Остап Вишня. Невеселе життя
Почув я про це слово давненько вже.
Було це так.
У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося деклямувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. и. був і я. Підлітком ще тоді був я. Деклямував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики». І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:
– «Музики»! Українська байка Глібова!
Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всьміхнулося, покрутило головою і сказало:
– Іш, какой шовінист!
На вечірці я вже деклямував так:
– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет», на малоросійський язик.
І довго я потім думав, що-ж воно ото за – шовінизм?!
І чому я шовінист?!
Так і не взнав я тоді:
– Чи вилаяло мене начальство?
– Чи поглузувало з мене?
Бо більше про це нічого воно мені не говорило.
* * *А от тепер я вже знаю що то – шовінизм!
Добре він мені взнаки дався!
Де тілько я не чув про цей самий шовінизм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!
Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі плисне, або з самопалу трахне!
А, блаженної памяти, Шовен саме за це пошану мав.
Отже – це тобі не Франція!!
* * *Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої – Раковським, Мануільським, Затонським… Знову вони про той самий шовінизм:
– Ми, – мовляв, – Україну, як самостійну одиницю визнаємо, але шовінизм ми будемо нищити, а шовінистів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..
Думай, значить, як хочеш!
Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінизм!?
А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку бліднолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінизм!?
І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!
Про мене ж!
Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А я шовінист.
Хай вішають!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Павло ГрунськийСОН(Ну, звичайно, в Різдвяну ніч)7 січня 1920 р.Приверзлося!
Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!
І так кожне Різдво! Чого тільки не снилось!? Були янголи, коники, ялинки, цукерки.
– Були книжки, вчителі в мундірах, еполєтах, окулярах.
– Були врядники, справники, пристава, губернатори.
– Усього було!
Раз навіть автономисти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.
– Але такого, як цю ніч, єй-же Богу, не було.
– І де воно в дідька взялося?!
– Та ріжноманітне яке?!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Розумієте, стою ніби-то я за Кам’янцем на Борщівській соші.
Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.
Щось, гадаю, буде! Коли так!
Озирнувся! Аж, ось з міста виходять усі значить представники, усіх значить, офіцій, на чолі, значить з головним. Трохи оддаль Генеральний писарь Варивон, з пером за вухом у віц-мундірі і в білих штанах з золотими лямпасами.
– Що, собі думаю, це все значить?
– Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська Держава, Ввесь Український, можна сказати, народ. Чоловіка з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котьолках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду, евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.
Коли це «наші», представники значить, як вжарять: – «Слава Вкраїнському Народові!» Я – ходу!
А Борей тиче мені квача й мазницю.
– Маж!
– Кого, – кажу, – дядінька?!
– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!
– На віщо, – кажу, – дядінька?!
– Щоб дуже!
– Та ви всі, – кажу, – й так, Слава тобі, Господи…
– Маж! – та тупне.
– Видихаємось!
Ну, думаю, вимажу. Хай ще посмердять… Мазнув Борея. Мазнув писаря.
Регочуться. Раді!..
Аж ось писар як не підскоче до мене, та як не крикне:
– Кричи!
– Що?! – кажу.
– «Славу» кричи!
– Кому?! – кажу.
– Народові! Державі!
– Народові, – кажу, – можна!
І державі можна!
Обернувся до Винниці та як гаркну:
– Слава Народові!!!
І… прокинувся…
* * *Не спав довго.
Нарешті, задрімав. Коли знову!!
Ніби відчиняються в грубці дверчата, і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.
– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!
– До лона, – каже, – матері твоєї.
Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!
– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..
– Мовчи, – каже. – Лети!
– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!
Летимо…
А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.
Летимо…
Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.
І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:
– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…
Наблизились. Чую, ніби голос.
– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…
– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…
Прокинувся…
Почав хреститися…
* * *Далі вже щось заплуталось.
Комусь кричав: «Борітеся – поборете».
З якимось пролетарієм єднався.
