Народився я 1889 року, 13 листопада, в м. Грунi, Зiнькiвського району Харкiвськоi областi (колишнiй Зiнькiвський повiт, Полтавськоi губ.). Батько, селянин, родом з Лебедина, служив за прикащика у помiщицi фон-Рот. До 13 рокiв жив у Грунi i в м. Зiньковi. В Грунi вчився в сiльськiй школi, в Зiньковi в двохкласовiй.
В 1903 роцi батько, не маючи коштiв далi вчити мене, вiддав мене до Киiвськоi вiйськово-фельдшерськоi школи, де вiн, як бувший солдат, мав право вчити дiтей на казьонний кошт. В цiй школi я вчився 4 роки, i в 1907 р., закiнчивши ii, назначений був фельдшером в 168 пiхотний Миргородський полк, розташований у Киевi. За навчання на казьонний кошт, я мусiв був одслужити 6 рокiв у вiйську фельдшером (1 ? роки служби за 1 рiк навчання). Звiльнився з вiйськовоi служби в 1914 роцi й поступив за фельдшера в Киiвську залiзничну лiкарню. На iмперiалiстичну вiйну не пiшов, як залiзничник. В цiй лiкарнi я пропрацював до кiнця 1917 року, коли мене було взято з лiкарнi в Санiтарну Управу тодiшнього Мiнiстерства Шляхiв уряду, т. з. «УНР». І прихiд нiмцiв i гетьманщину я працював в названому М-вi Шляхiв. Пiд час повстання Гетьмана я з Киева втiк в район повстання (Фастiв) i звiдти з повстанським вiйськом знову повернувся до Киева. З петлюрiвським урядом я, в складi М-ва Шляхiв, як дiловод Санiтарноi Управи пройшов увесь шлях аж до Кам’янця Подiльського. Там, у Кам’янцi, кинув Мiнiстерство i почав працювати в газетах есерiвських, спочатку в «Народнiй Волi», а потiм у «Трудовiй громадi». Писав фейлетони за пiдписом «П. Грунський». З Кам’янця на початку 1920 року, перейшовши фронти, повернувся до Киева й працював за редактора мови у видавництвi «Книгоспiлка». В жовтнi 1920 року мене заарештувала ЧК, а в квiтнi 1921 року я вийшов з в’язницi i почав працювати в редакцii газети «Вiстi ВУЦВК», спочатку, як перекладач, а потiм, як фейлетонiст, за псевдонiмом «Остапа Вишнi». З того моменту почав брати участь в культурнiй, полiтичнiй i громадськiй роботi УСРР i СРСР, аж до моменту арешта 26 грудня 1933 року. Нi до яких полiтичних партiй не належав. Із лiтературних радянських органiзацiй належав до групи «Лiтературний Ярмарок» i «Пролiтфронт». В останнiй час, пiсля постанови ЦКВКП(б) вiд 23 квiтня 1932 р. був за члена президii Оргкомiтету Спiлки Радянських Письменникiв Украiни.
Це, сказать би, сухий i «офiцiальний» бiк життепису.
Дитинство. Жив у дитинствi в оточеннi укр. села, хоч батьки, люди малокультурнi, пнулися до якихось «пiдпанкiв». І батько i мати нацiонально були несвiдомi, хоч у родинi панувала мова украiнська. Та зрештою, батькам було i не до мови i не до свiдомостi, бо народили вони за 25 лiт свого шлюбного життя сiмнадцятеро дiтей, з яких я був другим. Батько помер 1909 року, менi тодi було 20 лiт, я служив у Киевi за вiйськового фельдшера, одержуючи 5 крб. на мiсяць, а мати залишилась дома з 11, коли не рахувати двох старших, що жили вже «поза хатою» (всiх живих залишилось 13 чоловiка) – з 11 малими дiтьми. Ясно, – злиднi. Одже – пiшов я в Киевську вiйськово-фельдшерську школу 13 лiт – нацiонально-украiнського свiдомого нiчого не було – знав я тiльки укр. мову, якою говорив змалку.
