Я перекладав п’есу Шкваркiна «Чужой ребенок» для укр. театра. Взагалi за останнi два мiсяцi мого творчого й здорового життя я зробив бiльше, нiж за два роки. В планi роботи – великий художнiй нарис про новий Харкiв для журнала «Черв. Шлях». Крiм того ввесь час ношусь з п’есою для колгоспного театра. Умовився з Укрфiльмом (т. Косилом) – почати розробляти кiнокомедiю.
Арешт…
Я взяв найголовнiшi, етапнi, сказать би, моменти свого життя й своеi роботи. З великою охотою, – що тут е неясного, непевного, – я додам, доповню, поясню. Тяжко менi в такому станi – охопити все, чогось не випустити.
Оглядаючись на пройдене, – бачиш i хиби, i помилки, – все бачиш, а багато чого ще й не бачиш… Почати жити спочатку, на жаль, не можна…
Додам iще про свое ставлення до, так би мовити, узлових питань моеi роботи.
Нацiональне питання. Ви бачите з бiографii, що змалку в мене його не кохано й не виховувано. Пiд час уже революцii я захопився так званим «нацiональним вiдродженням». Єсть такий вiрш в поета Олеся: «Яка краса вiдродження краiни» (нацiональне вiдродження, звичайно). Я бачив на власнi очi цю «красу», подорожуючи з директорiею, i як же зло я висмiяв ii в одному з своiх кам’янецьких фейлетонiв. До чого довело мене захоплення «нацiональним вiдродженням» ви бачите: до зради iнтересiв робiтникiв i селян Украiни. Я був би щасливий, щоб моя праця останнiх рокiв (з Рад. Владою), яку я (працю) вважаю, що вона була все ж таки корисна хоч до деякоi мiри для укр. робiтництва i трудящого селянства, хоч трохи зменшила мою провину перших часiв революцii. Що для мене нацiональне питання в данний момент? Вiзьмiмо головне знаряддя моеi роботи – слово, мову. Яка моя мова лiтературна, чи служить вона роз’еднанню спорiднених культурами трудящих? Я гордий з того, що не один раз чув, як трудящi iншоi нацiональностi (руськi, евреi, бiлоруси, поляки, навiть грузини) говорили менi, що читаючи моi твори, писанi мовою украiнською, вони розумiли мене. Не раз я чув, що моi твори багатьом прислужилися для зрозумiння, для вивчення укр. мови.
Далi. Як я ставлюсь до «особливостей укр. нацii»? Я висмiюю украiнських шовiнiстiв, разом з великодержавними росiйськими шовiнiстами – мiй фейлетон «Дещо з украiнознавства», писаний ще 1924 року, коли це питання (великодержавного й мiсцевого нацiоналiзму) не стояло так гостро й актуально.
В 1932 роцi, бувши в Красному Лучi, й оформляючи гаслами новий парк культури й вiдпочинку, я писав гасла мовами i росiйською, i украiнською. Хоч, правду казавши, лiтер. росiйською мовою я володiю гiрше.
Як я розумiю Радянську Украiну? Я розумiю ii, як невiд’емну частину СРСР. Я переконався в цьому, сидячи отут, в камерi «одиночного заключения»? Нi, це я заявив у своiй промовi 1929 року, на банкетi, в украiнському постпредствi в Москвi, куди я iздив на тиждень укр. культури. Заявив я це прилюдно, в присутностi членiв Уряду, i Всесоюзного, i украiнського, в присутностi укр. i росiйських письменникiв, в присутностi широкоi радянськоi громадськостi. Я сказав: «Без Радянськоi Росii не було б нiякоi Украiни».
З того часу нiяких змiн у моiх поглядах не було i не буде.
Питання про народ, про селянство. Ну, ясно, що понятiя народу, нацii, як чогось цiлого, давно вже розвiялось, як дим. Смiшно було б, працюючи 13 лiт з Радянською владою, за керiвництвом Комунiстичноi партii, десь «поза халявами» плекати «народ есть трудящi» i есть експлоататори, а не народ, не нацiя.
З’окрема про селянство. Я вихованець села, я працював в есерiвських газетах, я був пiд впливом Модеста Левицького… Селянство для мене, одже, «iдол», «кумiр»… Я колись iдеалiзував, справдi, селянство, але давно те було i давно загуло. Я знаю «селян», що експлоатували селян, i я знаю селян, що були в ярмi селян, я знаю селян, що пухли з голоду, маючи закопаними десятки пудiв хлiба. Я знаю селян, що гноiли сотнi пудiв зерна, тодi, коли навколо iх селяни гинули з голоду. Я знаю селян, що iли своiх дiтей, й в них пiд полом було закопано зерно. Я знаю селян що, маючи в себе корову, свиню й хлiб, вони лазили до селян i забирали в них останню макуху. Я знаю селян, що труiли коней у селян, нищили реманент у селян, худобу, палили оселi в селян, вбивали комунiстiв-селян i сiльських активiстiв селян.
