Остап Вишня. Невеселе життя
Сергiй Анастасiйович Гальченко
Великий науковий проект
Ця книга – справжнiй лiтопис невеселого життя найпопулярнiшого й донинi в Украiнi гумориста Остапа Вишнi (1889–1956), який вiдбував сталiнську «десятирiчку» в концтаборах. Їi упорядник, автор вступноi статтi й примiток, вiдомий лiтературознавець i архiвiст Сергiй Гальченко ще в 1989 роцi обстежив архiви Ухтпечлагу тодiшньоi Комi АРСР i зiбрав матерiали, якi вперше друкуються в такому повному обсязi.
Основою працi стали документи слiдчоi справи за 1933–1934 роки та комплекс архiвних матерiалiв iз двотомноi справи-формуляра на Остапа Вишню, в якiй зiбранi донесення понад пiвсотнi секретних агентiв спецорганiв за 1922–1955 роки. В процесi слiдства, яке велося методами фiзичного i психологiчного натиску, Остап Вишня визнав «провину»: нiбито вiн мав особисто вбити партiйного лiдера республiки П. П. Постишева, за що був покараний десятирiчним ув’язненням у таборах особливого режиму.
У книзi в хронологiчнiй послiдовностi подаються записи iз унiкального документа тiеi епохи – табiрного щоденника Остапа Вишнi – та його листи iз концтаборiв, де довелося перебувати письменнику. Це своерiднi шедеври лiтературноi творчостi, часто наповненi не традицiйним украiнським, а чорним гумором страждальця-гумориста.
Публiкуються i деякi лiтературнi твори Остапа Вишнi, якi викликали шквал вульгарно-соцiологiчноi критики iз звинуваченнями письменника у буржуазному нацiоналiзмi й навiть у фашизмi, а також листи та спогади його рiдних i тих людей, з якими гуморист сидiв в однiй камерi чи перебував в одному концтаборi.
Ця книга, що творилася упродовж тридцяти рокiв, е свiдченням боротьби системи iз митцями, найталановитiшi з яких зазнавали репресiй i знищення.
Остап Вишня. Невеселе життя
© С. А. Гальченко, упорядкування, вступна стаття, примiтки, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
* * *
Присвячуеться
свiтлiй пам’ятi дружини Остапа Вишнi —
артистки Варвари Олексiiвни Губенко-Маслюченко
i ii доньки Марii Михайлiвни Євтушенко
Сергiй Гальченко
С. Гальченко. Сумний лiтопис життя великого смiхотворця
Видатний украiнський гуморист ХХ столiття Остап Вишня належить до тих письменникiв, про яких не скажеш, що iхне життя вiдображене (хоча б частково) у iхнiх творах, тому бiографам доводиться вишукувати факти для життепису серед iнших джерел, насамперед, iз архiвних фондiв, якi ще донедавна були закритими. Весь довоенний архiв письменника загинув повнiстю, адже пiсля арешту чоловiка Варвару Олексiiвну Губенко-Маслюченко iз ii десятирiчною донечкою Машею каральнi органи викинули iз власноi кооперативноi квартири в харкiвському будинку «Слово». У тих екстремальних умовах жiнка подбала про збереження архiву i перевезла його до тiтки Юлii Йосипiвни Новиковоi на вул. Пермську, 13.
На жаль, переляканi родичi, очевидно, знищили цей архiв одразу ж пiсля виiзду Варвари Олексiiвни з Харкова у 1935 р. У 1985-му я як працiвник вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iм. Т. Шевченка Академii наук УРСР, одержавши вiд доньки Остапа Вишнi Марii Михайлiвни Євтушенко повноваження на пошуки архiву, поiхав до Харкова, але вже нiчого не знайшов у тому приватному будинку. Спадкоемцi Ю. Й. Новиковоi стверджували, що архiв знищено в роки нiмецькоi окупацii в 1941–1943 рр., у що повiрити було важко: невже для окупантiв могло бути таким страшним i ненависним iм’я репресованого радянською владою Остапа Вишнi?
Власники будинку проговорилися, що в них був навiть бюст письменника Остапа Вишнi, але його розбили тодi ж у днi вiйни i закопали десь у сараi. Я готовий був провести археологiчнi розкопки, але лiтнiй хворий чоловiк Микола Новиков згодився вiддати менi двi меморiальнi речi – рiзьблену дерев’яну книжкову поличку i настiльну лампу, якi колись належали Остапу Вишнi. Я привiз iх до Киева, де вони тепер експонуються в Нацiональному музеi лiтератури Украiни. Я фiзично не змiг прихопити з собою ще одну поличку i просив забрати ii тодiшнього керiвника Харкiвського лiтературного музею Анатолiя Перерву.
