якнайшвидше повернутися до яхти, хоч мені й здається, що ваш приїзд їм мало допоможе. Я ж, може, хоч трохи став би їм у пригоді… хоч все це дуже дивне… Можна мені їхати у своєму човні?
– Як хочете, – сказав Лінгард. – Бо незабаром налетить шквал із дощем.
– Мені доручено човна, і я мокнутиму в ньому разом зі своїми хлопцями. Дайте нам, капітане, добру кодолу.
– Це вже зроблено, – мовив Лінгард. – Ви, здається, досвідчений моряк і повинні зрозуміти, що намагатися вислизнути від мене, – марна справа.
– Ви надто певні себе, пане капітан, – мовив Картер. – І якщо я переріжу кінець[22] під час шквалу, то буду щасливий вас ніколи більше не бачити.