Прикладiв таких можна навести багато, i всi вони пояснюють причину, чому ж ГУЛАГ не дав згоди на публiкацiю книжки «5 лет борьбы за недра тундры и тайги» – у текстi майже кожного нарису був ще й пiдтекст, який розвiював фальшивий ентузiазм i хоч би натяками розкривав справжню суть гулагiвських методiв освоення далекоi Пiвночi.
Колишнiй в’язень Ухтпечлагу, а до того токар Іжорського заводу й комсомольський активiст В. Ф. Васильев у 1989 р. згадував обставини, за яких будувався тракт вiд Чиб’ю до Крутоi: «Это был ад, ад кромешный! Через пару месяцев от нашего этапа в 600 человек осталось 230 полуживых дистрофиков. Этап ленинградских коммунистов, бравших Зимний, отстоявших революционный Питер, штурмовавших мятежный Крондштат, был здесь уничтожен и погребен в болотах».
А iнший полiткаторжанин К. П. Гурський свiдчить: «На строительстве тракта Чибью – Крутая больше месяца не выдерживали. Зеки голодали. Трупы павших лошадей охрана обливала керосином, засыпала известью и закапывала. Их откапывали и ели. Были случаи людоедства. Проклятый пятый лагпункт! Мертвых здесь не хоронили, трупы просто присыпали снегом или спускали под лед». – Газета «Ухта». – 1989. – 12 окт. (№ 196).
В Ухтинському краезнавчому музеi восени 1989 р. експонувалися документи про те, що в мiсцевих таборах були випадки людоiдства, навiть торгiвлi людським м’ясом. Уночi до «iзолятора для слабосильних», а по сутi уже трупарнi, пробиралися кримiнальнi злочинцi й обрiзали (iз неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагiчному документi, «мягкие части человеческого тела». В архiвах збереглися навiть справи про розстрiл злочинцiв-людоiдiв. З однiею такою справою довелося ознайомитися й менi.
В отакiй атмосферi довелося жити i працювати упродовж десяти рокiв генiальному смiхотворцю Украiни!
До вбивства С. М. Кiрова Остап Вишня працював у редакцii «Северный горняк» i писав книжку «5 лет борьбы…» Дозволили приiхати на побачення дружинi, i Варвара Олексiiвна «гостювала» в чоловiка весь липень 1934-го, а 5 серпня змушена була залишити Чиб’ю, бо в Харковi на неi чекали двое малолiтнiх дiтей – ii донька Марiя й син Павла Михайловича вiд першоi дружини, яка померла 1933 р., В’ячеслав. Проiжджаючи через Москву, В. О. Маслюченко залишила у вiдповiдних органах заяву про перегляд справи Остапа Вишнi. Хворого чоловiка вона просила перевести в табiр iз менш суворими клiматичними умовами, а також добивалася дозволу на спiльне проживання сiм’i. Але останнього довелося чекати майже рiк.
1 лютого 1935 р. Остапа Вишню було вiдправлено в найстрашнiший етап (це була вiдплата власть iмущих за вбивство Кiрова, але не справжнiм убивцям, а знедоленим i безневинним полiтичним в’язням) – вiн мав один пройти через зимову тундру i тайгу вiд Чиб’ю до вiддаленого рудника Еджид-Кирта величезну вiдстань у 1200 км. Але друзi Павла Михайловича вмовили начальника Ухтпечлагу Я. М. Мороза дозволити в’язню супроводжувати запряженi конячиною санчата з геологiчними приладами. Така «хитрiсть», можливо, i порятувала Остапа Вишню вiд замерзання чи вiд розтерзання в тайзi хижими звiрами.
