Визволення. Роман мілин

– Попливу назад, – відповів Джаффір. – Я виконав доручення.

– Ти можеш лишитися зі мною, – сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.

– Гассім жде, – коротко відповів той.

– Він наказав тобі повернутись? – спитав Лінгард.

– Ні, – відповів здивовано Джаффір.

Лінгард зворушено схопив його за руку.

– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув він.

– Нас десять, а їх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффір.

Лінгард відчинив двері.

– Може, тобі чого треба? – спитав він.

Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра й виснаженість цього чоловіка.

– Скажи, – мовив Лінгард, усміхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?

– Дай мені води й жменьку рижу, щоб зміг добутися до берега, – сказав Джаффір. – Там, – хитнув він головою, – ще сьогодні нічого не їли.

– Ти матимеш усе. Я дам тобі своїми власними руками, – промовив Лінгард.

Він сам дав Джаффірові, що той просив, і тим самим трохи принизив себе в очах тубільця. Доки посланець їв, Лінгард обміркував план своїх дій. Він не знав справжнього становища в країні й через те вважав найкращим врятувати Гассіма від небезпеки. Це все, що міг він спробувати. Лінгард мав намір спустити баркас і послати його до берега, щоб забрати Гассіма та його людей. Він добре знав малайців і був переконаний, що в таку ніч переможці, певні свого успіху, не дуже чатуватимуть на морі, перед палісадником. Уже той факт, що Джаффірові пощастило відплисти, стверджував у його думку. Баркас із брига міг би (як тільки згаснуть блискавки) непомітно наблизитись до берега, і обложені, поодинці чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.

Лінгард з’ясував свій план Джаффірові, що слухав без найменшої ознаки інтересу, бо був дуже зайнятий їжею. Коли ж він з’їв останнє зерно рижу, підвівся, напився з пляшки води й сказав:

– Добре. Я скажу Гассімові.

Обв’язавши тугіше клапоть дрантя навколо крижів, він налагодився йти.

– Почекай, доки я допливу до берега, – мовив він, – а коли відпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоїм судном. Ми побачимо й зрозуміємо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю й кинули гребти тільки тоді, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж ніхто з нас не прийде до світанку, нехай повертаються. Мій володар може віддати перевагу смерті, а не життю… Ти зрозумів, о, дужий?

– Розумний хлопець, – пробурмотів Лінгард, а коли вони стояли поруч на палубі, сказав: – Джаффіре, на березі можуть бути вороги, які так само гукнуть, щоб обдурити моїх людей. Тому ваш вигук хай буде «лайтнінг»[36]. Запам’ятаєш?

Спершу Джаффір неначе удавився.

– Літ-інг! О, дужий, чи так я вимовив?

– Так, добре. Рушай, – сказав Лінгард, і Джаффір стрибнув униз. Почулося хлюпання, а потім тихий голос ледве чутно промовив: «Ляйт-інг!»

Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блискавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс у далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.

Відвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру та їхню матір, що, вмираючи, передала їм тайну магії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю – хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. «Я бився в цій війні, – скаже оповідач. – Ми відсунули їх до моря». А далі він з острахом розповість, як одної ночі, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно білих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він ішов під вітрилами, що надувалися проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його такі високі, як верхів’я гір, щогли; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру й дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні було з сотню полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки Бог знає правду…»

Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була тільки в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвивав вітер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись із хвилі на хвилю.

Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього очікувало від нього море, земля, люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові й Іммадини очі; ніч, буря, берег у вогні, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбільше вражало його довір’я цих людей. Вони втекли до нього від смерті й залишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов’язку.

Він уперто доводив собі, що якби ці переможені люди не вірили в нього, то не були б такими байдужими, їх німий спокій зворушував його більше, ніж найщиріше прохання. Ні слова, ні шепоту, ні допитливого погляду! Вони нічого не питали, і це подобалося йому. Він навіть радів із цього, хоч зовсім не знав, що робити із цими понівеченими, побитими істотами, яких химерна доля віддала йому до рук.

Лінгард особисто зустрів утікачів, допомагаючи їм перелізти через бильця; в темряві, прорізуваній блискавкою, він пересвідчився, що всі вони поранені, і дивувався, як змогли ці нещасні люди добутись до баркаса, що вивіз їх. Він схопив на руки найменшу з постатей і поніс у каюту. Потім, не оглядаючись навіть на свою легку ношу, знову побіг на палубу, щоб зняти бриг із якоря. Коли давав наказ команді, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись підійшов до нього. То був Гассім.

