ВЫПИСКА ИЗ СВОДКИ с/с «ТЫЧИНЫ» от 25/I – 28 года.
…Не менее воинственно настроены поэт ЧЕРНОВ и Остап ВИШНЯ.
«Грабят нас», сказал Остап ВИШНЯ ЧЕРНОВУ – грабят как сидорову козу. На Днепрострой не пускают ни одного рабочего украинца. Создают русские колонии – русские фабрично-заводские центры в сердце Украины. В вопросе хлебозаготовок нас третируют, как негров. Вы знаете, в Херсонской губ. МОЛОТОВ оставляет лишь 5 пудов в месяц на семью – безусловно в результате будет голод».
Сам ЧЕРНОВ мечтает о крестьянской партии и о создании какой-то украинской власти. …
Інформацiя з донесення секретного спiвробiтника «Литератор»
28 квiтня 1928 р.
О ХВИЛЬЕВОМ и др. литературн. объед.
§ 1. Вокруг возвратившегося из заграницы ХВИЛЬЕВОГО опять группируется та же публика. Ежедневно у него бывают и просиживают целыми часами: ДОСВИТНЫЙ, МАЙСКИЙ /БУЛГАКОВ/, ЯЛОВОЙ, несколько раз были ПАНЧ, ОСТАП ВИШНЯ, СЛЮСАРЕНКО и ЛЮБЧЕНКО А.
В последние дни, кто-то ночевал у него две ночи, но кто – не удалось установить.
Витяг iз зведення УОУ ДПУ УРСР
12 травня 1928 р.
ВЫПИСКА из сводки УОУ ГПУ УССР на 12 мая 1928 г. № 18
СРЕДИ «ВАПЛИТОВЦЕВ»
На правом фланге украинских писателей (быв. «Ваплитовцы») в настоящий момент царит большое недовольство, формулируемое ими причинами – «нажима на украинскую культуру». Это недовольство возникло после появления в «Харьковском Пролетарии» резких заметок о «Народном Малахии» с обвинением этой пьесы в шовинизме и антисемитизме – автор КУЛИШ в разговоре с украинскими писателями говорит, что это безобразие русотяпство, что его приковывают к позорному столбу и душат украинскую культуру.
Остап ВИШНЯ бегает по городу, собирая у «украинской общественности» подписи под протестом «зажима». Им уже собрано 150 подписей.
ХВИЛЬОВЫЙ, написавший очень можорный роман, который он хочет противопоставить «Вальдшнепам», и ряд статей в «Коммунисте» по его словам порвал их, так как продолжавшая травля снова навела его на раздумье.
Владимир СОСЮРА показывает своим ближайшим друзьям написанное им стихотворение (не предназначенное для печати), начинающееся словами «НА ЖИДІВСЬКОГО КОНЯ ПОСАДИЛИ УКРАЇНУ».
Недовольство единиц украинских писателей очевидно выльется в «литературное молчание».
Б. Вiрний
Рецензiя на тритомне видання творiв Остапа Вишнi
серпень 1928 р.
ОСТАП ВИШНЯ. УСМІШКИ.
Том І, стор. 267, цiна 1 карб. 70 коп.
Том II, cтop. 256, цiна 1 карб. 50 коп.
Том III, стор. 254, цiна 1 карб. 65 коп.
– Ну, театр новый украинский я еще допускаю, – хотя, собственно говоря, – какая же разница между малороссийским с Саксаганским и современным «Березелем?» – ну хоры всякие, оркестры – бандуры там и кобзы я тоже представляю, даже, если хотите – украинское изобретательное искусство, но литература, литература…
– Нет, позвольте, товарищ, как же так – современная украинская литература…
– Да какая там литература! Один Остап Вишня да плюс Зощенко еще, но ведь последний то пишет же по русски!..
Це з випадково пiдслуханоi в кримському домi вiдпочинку розмови двох росiян. Але зовсiм не випадково я починаю цитатою з неi рецензiю на три томи «Усмiшок». З першого ж слова мусiмо визнати нечувану для украiнського автора популярнiсть, що мае Остап Вишня мiж усiма шарами людности на Украiнi, ба навiть i по-за Украiною. Що-до знаности, успiху й тиражу з Остапом Вишнею можуть змагатись хiба-що тiльки Винниченко та Кащенко.