І я знаю селян, що будують нове життя, що прагнуть культури, нищать забобони, темнi iнстинкти, будують нову соцiялiстичну батькiвщину. Я знаю «полiтвiддiльських» селян, бачив iхню роботу, бачив iхнi, жадiбнi до нового веселi очi, чув iхнi пiснi i бачив iхнi танки. Так пiсля цього я iдеалiзуватиму селянство в цiлому?
Я ж iще поки що не божевiльний!
Нi в якому разi, я, звичайно, не буду твердити, що в цих питаннях я чистий уже «как поцелуй ребенка». Звичайно, ще есть залишки лепу, луски вiд них (цих питань) i т. д. Але я i не в «процесi становления» нового, з цього боку, в мене свiтогляду «процес становления» закiнчився вже. Рештки лепу я вiддираю, вимиваю i скидаю з себе. І досить успiшно – я це сам i почуваю, i вiдчуваю.
Я бачу, як за останнiй час Рад. Украiна, переборовши труднощi, пiшла вперед по шляху розвитку усiх своiх бокiв: i господарського, i культурного, як вона перетворюеться на культурну, заможню, цвiтущу краiну.
Хотiлося б i менi брати участь i далi в соцiялiстичному будiвництвi, не хотiлося б гнити десь осторонь од життя, од роботи.
Для цього я маю силу, енергiю, хист i бажання.
Остап Вишня
31. XII.33
Камера № 15.
Йосип Гiрняк
Спомини
кiнець грудня 1933 р. – лютий 1934 р.
У комендантурi тiеi установи цербери передали мене разом iз своiм нарядом. Молодий семiтського типу комендант тут же зайнявся обшуком одягу i мене грiшного. Чомусь його дуже зацiкавили моi черевики. Вiн так назнущався над ними, що мало не повiдривав каблукiв та пiдошов! Не знайшовши того, чого шукав, повiв мене кiлька поверхiв угору, по встелених килимами коридорах до багатообставленого кабiнету начальника Секретного полiтичного вiддiлу. Високий, середнього вiку начальник, назвавши свое прiзвище «Долинський», запитав мене: «Ви знаете, де ви знаходитесь? – i тут же сам сказав: – У ДПУ, а за що – то ви самi знаете. Чи ви чули, кого заарештували в останнi днi з ваших знайомих?»
– Чув, що вчора арештували Остапа Вишню.
Долинський постукав об стiну кулаком, i в кiмнату ввiйшов дебелий парубiйко. Начальник наказав йому обшукати мене, i той знову дуже дбайливо почав шукати того, чого в мене не було. Забрав лише п'есу Микитенка «Бастилiя Божоi Матерi» i сатиричний скеч Юрiя Смолича пiд заголовком «Державна зрада», який автор написав для естрадного виступу для мене й актриси В. Чистяковоi. Пiсля цiеi процедури Долинський велiв вiдвести мене до тюрми.
У комендантурi тюрми ДПУ мене вже втрете роздягли, позабирали все з кишень та все те, на чому одяг на людинi вдержуеться. Нарештi повели мене в сусiдню кiмнату. В кiмнатi був один табурет, уздовж стiни вузенький стiл, на стiнi висiло невеличке дзеркало. Тут, як видно, стригли та брили новоприбулих… Сидячи на табуретi, я приглядався до себе у це капосне дзеркало, а насправдi приглядався не до себе, а до всього мого життя… воно пробiгало перед моiми очима вiд дитинства аж до часу, коли я ось тут дивився на себе.
Було вже напевно далеко по пiвночi, коли зайшов вартовий i повiв мене вгору на 4-ий поверх. Ми зупинились перед дверима 48-оi камери. Я переступив порiг i тут же зачинились за мною дверi. Це була «одиночка». Залiзний тапчан, табурет, такоi ж ширини тумба з шухлядою та й славнозвiсна «параша». Напроти дверей вiкно, замазане сiриною.
Із довгого бездум'я вивiв мене рiзкий гуркiт зовнiшнiх засувiв дверей. Це вартовий кинув на тапчан неокресленого кольору накривало i такого ж гатунку подущину, наповнену дерев'яним трачинням.