І ніби в того пролетарія кров з брови текла…
Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…
Був ніби у Винниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…
Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.
Так я плюнув, та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіпинських островах, а поруч з Польщою.
Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
– Отаке верзлося!
– Хай йому!
Павло Грунський«ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗА ДУНАЄМ»21 січня 1920 р.Театр Садовського.
Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:
– «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.
Думаю собі.
– Дай піду!
Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.
– Може, – думаю, – побачу щось нового.
Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.
Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».
А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.
До того чудово вони його співали.
І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.
А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».
А взагалі добре. Єй-Богу добре.
Павло ГрунськийТЕАТР САДОВСЬКОГОДай серцеві волю – заведе в неволю10 лютого 1920 р.Про п’єсу писати не буду, – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.
Боже мій! Боже мій!
Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!
Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тільки…
Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролів. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького орігіналу робить тяжке вражіння.
Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.
Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати) – це цілковитий сором. Людина очевидно зовсім забула, що він грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собі до схочу на «потѣху почтеннѣйшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисьорові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!
Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нігде навіть найменьшого натяку на шарж. Спокійно, витриманно і прекрасно грав він і… врятував становище.
Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.
Дуже приємне вражіння робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.
Павло ГрунськийВІД РЕЦЕНЗЕНТА13 лютого 1920 р.Я, єй-Богу, абсолютно не розумію, на віщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?
Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Київі? Ну так що-ж?
– Добре, значить, грали, то й похвалили.
– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав?
Ну так що-ж?
Грали, значить, инші, що були в його трупі тоді.
Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо.
Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.
Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.
А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.
Невже Ви, шановний М. К., вважаєте Ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?
Що Ви, хай Бог милує?
За віщо це Ви їх так?
Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді Ваші сили», і то гадаю, що вони у Вас кращі, ніж Ви про їх думаєте.
В те, що вони повні любови до свого рідного краю й до мистецтва я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тільки добрим словом підтримати.
Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.
Коли вони будуть грати добре, хоч це навіть буде раніш 13 років, будемо підтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумієте, шановний М. К., – дякувати.
Павло ГрунськийЗамість фельєтонаОГЛЯД ЗАКОРДОННОЇ ПОЛІТИКИ17 лютого 1920 р.– Що я, справді, гірший за инших, чи що?
Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрізь тобі:
– Огляд закордонної політики.
– «Вперед чи назад»?
– «Мирова катастрофа».
– «Світова пожежа».
– «Економичне банкроцтво».
– «Всесвітня революція».
– «Нові політичні комбінації».
Et cetera et cetera…
Розумієте, заздрісно.
Усі пишуть, а я ні.
Так оце і я виришив оглянути закордонну політику за останні місяці.
Розуміється, – це справа нелегка.
Але… Попробую.
Тай почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян не поінформовані.
Зустрів одного приятеля.
Кричу:
– Товаришу! Де Шанель?! Чули?
Підходить.
– Продав, – каже, – 450 лопатками.
– ??
– Кого, – кажу, – продали?
– Та ви ж про шинель?!
– Про яку там шинель?! Де-Шанель! Новий француський презідент. Вибрали оце недавно.
– А-а-а-а! Вибрали?! Недавно?! Що з того? І банк запечатали теж недавно. Прощайте. Поцюлуйте його в вічі, а він вас хай цмокне двічі. Та будете родичі: Де Шанель!
Людина, як бачите, зовсім не знайома з останніми закордонними міжнародніми подіями.
Ну, як тут не напишеш?
Звичайно, не буду ж я робити огляд міжнародньої політики всього світу. Я лише буду говорити про ту політику, що «отут» у мене сидить. «Отут» – це значить – на потилиці.
* * *Східне питання.
Значить, так.
У Франції був Жорж Клємансо.
В Англії, на жаль, ще й досі є Лойд Джордж.
Хоч останній і каже, що ніби хоче на покой, але бреше – не хоче.
Одріжняються вони оден од другого, як ви бачите, лише тим, що в одного «Жорж» стоїть спереду, а в другого – ззаду.