* * *
Лiтературна й життева долi Остапа Вишнi тiсно взаемозв’язанi. Його фейлетони, надрукованi 1919–1920 рр. в газетах «Трудова громада» i «Народна воля» пiд псевдонiмом Павла Грунського в Кам’янцi-Подiльському – тодiшнiй столицi Украiнськоi Народноi Республiки, стали вже в 1920 р. причиною його першого арешту. Але завдяки В. Еллану (Блакитному), який довiв деяким членам тодiшнього уряду, що цi твори не ворожi до радянськоi влади, П. М. Губенко стае спочатку перекладачем у газетi «Вiстi» й вiдповiдальним секретарем «Селянськоi правди», а потiм i письменником-фейлетонiстом Остапом Вишнею.
Для лiквiдацii неписьменностi села «усмiшки» Остапа Вишнi зробили не менше, нiж лiкнепи, а мiський житель почав говорити мовою Шевченка, що теж мало неабияке значення для здiйснення процесу украiнiзацii, яка проводилася у двадцятих роках.
Про величезну популярнiсть творiв Остапа Вишнi у двадцятi роки написано дуже багато, адже його читали й видавали в республiцi найбiльшими пiсля Тараса Шевченка тиражами. У 1928 р., наприклад, вийшло близько тридцяти збiрникiв i збiрничкiв його творiв переважно в серii дешевоi бiблiотеки, розрахованоi на сiльського читача.
Цiлком негативно оцiнювали творчiсть Остапа Вишнi лише вульгарнi тлумачi лiтератури й донощики, чiпляючи письменниковi один за одним ярлики, борючись так за «iдейнiсть» (псевдоiдейнiсть!) лiтератури.
Арешту Остапа Вишнi передували публiкацii, якi важко назвати статтями. Це були, по сутi, полiтичнi ордери на арешт письменника. Поява подiбних статей, спрямованих проти того чи того митця, означала, що над ним уже навис дамоклiв меч репресiй i кожноi митi митець може бути заарештований.
Лiтературний побратим Остапа Вишнi Б. Вiрний (Антоненко-Давидович), констатуючи факт величезноi популярностi й успiху серед читачiв «Вишневих усмiшок», водночас пророкував, що «недалеке майбутне несе забуття» iх авторовi. О. Полторацький, названий у лiтературних колах Полторадурацьким, у своiй ганебнiй геростратiвськiй статтi «Що таке Остап Вишня» писав: «Контрреволюцiонер, нахабно халтурячи, насмiлився у зашифрованiй формi протаскувати в лiтературу куркульськi iдеi, колишнiй петлюрiвець, що змiнив вогнепальну зброю на перо “гумориста”». Але й цього було замало теоретиковi авангардизму, i вiн називае «короля украiнського гумору»… «фашистом i контрреволюцiонером» i закликае «трактори нашоi сучасностi» пройти по садках вишневих усмiшок. А пiсля арешту Остапа Вишнi цей самий лiтературнокритичний версифiкатор iз якоюсь патологiчною зловтiхою зiзнавався: «Тепер я щасливий вiдзначити, що подiбне уже сталося i що моя стаття стае епiтафiею на смiтниковi, де похована «творчiсть» Остапа Вишнi»[1 - Полторацький О. Що таке Остап Вишня // Радянська лiтература. —1934. —№ 4. – С. 179.].
Розвiнчували i цькували не одного Остапа Вишню, але найгострiшi та найотруйнiшi стрiли летiли у працiвникiв гумористичного цеху: смiятися в роки грандiозних успiхiв на колективiзованiй нивi чи в iндустрiалiзованiй промисловостi було не те що не модно, а й небезпечно. Усмiшку могли сприйняти як насмiшку. Але цех гумористiв не мiг зрадити своему основному покликанню – писати для людей i про людей веселi твори, а тому його повнiстю лiквiдували (репресували) «не iндустрiалiзованим»: одного за одним було не лише викинуто з лiтератури сатирикiв й «фейлетонiстiв-вишнiянцiв», а й знищено фiзично майже всiх украiнських письменникiв-гумористiв, зосiбна й рiдного брата Остапа Вишнi Василя Чечвянського.
Першим серед гумористiв постраждав Остап Вишня, однак упродовж кiлькох рокiв цькування вiн не втрачав оптимiзму i свого «вишневого» гумору, гiркi нотки якого звучали навiть у слiдчому iзоляторi по вулицi Чернишевськiй в Харковi.
