Визволення. Роман мілин

У розлитому сяйві світанку блискотіло на заході широке море, сонне, рівне й сіре під злинялим небом. Довга смуга берега відкидала важкий пояс мороку від мілкої води, на якій у передранішній тиші не було ані зморшки. В неяснім світанку купи кущів на пісках видавалися величезними.

Дві безмовні, як тіні, постаті помалу посувалися берегом скелястого острівця й спинилися край берега. Позад них, між циновками, з яких вони підвелися, помалу жевріла невеличка купка чорного попелу. Вони стояли рівно й тихо, тільки поволі водили головами, пильно оглядаючи безлюдне море, де за дві милі височив загрузлий корпус яхти, темний і невиразний на блідому небі.

Обидві постаті дивились мовчки в далечінь. Він, вищий на зріст, стояв, спершись на довгу рушницю; вона, з розплетеними косами, що звисали їй до пояса, стояла біля нього; їх обгортало листя в’юнких рослин, що здалеку здавалися орнаментом. Тьмяне світло, що осявало білі піскуваті мілини й невиразні горби острівців вздовж темного берега, та глибока тиша навколо увиразнювали самотність двох людей, розбуджених неспокійною надією, щоб глянути на запнуте серпанком море.

– Нічого! – сказав, зітхнувши, чоловік, ніби прокинувшись від довгої задуми.

Він був у куртці із синього перкалю, що їх носять рибалки. Куртка була широко розстебнута на жилавих грудях, темних і гладеньких, як бронза. Стегна йому щільно облягав саронг, а з лівого боку стримів прикрашений шістьма золотими каблучками ефес зі слонової кістки, що ним не погребував би й володар. Замок і дуло його рушниці блищали сріблом. На голові в нього була розкішна червоно-золота хустина, які тчуть жінки в будинках проводирів; тільки золоті нитки хустини вже потемніли, а шовк витерся на згортках. Голову він одхиляв назад. Примружені, трохи спущені вії затінювали блиск його очей. На обличчі не було ні бороди, ні вусів. Ніс був короткий, із рухливими ніздрями. Безжурна, щира посмішка, ніби назавжди вирізьблена якимось делікатним інструментом, звеселяла йому лице. Висока постать його була струнка. В безжурному обличчі, в спокійних рухах цього чоловіка відчувалась уважність і стриманість.

Оглянувши ще раз проникливим поглядом море, він повернувся до сонячного сходу й став ходити по еластичному піску. Приклад рушниці волочився за ним і залишав глибоку борозну. Попіл перестав тліти. Чоловік замислено глянув на нього й, трохи повернувшись до жінки, що стояла позаду, гукнув:

– Іммадо, вогонь загас.

Дівчина рушила до циновок. Її чорне волосся звисало, як керея. Національний саронг у червоно-сірих картках схожий був на коротку спідничку, що їх носять чоловіки й жінки. Їй бракувало прикрас: паска, шарфа, верхньої накидки й чогось на голову. Чорна шовкова куртка, яку носять вельможні чоловіки, була застебнута на грудях, міцно облягаючи гнучкий стан. Високий комір, вишитий золотом, підпирав лице. Вона не мала браслеток – ні ручних, ні ножних, і, хоч була зодягнена в чоловічу одежу, не носила ніякої зброї. Руки їй облягали вузькі рукави з невеликим розрізом, гаптованим золотом і обшитим рядом дрібних золотих ґудзиків. Смуглява й прудка, вона йшла невеликими кроками. Очі повні були вогню; дугастий, міцно стулений рот і вся її постать виявляли палку відвагу юнацтва на початку життєвого досвіду, на початку віри й сподівань.

Це відбувалося в день приїзду Лінгарда, бо, як відомо, бриг, затриманий штилем, прибув до мілини тільки пізнім ранком. Розчаровані у своїх надіях побачити сподіване вітрило в сяйві першого сонячного проміння, чоловік і дівчина, не розпалюючи вогнища, знову пішли на свої циновки. Біля ніг їх лежав звичайний тубільний човник, витягнений з води і для більшої певності прив’язаний трав’яною кодолою до довгого списа, добре застромленого в білий пісок; приплив одноманітно лизав його корму.