Школа – вiйськова. Впливiв на мою нац. свiдомiсть не мала нiяких. Поза школою так само з свiдомими укр. не здибався.
Вiйськова служба. Тяжка i морально, i матерiально. Полк був суворий. Гнули мене в баранячий рiг. Здерiдка, бувши на вiйськовiй службi, зустрiчався з земляками студентами, членами укр. клубу «Родина», i разiв зо два був з ними, переодягнений у цивiльну одежу, в клубi. Укр. книжки потайки читав, бував часто в укр. театрi Садовського. Вважав себе за украiнця, але практичних наслiдкiв (гуртки, просвiта i т. д.) з цього не робив. Не вважаючи на фельдфебельський у полку надо мною чобiт, уривками вчився, увесь час мрiячи скласти iспит за гiмназiю й пробитися до унiверситету. До унiверситету я потрапив значно пiзнiше, аж у 1917 роцi, але його не скiнчив.
Праця на залiзницi. На вiйськовiй службi я пропрацював з 1907 до 1914 року. В травнi 1914 р., звiльнившись од военщини, я вступив фельдшером в Киiвську залiзничну лiкарню. Тут я працював до 1917 року. На iмперiялiстичну вiйну не пiшов, як залiзничник. Праця в лiкарнi була серйозна й вiдповiдальна. Працював я в хирургiчному вiддiлi, де на 50 чоловiка хворих було 1 лiкар-хiрург i 3 помiшника – серед них i я. Добовi чергування через два днi на третiй, самостiйнi складнi хiрургiчнi й ортопедичнi перев’язки, операцii i т. д. На вiйськовiй службi праця була канцелярська. Довелося менi сiсти знову за медичнi книжки, довелося багацько працювати, щоб не «вдарити лицем у грязь». Це вимагало часу. А тут iще – вiйна, лазарети. Лiкар узяв, крiм лiкарнi, ще два лазарети для поранених. Працював i я там з ним. Буквально цiлi днi зрання до вечора бiля хворих. Нiколи було вгору глянути. Освiта й самоосвiта, про яку я мрiяв – лежала каменем. Тiльки в 1916 роцi, коли я покинув лазарети, а працював у самiй лiкарнi – я знову взявся до самоосвiти (за гiмназiю).
Революцiя. В революцiю я вступив, як людина полiтично абсолютно не свiдома i не освiчена. Тiльки чутки, тiльки й того, що знав, то есть партii – есери, есдеки, бiльшовики. Самi елементарнi вiдомостi. Починаеться нацiональний рух. Я ж украiнець? Украiнець! І пiшло. Пiшла безсистемна бiганина сюди, й туди й онкуди. І в Просвiту, i в Центр. раду, i в нац. i революц. демонстрацii i т. д. i т. i. Хотiлося допомогти революцii, допомогти нац. руховi. А як допомогти – невiдомо. Кiнчилося тим, що нi в якi партii я не пiшов, а пiшов «допомагати» будувати укр. державу звичайнiсiньким урядовцем (дiловодом) у тодi щойно органiзоване Мiнiстерство Шляхiв. Там я здибався з лiкарем Модестом Левицьким, старим украiнцем, членом украiнськоi громади, став робiтником газ. «Рада» i вiдомим уже тодi украiнським письменником. Ви бачите, з якими багатьма «поважними i поважаними титулами» людину я зустрiв. Перший раз у життi побачив живого письменника. Модест Левицький вважався за народолюбця, письменника гуманiста, людину школи драгоманiвськоi, особистого приятеля Косачiв i Лесi Украiнки (це, мiж iншим, не завадило йому потiм, в емiграцii, виступати з погромницькими статтями проти укр. робiтникiв i селян!). Ясно, що я в його особi побачив «iдеал» людини. Вплив вiн на мене зробив великий, слово «народ» вiн вимовляв, як щось «святе та найдорожче». Народ – усе! І для мене пiшло – «народ» усе. Модест Левицький, мiж iншим, перший звернув увагу на мiй «стиль» у письмi i сказав, що з мене мiг би бути письменник. Тодi я на це особливоi уваги не звернув.