Остапа Вишню читають, заливаючись молодим реготом, селянськi парубки в сельбудi, його читае, усмiхаючись, робiтник, його «Геть сором» читае на iнтимнiй вечiрцi, захлинаючись i перекручуючи слова та наголоси, головбух тресту, що принципово проти «искусственного галицийского языка и насильственной украинизации». Примусити читати, та навiть не тiльки читати, а й захоплюватись украiнською книжкою отакого «принципового ворога» це з першого погляду не аби-яка перемога й здобутки для украiнського автора. І коли-б до цього не домiшувалось багато прикрих «але», тодi, далебi, нашу сучасну украiнiзацiю можна було б назвати «украiнiзацiею iм. Остапа Вишнi», беручи на увагу значення й вагу «Вишневих усмiшок» у справi неболючого й самоохотного переходу рiзних гатункiв «принципових ворогiв» до лона украiнськоi культури.
Але для того треба, насамперед, з'ясувати констеляцiю Остапа Вишнi в сучаснiй украiнськiй лiтературi, а заразом i питому вагу лiтературну його «Усмiшок». До цього нас зобов'язуе, принаймнi, сам факт трьох томiв «Усмiшок».
…Сельбудiвська читальня. Хлопцi читають черговий фейлетон О. Вишнi «Бережiть лiси». Одсунувши на потилицю кашкета, а на лоба до самiсiньких очей накошливши чуба, парубiйко, з веселим, ладним кожноi хвилини пирснути обличчям читае: «Садiть лiс! Бережiть лiс! Не нищiть дерева! Лiси – наше багатство! Лiси тепер нашi! Селянськi тепер лiси! Народнi тепер лiси!..»
Либонь нiчого смiшного ще нема, але хлопцi вже регочуться. Регочуться хлопцi, аж за боки беруться – повiрите? Вам дивно, дивлячись на них, i навiть нiби трохи нiяково, а втiм дивуватись нема чого – «Хлопцi звикли смiшне вичитувати в Остапа, отож i смiються вже по звичцi», – так принаймнi, пояснюе це мiсцевий учитель.
І справдi, Остап Вишня до смаку припав нашому селу. Вiн знае село до найменших дрiбниць, вiн умiе подати його фолькльор, зорати перед читачем незнану йому сiльську цiлину, в нього постiйний i завжди свiжий контакт iз селом. О. Вишня, власне, е селянський фейлетонiст i то не без пiдстав «Плуг» брав над ним лiтературне шефство. У своiх «Сiльських усмiшках» О. Вишня, як i наше село, – запашний, барвистий на дотеп, на влучне порiвняння, на мовний кольорит, але разом iз тим вiн i примiтивний, як наше село.
Цю примiтивнiсть вiн переносить iз своiх «сiльських усмiшок» i на иншi фейлетони, але, переходячи мiську царину, ця примiтивнiсть втрачае притаманний собi грунт, вульгаризуеться, переходить iз гуморески в смiховину невеликого гатунку, що, кiнець кiнцем, складае лiтературне обличчя Остапа Вишнi, ба навiть певне явище – Остап Вишня, над яким власно мало ще задумувався, а то й просто собi не думав сучасний украiнський критик та публiцист, не кажучи вже за нашого масового читача.
Але вiддамо ще раз належне Остаповi Вишнi, згадаймо його безперечно художнi «Сiльськi усмiшки», згадаймо його прекраснi запашнi «Косовицi», «Жнива», прочитаймо з насолодою «Темну нiчку-петрiвочку», його барвистий «Ярмарок», щоб сказати – якi величезнi здiбности в цього автора, яке знання сiльського побуту, фолькльору, мови! Якi можливостi були перед автором, наколи б вiн у своiй дальшiй творчостi йшов межами «Косовиць», манiвцями «Темноi нiчки-петрiвочки», майданом «Ярмарку»! i яка шкода, що поруч «Вишневих усмiшок» стоять прикрi Вишневi гримаси, яка шкода, що чималi Вишневi адепти йдуть за Вишнею саме шляхом його гримас, що створило в нашому лiтературному сьогоднi «Вишнiянство», як певний жанр нашого сучасного гумору.