Дівчина закрутила волосся, заколовши його дерев’яними шпильками. Чоловік ліг вздовж циновки, лишаючи місце для рушниці, ніби для товариша, і, спершись на лікоть, дивився у напрямку яхти. В мрійних очах, немов крізь прозорий серпанок, пробивались похмурі думки, що дедалі засмучували пильний погляд.

– Ми бачили на цьому острові вже три сонячних сходи, а друг не приїхав із моря, – сказав він, не міняючи пози й лежачи спиною до дівчини, що сиділа по другий бік вогнища.

– Так, і місяць уже вищербився, – відповіла вона тихо. – Місяць вищербився. А він обіцяв прибути, коли ночі ясні та вода вкриває мілини аж до кущів.

– Мандрівник знає, коли він вирушає, та не знає, коли повернеться, – спокійно зауважив чоловік.

Дівчина зітхнула.

– Ночі сподівань довгі, – прошепотіла вона.

– І часом марно очікуєш, – так само тихо мовив чоловік. – Може він ніколи й не повернеться.

– Чому? – вигукнула дівчина.

– Путь довга, і серце може прохолонути, – була спокійна відповідь. – Якщо він не повернеться, значить забув.

– О, Гассіме, це означатиме, що він умер! – обурено вигукнула дівчина.

Чоловік, дивлячись на море, усміхнувся на її запальний тон.

Це були брат і сестра, і хоч дуже скидалися одне на одного, родинна подібність губилась у рисах, властивих усій расі. Були вони з Ваджо, а серед малайців є приповідка, що хто хоче, щоб йому щастило в мандрах і торгівлі, повинен мати в жилах хоч трохи вадзької крові. А в цього народу торгівля, яка означає те саме, що й далека мандрівка, є романтичним і почесним заняттям. Купець повинен бути відважним і проникливим; він мусить мати безстрашність юнацтва та поміркованість старості; він має бути дипломатом і звитяжцем, щоб гарантувати собі прихильність володарів і вселяти жах злим.

Ці властивості, певна річ, не потрібні крамарям або китайцям-рознощикам, вони потрібні тільки тому, хто, належачи до знатного роду, мандрує морями на власному судні, з багатьма прихильниками. Від острова до острова розвозить він важливі новини та крам; йому довіряють таємні послання й коштовні речі; він завжди готовий до інтриг і бою, до купівлі й продажу. Такий ідеал вадзького купця.

Торгівля в такому розумінні була заняттям тих честолюбних людей, що провадили приховану, але важливу справу в усіх національних повстаннях, релігійних заколотах і в організації піратських збурень широкого масштабу, що протягом першої половини XIX століття зачепили долю не одної тубільної династії і які кілька років серйозно загрожували голландській владі на сході. Коли ціною крові й золота запанував на островах мир, це зайняття, хоч і позбулося почесних можливостей, та все ж вабило до себе найвідважніших людей цієї неспокійної раси. Молодші сини й родичі багатьох тубільних володарів об’їздили всі моря Архіпелагу й побували на численних маловідомих островах і на малодосліджених берегах Нової Гвінеї; відвідали кожну місцинку на морі, куди ще не проникла європейська торгівля – від Ару до Адже, від Сумбави до Палавану.

У найменш відомій місцевості, в маленькій бухті Нової Гвінеї, вперше стрівся Лінгард із молодим Пата Гассімом, небожем наймогутнішого вадзького володаря.

Він був купець у розумінні Ваджо й прибув сюди з молодими родичами та почтом на міцному морському прау, озброєному двома гарматами, щоб купити пір’я райських пташок для старого тернетського султана. У цю рисковану експедицію вирушили вони не ради прибутків, а щоб віддячити старому султанові, що з місяць, а може й більше, пишно вітав їх у своєму похмурому мурованому палаці в Тернеті.

Спинилися вони трохи далі від слободи, вживши всіх запобіжних заходів, дожидаючи пір’я й торгуючись із прибережними жителями, що були посередниками в цій торгівлі. Якогось ранку Гассім побачив Лінгардів бриг, що став у цій бухті на якір, і незабаром помітив, як високий, білий чоловік із бородою, що виблискувала, як золото, вийшов із човна і попрямував до тубільців, зовсім не озброєний.