Гетьманщина. Працюю в тiй же самiй управi. Модест Левицький проти такого гетьмана i я проти. Але все це в межах балачок в управi. Я був заклопотаний канцелярщиною i не встрявав у «полiтику». Почалося повстання проти гетьмана. Модест Левицький переховуеться в Киевi, я тiкаю в район повстанцiв, у Фастов. 3 повстанським вiйськом приходжу до Киева.
Директорiя. Працюю там таки, в Санiт. Управi Шляхiв. Левицький iде «послом УНР» до Грецii. Я залишаюсь в Управi. Прихiд бiльшовикiв – i я, як чиновник М-ва шляхiв, виiздю з урядом директорii, де «пiд вагоном територiя, а в вагонi директорiя». Докотився я аж до Кам’янця.
Емiграцiя. Ганебна сторiнка в моему життi. Зрада iнтересiв трудящих Украiни. Але зради несвiдомоi. Це аж нiяк, проте, не виправдовуе мене перед робiтництвом i селянством. Факт – фактом. Всю мразь, всю ганьбу довелося пережити з т. зв. «Урядом УНР». І вже в Кам’янцi, коли я, дрiбний урядовець, побачив, зрозумiв увесь цинiзм «народних обранцiв», як вони себе звали, – я жахнувся. Одразу ж кинув посаду в Мiнiстерствi Шляхiв. А з чого жить? Я згадав про свiй «стиль», про те, що я «можу бути письменником» i написав фейлетона. Я вже не пам’ятаю назви його. Показав його братовi, есеровi, що мав зв’язки з редакцiями есеровськоi газети «Народна Воля». Редактором «Нар. Волi» був Часник. Я принiс йому фейлетона i фейлетон було видруковано. Так почалася моя праця в есерiвських газетах i знайомство з украiнськими есерами. Було це десь, мабуть, восени 1919 року. За фейлетон мiй у «Народнiй Волi» «про мiнiстерства i мiнiстрiв УНР» (назви не пам’ятаю), газету було сконфiсковано, а подальший друк фейлетона (розрахованого на кiлька чисел газети) припинено. До цього часу я з есерами нiчого спiльного не мав i знайомий не був, виключаючи, звiсно, двоюрiдного брата, есера-шаповалiвця, але брата я не любив i вплинути вiн на мене не мiг. З приходом полякiв до Кам’янця, коли вже директорiя й мiнiстри з награбованим майном майнули закордон, я почав працювати в есерiвськiй газетi «Трудова Громада», як фейлетонiст. За редактора був Голубович. Фейлетони мали успiх. В партiйнi справи есерiвськi я не входив, ними не цiкавився, а заробляв на прожиття журналiстською роботою, дошкуляючи Уповноваженому «Уряду» Огiенковi своiми фейлетонами. За один з фейлетонiв проти полякiв i «уряду», газету було закрито. Я переховувався. А потiм, в кiнцi березня, чи на початку квiтня 1920 року, я з групою есерiв (Часник, Степаненко, Арк, Коцюбинська, Волянський, Сердюк) вийшли з Кам’янця на Киiв. Пройшовши фронти, добрались ми до Вiнницi, де моi товаришi по подорожi зв’язалися з представниками Рад. Влади, i нас було направлено в розпорядження Реввiйськради 12 армii. Там нас прийняли тт. Затонський, П.П. Любченко, Аралов i вiдпустили на вiльне життя в Киевi.