Наприкiнцi травня 1935 р. Варварi Олексiiвнi пощастило продати рояль та iншi речi, i виручених грошей вистачило, щоб рушити на далеку Пiвнiч. На початку червня Остап Вишня повiдомив, що отримав дозвiл на постiйне проживання його сiм’i. Дванадцятирiчний син В’ячеслав теж виявив бажання iхати до батька, але бабуся, Марiя Адамiвна Смiрнова, в якоi вiн виховувався, не пустила. І от 1 серпня 1935 р. сiм’я нарештi об’едналася, хоч i за колючим дротом, у селищi Кедровий Шор над Печорою. Але навiть табiрне щастя було невдовзi затьмарено – через пiвтора мiсяця начальник III вiддiлу Сiмсон вiдiбрав дозвiл на спiльне проживання сiм’i, i Остапа Вишню одiрвали вiд рiдних, посадили на пароплав «Шахтар» i вiдправили на далекий рудник Еджид-Кирта. Дружина залишилася з важкохворою донькою Марiею на руках, доки не вдалося пароплавом «Соцiалiзм» добратися до Усть-Уси, а потiм через Нар’ян-Мар аж до Архангельська. Украiнцi – архангельцi допомогли нещаснiй жiнцi з дванадцятирiчною донькою знайти квартиру, хоч i у вiддаленому районi, на Кегостровi. А Павла Михайловича невiдомо за що змусили сидiти в iзоляторi й упродовж шести мiсяцiв перебувати в пiдконвойнiй командi. Його призначили на роботу плановиком копальнi, i вiн працював ним аж цiлих три роки – до останнього свого етапу наприкiнцi 1938 р.
У вереснi 1936 р. було ще одне побачення з дружиною, яка приiжджала до нього з Архангельська, але вже без дочки, котра ходила у школу. Зустрiч тривала недовго (близько двох тижнiв), бо закiнчувалася вiдпустка. Варвара Олексiiвна запiзнилася на роботу в Архангельський театр i ii звiльнили, хоч насправдi причина полягала в iншому – актриса була дружиною «ворога народу». А потiм, як писав Павло Михайлович, «строгости пайшли». У 1937 р. побачення не дозволили, стало складнiше навiть листуватися. Дружинi пiсля звiльнення з роботи доводилося iздити по вiдрядженнях, мати справу з художньою самодiяльнiстю. Їi почали викликати на допити в ОДПУ… У червнi 1937 р. Остап Вишня надiслав Варварi Олексiiвнi телеграму, що iм вiдмовлено в побаченнi, а це означало, що вiдпало питання про спiльне проживання на поселеннi. У липнi письменника позбавили на квартал права листування за «повторную попытку нелегально отправить письмо». Це було подвiйною трагедiею для люблячих людей. Довелося продати в Архангельську навiть друкарську машинку – подарунок канадських украiнцiв, аби хоч якось матерiально пiдтримати хворого Павла Михайловича.
А далi в родинному листуваннi почали творитися пiдступнi «непорозумiння»: на тривалий перiод було перервано зв’язок через якусь штучну плутанину з адресами. 20 лютого 1938 р. Варвара Олексiiвна на свiй запит про мiсце ув’язнення чоловiка отримала вiд начальника облiковорозподiльчого вiддiлу Ухтпечлагу повiдомлення про те, що «Губенко Павел Михайлович находится в Ухтпечлаге НКВД. Почтов. адрес: Северная область, Ненецкий округ, Воркута».
Насправдi ж Остап Вишня у Воркутi нiколи не був, i це, крiм обмежень у листуваннi, додало нових страждань. Майже весь 1938 рiк був без листiв, хоча Павловi Михайловичу вручали пiд розписку «бумагу», що його «разыскивают родственники» i щоб вiн «наладил с ними переписку». Але цього не вдалося зробити, бо послань вiд родини йому не давали. Дружина з донькою змушенi були змiнити кiлька мiсць проживання, бо iм, як «членам сiм’i ворога народу», важко й небезпечно було затримуватися в будь-якому мiстi чи селищi. З Архангельська вони переiхали до Сасового, а потiм до Скопина i, нарештi, до Раненбурга Рязанськоi областi.
