Визволення. Роман мілин

– Зарізався на березі під фортом Роттердам, – сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману. – Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з «Комети», а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: «Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!» Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару. – Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Якогось дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і…

– Я не маю діла з голландцями, – нетерпляче перебив Лінгард. – Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне…

– А, може, голландцям треба, щоб не було так, як є, – відказав Йоргенсон. – У всякому разі, хай їй чорт, тій справі – киньте її!

– Слухайте-но, – мовив Лінгард, – я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей від смерті – сам береш участь у їхньому житті. Я такої думки.

Йоргенсон похитав головою.

– Дурниці! – вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: – А де ви їх зоставили?

– У Белараба, – шепнув Лінгард. – Ви, здається, знали його колись.

– Знав його й батька знав, – розходився Йоргенсон. – Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту «Дикої Троянди», ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав… – він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув. – Беларабів батько втік зі мною, – знову почав він спокійніше, – і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри…

Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.

– Усе залежить від Белараба, – спокійно мовив Лінгард. – Він раджа на «Березі Притулку». Але нам треба людей.

– Отже, спущено всіх чортів, – сказав Йоргенсон. – Ви почали. Ну, тепер стережіться…

– Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд, – зауважив Лінгард. – Всі вони знають, що треба робити. Я тримаю їх у руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?

– Я не бачив його п’ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна, – промурмотів Йоргенсон.

– Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого? – додав Лінгард, полізши в кишеню.

– Ні, я маю що їсти, – коротко відповів Йоргенсон. – Киньте все це, – прохопився він. – Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятирічним хлопцем, знаю англійську, говорю голландською, багатьма діалектами цих островів… Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову[45]. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь у канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Тільки вона й досі тримається цього покидька.

– Це говорить на користь і їй, і вам, – підбадьорюючи, мовив Лінгард.

Йоргенсон покрутив головою.

– Це і є найгірше, – помалу сказав він. – Мені вже край. Я прийшов до них із другого кінця землі, і вони взяли мене, і… бачите, що зі мною зробили.

– Звідки ви самі? – спитав Лінгард.

– З Трьомзе, – простогнав Йоргенсон. – Я вже більше ніколи не побачу снігу, – заридав він, закривши лице руками.

Лінгард мовчки дивився на нього.

– А чи не поїхали б ви зі мною? – спитав він. – Я ж казав вам, що мені треба…

– Пропадайте самі! – люто відповів Йоргенсон. – Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене у свої бісові справи.

– Справа дуже проста і не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.

– Ні, ви – дурень! Добраніч!

– Гаразд, бувайте здорові, – спокійно відповів Лінгард.

Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору… Лінгард уже від’їхав, як почув здалеку:

– Киньте!

– Я відпливаю удосвіта, – гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.

Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов із каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.

– Я тут, – різко сказав Йоргенсон. – Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.

Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсонову стару. В неї було коричневе, зморшкувате обличчя з кількома уламками чорних зубів, на голові – сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що залишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона зоставалася сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним із неспокійною упертістю. А тепер під саронгом, накинутим на її сиву голову, з тих очей капали невидимі сльози, і стара хиталася туди й сюди в куточку темної халупи.

– За це не бійтеся, – сказав Лінгард, потиснувши Йоргенсонові руку. – Вона не бідуватиме. Я тільки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, і тоді ми будемо готові розпочати. Я передбачив усе до найменших дрібниць. Вірте мені!

Так неспокійна тінь капітана Г. К. Йоргенсона перепливла річку забуття й повернулася до життя.

Цілих два роки, захоплений тілом і душею своєю великою справою, Лінгард жив, немов сп’янілий, поволі готуючи перемогу. Думка про невдачу ніколи не западала йому в голову. Він заплатив би найбільшу ціну за успішне здійснення свого заміру. Цей щирий друг хотів із тріумфом повернути Гассімові його країну, яку він бачив колись уночі у сяйві блискавки й гуркоті грому. Якось, коли Гассім скінчив із ним свою довгу розмову, оповідаючи, мабуть, удвадцяте історію своїх страждань і боротьби, Лінгард підняв свою величезну руку, посварився кулаком і гукнув:

– Ми їх зворушимо. Ми розбудимо цю країну!

Мимохіть висловив він свій ідеалізм, прихований під простодушною силою. Він розбудить країну! Це був найголовніший збудник його невсипущої діяльності, що з’являвся примітивним почуттям справедливості, вдячності, приязні, сентиментальним жалем до суворої долі Іммади («бідної дитини») і, нарешті, гордим переконанням, що з усіх людей на світі (на його світі) він один мав засоби й відвагу «розпочати велику справу» та ще й таку ризиковану. Потрібні були гроші й люди. Він здобув їх досить за два роки, з того дня, коли на світанку з пістолем за поясом і капустяним листком замість бриля несподівано стрівся з таємничим Беларабом, дуже враженим зустріччю з білою людиною.

Сонце ще не сходило над лісом, а небо, насичене світлом, мінилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тінями, які, здавалося, помалу перетворювалися на білий вранішній туман. Було видно халупи, загорожі, палісадники, великі будинки, споруджені на високих палях; було видно верховіття густих садів, немов повислих у повітрі.