Одже з 1919 року на менi лежить тавро есерiвщини. Що для мене есерiвщина – викохана, виношена iдея? Мое переконання? Мiй полiтичний свiтогляд? Нi. Я не знав i не читав устава партii укр. есерiв. Це просто збiг обставин. Я шукав не свiтогляду, а заробiтку. Якби мене тодi були направили до есдекiв – я б працював би з есдеками. Одно тiльки – я б не пiшов у газету самоi директорii, хоч мене туди й переманювали, бо менi потрiбна була хоч крихiтка якоiсь ефемерноi опозицii до того жахливого «безобразия», що творилось в директорii й урядi. Оце моя «есерiвщина», ii початки.
На радянськiй територii. Почав працювати у видавництвi «Книгоспiлка», як редактор мови. Це було в серединi квiтня, а на початку травня Киiв захапили поляки. В першi днi свого перебування в Киевi, поляки мене заарештували. Чим був викликаний арешт, я не знаю. Коли вели мене заарештованого, побачила це украiнська письменниця Галина Журба, сама полька. Вона пiшла за мною в польську комендатуру i визволила мене з-пiд арешту. Потiм я переховувався од полякiв.
Пiсля того, як Червона Армiя полякiв i петлюрiвцiв вигнала з територii Украiни, я знову працював за редактора в «Книгоспiлцi».
Арешт. 14 жовтня 1920 року мене заарештувала ЧК за належнiсть до есерiв, як спiвробiтника есерiвських газет i засудила на три роки концлагеря. Але на прохання Блакитного, до концлагеря мене не було вислано, а залишено для працi в редакцii газ. «Вiстi ВУЦВК», як перекладача.
Праця у «Вiстях ВУЦВКа». Звiльнено мене з-пiд арешту в квiтнi м-цi 1921 року, i я прийшов працювати у «Вiстi» Тов. Блакитного до того часу я не знав. Звiдки вiн дiзнався про мене, точно не скажу, але, iмовiрно, справа була так. Тодi в редакцii газ. «Вiстi» чимало було перекладачiв, що знали укр. мову, якi (перекладачi) звiльнялись iз в’язницi i тимчасово працювали у «Вiстях», бо робiтникiв, що знали укр. мову, в Харковi тодi було обмаль. Очевидно, вони й сказали Блакитному про мене.
До Блакитного я ввесь час ставився з глибокою повагою, як до редактора, до поета i з безмiнною подякою за те, що вiн дав змогу менi працювати в газетi, визволивши з концтабора. Працював я багато, i вдень, i ввечерi. Роботи було сила, робiтникiв обмаль. Дiзнавшись, що я писав фейлетони, Блакитний запропонував менi писати фейлетони у «Вiстi». Я написав перший фейлетон на мiжнародню тему за пiдписом «Оксана». Вiдтодi я почав працювати у «Вiстях» уже, як i фейлетонiст, а в «Селянськiй Правдi», що ii редакцiя була в одному примiщеннi з «Вiстями» я працював за секретаря редакцii. В «Селянськiй Правдi» з’явився перший мiй фейлетон на антирелiгiйну тему, за пiдписом «Остапа Вишнi».
Пiсля звiльнення мойого з в’язницi, вiдбувся в Киевi суд над украiнськими есерами i всiх iх було засуджено до концентрац. табору. Але вони щось недовго сидiли в концтаборi – iх було звiльнено i вони почали працювати в радянських установах. Визнання своеi провини на судi, визнання себе, як зрадникiв iнтересiв робiтникiв i селян i каяття – от що дав процес над есерами. Я особисто першi роки пiдтримував з ними знайомство, як з старими знайомими, зустрiчався з ними. Тяглося це аж до 1924 року, дедалi нiвелюясь, тобто дедалi я бiльше й бiльше вiд них одходив. Я вважав, що в цiм моiм знайомствi нема нiчого злочинного, бо всi ж вони були «радянськi громадяни», всi вони працювали в радянських установах i користалися з усiх прав рад. громадянства. Дехто з них працював (спiвробiтничав) у «Вiстях» (Шраг i, здаеться, Чечель).
