А ось «свiдчення» самого Остапа Вишнi, «здобутi» Бордоном уже випробуваним насильницьким шляхом:
«В тiй контрреволюцiйнiй органiзацii, в якiй я брав участь – дiлянкою, де я працював, був лiтературний фронт. На цiм фронтi й проводив я свою контрреволюцiйну роботу.
В чому вона полягала? Насамперед в дискредитацii, в обезцiненнi партiйноi лiнii в радянськiй лiтературi, в компромiтацii пролетарськоi лiтератури, в знецiненнi росiйськоi лiтератури i взагалi росiйськоi культури.
Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою лiтературну роботу з позицiй iнтернацiональних, дискредитувався й компромiтувався, як художник, як митець, i в письменницьких колах, i в широких читацьких масах.
Натомiсть вихвалялися письменники з явними нацiоналiстичними ознаками i тiльки вони вважалися за справжнiх художникiв, за талановитих митцiв.
Вживалося заходiв, щоб лiтературну молодь, що приходила в лiтературу iз заводiв, шахт, колгоспiв, брати пiд свiй вплив, керувати нею, спрямовуючи ii в нацiоналiстичне рiчище».
«Свiдчення», вибитi 21 сiчня 1934 р., ще страшнiшi:
«Органiзацiя провалилась. Це було ясно. Арешт Ялового, самогубство Хвильового i т. д. – все це ознаки, що органiзацii вже нема, що позалишалися поодинокi ii члени, якi також чекали на викриття й на арешти – треба було довести i членам органiзацii, i владi, що, мовляв, хоч органiзацiя i провалилась, та все ж таки – ми ще в силi, ми ще маемо i силу, i можливiсть «грюкнути» дверима» востанне, подаючи тим самим надiю, що ще не все загинуло. <…>
Правду казавши, я ходив увесь час тодi в якомусь туманi, байдужий до всього i до всiх, з повсякчасними головними болями, з незовсiм координованими й нормальними вчинками, викликаючи у близьких своiх i в лiкарiв, що мене лiкували, побоювання за мiй психiчний стан.
Я не вдумувався глибоко в те, що говорилось, я погоджувався з усим i на пропозицii членiв органiзацii (Озерський, Досвiтнiй, Ірчан) погодився бути виконавцем замаху на т. П. П. Постишева. Говорилося про те, що П. П. Постишев мае невдовзi прийняти (балачка вiдбувалася в жовтнi м-цi) делегацiю письменникiв i в цей саме час я мав учинити на його замах. Як саме, з чого стрiляти, як стрiляти – у цi деталi я не вдавався, i чи були цi деталi розробленi, я не пам’ятаю. Револьвера в мене нiколи не було, хто мав менi дати револьвера – не пам’ятаю. Взагалi ж, – я кажу, – в той час ота сама психiчна депресiя позбавляла мене можливостi пригадати зараз усi деталi.
Коли б менi хтось нагадав тi часи, нагадав подробицi тих балачок, мiркувань i т. i., що тодi проводилися, можливо б – я й пригадав би все детальнiше.
Із осiб, яких iще називали тодi, як об’ектiв атентатiв нашоi органiзацii, вказувалося на В. Я. Чубаря й на В. А. Балицького. Смутно пригадую, що на [В. А. Б.] (В. А. Балицького – закреслено. – С. Г.) В. Я. Чубаря мав заподiяти замах Гжицький, а на В. А. Балицького – не знаю хто. Мiсцем для цих атентатiв було обрано майдан iм. Дзержинського пiд час святкування Жовтневоi Революцii».
Пiд протоколом останнього допиту, записаного, на противагу попереднiм, росiйською мовою, стоiть пiдпис Остапа Вишнi, що «записано правильно», з його слiв, але що ж це за зiзнання i в якому станi був тодi арештований?
«Вопрос. Признаете ли Вы себя виновным в предъявленном Вам обвинении?
Ответ. Да, признаю. Я являюсь членом к[онтр]-р[еволюционной] подпольной националистической организации. В беседах между собой члены организации называли ее «Объединенным Национальным Блоком». Точно названия организации не знаю.
Вопрос. Какие цели ставила перед собой Ваша организация?
Ответ. Целью организации было свержение Советской Власти на Украине и установление Демократической Республики.
Вопрос. Какая работа проводилась организацией в последние месяцы?
Ответ. После майских арестов, после ареста Ялового и самоубийства Хвиливого в организации начались разговоры о необходимости применения индивидуального террора в отношении П. П. Постышева, Балицкого и Чубаря, которых считали виновниками разгрома организации. <…> Со мной говорили о том, что я, как один из лучших и известных представителей нации, должен пожертвовать собой и взять на себя убийство Постышева.