Я просидiв на тапчанi до часу, коли знову загримiли дверi i вартовий покликав «на оправку», наказавши й парашу взяти з собою, щоб i ii привести в порядок. Пiсля освоення всiеi процедури «оправки», почалось цiлоденне життя тюрми. Через вiконце у дверях подавали денну пайку хлiба, горня теплоi води, полудневу миску супу та вечiрню баланду. Це все проходило мимо моеi уваги й участи. Я сидiв на табуретцi, бо на тапчанi лежати було можна тiльки короткий час пiсля т. зв. обiду. Я не мiг нi iсти, нi спати, коли навiть було дозволено. Мене постiйно трясла нервова лихоманка.
Пiсля кiлькох днiв у камеру ввiйшов якийсь вiйськовий достойник, заявляючи:
– Я начальник тюрми! – i тут же остовпiв: – Ов! І ви тут?! – Менi здалося, що це справдi було для нього несподiванкою. Я не здобувся на вiдповiдь. Досi менi не доводилось його зустрiчати.
– Чим мiг би я вам допомогти? Може, переказати щось додому?
А в мене вирвалось прохання:
– Чи мiг би я перед сном покористуватись холодним душем?
– Це можливе!
Вiн похитав головою i вийшов iз камери. Цього ж вечора перед 9-ю годиною я обдавав себе теплою i холодною водою.
Нервова хандра мене не покидала. Дням я загубив рахунок. Вартовий бурчав на мене, коли я повертав йому страву. При кiнцi сiчня повели мене в кiмнату «з дзеркалом». Там цирульник взявся знiмати з мене густий чорний зарiст, який уподiбнював мене до розбiйника Варави. Того ж вечора кватирка у дверях вiдкрилась i вартовий гукнув:
– На Г?
Я обiзвався:
– Гiрняк.
– Давай!
Я накинув на себе кожух i шапку та вийшов у коридор. Ведучи мене по коридорi, а далi по ступнях униз, вiн, плескаючи в долонi, давав знаки iншим, щоб не попадались нам на очi, бо вiн веде в'язня… Вивiв мене кiлька поверхiв угору i по килимах пiдвiв до дверей та впхнув мене туди. Високий молодий службовець тiеi установи обiзвався:
– Ви що так нарядились? Зiбрались на Сибiр? Будьмо знайомi – я слiдчий ДПУ Микола Федорович Грушевський.
Вiн сидiв за кабiнетним столом, а впритул стояв звичайний вузький столик з двома стiльцями. На столi слiдчого лежала товстенна тека з паперами. Запропонувавши менi сiсти за столиком, слiдчий розрядився цiлою доповiддю про зовнiшню й унутрiшню ситуацiю краiни, про господарськi труднощi, про клясову боротьбу i т. п. Пiсля довгоi балаканини, слiдчий врештi вказав на теку з паперами й заявив:
– Бачите цi документи? Тут засвiдчений кожний ваш поступок, кожний ваш крок! Ми знаемо все, а тепер треба, щоб ви самi розказали про тi всi вчинки i все камiння, яке ви нагромадили пiд своiм серцем проти радянськоi влади. Коли ви звiльнитесь вiд того всього, наша влада вам усе простить! Але, коли нам доведеться все це вам пригадати, то тодi буде гiрше! Тодi вже нарiкайте самi на себе! Ось вам папiр i олiвець. Ідiть у свою камеру та напишiть всю свою бiографiю, крок за кроком. А ми сконфронтуемо це з тим, що тут сказано! Тодi побачимо, чи ви хитруете, а чи справдi роззброiлись i чи заслуговуете на довiр'я всепрощаючоi радвлади.
Поки взятись до писання бiографii, я склав з паперу маленький календарний щоденник, бо пам'ять губила порядок днiв. За кiлька днiв, коли мене знову повели до слiдчого, моя бiографiя була написана. Слiдчий кинув ii в шухляду свого стола i знову приступив до своеi полiтграмотноi балаканини. Слухаючи його, я помiтив на столi, бiля якого сидiв, аркуш паперу, пiдписаний Павлом Михайловичем Губенком (Остапом Вишнею). Я став до нього приглядатись, хоч тут же догадався, що не випадково вiн опинився в крузi мого бачення. Грушевський ходив по кiмнатi, вправляючись у своiй легкомовностi, а я старався непомiтно кидати оком на почерк Остапа Вишнi: «Заява. Я, Павло Губенко (Остап Вишня), член контрреволюцiйноi органiзацii УВО, прошу колегiю ГПУ дати менi можливiсть розказати про цю свою приналежнiсть i цим окупити свою вину перед урядом i комунiстичною партiею» – пiдпис. Слiдчий ходив по кiмнатi i теревенив свое, а я старався симулювати, що папiр на столi не притягае моеi уваги. Нарештi вiн зупинився перед мною i знечев'я спитав:
– Коли ви довiдались про УВО?
– У груднi мiсяцi, з пресового звiту про доповiдь на пленумi ЦК члена Полiтб'юра Павла Постишева.