– Я не готовий до війни, – квапливо пояснив Лінгард, – а завтра може й не бути вітру.

Потім, виводячи бриг із небезпечного місця, він зовсім забув про них. Та коли вітер відніс бриг далеко від берега, Лінгард із полегшенням зітхнув і підійшов до двох людей, що стояли на кормі, де він мав звичку в тяжкі хвилини розмовляти на самоті зі своїм судном. Гассім покликав сестру з каюти.

Найперша думка Лінгарда була: «Куди я подамся з ними?» Та, здавалося, ніхто не піклувався тим, що він робитиме. Джаффір і ще вісім малайців розташувалися на грот-люці[37], оглядаючи рани один одному і розмовляючи спокійно й весело, як виховані діти. Кожен зберіг свій крис, а Лінгард роздав їм трохи перкалю зі свого краму. Коли ж він проходив повз них, усі серйозно дивилися йому вслід. Гассім та Іммада жили в камбузі[38]. Дівчина виходила на свіже повітря тільки ввечері, й щоночі чути було їхній шепіт у затишку на шканцях. Кожен малаєць на борту тримався від них осторонь і ставився з шанобою.

Лінгард наслухав на кормі їхніх тихих голосів. Вони здіймалися й спадали в меланхолійному ритмі; іноді дівчина скрикувала чи то з болю, чи то з гніву. Тоді Лінгард спинявся. Тяжке зітхання линуло до нього з безмежної ночі. Уважні зорі оточували самотній бриг, кидаючи своє сяйво крізь цілковите безгоміння на мовчазне море. Лінгард знову починав ходити по палубі, бурмочучи до себе.

– Белараб – найбільше для цього підходить. Тільки там, де він живе, можна шукати допомоги. Ех, якби мені побачити старого Йоргенсона.

Цей Йоргенсон знав те, що було колись, і жив серед людей, які думали тільки про сьогодення, не піклуючись про завтра і забуваючи про вчора. Власне кажучи, він ніколи не жив серед них; тільки часом показувався біля них. Жив він десь у тубільному кварталі, з тубільною жінкою, в тубільній халупі, що стояла посеред загородженого клаптя землі, де росли дерева індійської смоківниці. В домі були тільки горщики, циновки, оригінальна рибальська сіть на двох підтичах[39] й маленька скринька червоного дерева з замком і срібною пластинкою зі словами: «Капітан Г. К. Йоргенсон. Барка «Дика Троянда».

Це нагадувало напис на надгробку. «Дика Троянда» вмерла, а з нею вмер і капітан Г. К. Йоргенсон. Суворий, мовчазний, підіймався він під час обіду на борт якогось торговельного судна, що завертало по дорозі. Прислужник, китаєць або мулат, не чекаючи на наказ, похмуро ставив йому тарілку. І коли морські купці, галасуючи, збиралися на відкритій веранді, навколо лискучої батареї з пляшок і склянок старий Йоргенсон з’являвся немов із дна моря, підходив, трохи хитаючись, і пив із першої-ліпшої склянки.

– П’ю за всіх… Не треба стільця, – кидав він і ставав позаду товариства, безмовний і сумний, немов той раб, що обслуговує бенкет. Тіло мав худе, як і в більшості старих людей, а дух його заглибився у спогади далекого минулого; тільки довжелезний кістяк його жив далі, немовби зроблений із заліза. Руки в нього тремтіли, та очі були ще гострі. Всі думали, що він докладно знає, як гинули колись якісь великі люди і таємничі експедиції. Та був він, очевидячки, невдаха, хоч і гадали, що знав дивні тайни.

Цей могутній кістяк, одягнений у злинялу пару синього шевйоту, без будь-якої білизни на тілі, якимось чудом животів. Часом, коли йому пропонували роботу, він проводив англійський корабель протоками Ріо. І щоб забезпечити себе, казав капітанові:

– Вам не треба лоцмана: тут можна пройти, заплющивши очі. Якщо я вам потрібен, то прийду. Десять доларів.

Виконавши доручення й одержавши платню, він повертався тридцять миль човном із двома старими малайцями, які, здавалося, були його почтом. Мандрувати тридцять миль морем під екваторіальним сонцем у невеличкому човні, де ніде й поворухнутись, – це подвиг, що потребує витривалості факіра й властивостей саламандри. Десять доларів була дешева платня, і його частіше брали. А коли йому було сутужно, він позичав у перехожого п’ять доларів і додавав:

– Я не в силі швидко повернути їх вам, але коли вам треба буде про щось довідатися, то я до ваших послуг.