Трагiчнiй «десятирiчцi» Остапа Вишнi передувала злива критичних «антивишнiвських» наскокiв, починаючи з 1927 р. У хорi критичного осуду найгучнiше лунали голоси Л. Гомона, М. Качанюка, Б. Вiрного (Антоненка-Давидовича), М. Агуфа, С. Щупака, Г. Проня (цей вимагав «показати всiм трудящим контрреволюцiйну суть i бездарнiсть фашистiв» – Ялового, Досвiтнього, Вишнi, Гжицького, Пилипенка, Ірчана, Загула, Козорiса, Бобинського…), І. Кулика. Навiть партiйнi лiдери республiки П. Постишев, С. Косiор i М. Попов викривали «нацiоналiстичних проводирiв» Остапа Вишню i М. Хвильового. І критикованi, а згодом i критикани ставали жертвами сталiнськоi репресивноi машини, яка перемолола поступово не менше трьох генерацiй у творчих, полiтичних (зокрема, в органах ДПУ – ОДПУ – НКВС – МДБ) та iнших суспiльних сферах. Атмосфера суцiльного психозу пошукiв «ворогiв народу» породжувала i iхнiх шукачiв, котрi через свое безталання й полiтичну слiпоту вiрили у псевдопатрiотичнi iдеологiчнi гасла й дуже легко могли розправитися або принаймнi зламати навiть генiя. Протистояти ордi нездар могла тiльки така мужня особистiсть, як Микола Хвильовий, який дав належну вiдповiдь О. Полторацькому у памфлетi «Остап Вишня в свiтлi “лiвоi” балабайки, або…» (Пролiтфронт. – 1930. – № 4). Письменник на повний голос заявив: «Усмiшки Остапа Вишнi я полюбив. Полюбив iх за те, що вони запашнi, за те, що вони нiжнi, за те, що вони жорстокi, за те, що вони смiшнi i водночас глибоко-трагiчнi…»
Що ж iнкримiнувалося Остаповi Вишнi i як було сфабриковано його справу?
Якщо антивишнiвськi статтi з брудними полiтичними ярликами друкувалися в перiодицi починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника було пiдписано 7 грудня 1933 р. Саме вiдтодi почався вiдлiк днiв печальноi «десятирiчки», про що свiдчить облiкова картка ув’язненого (зека) Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi), доступ для ознайомлення з якою був дуже складним (цей документ зберiгався в Ухтинському архiвi Мiнiстерства внутрiшнiх справ Комi АРСР, дозвiл на його копiювання було надано менi 1989 р.). 7 грудня заарештували В. Гжицького, а Остап Вишня ще «гуляв на волi», хоча на вулицi його супроводжували типи в чорних пальтах iз пiднятими хутряними комiрами. Одного дня вiн отримав телеграму вiд знайомого егеря iз запрошенням приiхати на полювання й зiбрався туди iз Григорiем Епiком, але, просидiвши пiвдоби на вокзалi, мусив повернутися додому: через велику хуртовину не ходили поiзди. Уже пiсля арешту з’ясувалося, що телеграма була «липовою»: егер, який запрошував на полювання, нi сном нi духом про таемничий виклик не знав.
25 грудня 1933 р. за особистим розпорядженням голови ДПУ УРСР Балицького було ухвалено постанову, в якiй стверджувалося, що «перебування письменника на волi – небезпечне» i що необхiдно вжити запобiжних заходiв – «тримання пiд вартою». У тiй самiй постановi, якою вiдкриваеться справа № 737, що зберiгалася в Комiтетi державноi безпеки Украiнськоi РСР (тепер у Центральному державному архiвi громадських органiзацiй Украiни), письменниковi iнкримiнуеться: «Остап Вишня звинувачуеться у злочинах по ст. 54–11 К[арного] к[одексу] УРСР, якi знайшли прояв у тому, що вiн належить до украiнськоi контрреволюцiйноi органiзацii, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом…»
26 грудня мiж сьомою й восьмою годинами вечора у квартирi Остапа Вишнi з’явився спiвробiтник ДПУ Шерстов з ордером. У присутностi двiрника Я. Питимка й Варвари Олексiiвни було проведено обшук. Письменника заарештували.
Уже на схилi лiт Варвара Олексiiвна описала у своему щоденнику той вечiр. І ми тепер маемо повну картину того, як вiдбувся арешт Остапа Вишнi.