Так оці два Жоржі вирішили розв’язати східне питання в той спосіб, щоб відбудувати «Єдиную недѣлимую».
Наймили для цієї справи трьох дурнів. Колчака, Юденича та Денікіна.
Большовики за нашою допомогою по черзі набили морду всім трьом.
Тоді ті ж самі Жоржі наймили четвертого.
Четвертий теж лізе, висовує потроху й свою. І його буде бита.
Оця вся процедура зветься тепер політиками:
– «Найболючіше питання Сходу».
Чому – «найболючіше»?
– А ви як гадаєте? Як по морді б’ють, то хіба болить?
– Болить!
– Тому й «найболючіше»!
* * *Друге політичне з’явище, яке цікавить нас також як і інших, це – Версальський мир і його наслідки, що, як кажуть, вирішив питання Заходу.
Це справа така.
Зібралися у Версалі представники Антанти і закликали представника ворожої Німецької Держави, щоб помиритися.
Прийшов бідолашний Карло Карлович. Один представник Антанти вхопив Карла Карловича за горло, другий за ноги, а третий вперся йому колінком у живіт.
– Ну, що, – кажуть, – Карло Карлович, биться чи мириться? Миришся?!
– Ja! Ja! Bitte! Bitte! Рятуйте, хто в Бога вірує!
– Bitte, кажеш? Тото-ж! Ну, йди! Значить, ми з тобою помирилися!
Вийшов Карло Карлович за ріжок, обернувся, та кулаком:
– Почекай, бісової віри Антанта, я тебе помирюсь!
Поїхав додому, і тепер у нього армія більша, як у міліон багнетів.
Так що ще довгенько дияконові в церкві доведеться возглашати:
– «І мира мирові у Господа просим!»
* * *Третий цікавий мент у міжнародній політиці – це вибори презідента Франції.
Тут справа вийшла дуже серйозна.
Розумієте, Клємансо, гадаючи що його оберуть, одружився з молодою дівчиною. Для сальону, значить. Бо жінка, так вона на цих самих сальонах дуже добре розуміється.
А обрали Де Шанеля!
Клємансо в роспуці.
Тай справді чолов’яга вже старкуватий. Що він з нею має робити…
Пише до Де Шанеля.
– Mon cher, – говорить, – Поль! Коли ти вже презідентом, то забірай, – говорить, – собі і презідентшу.
А той йому:
– Mon cher, – говорить, – Жорж! Не за для того я пішов у презіденти, щоб всяких там чужих молодиць годувати.
А молодиця аж пінить.
«Що я за тебе, стара панчохо, йшла, щоб ти мені мемуари тут розписував… Обверсалився, та тоді в кущі?»
За мемуари! У-у-у!! Клємансо! І діти такі Клємансо!
Та таке счинилося, таке счинилося, що, мабуть, і Лівобережну Вкраїну Польщі віддадуть.
Один лише генераліссімус Фош не падає духом.
Як спитають:
– Ну, що, екселенція, як ваша кандідатура в презіденти?
– «Одноголосно!» – каже.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Оце, так-би мовити, найголовніші моменти сучасної міжнародньої політики.
* * *Хочеться ще зазнайомити Вас з міжнародним економичним становищем.
Про своє не буду говорити. Ви його гарно знаєте. Що ж до Заходу…
Ви, мабуть, спостерегли вже, що Захід може експортувати?
Це: цигарники, бібулку «Asadie», гребінці, папірові гаманці, масть для черевиків, цвяшки для підошов.
Імпортує:
– Пшеницю, цукор, залізо, вовну.
Товарообмін значить.
У ч. 2 Віденської «Волі» І. Фещенко-Чопівський вмістив статтю під назвою: «Що може дати Україна Західній Європі?» Знаєте, що він пише.
Може дати:
– 10 міліонів тон усякого збіжжя.
– 300–600 тисяч тон цукру.