Дивно, що ніхто навіть не всміхався на це «щось». Здебільшого йому відповідали:

– Дякую вам, старий приятелю, коли мені треба буде інформацій, я прийду до вас.

Йоргенсон кивав головою і казав:

– Пам’ятайте, якщо ви, молоді хлопці, не будете такими, якими були ми, коли ходили тут багато років тому, то інформації мої можуть лише зашкодити вам.

Він мав своїх улюбленців, з якими був більш відвертим. Від нього Лінгард і почув про Дарат-ес-Салам, або «Берег Притулку». Йоргенсон, як він сам висловлювався, – знав усі таємниці цієї країни ще з тих славетних часів, коли зодягнені в білу одежу падриси[40] почали проповідувати й воювати по всій Суматрі, доки голландці не накивали п’ятами.

От тепер Лінгард і спробував згадати й зібрати докупи уривки й клапті фактів із дивовижних оповідань старого Йоргенсона. Та він не знав нічого, крім загальної уяви про цю місцевість і невиразної думки про небезпечні підступи до неї. Тому він вагався, а бриг, немов відповідаючи його сумнівам, теж хитався туди-сюди.

Ця нерішучість і призвела до того, що одного ранку великий нью-йоркський корабель, вантажений барилами з олією для Японії, проходячи Біллітонською протокою, побачив гарний бриг, що дрейфував у фарватері[41] трохи на схід від Карімати. Худорлявий шкіпер у сурдуті та його гладкий помічник із густими вусами вважали, що він занадто гарний для британського корабля, і дивувались, навіщо капітан його збив марсель, – як це вони бачили, без всякої потреби. Пливучи далі, вони помітили, що грот-рея лишалась у тому самому вигляді, немов ждучи когось. Та другого дня кліпер[42], вантажений чаєм, що плив із Лондона за тим самим курсом, уже не побачив брига, білого й нерухомого, який лежав перед тим у дрейфі.

Всю ніч Лінгард розмовляв із Гассімом. Зорі над їхніми головами сунули зі сходу на захід, немовби величезна річка діамантів. Іммада слухала, часом стиха вигукуючи, а часом притаївши дух. Один раз вона навіть заплескала в долоні: вже розвиднялося.

– Тебе зустрінуть наче батька в цій країні, – сказав Гассім.

Важка роса вкрила приладдя, й мокрі вітрила чорніли на блакиті неба.

– Ти будеш батьком, що дає нам добру раду…

– Я буду вірним другом і хочу, щоб ти поводився зі мною так само – і не більше, – сказав Лінгард. – Візьми свій перстень.

– Чого ти зневажаєш мій дарунок? – спитав Гассім, сумно всміхаючись.

– Візьми його, – сказав Лінгард. – Він і так завжди буде мій. Хіба я зможу забути, що ти перед смертю думав про мою безпеку? Перед нами ще багато небезпек. Ми часто будемо розлучатися, щоб краще простувати до спільної мети. Коли ж ти й Іммада потребуватимете допомоги, засилай до мене посланця з оцим перстнем і, якщо я буду живий, то все для вас зроблю. – Він глянув на блідий світанок. – Я поговорю з Беларабом по щирості, як це робимо ми, білі. Хоч я ніколи й не бачив його, але я дужий. Белараб повинен допомогти нам звільнити твою країну, а коли ми одвоюємо її, я подбаю, щоб він не обманув тебе за це.

Гассім узяв перстень і схилив голову.

– Нам час рушати, – мовив Лінгард.

Та він почув, як хтось помалу тягне його за рукав. Озирнувшись, побачив Іммаду, що тулилася лобом до його сірої сорочки.

– Не треба, дитино моя! – мовив він тихо.

Сонце поволі зійшло над «Берегом Притулку».