З 1924 року i далi в мене з’явилися новi люди, цiкавiшi для мене, новi iнтереси, я з головою пiрнув у журналiстську й лiтературну роботу i вже особисте знайомство з бувшими (як я iх уважав) есерами мене не цiкавило. Я з ними порвав, як з чужими.
Лiтературна робота. 3’явилися моi першi книжки. Мали успiх. Я багато працював, дуже багато писав, i по газетах, i по журналах. Робота мене захоплювала. Я «писав» навiть на вулицi, йдучи в редакцiю, чи з редакцii. Тобто я дорогою «в умi» писав рiч, а вдома чи в редакцii тiльки записував. З’явилися лiтературнi органiзацii «Плуг», «Гарт». Я не ввiйшов в жодну з них, бо вважав себе бiльше за журналiста, за газетяря, нiж за справжнього письменника-художника. Але симпатii моi були на боцi «Плуга» бiльше, бо я ж iз села, село знаю бiльше, а це письменники селянськi. Забуяло радянське лiтературно-полiтичне життя. Познайомився я з письменниками, що тодi поволi почали збиратися в Харковi й купчитися бiля редакцiй «Вiстi» й «Селянська Правда». 3’явилися Хвильовий, Тичина, Панч, Днiпровський, Копиленко, Сенченко, Йогансен. Трохи пiзнiше – Кириленко i т. д. Ще пiзнiше приiхав Досвiтнiй, Кулiш i т. д. i т. п.
Я завалений по вуха редакцiйною роботою й писанням фейлетонiв, не встрявав в органiзацiйнi справи лiтературних груп. Я ходив на лiтературнi вечори, слухав виступи, читав декларацii, але безпосередньоi участi в усьому цьому не брав. Я – не письменник, а журналiст – так думав я. І ця думка не кидала мене довгий час, аж доки, пiд впливом Хвильового, я не став ближче до групи «Лiтературного ярмарку», а потiм не вступив до лiторганiзацii «Пролiтфронт». Але це вже були роки 1928—30.
З Хвильовим я познайомився в ред. газети «Вiстi», мабуть, 1922 р. Попервах я з ним не зустрiчався, не бачився, крiм коротеньких зустрiчiв у редакцii, але, здаеться, того ж, 22 року, Хвильовий зайшов у редакцiю до мене й прохав зайти до нього на кватирю у справах. Я зайшов. Вiн мав тодi видати окремою книжкою «Синi етюди» i прохав мене передивитися iх, щоб не було там ляпсусiв що до чистоти украiнськоi мови. 3 того часу ми познайомились ближче, але нi вiн мене, нi я його за близьких друзiв не вважав.
Памфлети Хвильового. Виступи Шумського. Памфлети Хвильового я читав i вони мене захоплювали майстерством своеi форми, свого стилю, смiливiстю й рiзкiстю постановою питання зачепленого. Я з ним погоджувався, читаючи, але критичних висновкiв з того не зробив. Виступ Шумського пройшов для мене не так помiтно. Я бiльше жив життям суто лiтературним, нiж загально-полiтичним. І шумськiзм мене не зачепив. Я гадав, що то справа середпартiйна i мене, як людину позапартiйну, не торкаеться. Розгром шумськiзму партiею i хвильовiзму разом iз ним, особисте «обояние» Л. М. Кагановича при зустрiчах з ним, а потiм визнання Хвильовим своiх помилок (в лист Хвильового я вiрив безперечно) переконали мене, що справу злiквiдовано. Все це, зрештою, глибоких ран i рубцiв у мене не залишило. До лiтгрупи «Ваплiте» ставився з повагою, – бо ж там зiбралися самi майстри! – але вступати туди не хотiв, бо, зрештою, нiчого практичного для письменника оцi групи не давали, а часу для «балаканини» й полiтики одбiрали багато. Та до того ще й я не «майстер», а журналiст. В полемiку нi на письмi, нi в усних виступах я не втручався. Але симпатii моi були на сторонi «Ваплiте», я iй отдавав перевагу перед iншими лiторганiзацiями, бачучи там, на мiй погляд, найталановитiших лiтературних майстрiв.