Был намечен такой план: к т. Постышеву отправится делегация от писателей и в момент приема я в него выстрелю.
Я согласился.
Однако начались новые аресты, прием у т. Постышева делегации не состоялся и намерения своего я не выполнил. Подробные показания дам дополнительно. Протокол читал записано правильно с моих слов
Остап Вишня
Допросил Бордон».
Слiдчим-фальсифiкатором, який теж згодом опинився на Пiвночi серед своiх учорашнiх жертв, було доведено iснування неiснуючоi терористичноi органiзацii та виявлено одного з ii «учасникiв», Остапа Вишню, якого необхiдно було знешкодити. Справа передаеться на розгляд судовоi трiйки колегii ДПУ УРСР iз клопотанням про застосування до письменника-«терориста» «вищоi мiри соцiального захисту» – розстрiлу. Обвинувальний висновок затвердив заступник прокурора ДПУ УРСР Крайнiй:
«ГУБЕНКО он же Остап ВИШНЯ мною допрошен. Подтвердил все свои показания.
Обвинительное заключение подтверждаю. Предлагаю – РАССТРЕЛ.
ЗАМ ПРОКУРОРА ГПУ УССР (Крайний)
23. II.34 года».
Вiд 23 лютого, коли було оформлено обвинувальний висновок, до 3 березня Остап Вишня сидiв у загальнiй камерi, очевидно, не знаючи того, яке очiкуе на нього покарання. Із подальшого листування з дружиною видно, що вони сподiвалися лише на 5 рокiв таборiв несуворого режиму, а тому вирок, оголошений 3 березня 1934 р., був для них приголомшливим: «Губенко Павла Михайловича (Остап Вишня) – приговорить к расстрелу с заменой заключением в исправтрудлагерь сроком на десять лет, считая срок с 7/ХII.33 г.». Москва замiнила розстрiл «десятирiчкою».
У книзi наказiв по особовому складу Котласького перевалочного пункту за 1934 р. (ii копiя зберiгаеться в мiстi Ухтi в архiвi об’еднання «Коминефть») менi пощастило 1989 р. вiдшукати такий документ:
«Приказ по Котласскому перевалочному пункту
Ухтпечлага ОГПУ 11 апреля 1934 года № 99 гор. Котлас 4
Прибывшего из Харьковского домзака для отбывания меры социальной защиты з/к Губенко Павла Михайловича зачислить в списки перпункта с сего числа.
Основание: С[лужебная] записка У[четно-] Р[аспределительной] Ч[асти]».
Як розповiдала Варвара Олексiiвна, iз Харкова до Котласа ув’язненого супроводжували у вагонi аж три конвоiри як особливо небезпечного полiтичного злочинця. А далi був пiший етап до столицi Ухтпечлагу мiста Чиб’ю. Як свiдчить запис в облiковiй картцi Ухтинського архiву Республiки Комi, Остап Вишня «прибыл в лагерь 18.IV.34 [из] Харьковского д[ома] з[аключения]. Наименование лагеря – Ухтпечлаг НКВД». Розташування табору не вказано, але було це ще, очевидно, не мiсто Чиб’ю, бо вiдстань мiж ним i Котласом дорiвнювала 600 км. Невiдомо, якого числа письменник вирушив у свiй перший етап, що, як видно з листiв В. О. Маслюченко, викликало цiлком природнi асоцiацii з етапом Чернишевського та iнших царських каторжникiв, бо у книзi наказiв за квiтень-травень 1934 р. зазначено лише кiлькiсть етапованих по певних числах.
Із червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р. Остап Вишня перебував у мiстi Чиб’ю, де працював у редакцii табiрноi газети «Северный горняк», на якiй поряд iз силуетами Ленiна – Сталiна мiстилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» i попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакцii цiеi газети найкраще розповiдають записи табiрного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварi Олексiiвнi передав Павло Михайлович у вереснi 1935 р. пiд час iхньоi розлуки в Кедровому Шорi.
Остаповi Вишнi волею трагiчних обставин судилося стати лiтописцем першоi (ювiлейноi) п’ятирiчки Ухтпечлагу. На початку лiта 1934 р., коли вiн опинився в Чиб’ю, очевидно, у начальника Ухтопечорських таборiв Якова Мойсейовича Мороза (справжне прiзвище – Іосема), виникла iдея увiчнити героiзм освоення Пiвночi окремою книжкою. Творчих сил для цього було достатньо. Тiльки в таборах мiста Чиб’ю перебували, крiм Остапа Вишнi, узбецький поет i колишнiй нарком освiти республiки Манон Абдулайович Рамзi та росiйський поет i журналiст Євгенiй Лiдiн (справжне прiзвище – Барятинський). Книжку, як видно з листування i щоденника Остапа Вишнi, було пiдготовлено, i перший ii примiрник надiслано для ознайомлення в ГУЛАГ, бо вона нiбито мала вийти в Москвi. Доля надiсланого у столицю примiрника невiдома, але в Центральному державному архiвi Республiки Комi в Сиктивкарi мною було виявлено пiдготовчi матерiали до цiеi книжки, зокрема й рукописи багатьох нарисiв Остапа Вишнi, про що варто сказати докладнiше.