– 100 тисяч тон марганцової руди.
– 500 тисяч тон залізної руди.
Фосфорити, сіль, соду, залізо, ліс і т. п., і т. п.
Багато де-чого.
Що може, то може. Факт!
Але не дасть. Єй-Богу, не дасть!
Та щось і не чути, щоб готувалася дати.
Так ще чутки ходять, що селяне готують для Західної Європи оглоблі, кілки і прочі деревляні важкі вироби.
Це Західна Європа одержить безумовно.
Хай тілько прийде.
Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню13 листопада ст. ст. 1889 р. – 3 березня 1921 р.П. Грунський. Дійсне прізвище Павло Михайлович Губенко, родився 13 листопаду ст. ст. 1889 року в м. Груні на Полтавщині, де його батько був управителем маєтку (приказчиком) пані Ротт. В дитинстві ми рідко зустрічалися, хоть його мати була рідною сестрою мого батька, але маєток пані Ротт «Чичва» був віддалений 3 версти від м. Груні. Пригадую ще й тепер, що мені робили велику радість, як бувало мій батько запрягаючи коня, каже: «Поїдемо, Миколо, до тітки Параски (так звалась Павлова мати)». З тої доби пригадую лише те, що, приїхавши до тітки в «Чичву» і спитавши, де є Павло, тітка відповіла: «Де ж має бути Павло, як не на стайні». Павло дуже любив коней, а особливо любив дивитись, як конюхи «об’їжають» якогось молодого коня. (В маєтку плекали расову породу коней.) Один раз, коли приїхали до Чичви, то Павло, зустрівши мене весело оповідав: «Я сам уже їзджу верхи на коні в поле і без сідла».
До народньої школи я не ходив з Павлом до одної, бо в Груні було їх дві. В тій, де вчився Павло, там учителем був уже немолодий чоловік Іван Максимович Мовчанов, якого всі в Груні любили і який користався великою пошаною між населенням, а <до> того ж був великим приятелем Павлового батька. Школа була Міністерства Народньої Освіти. Я ходив до Нової Земської школи недавно поставленої, яка була тільки через дорогу від нашої хати. Вчився Павло добре, бо по скінченні народньої школи, коли ми з батьком приїхали до Чичви, то Павло показував мені «похвальний лист» і якусь книгу, які він дістав за добре учення в нагороду.
Далі Павло вчився після народньої школи ще в повітовім місті Зінькові в «городському училищі», по скінченні якого був <прийнятий> на «казьонний щот» до київської воєнної фельдшерської школи, де приймалися діти запасних нижчих чинів російської армії, і він як син старшого унтер-офіцера Михайла Губенка був по складенні вступного іспиту прийнятий. По скінченні цеї школи Павло мусив одбувати шість років військової школи за те, що вчився на «казьонний щот». Цю всю добу я з Павлом не бачився.
Побачився з ним восени 1911 року в м. Груні, де ми якось обидва випадково зійшлися.
М. Грунь, народна школа, вчителює в ній Павлова менша сестра Катря, така ж весела і дотепна, як Павло, але через всякі пригоди життьові має чорні сумні очі, хоть гумору ніколи не тратить. Катря цілий вечір оповідає нам веселі сторінки з шкільного життя. Катря свідома українка, вона за навчання в школі дітей рідною мовою. Павло пробує сперечатись, але Катря не дається. Перемагає Катря, бо Павло не проти материної мови.
Після спільної вечері Катря з своєю колеґінею йде до неї ночувати, бо її кімнату «окуповали» ми з Павлом. По коротких інформаціях про перебіг свого не дуже веселого життя мені Павло починає оповідати веселі пригоди з військового народнього й фельдшерського життя, пересипати їх веселими анекдотами. Павло вміє дуже майстерно оповідати, анекдотів знає безліч. 4 години ранку, а ми ще не спимо, бо оповідання і анекдоти дуже смішні, я сміюсь, а сміх мій чути до сусідньої кімнати, в якій спить сестра з колеґінею. Кілька нагадувань через стіну не помагає, бо я все прошу: «Розкажи, Павле, ще». Павло після повторної вечері в доброму настрої і сипле дотепами. Дотепи його чути крізь стіну, заважають дівчатам спать і вони починають стукати в стіну дужче.