Отож маемо поставити, на жаль – чи не вперше – на вид нашому читачевi гримаси «Вишнiянства», щоб виповiсти йому вiйну й засудити його.
Треба, мабуть, погодитись i визнати за аксiому, що корiння справжнього, нескороминучого i позверхового, а глибокого i тривалого гумору ховаеться в комiзмi ситуацii, що примушуе читача захоплюватись i смiятись iз дисклокацii дiевих осiб та речей у гумористичному творi, де динамiка дii натрапляе на несподiванiсть, ускладнення й дивуе ефектним, часто занадто простим (i в цьому чи не найбiльший ефект!) розв’язанням. Такому видовi гумору слово, комiчний вислов править тiльки за помiчну функцiю, бо центр ваги комiзму там не на словi, а на ситуацii. Ми дивимось на виставi Гоголiвського «Ревiзора» чи Мольерових «Тартюфа», «Мiщанина-шляхтича», «Лiкаря з примусу» або читаемо «Мертвi душi», чи, кiнець кiнцем, Аверченковi гуморески й смiемося. Цей смiх у нас тут викликае, розумiеться, не слово, а сама дiя, бо комiзм слова – живий тiльки в аспектi свого часу, а комiзм ситуацii легко може абстрагуватись вiд конкретних часових обставин i переходити кордони своiх епох. Отже, комiзм слова – тимчасовий i скороминучий, комiзм ситуацiй – якщо й не може, натурально, бути вiчно, то принаймнi, прагне цього, вiн тривалий i живучий.
Неправильно було б сказати огульно, що Остаповi Вишнi бракуе зовсiм комiзму ситуацii, вiн трапляеться в нього подекуди, ну хоч би взяти, примiром, його фейлетони «Як я рибу ловив», «Пiдмолоджування», «Геть сором», але це, власне, вийнятки. Гумор О. Вишнi спираеться, насамперед, на комiзм вислову, часто комiзм зрусифiкованого вислову, або ще гiрше комiзм (якщо це можна серйозно назвати комiзмом) вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнiсiнькоi порнографii.
Ось кiлька зразкiв цього непевного комiзму вислову чи гумору русизму: «Праведнi слова… Іменно пiдходити й iменно «вмiючи…» «І замiсть «смички» получилось саме «ох»… «согласний, товаришочки, согласний…» «розрiшилась благополучно, «юринда», «замiченiе» «Кирпатi гори» (розумнiй – Карпати Б. В.), «Ох, i харрашо на селi!..» До речи: О. Вишня чогось вважае за вельми дотепний цей вислов «харрашо», «хароший», i вiн не може по доброму розлучитись iз ним у одному фейлетонi, а й далi багато разiв уживае його на розвагу нашому сiльському читачевi, що жадiбно ковтае те, «не мудрствуя лукаво», й на потiху аматорам «малоросiйських вещичок».
Мова мовиться, розумiеться, не про так званий «сказ», що поза своею комiчною стороною подае живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосiб насмiшити «до нiкуди» свого читача. Проте в О. Вишнi можна натрапити подекуди й «сказ», взяти, наприклад, гумореску «Охорона народнього здоров'я»:
«Чи-лi какая, примерно, «бешиха», чи там «глаз» чи «пристрiт» чи «сояшниця», – баба етая, ну, как ото рукою знiмаеть… Такая ото баба… Уп'ять-же таки: «зуби», «переполох», «простуда», чи-лi какой нiбудь вас «огник» поприщить, – усьо ето баба Палажка достоменно проiзойшла й на все етi болiстi iй просто таки вродi наплювать…»
Та в тому-то й бiда, що за «сказом» iдуть у О. Вишнi зловживання покрученим словом, русизмом, i сумлiнний критик мiг би списати багато паперу, виписуючи та пiдраховуючи оту «юринду» та «харрашо», але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвiлля статистикiв.