Таким було Беларабове селище, коли Лінгард уперше звів на нього очі. Поперед натовпу стояла перед ним худорлява, закутана постать, а в стрімкому збільшенні світла й цілковитій мовчанці почулося слово «маргаба»[46], що його пошепки мовив раджа. Охоронці, що стояли біля нього в чорних шапочках і з довгими списами, мали байдужий вигляд. З усіх боків збігалися люди. Жінки, скупчившись на низькому пагоркові, пильно видивлялись на прибулих. Видно було тільки їхні голови, а їх постаті закривав високий маїс. Зненацька з-посеред купки порожніх халуп почувся голос старої баби, що люто й пронизливо лаяла незриму дівчину:

– Чужинці! Тобі схотілося чужинців побачити! Ах ти ж, повіє! А що ж, я сама буду віяти рис? Хай тобі лихо з твоїми чужинцями! Хай їм трясця! Що б їх мечами вигнали! Нічого путнього в них нема! Щоб вони тобі згоріли!

– Просимо, – сказав Белараб, пильно глянувши Лінгардові у вічі.

Шість днів пробув Лінгард у селищі Белараба. Три дні вони мовчки спостерігали один одного, не розпитуючи й не натякаючи на мету приїзду. Капітан вилежувався на чудових циновках, що ними раджа прибрав невеличкий бамбуковий будинок, який стояв поза міцними огорожами, з біло-зеленим стягом на високій і тонкій жердині.

Далеко, посеред острова, маячили сині ліси, а довгасту лагуну охоплював зелений пояс високих стовбурів і густих кущів. У чистій прохолоді повітря групи рудуватих будинків, відбитих у воді, високі пальми над зеленими хвилями полів, загороджені плантації та фруктові сади створювали чудесну картину, розкішну й щасливу.

Над будівлями, над тихою просторінню води й над рівнинами росяних ланів високо простяглося лагідне, безхмарне небо. І, здавалось, жодна стежка не йшла до цієї країни краси й тиші. Не вірилося, що так близько було невгамовне море, з його дарами і безупинними загрозами. Навіть у місяці штормів страшний гуркіт хвиль на довгих мілинах тільки зрідка долинав туди; здавалось, вітер, шугаючи над землею, то відкидав його, то підгонив ближче, і ніхто не сказав би, звідки він добувався. Гул цей схожий був на урочистий церковний спів чи на гуркіт водоспаду; ішов, бурхаючи й завмираючи над лісами, ланами, покрівлями й головами людей, над усією таємничою тишею схованого в лісах селища дивних фанатиків, утікачів і вигнанців.

Щодня надвечір приходив Белараб з охороною, що зоставалася за дверима, й увіходив до будинку свого гостя. Він вітався, питав про здоров’я і з байдужим виглядом розмовляв про всякі дрібниці. Проте ввесь час пильний погляд його розумних очей немов шукав правди на обличчі білого. Холодними вечорами перед заходом сонця розмовляли вони, походжаючи між рівних стовбурів гаю, близько воріт огорожі. Почт раджі стояв осторонь у скісному сонячному промінні, стежачи за двома постатями, що виникали й зникали поміж деревами. Багато слів говорили вони, але нічого не сказали такого, що розкрило б їх думки. Прощаючись, чемно стискували один одному руки, і за ним важко гуркотіли ворота від потрійного стукоту дерев’яних засувів, загнаних у залізні дужки.

На третю ніч Лінгарда розбудив шепіт. Увійшла чорна тінь, заступивши зорі в отворі дверей, і зненацька стала біля самого ліжка. Вартовий сів, скулившись темною купкою на порозі.

– Не бійся. Я – Белараб, – мовив обережний голос.

– Я не злякався, – прошепотів Лінгард. – Нехай боїться той, хто приходить у темряві, не сповіщаючи.

– А ти сповіщав мене, коли йшов сюди? Я сказав: «Просимо», але так само міг би сказати: «Убийте його».

– Ти був близько біля мене, і ми вмерли б разом, – спокійно відповів Лінгард.

Белараб двічі цмокнув язиком, і його неясна постать присіла, немов до половини увійшла в підлогу.

– Таке не судилося нам на роду, – сказав він помертвілим голосом. – Ось через те ти мій гість, тому нехай розмова наша буде пряма, як стріла, і коротша за кінець цієї ночі. Чого ти хочеш?

– Перш за все, бажаю тобі довго жити, – відповів Лінгард, швидко нахилившись до його блискучих очей, – крім того – твоєї допомоги.

Тихий шепіт ще довго вчувався капітанові, коли ватажок пішов. Вислухавши все, що сказав йому Лінгард, Белараб розкрив йому своє серце. Він розповів про своє юнацтво, прожите в жорстоких і фанатичних війнах, про бойовища в горах, тяжкі походи, про свою безмежну віру в народ і невгасиму зненависть до загарбників. Зорі сяяли скрізь прочинені двері, а він шепотів про незламну мужність народу, про поразки і втечі, про дні відчаю й ночі безсоння, про знищення дітей і жінок, яких убивали перед тим, як іти на смертний бій.