Книжка називалася «5 лет борьбы за недра тайги и тундры» й мала складатися з чотирьох частин. У вступнiй частинi передбачалося подати передмови вiд редакцii та Я. М. Мороза або кого-небудь iз керiвникiв областi. До другоi частини Остап Вишня мав написати такi нариси: «Ухтинская целебная вода» (5 с.), «Промысел № 4» (10 с.), «Чибью» (14 с.), «Промысел № 3 (Ярега)» (4 с.), «Печора» (обсяг не вказано), «Север огородный, север полеводческий» (24 с.). Друга частина книжки називалася «Из рассказов старых ухтинцев», i Вишнi належало написати нариси «Поход на Воркуту» (19 с.), «Mens sana in corpore sano» (5 с.).
До другого пiдроздiлу третьоi частини книжки, що мав назву «Через труд к возрождению», було написано нариси про передовикiв Ухтпечлагу: «П. М. Лямин» (10 с.), «Хомяков» (5 с.), «Торопов» (6 с.), «Максимович» (6 с.), «А. Ф. Морозов» (6 с.), «Романенко» (11 с.), «Бригерман» (4 с.), «Седойкин» (викреслено. – С. Г.), «Расстрелин» (3 с.).
Частина четверта складалася з нарисiв, присвячених керiвникам Ухтпечлагу, i називалася «Организаторы побед»: «Я. М. Мороз» (15 с.), «И. И. Косолапкин» (9 с.), «Д. И. Кузьмин» (10 с.), «Соколов» (7 с.), «Макаров» (5 с.), «Бочаров» (2 с.).
Отже, за попереднiм планом Остап Вишня мав написати 26 нарисiв, а серед матерiалiв редакцii мiжтабiрноi газети «Северный горняк» менi пощастило вiдшукати 21 текст, здебiльшого у виглядi автографiв i машинописiв з авторською правкою та з правками невiдомоi особи (можливо, когось iз табiрного начальства), яка позначила, що саме необхiдно вилучити з нарисiв. Пильний редактор пропонував вилучити з тексту нарису «Ухтинская целебная вода (Промысел № 11 имени ОГПУ)» рядки:
«Хлюпала себе вода и сама того в своей соленой горечи не зная, что скоро возьмут ее большевики «в роботу», заставят ее служить освобожденному от рабских капиталистических цепей человечеству, и прославлена она, горько-соленая, будет в пространствах и временах, прославляя в свою очередь и советскую научную мысль, и сказочные успехи социалистического строительства страны Советов.
Исследование показало высокую радиоактивность воды, причем радия в ней оказалось гораздо больше, чем во всех известных до сего времени во всем мире радиоактивных водах».
А далi письменник засвiдчуе численне зростання «населення» на цьому промислi – вiд сорока осiб у 1930 р. до кiлькох сотень у 1931-му i до кiлькох тисяч у 1933-му. Звичайно, про радiоактивне зараження ув’язнених цiею «цiлющою» водою тодi мова не йшла, зате щодо видобутку радiю завдяки саме цьому родовищу Радянський Союз вийшов 1934 р. на друге мiсце у свiтi.
Не дiйшла справа до публiкацii й нарису Остапа Вишнi «Промысел № 111 имени тов. Мороза Я. М.», в якому показано темпи розвитку цього нафтового родовища завдяки будiвництву баракiв для ув’язнених:
«В январе 1933 года появился первый барак и выросла вышка № 1. За ними – второй барак, пекарня, конюшня, времянки…»
А 20 февраля 1933 года был издан по ОГПУ приказ такого содержания:
”Отмечая особо энергичную работу начальника Ухтопечорских исправительно-трудовых лагерей ОГПУ тов. Мороза Якова Моисеевича по освоению в исключительных условиях дальнего Севера Ухтопечорских нефтяных и каменноугольных месторождений, приказываю: нефтяной промысел № 3 на р. Яреге именовать «нефтяным промыслом имени тов. Мороза Я. М.». Заместитель председателя ОГПУ Г. Ягода».
У всех работников Ухтопечорского лагеря приказ этот вызвал большой подъем энтузиазма».