Гассіма вразила й здивувала така легковажність. Потім, за старим малайським звичаєм, він із годину обмірковував цю справу зі своїми людьми і теж висів на берег, але з озброєним ескортом, маючи намір подивитися, що буде далі.

Випадок, справді, був звичайний, такий, говорив потім Лінгард, який міг трапитися з кожним. Він зійшов на берег, маючи намір знайти якийсь струмок, щоб набрати в барильце води. Тільки це й спонукало його ввійти в бухту.

Оточений чорним натовпом, Лінгард стояв зі своїми матросами, показуючи кілька перкалевих хусток і намагаючись пояснити тубільцям, чого він висадився. Коли це дротик ударив його ззаду, зачепивши шию. Мабуть, якийсь папуас хотів пересвідчитись, чи можна вбити або поранити таке створіння, хоч був непохитно переконаний, що це неможливо; в ту саму мить Лінгардів матрос ударив експериментатора парангом. (Дехто з матросів узяв із собою три сокири на всякий випадок, може, доведеться прорубувати кущі.)

Смертельна колотнеча скоїлась так несподівано, що Лінгард, швидко озирнувшись, побачив свого оборонця, який вже падав, пронизаний списами в трьох місцях. Вазуб, що теж був там, оповідав про цю подію майже щотижня і, викликаючи жах у своїх слухачів, показував, як поранений матрос блимав очима. Лінгард був неозброєний і напрочуд безжурний, пояснюючи це тим, що він занадто запальний, щоб носити з собою зброю. «А якщо дійде до чого, – доводив він, – в усякому разі я зможу викрутитись, убивши людину й кулаком. Тоді вже знаєш, що робиш, і не так швидко зчиниш бучу».

Отже, й тепер убив він дикуна, ударивши його з усього маху кулаком, а другого, схопивши за поперек, шпурнув у розлютований натовп… «Він розкидав людей, як вітер розкидає відламані гілки, й пробив собі широку дорогу крізь натовп наших ворогів», – голосно оповідав Вазуб. Мабуть, швидкі Лінгардові рухи й незвичайний вигляд спричинили до того, що вояки відступили перед його натиском.

Скориставшись з їхнього здивування й переляку, Лінгард зі своїми матросами кинувся до слобідки напівзруйнованою греблею. Всі вони вскочили в цю бідну халупу, зроблену з гнилих циновок й уламків старих човнів. У цьому захистку, що світився з усіх боків, мали вони час звести дух і побачити, що їхнє становище не дуже-то покращало.

Жінки і діти втекли з халупи до кущів. Тим часом на березі, в кінці греблі, вояки вили й стрибали, лаштуючись до генеральної атаки. Лінгард із досадою побачив, що його вартовий матрос у човні, очевидно, злякався, бо замість того, щоб плисти до корабля й вдарити на сполох, кинувся до невеликої скелі за сто ярдів од човна і, як несамовитий, намагався здертися на стрімку кручу. Приплив скінчився, і стрибнути в рідку грязюку біля халупок було однаково, що йти на смерть. Отже, не лишалося нічого іншого, як кинутися назад до берега й ускочити в човен, бо хистка будівля не витримала б і дужого штурхана, а облоги й поготів. Лінгард негайно так і зробив. Озброївшись кривою гіллякою, що попалася під руку, кинувся вперед на чолі трьох матросів. Як тільки він проскочив і ясно зрозумів одчайдушність свого вчинку, враз почув два постріли, що раптом вибухнули праворуч. Суцільна маса чорних тіл і кучерявих голів попереду захиталась і розступилась, проте не розбіглась.

Лінгард біг далі. Здалеку чув він вигуки кількох голосів. Потім розітнувся ще один постріл, і мушкетна куля, пройшовши довгу путь між ним та його ворогами, ударилась об землю, бризнувши невеличким струменем піску. Коли б він скакнув далі, то опинився б саме серед ворогів, але піднята рука не знайшла кого вдарити. Тільки чорні спини швидко сунули, нахилившись до кущів.

Лінгард шпурнув палицю на найближчу пару чорних плечей. Висока трава, захитавшись, спинилась; галасливий хор і пронизливий зойк, завмираючи, перейшов у тужливе виття. Лісисті береги й синя бухта, здавалось, разом поринули в чари ясної тиші. Лінгард немов прокинувся зі сну, так швидко все змінилось. Несподіване мовчання вразило його.

