Ми заранi просимо нам те дарувати. Не ми в тому виннi, а тисячолiття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й мiсця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожноi з них наочних прикладiв: так, ми гадаемо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозумiлiше.
Якби ж знаття.
Найхарактернiша для чухраiнцiв риса. Риса-мати. Без неi чухраiнець, а риса ця без чухраiнця – не риса.
Повстала ця риса в чухраiнцiв от з якого приводу. Вшивав один iз них хату. Злiз аж до бовдура i посунувся. Сунеться й кричить:
– Жiнко! Жiнко! Соломи! Соломи! Соломи!..
Геп!
– Не треба…
Це, значить, кричав чухраiнець жiнцi, щоб вона, доки вiн гепне, соломи на те мiсце, де вiн гепне, пiдiслала. Не встигла жiнка цього зробити. Тодi виходить: «Не треба».
І от пiсля цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраiнцеву вдачу. Як тiльки яка притичина, зразу:
– Якби ж знаття, де впадеш, – соломки б пiдiслав.
Або:
– Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнiм випадку життя чухраiнського цивiлiзованого.
От будують чухраiнцi яку-небудь будiвлю громадську. Збудували. А вона взяла i упала. І зразу:
– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б ii не сюди, а туди будували.
Є серед матерiалiв характерний запис, як попервах чухраiнцi свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потiм за щось завелись, зразу за голоблi (була в них така зброя, на манiр лицарських середньовiчних списiв) та як зчепились полемiзувати… Полемiзували-полемiзували, аж дивляться – у всiх кров тече… Тодi повставали й стогнуть:
– Якби ж знаття, що один одному голови попровалюемо, не бились би.
Сильно тодi в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирiшили якось вони театр органiзувати. Запросили спецiальну людину. Бiгали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Пiдвела iх та людина: не органiзувала театра, а зовсiм навпаки.
Тодi почухались.
– Якби ж знаття…
І почали знову.
І не було жоднiсiнького чухраiнця без отого знаменитого:
– Якби ж знаття…
Якось-то воно буде. Я так i знав.
З цiею головною рисою тiсно з'еднанi четверта й п'ята риси в чухраiнцiв, а саме: «якось-то воно буде» та «я так i знав».
Коли чухраiнцi було починають якусь роботу, хоч би в якiй галузi iхнього життя та робота виникла, i коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливiший зауважив:
– А чи так ви робите?
Чухраiнець обов'язково подумае трiшки, почухаеться i не швидко прокаже:
– Та! Якось-то вже буде!
І починае робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальцi знати, тодi:
– Я так i знав!
– Що ви знали?
– Та що отак буде!
– Так навiщо ж ви робили?
– Якби ж знаття…
– Так ви ж кажете, що знали?
– Так я думав, що якось-то воно буде!
Один iндiйський мудрець, коли йому про це тодi розповiдали, сказав:
– Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спiзнивсь.
Друга риса – «забув» i третя – «спiзнивсь» характернi так само риси для чухраiнцiв, але вони особливих пояснень, гадаемо, не потребують…
– Чому ви цього не зробили?
– І-i-i-ти! Забув! Дивись?!
Або:
– Чого ж ви не прийшли?
– Та засидiвсь, глянув, дивлюсь – спiзнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собi подумав, воно буде.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