Відпочиваємо хвилину, не спиться, і починаємо знову. Нарешті дівчата щось біля ½ 6 год. самі з’являються в кімнаті і починають нас сварить, що вони через нас не спали цілу ніч. Просимо вибачити, але дівчата тоді «карають» нас, власне Павла, тим, щоб він розказував і їм ще раз веселі оповідання. І так ціла ніч була проведена у веселих оповіданнях та сміхові.
Після цеї зустрічі, коли ми пропарубкували в Груні 2 тижні, мусили її оставити. Роз’їхались в ріжні кутки. Павло до Київа, а я в Донбас. Переписувались пізніш ми мало. Здебільшого листи Павлові були родинного характеру. З сестрою Катрею я листувався частіш і вона мені писала на мої питання, що є з Павлом і все відповідала – чекаю чергового листа від Павла, бо тоді буде веселіш. Листи Павлові читала «вся Грунь». Це тягнеться од листа до листа, бо поки «всі» прочитають листа, а тут уже другий треба читати. Листів раніш Павло, як видно, не любив часто писати. Та це я знаю з власного досвіду, бо хоть я йому писав часто, але він відповідав неакуратно.
Кінцем 1916 року я випадково попав на службу в лісний відділ Київського Воєнно-Промислового К[оміте]ту з місцем осідку спочатку в Середній Буді на Чернигівщині, а пізніше був переведений до Київа. Павло в той час був фельдшером в хірурґічному відділі в лічниці Південно-Західних залізниць. І от я тут знову зустрів Павла. Перша зустріч після довгої розлуки ознаменувалась доброю вечерею та ще більше доброю випивкою, яка відбулась в помешканні близької знайомої Павла, що називав її Павло Антоніною Міновною. Ця вечеря була дуже весела, бо Павло мав настрій і ввесь час займав присутню публіку веселими оповіданнями та анекдотами.
В Київі ми часто зустрічались, навіть часто обідали разом. Хоть Павло ніколи проти українців не виступав і з розмов з ним я довідався, що він навіть знає українську літературу, читав газети та часописи. Але до українства він не признавався.
Українцем він став уже після «Мартовської» революції, коли побачив, що вже боятись за кусок хліба нема чого і за це його карати не будуть. Забув Вам додати, що моя тітка Параска, себто Павлова мати, мала 19 дітей, з яких живими осталось 13-ть. Він був другою дитиною. Його батько, діставши карбункула на шиї, від якого потім дістав зараження крови, вмер в молодім віці, залишивши тітці ще 10-ро малих дітей. Отже ті старші, між якими був і Павло, мусили помагати матері утримувати родину, бо дядько по своїй смерти нічого не залишив, крім хати та двора біля неї з малою загородою. Отже тітка цілком була відказана на поміч старших дітей.
По революції інакше. Перешкод виявити своє я ніяких <не мав> і Павло часто бував на засіданнях Центральної Ради між публікою, яка збиралась на хорах Педаґоґічного Музею. Починає докладніше студіювати мову, літературу, історію. А по відкритті Українського Університету в Київі записується як вільний слухач його та починає студіювати політичну економію.
Після проголошення самостійности України, Павло дістав посаду в Медично-Санітарній Управі Міністерства шляхів, на чолі якої був покійний др. Модест Левицький. У вільні від праці хвилини між Павлом і др. М. Левицьким часто відбувались довгі дебати на тему української літературної мови. Павло добре знав народню мову, бо майже щороку свою відпустку літню проводив на пароплаві, що плавав по Дніпру від Київа до Катеринослава, куди його наймала пароплавна спілка як фельдшера на місяць або два.