У листопадi 1938 р. Варвара Олексiiвна отримала телеграму вiд ув’язненого товариша Остапа Вишнi, колишнього вурки Федi Зубова: «Павел на руднике. Сообщите точный адрес». Щоб якось пiдтримати чоловiка й не накликати бiди на сiм’ю, дружина вдавалася до всiляких хитрощiв: iз Раненбурга вона вiдправила посилки до Харкова на адресу своеi тiтки Ю. Й. Новиковоi, а та вже – на заслання. Це робилося з метою конспiрацii, щоб i в цьому мiстi, i в театрi, де Варвара Олексiiвна працювала, не дiзналися про ii ув’язненого чоловiка. Але одна посилка повернулася через рiк iз багатьма налiпленими розписками з рiзних таборiв, а на одному з папiрцiв було написано: «Возврат за ненахождением адресата». Це ж саме сталося i з грошовим переказом, бо, як стало вiдомо пiзнiше, Остапа Вишню вiдправили в Чиб’ю на розстрiл…
Про останнiй етап Остапа Вишнi iснуе кiлька версiй, двi з яких заслуговують на ширшу увагу. Одну з них оповiдала Варвара Олексiiвна, очевидно, зi слiв чоловiка.
Друга розповiдь належить харкiвському товаришевi Остапа Вишнi i друговi по нещастю Володимиру Гжицькому, який широко переповiв у романi «Нiч i день» епiзод останньоi зустрiчi, а радше прощання на копальнi Еджид-Кирта. Це було пiзньоi осенi 1938 р. Якось стривожений Павло Михайлович покликав до себе Гжицького й попросив допомогти зiбратися в етап – його на рiчцi Печорi як особливо небезпечного полiтичного «злочинця» чекав човен iз трьома конвоiрами, щоб доставити в Чиб’ю, а для чого – було зрозумiло без пояснень – для розстрiлу, адже тодi «ворогами народу» оголошували навiть тих, хто мав безпосереднiй стосунок до репресiй невинних людей. На прощання Остап Вишня просив передати в Украiну, що вiн нi в чому не винний… На третiй день човен зупинився в Кедровому Шорi, де Остап Вишня у вереснi 1935 р. розпрощався з родиною. Далi рухатися Печорою було неможливо, бо несподiвано пiшла шуга й до льодоставу про подальше етапування зека Голубенка (таке прiзвище дав своему героевi В. Гжицький) Павла Михайловича й мови не могло бути. Етап затримався в дорозi на добрих два мiсяцi i прибув, очевидно, пiшки по льоду з великим запiзненням. Дорогою з конвоiром i могла трапитися ота пригода, про яку зi слiв Павла Михайловича розповiдала Варвара Олексiiвна: у охоронця стався напад апендициту, i зек (фельдшер Павло Губенко) змушений був дотягти на своiх плечах i хворого, i його зброю до мiсця призначення. На той час заарештували навiть наркома внутрiшнiх справ Єжова, i чиб’ювському табiрному начальству було не до рядового зека, хай навiть й оголошеного особливо небезпечним полiтичним злочинцем.
В облiковiй картцi, що зберiгаеться в Ухтинському архiвi МВС Республiки Комi, е дати пересування зека Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi) територiею Ухтпечлагу. На жаль, не всюди поставлено роки, а лише числа й мiсяцi, та все ж таки цей документ свiдчить про десятилiтнi мандри по вiддiленнях, «командировках» (так називалися певнi родовища, що мiстилися за межами табiрних зон). Незважаючи на те, що не всi записи пощастило розшифрувати й точно визначити всi дати, цей документ заслуговуе, щоб його навести повнiстю (у квадратних дужках подано ймовiрнi роки).
Останнiй датi (29 квiтня 1943 р.) передували подii, якi досi лишаються таемницею, як i дата вiдправки ув’язненого до Москви (з листiв письменника видно, що з Ухтiжемлагом, де перебував у 1943 р., Остап Вишня розпрощався лише у вереснi чи на початку жовтня того року).