Робота. Зайнятий я роботою був дуже, крiм газети «Вiстi», я працював ще й як фактичний редактор «Червоного Перцю». Крiм того, за цей час сила було лiтературних вечiрок, виступiв, виiздiв з групами письменникiв по Украiнi. Я багато разiв брав участь i у виступах в Харковi, i в поiздках. В цей перiод я зробив i свого «Вiя», що пройшов з великим успiхом по багатьох театрах i на Украiнi i поза Украiною. Фейлетони й гуморески моi торкалися найрiзноманiтнiших бокiв i культурного, i громадського, полiтичного життя – треба було стежити за цим життям, читати газети i центральнi, i переферiйнi, треба було читати силу кореспонденцiй i листiв, адресованих нечисленними кореспондентами i менi особисто, i редакцiям. Все це я робив сам, – нi помiчника, нi якогось секретаря в мене не було. Я не в силах був за день, було, перечитати тих листiв, що надходили на мою адресу.
В такiй роботi промайнули роки 23, 24, 25, 26, 27. Із розваг для мене в цей час були – полювання, кiнськi перегони (бiга). Полювання я дуже люблю. Власне, не сам «акт убiйства», а люблю я природу дуже. На полюваннi я крiпко вiдпочиваю. Коней я люблю без краю. Я в тоталiзатор не грав нiколи, а мiг просижувати на бiгах цiлi днi, дивлячись на коней. Взагалi я нi в якi азартнi гри не грав i не люблю iх. Чи пив я в цей час? Пив. Я п’ю давно, i в цей час пив, але це не заважало менi дуже багато i продуктивно працювати. Мiж iншим, алкоголь нiколи не був помiчником у моiй роботi. Одна чарка горiлки, або шклянка пива, – i я вже писати не можу. Писав я завжди тверезим. Писав я, як бачите, дуже часто i дуже багато. Одже, виходить, що i тверезим я був дуже часто i «дуже багато». Нiяких наркотикiв я не вживав нiколи.
1928 рiк. Я захворiв на язву дванадцятипалоi кишки. Правда, з шлунком у мене було неблагополучно давно – «повишенная кислотность», але турбувала вона мене не дуже. В 1928 роцi – припекло i поклало в лiжко. В березнi мiсяцi, здаеться, було кепсько. І лiкарi i рентген опредiлили язву. Порадили виiхати лiкуватись закордон. Компартiя i Радянська Влада дали менi змогу поiхати в Берлiн лiкуватися. В травнi я туди виiхав. Їхав разом з актором «Березоля» Гiрняком, який теж iхав туди лiкуватися. В Берлiнi я спочатку жив в отелi «Одеса» на Limedstrasse, а потiм виiхав в санаторiй Bad-Saarow, д-ра Grablej'я, в 70 кiлом. од Берлiна. Там я прожив 1? мiсяцi, пройшовши повний курс лiкування (Ulcus cur). Повернувшись з санаторiя в Берлiн, я там прожив щось iз два тижнi. В Берлiнi, крiм Гiрняка, iз Радянськоi Украiни бачився з березiльцями: Сердюком, Крушельницьким, Чистяковою, що приiхали туди пiзнiше. Один раз бачився з Веронiкою Черняхiвською, що жила тодi в Берлiнi. Зустрiчався також з т. т. Фурером, Постоловським – вони до мене приiздили в санаторiй з товаришом, членом ЦК Польськоi Компартii, прiзвище якого я забув уже. Зустрiвся я також там з артистами Харкiвськоi опери Сокiл (спiвачка) i Паторжинським та Середою. Вони iхали до Італii та застряли в Берлiнi. Жили ми з ними в гуртожитку Торгпредства СРСР i проводили час здебiльша з робiтниками Торгпредства, найчастiше з т. Грузинським та його дружиною. Часто зустрiчались з т. Я. А. Лiфшицом. Двiчi, здаеться, виступали в клубi робiтникiв торгпредства i повпредства «Червона Зоря» – артисти з спiвами, а я з читанням своiх творiв. На прохання зав. пашпортовим вiддiлом повпредства (прiзвища не пам’ятаю) я виступав на зборах укр. емiгрантського т-ва «Воля» (здебiльша галичани), з доповiддю-iнформацiею про культурне життя на Украiнi i з читанням своiх творiв. Берлiн мене не захопив, хоч органiзованiсть нiмецького життя менi подобалась. Повертався я з Берлiна з дружиною Фурера тов. З. Щербиною. По дорозi, од поiзда до поiзда, заiхали до Варшави i були цiлий день у тодiшнього радника Варшавського повпредства тов. Ю. М. Коцюбинського. Тов. Коцюбинський показав нам Варшаву. Загалом враження од подорожi закордон залишилось таке: «Дома краще!»