Він гукнув з усієї сили і спинив своїх матросів, що гналися за втікачами. Незадоволено вони вертались назад, люто поглядаючи на стіну джунглів, де не ворушився жоден лист. Невідомі, що, так вчасно з’явившись, вирішили кінець пригоди, спинились, збившись докупи, там, де щойно були дикуни.

Лінгард і молодий ватажок вадзьких купців зустрілися в чудовому сяйві півдня, серед шанобливої безмовності почту, на тому самому місці, де матрос-малаєць наклав головою. Лінгард ступив уперед і простяг руку. Гассім тим же відповів на цей щирий жест. Перше стискання рук відбулося над мертвим тілом, немовби доля вимагала заплатити смертю за цей дар дружби.

– Я ніколи не забуду цього дня! – щиро вигукнув Лінгард, а ватажок спокійно всміхнувся.

І по короткій паузі:

– Ти помстишся і спалиш селище? – спитав малаєць, кинувши очима на мертвого ласкара, що лежав униз лицем, розкинувши руки, немов у розпуці вхопився за землю, яку так мало знав.

Лінгард вагався.

– Ні, – мовив він нарешті. – Від того нікому не буде краще.

– Справедливо, – тихо сказав Гассім. – Цей чоловік був твій винуватець – раб?

– Раб? – вигукнув Лінгард. – Ні. Вільний, як і я. Це англійський бриг.

– Гай-гай! Тепер він справді вільний, – пробурмотів малаєць, ще раз глянувши на мертвого. – А хто ж заплатить за життя цієї людини тим, хто втратив її?

– Якщо в нього лишилася жінка чи дитина, я знайду їх хоч де, – промовив Лінгард із каяттям.

– Ти говориш, як справжній вождь, – сказав Гассім. – Тільки наші володарі не йдуть на бій із голими руками. Ех, ви, білі!

– Це була нерозважність, прикра нерозважність, – мовив Лінгард, – і цей бідний хлопчина наклав за це головою.

– Він не міг обминути своєї долі, – пробурмотів малаєць. – Гадаю, що моя торгівля в цьому місці тепер уже скінчилась, – додав він весело.

Лінгард висловив свій жаль.

– Нічого, нічого, – чемно мовив ватажок.

Лінгард, запрохавши Гассіма та двох його компаньйонів прибути на бриг, пішов із ними.

Був тихий вечір, і малайське судно, знявшись з якоря, поволі пішло до бухти, де стояв бриг. Кінцем міцної кодоли прив’язали судно до брига, і тої ночі бриг білого й прау темношкірого крутились і гойдались на одній котві.

Коли сонце останнім промінням осяяло море, тіло забитого ласкара, загорнуте, за магометанським звичаєм, у біле простирадло, спустили у спокійну воду бухти, на яку він уперше глянув кілька годин тому. В ту саму мить, як мрець повільно зник з очей, блиснув огонь і розітнувся постріл, відбившись гуркотом у берегах і в жалібному крику диких птахів, що кружляли в хмарах, немов вигукуючи морякові своє останнє «прощай». Схиливши голову, господ дар брига пройшов до корми під тихий шепіт приємно здивованого екіпажу і чужинців, що збились на головній палубі. Подібні дії говорили про романтичну вдачу цієї людини.

Лінгард вітав своїх гостей далеко за північ. Людям із прау видано було вівцю з корабельних запасів. А в каюті Гассім і його два товариші сиділи вряд на канапі, виблискуючи коштовними оздобами. Лінгард вів розмову, як щирий друг, а малайці говорили з вихованою, стриманою чемністю, властивою вищим класам цього народу. Вони торкнулися багатьох тем і наприкінці спинились на політиці.

– Ти, мабуть, могутній володар у своїй країні? – спитав Гассім, оглядаючи каюту.

– Моя країна в далекому морі, де найменші вітри такі дужі, як тут у дощовиту погоду, – сказав Лінгард, а гості тихо зашептались, висловлюючи здивування. – Я лишив її ще замолоду, туане Гассім, і не знаю, чи могутній я там, де сильних людей більше, ніж бідних на всіх ваших островах. А тут, – мовив він далі, – тут теж моя країна. Ось це англійське судно варте Англії, і я досить могутній тут. Я тут раджа, бо ця частина моєї країни – моя власна.