Остап Вишня виробив собi кiлька штампованих засобiв i раз-у-раз орудуе ним, не турбуючись за те, як, кiнець кiнцем, читач сприйматиме iх. Адже-ж цi гуморески були розрахованi на газету, на одноденне читання, а не на три томи «усмiшок». Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять «медлительного в движениях малоросса», але набридають хоч трохи культурнiшому читачевi: «Великi ножицi, грiзнi ножицi, гострi ножицi, розчепiренi ножицi… Отакеннi ножицi…» Чи ще: «Село – це така собi територiя, а на тiй територii хати, хлiви, льохи й церква… Помiж тими хатами вулички… У льохах нема нiчого, бо давно вже поiли… На церквi хрест, а на хрестi галка… Хрест золотий, а по позолотi по тiй – купочки бiленьки, – то птиця господня антирелiгiйну пропаганду робить»,
Дотепи, подiбнi до цiеi «пташиноi антирелiгiйноi пропаганди», аж через вiнця ллються по гуморесках О. Вишнi. Тут i «сорочка зав'язуеться вузлом вище того мiсця, про яке ви зараз думаете», i наш класичний поперек, що «переходить у «далi» (цим попереком з «рештою» О. Вишня козиряе кiлька разiв), i матня, що «на вас iззаду скепсисом вiе», i лiй – «певна рiч, коли вiн у головi. А як у иншому мiсцi – нi чорта не варт… М'яко тiльки сидiти та ширше штани ший».
О. Вишня вельми уподобав цi сумнiвноi якости дотепи, що-до тих мiсць, «яке чухаеш» i без анiякiсiнького чуття мiри (та й чи можна тут, взагалi, вимагати якоiсь мiри?) рясно сiе на сторiнках трьох томiв.
Що це – гумор? Ми не будемо зараз сперечатись, чи смiшнi цi всi пастушки, що «за корiвками йдуть, матюкаються», чи реготатиме читач з отоi «бугаячоi сили» – такий гатунок «гумору», без сумнiву, знайде завжди свого аматора, ба навiть численного аматора, але-ж про це мова. Говорячи про Вишневу вульгарщину, ми: далекi вiд «критичного стилю» якогось А. Г. (див. «З блок-ноту критика» «Лiтературна газета», ч. 9), щоб iстерично кричати – куди, мовляв, дивилось ДВУ, видаючи цi три томи. Нi, ми уявляемо зараз собi зовсiм иншу негумористичну картину: тисячами примiрникiв розходяться «Вишневi усмiшки», iх читае безлiч читачiв, та й не тiльки читае, а й на них у певний спосiб виховуеться наш читач, вони правлять йому за школу дотепности й гумору. О. Вишня фактично створив навiть свою школу, що позначилась низкою кислиць у виглядi «Веселоi книжки» видання «Плужанина», мiж авторами «вишневих» гуморесок i iхнiми численними споживачами е обопiльне порозумiння, вони один одному iмпонують i, я сказав би, – вони доповнюють один одного. Важко-бо уявити лiтературний портрет Остапа Вишнi без його смiхотливоi авдиторii в сельбудинку, в Кубучi, на естрадi i, на жаль, важко також уявити сучасного читача украiнськоi книги без Остапа Вишнi…
«Вишнiянство» – це не тiльки певний жанр нашого сучасного гумору, це е разом iз тим i певна течiя, i досить потужна течiя серед читачiвськоi маси, це – цiлий рух. «Вишнiянство» – це навiть монометр читачiвського смаку, i успiх «Вишневих усмiшок» – це мiрило культурного рiвня iх читача.
Ви придивiться на нашого споживача гумористичноi лiтератури: вiн (пересiчний «вiн») без особливого пiднесення перегортатиме сторiнки Джером-Джерома, його мало вражатиме Марк Твен, вiн не вiзьметься за сатиру росiйського Щедрина, його не заполонить сучасний чех-гуморист Гашек, i вiн, далебi, не промiняе Генрi на Остапа Вишню.
Наш пересiчний читач не сприймае тонкого гумору, вiн потребуе такого гумору, щоб вiд нього «перчило!».