Вагання згинули. Людина й корабель, працюючи в злагоді, відразу знайшли свою дорогу до синього берега. Сонце було ще на півдорозі до свого відпочинку, коли бриг заякорився на віддаленні гарматного пострілу від затишного гаю, на тому місці, де за останні сто років, а може й більше, жодне судно білої людини не наважувалося пристати. Лицарі щастя, років із двісті тому, безперечно знали про цю стоянку, бо були нетямущі й над міру відважні. Коли ж правда, що духи померлих прилітають на ті місця, де живучи грішили й діяли, вони побачили б, як білого баркаса на вісім весел спрямовував засмаглий, бородатий чоловік, із капустяним листом на голові й пістолем за поясом, як він обминав чорний мул, продираючись крізь силу скрученого коріння й шукаючи проходу.

Минали бухту за бухтою, а човен помалу сунувся, немовби дивовижний водяний павук, що мав довгасте тіло й вісім тонких ніг. Чи стежили ви, привиддя, своїми мертвими очима за шуканнями цього невідомого мандрівника? Ви, тіні забутих авантюристів, що в шкіряних куртках і залізних шишаках штурмували довгими рапірами огорожі тубільців або з мушкетом на плечі охороняли дерев’яні блокгаузи на берегах річок! Ви, що, стомившись од боїв, спали, загорнуті у фризові кереї біля цих самих берегів, марячи про легендарні діаманти та про далеку батьківщину!

– Ось і прохід, – сказав Лінгард Гассіму, що стояв поруч нього, коли сідало сонце. – Він такий великий, що й корабель пройде. Це, певно, і є той шлях, що ми шукаємо. Як треба буде, то пропливемо всю ніч цією протокою, доки, чорт забирай, не доберемося до Беларабового лігва.

Він наліг дужче на стерно, і човен, нахилившись, крутнувся й зник од берега.

Привиддя старих мандрівників, певно, мудро захитали своїми фантастичними головами й обмінялися замисленими усмішками.

Коли всі карти на столі поскидали докупи, і купці, поспиравшись на спинки стільців, відпочивали після скаженої гри, хтось спитав:

– Що трапилось останнім часом із нашим королем Томом?

– Том навчився тримати язик за зубами або замислює щось дуже хитре, – одмовив другий.

Тут у розмову встряв сердитий на вид чоловік, німець за походженням, що був агентом голландської посудної фірми «Сфінкс».

– Не фарто сгадувайтса нього, шентльмени, він бошевільний, як заєць напрофесні. Дри місяць тому я йшов на борт його зудно погофорит за спраф. А він: «Гет свідси». «Чом гет?» питаю. «Гет, поки не кинуф вас са порт». «Хіба ж гофорять так за спраф? А я хотів продайг йому найкращі посуд…»

– Ха, ха! Я не виную Тома, – перебив німця перекупник перлів, що приїхав у протоку за припасами. – Адже по всій Новій Гвінеї не зосталося жодного канібала, що не мав би чашки або блюдця вашого виробництва. Ви напоїли ними вже весь ринок.

Кістяк Йоргенсона теж стовбичив біля столу.

– Бо ви голландський шпигун, – сказав він раптом суворим тоном.

Агент фірми «Сфінкс» люто зірвався з місця.

– Що? Що? Шентльмен, усі ви снаєте мене! – Жоден мускул не ворухнувся на обличчях присутніх. – Снаєте мене, – запинаючись, лопотів він вогкими губами. – П’ять років… добре снають… паразит! Ач! Шпигун! Що за шпигун? Кляті англійські бродяги!

Двері грюкнули.

– Он як? – спитав хтось з американським акцентом. – Чом же ви не навішаєте йому риби?[43]

– О, ми не можемо робити цього тут, – промимрив один із картярів. – Вам здавати, Тренч.

– Не можете? – простяг той самий голос. – Ви, прихильники закону, здаєтесь? Нещасні сини Беліала, не можете? Дивіться-но сюди, ці пістолети Кольта я продаю… – Він одвів убік щойно прибулого власника шхуни й настирливо навчав його: – Ось, дивіться… ви набиваєте і – бачите? – Щось клацнуло. – Просто, чи ні? Може, заколот якийсь серед команди – клац, клац, – наскрізь, як решето… Найкраща гарантія спинити найгірші негритянські вибрики. Так, сер! Ящиками, по двадцять чотири, або й по одному, на пробу, – як хочете. Ні? Не хочете? А гвинтівки, карабіни? Ні? Я бачу, ви мені ні до чого. Я міг би продати їх цьому Томові… як ви там його звете? Де б мені його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Однак я його, сер, колись таки знайду.

Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти. – «Шпигун – кажу я вам, – бурмотів він сам до себе. – Як вам треба про що довідатись, – спитайте мене».