– Я бачив усе це ще за юнацтва, – сказав він тихо. Голос його тремтів. Белараб змовк, і вони почули зітхання заснулого вартового, що, підібгавши ноги, схилився головою на коліна.

– Серед нас був, – почав знову Белараб, – один білий, що зостався з нами до кінця. Він був вірний, дужий, відважний і мудрий. Видатною людиною був він. Мав велике багатство, а ще більше серце.

Виснажений і сивий Йоргенсон, що позичав п’ять доларів на їжу своїй старій, майнув раптом у Лінгардовій уяві.

– Схожий він був на тебе, – провадив далі Белараб. – Ми втікали і прибули сюди його кораблем. Відлюдно тут було. Ліс стелився до самої води, трава сягала голови найвищої людини. Телал, мій батько, помер із туги. Нас небагато було, і ми тут мало не пропали з тривоги та смутку! І ніхто з ворогів не знав, де ми ділися.

Він поволі підносив і знижував тон, розповідаючи про те, як люди його втратили надію й хотіли вмерти, б’ючись із кораблями, що йдуть із заходу, як він заставив їх воювати з колючими кущами, височенною травою й велетенськими деревами. Спершись на лікоть, Лінгард уявляв собі широкі лани, що мирно спали в неосяжному сяйві зірок; цей спокійний невидимий оповідач, що створив усе це й заклав підвалини нового життя, набирав у його очах великої ваги, робився втіленням справжньої сили, могутньої й невмирущої.

– Навіть і тепер життя моє в небезпеці, так наче я ворог їм, – сумно казав Белараб. – Та очі не вбивають, а прокльони безсилі, бо інакше голландці не гладшали б, жируючи на наших ланах, і я теж не жив би. Чи розумієш ти? Чи бачив ти людей, що бились у старі часи? Вони не забули тих війн, хоч я дав їм нову країну, спокійне серце й сите черево. Я самотній серед них. А вони в темряві проклинають моє ім’я, бо не можуть забути.

Цей ватажок, що говорив про війну та насильство, несподівано виявив жагуче жадання безпеки й миру. Ніхто не розумів його. Дехто з них уже помер. Зуби його дико блиснули в темряві. Але були й інші, яких він не зміг убити. Дурні… Він хотів, щоб цю країну і людей її зовсім забули, немовби їх поглинуло море. Та вони не були мудрі й терпеливі, не могли ждати, не мали віри.

– Смерть приходить до всіх, для правовірних вона – кінець страждань. І ви, білі, хоч і дужчі за нас, теж помрете. Рай великий, як земля й небо, та не для вас!

Лінгард слухав, здивований. Охоронець спав, тихо похропуючи. Після цього мимовільного вибуху релігійності Белараб спокійно вів далі. Він сказав, що потребує когось, якоїсь дужої руки, чиєїсь сили, що навіяла б покору свавільним, острах несвідомим і забезпечила б йому правління. Він налапав у темряві Лінгардову руку, схопив її вище ліктя і, міцно стиснувши, пустив. Той зрозумів, що його задум щасливо здійснився.

І тоді, за допомогу з боку Лінгарда кількома гарматами й невеликими грішми, Белараб обіцяв допомогти йому відвоювати Ваджо. Безперечно, він знайде людей, що рвуться в бій. Він відрядить гінців до дружніх племен, та і в його країні знайдуться бунтівливі люди, охочі до всяких пригод, Він говорив про цих людей із сердитим презирством і суворою ніжністю, ніби заздрячи й зневажаючи. Вони добре допекли йому своєю нерозважністю, одчайдушністю й нетерпінням. Здавалося, злий був на них за їхню жагу воювати, бо сам загубив її через свою фатальну мудрість. Вони мужньо битимуться, коли прийде час; хай Лінгард тільки скаже, хай подасть гасло, і вони стрімголов кинуться на смерть.

Белараб закінчив і випростався в темряві.

– Прокидайся! – сказав він тихо, нахилившись над охоронцем.

Темні постаті рушили, заступивши на мить зоряний блиск, і Лінгард зостався сам. Він довго лежав на спині, випроставшись і закривши очі руками.

Через три дні, тихим безхмарним ранком, Лінгард вирушив із селища Белараба. Всі човни з брига вийшли в лагуну озброєні, щоб надати більшого ефекту й пишноти бойовій спілці. Юрба на березі в глибокій мовчанці стежила за його величним від’їздом, дивуючись разом із тим його таємничій появі. Човни йшли рівно, помалу перепливаючи широку лагуну. Лінгард озирнувся. Величезна тиша поклала руку на небо, землю і людей, на непорушність краєвиду й усього живого. Гассім й Іммада, стоячи поруч проводиря, востаннє махнули руками; цей далекий жест видався йому смутним, загубленим у просторі, немов сигнал про катастрофу покинутих без надії на неможливу допомогу.

Примечания