Гості були вражені й, многозначно ззирнувшись, хитнули головами.

– Так, так, – усміхаючись, сказав Гассім. – Ти возиш морями свою країну і свою могутність. Раджа на морі. Це добре!

Лінгард голосно засміявся, а гості стиха.

– Ми знаємо, що твоя країна дуже могутня, – почав знову Гассім, – та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?

– Чи дужча? – гукнув Лінгард і широко розправив плечі. – Чи дужча? Ми могли б узяти їх у кулак, отак, – і переможно стиснув пальці.

– І вони платять вам податки за свою землю? – зацікавлено розпитував Гассім.

– Ні, – стримано відповів Лінгард. – Бачиш, туане Гассім, немає такого звичаю між білими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.

– Нема? – перепитав Гассім, скептично посміхаючись. – Вони вимагають од нас податків, бо дужчі, ніж ми. Часом вони здирають їх навіть із Ваджо, де кожен чоловік вільний і носить крис[34].

Запала тиша. Лінгард сидів замислившись, малайці спустили очі.

– Але ми палимо наш порох між собою, – продовжував Гассім, – і тупимо нашу зброю один на одному.

Він зітхнув, помовчав, а потім почав переконувати Лінгарда відвідати Ваджо, «поторгувати й побачить друзів», казав він, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.

– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лінгард, засміявшись, – і провів рукою. – Ось це судно, як дім, де багато всякої всячини. Воно так само дороге, як жінка й діти.

Гості встали й почали прощатися.

– Ти дав за мене три постріли, друже Гассім, – серйозно сказав Лінгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен постріл. Але ми ще не поквитались!

Очі малайця заблищали з радості.

– Це справді дружній подарунок. Приїзди побачитися зі мною в моїй країні!

– Обіцяю тобі, – сказав Лінгард.

Тиха поверхня бухти відбивала чудове нічне небо, і бриг з прау за кормою, здавалось, повис між зірок у неземному спокої. Востаннє попрощались вони на палубі, і малайці спустились на своє судно. Ранком, коли після сходу сонця знявся вітер, бриг і прау разом покинули бухту. Коли вони відійшли від землі, Лінгард розпустив усі вітрила і, відхилившись від курсу, підійшов до прау, щоб сказати останнє прощай перед розлукою з друзями. Гассім стояв на високій кормі.

– Щасливо! – гукнув Лінгард.

– Не забувай обіцянки! – крикнув ватажок. – Приїзди швидше! – гукав він дедалі дужче. – Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано…

Бриг швидко рушив.

– Що? – не розуміючи, гукнув Лінгард. – Що написано?

Він прислухався. До нього долинули тихі слова:

– Ніхто не знає!

– Слово честі! Мені сподобався цей хлопець, – гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей бріксгемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачі – моряки, купці, мандрівники, як і він сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.

– Присягаюсь небом! Я поїду у Ваджо! – мовив він, а присутні поважно хитнули головами. Тільки один, трохи іронічний голос закинув:

– Ви зробите діло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджі.

– Їдьте та стережіться, – гукнув другий, засміявшись. Ця професійна заздрість була неминуча, бо Ваджо через хронічні заколоти було закрите для купців. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лінгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормі. Навколо нього блимали вогні кораблів, миготіли берегові ліхтарі, мерехтіли зорі в темному небі. І вся ця безліч яскравих цяток цілком губилася в неосяжній темряві. Раз Лінгард почув тихий брязкіт ланцюга якогось судна, що ставав на якір десь далеко за офіціальними межами гавані. «Чужинець, певно, бо стає ліворуч, – подумав він, – наші стали б праворуч. А може, це з батьківщини». І він відчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений від мандрівок, що не наважувався наблизитись до місця відпочинку. На сході сонця, коли великий західний пароплав із ржавими й сірими від морської солі боками помалу підходив до берега, Лінгард рушив із рейду на схід.