Хто перший порушив клопотання про звiльнення Остапа Вишнi? Про це, напевно, точно не знав нi сам Павло Михайлович, нi його родина. М. Бажан на запитання Варвари Олексiiвни, кому належить ця смiлива iнiцiатива, назвав iм’я Олександра Довженка. Проте, як згадував Ю. Смолич та iншi мемуаристи, звiльнення письменника добивалися ще кiлька осiб, насамперед i тодiшнiй голова Спiлки радянських письменникiв Украiни М. Рильський, i Ю. Яновський, i все те коло лiтераторiв, яке в 1943 р. було близьким до М. Хрущова й умовило його порушити клопотання перед Сталiним про звiльнення украiнських майстрiв слова. Із них першим i единим до смертi «вождя народiв» вийшов на волю Остап Вишня.
У Центральному державному архiвi громадських органiзацiй Украiни зберiгаеться слiдча справа № 737 (iнвентарний № 603853) Остапа Вишнi – Губенка Павла Михайловича, опис документiв якоi налiчуе двадцять позицiй. Першi документи цiеi справи – це постанова вiд 25 грудня 1933 р. про арешт, винесена «на основi особистого розпорядження голови ДПУ УРСР тов. Балицького», ордер № 61 на обшук i арешт, протокол трусу та арешту вiд 26 грудня 1933 р.
Передостаннiй дев’ятнадцятий пункт опису – витяг iз протоколу № 58 особливоi наради при Народному комiсарiатi внутрiшнiх справ СРСР вiд 25 вересня 1943 р., яка постановила змiнити присуд колегii ОДПУ вiд 3 березня 1934 р. i знизити Губенку Павлу Михайловичу (Вишнi Остапу) термiн покарання до фактичного вiдбутого i з-пiд варти звiльнити. З цiею постановою Остапа Вишню було ознайомлено 7 жовтня 1943 р. Завершуеться справа повiдомленням про вiдбуття ув’язненого iз табору-колонii, складеним 9 жовтня 1943 р. у Бутирськiй тюрмi, з якоi хворого письменника, етапованого до Москви iз далекого Ухтпечлагу, звiльнили 8 жовтня. Чи опинився Остап Вишня на волi того дня? Звичайно ж, нi. Якби це було справжне звiльнення, то його, хворого, не поклали б до московськоi клiнiки професора Певзнера пiд вигаданим прiзвищем якогось П. М. Крохаля. У листi вiд 19 жовтня 1943 р. до дружини В. О. Губенко-Маслюченко: «Звiльнюсь я ранiше термiну, але коли втраплю до Вас, точно сказати не можу. Рiч у тому, що останнiм часом у мене загострилася моя виразка i мiцно вона мене турбуе».
«Легалiзувався» Остап Вишня лише пiсля виходу з лiкарнi, коли йому 7 грудня 1943 р. видали паспорт – саме цього дня закiнчилася його трагiчна «десятирiчка».
* * *
15—16 березня 1927 р. Остап Вишня написав «Мою автобiографiю», яка вийшла тодi ж окремим виданням. У нiй вiн згадував (у гумористичному, звичайно, тонi) i про свою участь у революцii, i про роботу в Центральнiй Радi, i про переiзд до тодiшньоi тимчасовоi столицi Украiни Кам’янця на Подiллi, де розпочав свою лiтературну дiяльнiсть («почав з фейлетону»), i про те, як його «переiхали» iз Киева до Харкова (тобто заарештували органи ЧК) у жовтнi 1920 р. та iн.
У камерi № 15 харкiвськоi в’язницi, де автор згадуваноi автобiографii опинився наприкiнцi 1933 р., вiн значно розширив i конкретизував сказане ранiше. Слiдчим було поставлено й кiлька iнших запитань, на якi звинувачений змушений був вiдповiдати.
Читаючи текст «камерноi» автобiографii, написаноi в першi днi арешту, можна припускати, що на ii автора ще не чинилося фiзичного й психологiчного тиску – адже вiн нiби переповiдае вже сказане ранiше. Іншi, пiзнiшi свiдчення у справi – це майже суцiльна самообмова як наслiдок жорстокого й нелюдського тиску слiдчого Бордона.
