Про дiда (материного батька) балачок зовсiм не було. Не любили, очевидно, того дiда зовсiм. Далеко пiзнiше я довiдався, що вiн хотiв був повiситись, та не пощастило йому того зробити, так вiн узяв та й умер от бiлоi-бiлоi, як бувае бiлий снiг, гарячки.
А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi.
За двадцять чотири роки спiльного iхнього життя послав iм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному.
Коли, було, хто з сусiдiв натякне батьковi:
– Чи не припинили б ви, Михайле Кiндратовичу, часом дiточок?
А батько йому на те:
– Нiчого! Господь дав дiтей, дасть i на дiтей.
Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому роцi свого плодотворного життя.
І як згадуе, було, мати про покiйника:
– Скiльки це е вже дiтки, як наш батько помер?
– Та вже, мамо, лiт iз десять.
Замислиться, було, матуся i прокаже:
– Це б у вас iще було братiв та сестер штук iз шестеро. А в мене б усього було б оце дiточок… Скiльки, дiтки?
– Двадцять трое, мамо.
– Еге ж. Двадцять трое… Ох-хо-хо! Хай царствуе покiйничок…
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди дiти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя втiлилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.
Що проста людина? Живе собi, проживе собi, помре собi.
А письменник – нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi пiд цицею й плямкав губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дiрка дiваеться, як бублик iдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаеш життя свое, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним iнженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.
Пiдскочать отi явища – i записала людина.
Головну роль у формацii майбутнього письменника вiдiграе взагалi природа, а в украiнського письменника – картопля, коноплi, бур'яни.
Коли е в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi – амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.
І це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба iй дадуть як слiд подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сiв, сукин ти сину!? Нема тобi за сажем мiсця?!
І «знiмайсь» моментально. І натхнення з переляку розвiялось.
Тут i стае в пригодi картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на пiдметi – коноплi. Сядем собi: вiтер вiе, сонце грiе, картоплиння навiвае думки про всесвiт, про космос, про соцiалiзм.
І все думаеш, думаеш…
Аж поки мати не крикне:
– Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!
З того ото й пiшло. З того й почав замислюватись. Сидиш i колупаеш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лаеться:
– Яка ото лиха година картоплю пiдривае? Ну, вже як i попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тодi ото ямки колупаеш, то погирить тебе в вишину, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцi драти або на вербу по галенята.
Конституцii я був нервовоi, вразливоi змалку: як покаже було батько череска або восьмерика – моментально пiд лiжко й тiпаюсь.
– Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!
А я лежу було пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу!»
Із подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подii) на мое лiтературне майбутне, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь – убiк! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнiв зо три пiсля того хворiв. І отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в менi тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.
Отак мiж природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.
Потiм – оддали мене в школу.
Школа була не проста, а «Мiнiстерства Народнього Просвещенiя». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброi душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже вiн, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi «комплексна система» була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.
Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моiй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалi, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то е пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилае з чимось до баринi в горницi, посилаючи, каже:
– Як увiйдеш же, то поцiлуеш баринi ручку.