Коли Лінгард повернувся з Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найнеможливіші проєкти з пів десятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть із найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.

Два роки бриг був у мандрах. Йому, як і Лінгардові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку – самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як ішов він то на захід, то на схід, як мчав із нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з’являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, у місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.

– Ось він. Прибув цієї ночі, – шепотіли навкруги.

Лінгард не бачив, як шанобливо-іронічно дивилися на нього; він кивав головою і дибав далі.

– Гей, Томе! Вам що, немає часу навіть випити? – гукав хтось.

Лінгард хитав головою і зникав.

Днів зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив він із курних завулків, прямував, освітлений сонцем, од Західного банку до портової контори, переходив майдан, часто з’являючись біля китайських крамниць. Попліч його ступав високий, як і він, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий і зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.

Лінгард ігнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тінь, а старий і не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його біля контор, зникав перед чаєм, неодмінно повертаючись увечері, і вже тримався біля Лінгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига. Поліцейські на посту зневажливо поглядали на примару капітана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цілими годинами мовчки стояв біля темного рейду, вимереженого світлом кораблів, – цього відважного духа, який шалено бажав знову переплисти річку забуття.

Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:

– Так, сер! Мексиканські воєнні гвинтівки… гарні, як нові… по шість у ящику… Мої люди в Балтиморі… Сто двадцять патронів на кожну… бачте, саме відповідає вашим вимогам. Працюють, як музичні інструменти… Ні, ні! Тільки за готівку, бо мої люди в Балт… Стріляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять відсотків… І то з моєї власної кишені…

Так ішов час, і нічого не траплялося, принаймні, ніхто нічого не чув. До Лінгардового поводження призвичаїлися, мовляв, то «його справи». Хтось підтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неясні чутки про якусь подію, що має відбутися; легенди пливли слідом за ним від Рангуна до Гонконга.

Лінгард ніде не почувався так добре, як на стоянці серед мілин. Центр його життя пересувався на чотириста миль від Малаккської протоки до «Берега Притулку». Там він почувався зовсім інакше, бо керувався тільки своїми імпульсами й бажаннями. Гассім та Іммада спускались до берега й виглядали його. Він завжди з сумом їхав від них.

Перед кожним приїздом Лінгарда Йоргенсон чекав його на сходах, біля човнів, мовчки підходив і йшов поруч. За цілий день вони дуже зрідка звертались один до одного. Якогось вечора, за шість місяців перед останньою подорожжю Лінгарда, обидва вони переходили через міст каналу, де стояли на приколі грона тубільних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пішов уперед. Була місячна ніч, і на землі ніщо не ворушилося, хіба що тіні хмар у височині. Лінгард скинув бриль і вдихнув тепле повітря.

Раптом Йоргенсон обережно промовив:

– Новий раджа Тулла курить опіум і часом із ним небезпечно й говорити. Дехто зі значних людей у Ваджо незадоволені.

– Чудово! Добре! – захоплено прошепотів Лінгард. – Як же ви довідались про це? – поцікавився він.

Йоргенсон показав на безліч прау і сампанів[44], що збились докупи у каналі, вкриті циновками й залиті місячним сяйвом. Де-не-де світив тьмяний ліхтар.

– Там! – сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, у яких доля носить мілкими морями темношкірих людей. – Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли захочу. Вони знають мене давно – вже тридцять п’ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п’ять років я одержую від них.

Він трохи помовчав.

– Я був такий самий, як ви, – додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів: – Чи вас дуже забрала ця справа?

– До останнього цента, – спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.

Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.

– Киньте це! – прошепотів Йоргенсон.

– Я мушу, – мовив Лінгард і тихо спинився.

– Киньте!

– Ніколи нічого не кидав за все своє життя.

– Киньте!

– Присягаюся Богом, не кину! – крикнув Лінгард, тупнувши ногою.

Помовчали.

– Я був такий самий, як ви, – промовив Йоргенсон. – Тридцять п’ять років… Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з «Блискавки»… Якби ви бачили «Дику Троянду»… – додав він раптом тремтливим голосом.

Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.

– Я підпалив її своїми власними руками! – сказав старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.

– Бідолашний, – прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку, – мабуть, далі нікуди було йти?

– Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту, – похмуро мовив Йоргенсон. – Чи ви чули коли про Доусона?

– Щось таке чув… але забув… – пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити у якомусь голландському порту. – Умер він, чи що? – спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.