Третю автобiографiю Остап Вишня написав 6 червня 1943 р. в Москвi, знову ж таки в камерi, про що свiдчить резолюцiя в кiнцi документа: «Т.т. Сташко, Иванову. Как ведет себя О. В. в камере? Переговорите. 9/VII» (Пiдпис нерозбiрливий).
* * *
Впродовж кiлькох десятилiть упорядник цiеi книжки й автор багатьох публiкацiй i видань спадщини Остапа Вишнi збирав матерiали про видатного письменника-гумориста у всiх доступних державних i приватних архiвах як в Украiнi, так i за ii межами (в тому числi i в далекому Заполяр’i), сподiваючись опублiкувати весь накопичений матерiал в однiй книзi, чого, на жаль, не вдалося зробити iз невiдомих причин. Найбiльший комплекс документiв знаходився в родинi Остапа Вишнi, доступ до якого ласкаво надавався менi незабутньою донькою Варвари Олексiiвни Марiею Михайлiвною Євтушенко. Саме з нею ми опублiкували i в перiодицi, i в ювiлейному чотиритомнику 1989 року листи iз заслання i табiрний щоденник Остапа Вишнi.
Перший варiант цiеi книжки пiд назвою «Трагiчна «десятирiчка» Остапа Вишнi», що так i не вийшла в свiт i донинi, ми пiдготували удвох iз Марiею Михайлiвною до 100-рiччя вiд дня народження письменника. Напередоднi ювiлею, що вiдзначався в листопадi 1989 р., менi пощастило поiхати в далеке Заполяр’я i вiднайти в архiвах Ухти i Сиктивкара (Комi АРСР тодiшнього Радянського Союзу) навiть рукописи Остапа Вишнi за 1934 рiк та рiдкiснi документи перiоду заслання 1934–1943 рр., про що вже говорилося ранiше.
Значно ширшi, але далеко не повнi, намiри вдалося реалiзувати у виданнi «Митцi на прицiлi. Остап Вишня» (видавництво «Фолiо»), коли стала доступною справа-формуляр у 2-х томах, що зберiгаеться в Галузевому державному архiвi Служби безпеки Украiни. Саме там сконцентровано «компромат» на письменника починаючи з 1923 р. i аж фактично до останнього року життя найвидатнiшого украiнського гумориста ХХ ст.
Коли спецоргани (ДПУ – НКВС – МДБ – КДБ) заводили справу-формуляр на письменника (не лише на Остапа Вишню), то це означало, що людина втрачала, по сутi, право жити особистим життям, адже серед секретних спiвробiтникiв (агентiв), були навiть завербованi члени родини. Друзi i колеги по перу регулярно подавали своi донесення i, очевидно, не завжди безкоштовно, а за певну винагороду не лише грiшми (це для дрiбних сексотiв), а й здебiльшого високими посадами, орденами, премiями тощо.
Не один десяток секретних спiвробiтникiв i на волi, i на засланнi вели постiйний нагляд за Остапом Вишнею i подавали письмовi звiти своiм вербувальникам, а тi узагальнювали подану iнформацiю i вже на iхнiй основi творили вiдповiднi постанови, меморандуми, що ставали причинами наступних репресiй.
Остапа Вишню було засуджено на десять рокiв, i, як пiзнiше письменник згадуватиме з гiркою iронiею, йому пощастило звiльнитися ранiше аж… на три днi.
28 листопада 1955 року Остап Вишня надiслав до Спiлки письменникiв Украiни заяву такого змiсту:
«Посилаю Вам копiю документа про те, що нiякого злочину, за що мене було покарано, – я не вчинив.
Не такий виходить я чорт, як мене змалювали були.
Я прошу виправити анкетнi моi данi, де зазначено, що я судився i т. д.».