«Вони прийшли рано – годинi о восьмiй. На дзвоник дверi вiдчинила Соня (домробiтниця – еврейка, як i завжди знедолена, що знайшла притулок в нашiй родинi). Павлуша кiнчав переклад п’еси Шкваркiна «Чужой ребенок» i цокав на машинцi у кiмнатi Мурочки (доньки Варвари Олексiiвни. – С. Г.).
Я читала, сидячи в iдальнi. Ще не встигла зреагувати на дзвоник, як через iдальню впевнено пройшли двое вдягнених чоловiкiв i зайшли до кiмнати дочки. Серце шалено закалаталось вiд передчуття. Я зайшла до кiмнати… Павлуша стояв мiж двох незнайомцiв, держав у руках папiрець, читаючи його. Подивився на мене й сказав:
– Ось прийшли товаришi по мене. Збирай мене, Варю.
Ми перейшли в кабiнет. Один з пришельцiв роздягнувся i сiв за письмовий стiл Павлушi. Це був вiйськовий – форма ГПУ на ньому. Павлуша стояв перед столом. Вiн був блiдий, але тримався спокiйно. Попросив мене:
– Дай менi свiжу нижню сорочку одягти.
Я принесла сорочку, i Павлуша перевдягнувся. Поки я ходила за сорочкою, вони про щось говорили «отвлеченное».
На моi запитання про те, що можна дати з собою Павлушi, вiдповiдав схвально.
Я нагрузила портплед: подушкою, якоюсь книжкою, бiлизною. Дома було лише 40 кар. грошей, якi я дала Павлушi. Це були останнi грошi. Мали одержати за переклад п’еси. Незакiнчений переклад останньоi дii «Чужоi дитини» дозволили взяти Павлушi з собою, аби мав його у них закiнчити, не пiдводити театр… Наiвнiсть!
Вiн був чемний, на всi запитання про дозвiл щось взяти з собою погоджувався.
Ми почали прощатися. Перед тим, як одягти пальто, Павлуша зайшов у туалет, причинивши за собою дверi. Один з трьох кинувся за ним i, рвонувши дверi, став за ним… Одяглись, портплед понiс один з конвоiрiв. Старший залишився сидiти за столом в кабiнетi.
Наша Соня, наiвна, трохи з придур’ю людина, почала кричати: «Куда вы забираете хозяина?» Павлуша ii втихомирював, попрощався з нею. За короткий час приiхали ще 6 чи 7 чоловiк i почався обшук».
Наступного дня слiдчий Бордон пiд розписку оголосив Остаповi Вишнi постанову й пояснив, що арешт не е непорозумiнням, у що наiвно вiрив письменник, i висунув звинувачення, що вiн буцiмто належить до терористичноi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) i нiбито мав особисто вчинити замах на секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева (В. Гжицький мав «убити» В. Я. Чубаря). Незважаючи на категоричний протест заарештованого проти таких безглуздих звинувачень, слiдчий уперто домагався свого, удаючись до фiзичних i психiчних тортур, мотивуючи тим, що це «необхiдно для народу i для бiльшовицькоi партii». Приголомшений Остап Вишня навiть запропонував свою версiю, мовляв, у 1928 р. вiн лiкував виразку шлунка в Нiмеччинi в санаторii бiля Берлiна, i його можна звинувачувати в тому, що вiн мiг стати зрадником батькiвщини чи агентом нiмецькоi контррозвiдки. Але Бордон домагався свого, бо сценарiй планованого нового полiтичного процесу було, очевидно, узгоджено з вищими владними iнстанцiями, а тому жодних вiдхилень не передбачалося.
У «Споминах» видатного украiнського актора-березiльця Йосипа Йосиповича Гiрняка (1895–1989), якому довелося разом iз Остапом Вишнею пити гiрку чашу i в Харкiвському «домзаку» в загальнiй камерi № 47, i у далекому Заполяр’i в мiстi Чиб’ю, наведено страшнi факти iсторii самого слiдства над письменником: «Кiлька днiв не могли ми наговоритись про тi цинiчнi прийоми слiдства, якими ГПУ добивалось признань вини вiд своеi жертви»[2 - Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: (уривки зiспогадiв) // Украiна. —1989. —№ 41 (жовт.). —С. 17.].
«Я розповiв Вишнi, як то слiдчий пiдсунув менi його заяву до Колегii ГПУ, в якiй вiн признавався до приналежностi до УВО i т. iн. Остап Вишня, гiрко всмiхнувшись, сказав, що такi заяви i йому показували – Пилипенка, Ялового i Слiсаренка»[3 - Йосип Гiрняк. З Остапом Вишнею у таборах: продовження // Украiна. —1989. —№ 42 (жовт.). —С. 16.].