Після довгого плавання крізь бурі та шторми надвечір одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своєї мандрівки, Лінгард наблизився, нарешті, до берегів Ваджо. З властивою йому сміливістю пішов він уздовж чужого берега, незважаючи на ніч, що злякала б когось іншого. З кожним мигтінням блискавки Гассімова батьківщина немовби плигала на бриг і враз зникала, щоб причаїтись і знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лінгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якір (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намітив капітан, – недалеко від білої коси, біля річного гирла.

Лінгард побачив на березі групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а біля самої води – щось схоже на палісадник із гострих кілків. Долину цю, мов сторожі, оточували високі лісисті горби, величні й похмурі. Та за мить все зникло з очей, ніби знищене, і раніш, ніж він обернувся, з’явилось знову з несподіваним гуркотом. Нерухома й спокійна земля нагадувала йому легендарну країну безсмертних, що змагалися з гнівом небес.

Не знаючи дна й побоюючись, що несамовитий вітер може знести бриг з якоря, Лінгард зостався на палубі. Лот застеріг його, що бриг волочить якір; тому він став біля поруччя і мимохіть замилувався краєвидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками і збуджували надії на успіх.

Між шквалами наставали моменти тиші, і тоді навіть грім стихав, щоб звести дух. В один із таких інтервалів, стомлений і сонний, Лінгард, стоячи, задрімав, коли це чує, що десь унизу море заговорило людським голосом. «Хвала Богові», сказало воно, і голос продзвенів тихо й довірливо, як голос дитини в соборі. Лінгард здригнувся й подумав: «Це мені наснилось». Але море біля нього знову сказало: «Дайте мотуз».

Грім люто гримів. Лінгард, гукнувши матросам, вдивлявся у воду, доки не побачив біля брига плавця, що пильно глянув на нього і швидко заплющив очі у світлі блискавки. Всі матроси забігали по палубі, й багато мотузів спустилося за борт. Бурхання вітру немовби кинуло через бильця чоловіка. Він упав просто в натовп матросів. Не встигли його підвести, як він скочив на ноги так раптово, що люди швидко відступили назад. У лютому сліпучо-синьому світлі блискавки появились розгублені обличчя й скам’янілі постаті, приголомшені гуркотом грому. Все немов поринуло в безодню вічного мовчання, і от почувся кволий голос:

– Я шукаю білого чоловіка.

– Тут! – гукнув Лінгард, підвівши незнайомого до лампи в кабіні. – Та я тебе не знаю.

– Мене зовуть Джаффіром. Я від Пата Гассіма, мого володаря, а твого друга. Пізнаєш це? – І він показав товстий перстень із великим смарагдом.

– Я бачив його раніш на пальці у раджі, – сказав Лінгард серйозно.

– Він стверджує, що я кажу правду. Доручення від Гассіма: від’їзди і забудь!

– Я не забуваю! – промовив Лінгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурниці?

Ні до чого докладно переказувати всю довгу історію, що її оповідав Джаффір. Коротко було так. Повернувшись після зустрічі з Лінгардом, Гассім застав свого родича при смерті. За цей час утворилася дужа партія, що не визнавала Гассіма законним спадкоємцем. Старий раджа помер вночі, і, як оповідав Джаффір, раніше ніж зійшло сонце, люди вже билися у дворі далама[35]. Це були перші чвари громадянської війни, заохочуваної чужоземними інтригами, – війни в джунглях і на річках, у палісадниках і в лісних засідках. У цій боротьбі обидві партії виявили багато відваги, а одна з них – непохитну відданість майже загубленій справі. Ще не минув місяць, а Гассім, хоч і лишався ще ватажком озброєної юрби, та вже був вигнанцем. Проте він і досі змагався, неясно сподіваючись, що приїзд Лінгарда поверне йому владу.

– Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши, – промовляв Джаффір, який і справді був голодний.

Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім зі жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.

– Але щоночі хтось зникав, – признався Джаффір, – вони були стомлені та голодні й перебігали до своїх ворогів. Нас зосталося десятеро – десять чоловіків та одна жінка із серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені перстень і послав до тебе. Я, Джаффір найкращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі – від’їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!

Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й тільки тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.

– Овва! Оце так сила! – прошепотів він сам собі. – Тільки прийшла вона занадто пізно.

– А може й ні, – скрикнув Лінгард.

– Занадто пізно, – мовив Джаффір, – нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо. – Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.

– Що ти робитимеш? – спитав Лінгард.