Згадуваною в заявi «копiею документа» була довiдка № 26/0-55 вiд 28 жовтня 1955 року, пiдписана головою Вiйськового трибуналу Киiвського вiйськового округу генерал-майором юстицii Архиповичем, про те, що 25 жовтня 1955 р. справу про звинувачення Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi) переглянуто й постанову колегii ОДПУ вiд 3 березня 1934 року вiдмiнено, а справу припинено за вiдсутнiстю складу злочину.
Ось такий документ одержав письменник – рiвно за одинадцять мiсяцiв до своеi смертi. В той час ще не говорилося на повний голос про репресii перiоду сталiнщини. І можна лише здогадуватися, який твiр про Ухтпечлаг – один iз велетенських островiв архiпелагу ГУЛАГ – мiг народитися з-пiд пера письменника…
* * *
Структура цiеi книжки досить широка i рiзноманiтна. У хронологiчнiй послiдовностi тут подаються матерiали двотомноi справи-формуляра i архiвно-слiдчоi справи за 1933–1954 рр., сюди включено табiрний щоденник за 1934–1935 рр., родинне листування iз заарештованим, який перебував у харкiвськiй в’язницi, а згодом i засудженим на 10 рокiв Остапом Вишнею, листи до двоюрiдного брата Миколи Балаша i його спогади, а також уривки «Споминiв» актора-березiльця Йосипа Гiрняка, з яким довелося сидiти в однiй камерi в харкiвському ДОПРi, а згодом опинитися в столицi Ухтпечлагу мiстi Чиб’ю; двi критичнi статтi Б. Вiрного (Антоненка-Давидовича) i О. Полторацького, стаття М. Хвильового на захист гумориста. Уривки iз книжки В. Гжицького «Нiч i день» – спiвстраждальця Остапа Вишнi у заполярних таборах, який у своему творi змiнив прiзвище героя iз Губенка на Голубенка – це свiдчення очевидця, описане професiйним письменником.
Кiлька гумористичних творiв Остапа Вишнi, якi найбiльше викликали лють у правовiрних критикiв-вульгаризаторiв, теж вплетенi в канву цiеi невеселоi хронiки життя письменника, з талантом якого боролася, але не перемогла тоталiтарна система.
Твори та листи О. Вишнi. Спогади та документи
Список використаних джерел
1. Справа-формуляр Губенка Павла Михайловича (Остапа Вишнi: у 2-х томах / Галузевий державний архiв Служби безпеки Украiни.
2. Архiвно-слiдча справа Остапа Вишни —Губенка Павла Михайловича / Центральний державний архiв громадських органiзацiй Украiни. Ф. 263, оп. 1, спр. 44228.
3. Рукопис книги «Трагiчна «десятирiчка» Остапа Вишнi»; листування Остапа Вишнi з дружиною В. О. Губенко-Маслюченко та дiтьми Марiею Михайлiвною та В’ячеславом Павловичем; табiрний щоденник; рiзнi документи / упоряд. С. А. Гальченка, М. М. Євтушенко. – Матерiали книги в повному обсязi друкуються в цьому виданнi. Зберiгаеться в архiвi С. А. Гальченка.
4. Листи Остапа Вишнiдо Миколи Балаша / Центральний державний архiв вищих органiв влади Украiни. Ф. 3863, оп. 1, спр. 11.
5. Спогади Миколи Балаша про Остапа Вишню / Центральний державний архiв вищих органiв влади Украiни. Ф. 3863, оп. 1, спр. 1.
6. Вiрний Б. Рецензiя на тритомник Остапа Вишнi // Життя й Революцiя: Мiсячник. Книжка VIII, серпень 1928. Бiблiографiя. Державне видавництво Украiни. —С. 164—69.
7. Полторацький Ол. Що таке Остап Вишня // Радянська лiтература: лiт.-худож. та крит. журн.-мiсячник оргкомiтету Спiлки радянських письменникiв Украiни. Другий рiк видання. Державне видавництво «Лiтература iМистецтво». – 1934. – № 4. – С. 157—79.