1929 рiк. Повернувся з закордону. Утворюеться група «Лiтературний Ярмарок». Я приеднуюсь до цiеi групи й близько схожусь з Хвильовим. Його вплив спричинився до того, що я i органiзацiйно, коли можна так висловитись, увiйшов у групу «Лiт. Ярмарку». В цей час я вже почав вiдчувати на собi ознаки творчоi моеi кризи. Уже мене не цiкавила минула робота моя, ii жанр i т. д., а нового нiчого я не мiг знайти. Партiя розпочала наступ на капiталiстичнi елементи в краiнi. Забуяло нове життя, а цього життя я не можу зрозумiти, i не так зрозумiти, як вiдчути. Почуваю, що я десь збоку вiд життя. Починаеться п’янство мое й Хвильового. Починаеться найганебнiший перiод мого життя, що тягся мало не чотири роки. За цей час я спромiгся написати тiльки три п’еси: «Запорожець за Дунаем», «Вячеслав», «Мiкадо». «Мiкадо» я написав два варiанти: один для «Березоля», а другий для Московського Мюзiк-Хола. Хоч кiлькiсно нiби продукцiя в мене й була, але я одiйшов од активноi участi в громадському життi краiни в такий вiдповiдальний час. Мого голоса не було чути. Я сидiв за чаркою. Я п’янствував. В чiм рiч? Чим це я собi поясняю? Виступаючи на вiдкритих зборах письменницького партосередку 17/ХІІ. 33 р. я сказав, що «мене сплутав неп», що «непа, – я думав, – хворiсть на мiй час». Я хвилювався тодi i не договорив, що хотiв був сказати. Я хотiв сказати, що моя творча криза припала якраз на цей перiод, що перебудова життя застукала мене зненацька, що я зразу не зумiв, не змiг перебудувати свою творчiсть, багацько дечого не розумiючи i не вiдчуваючи. Я борсався, кидався з боку в бiк, брався за перо, але нiчого з того не виходило, i я… знову до чарки. Я в радгосп, у колгосп, я в Донбас – починаю писати – не виходить. Я пить. В цей час починаеться в «Новiй Генерацii» голобельна критика всього мого лiтературного доробку. Починаються щось для мене буквально незрозумiле. В Харковi мого «Запорожця за Дунаем» розцiнюють, як найгострiшу сатиру, що була коли, на емiгрантщину, а в Тирасполi ii знiмають з репертуара, як рiч петлюрiвську i контрреволюцiйну. Свою п’есу «Вячеслав» я читаю в Харковi серед квалiфiкованих педагогiв, з представниками РДР ЦК ЛКСМУ – ii визнають, як рiч корисну, а в Полтавi ii знiмають з репертуару, як контрреволюцiйну, наклепницьку i т. д. Починаються вигуки: «Вишня спився», «Вишня спився». І в той же час: «Дайте комедiю!», «Чого мовчите?», «Браво, Вишня!», «Пишiть, Вишня!», «Сволоч, Вишня!» «Пишiть, Вишня» – а Вишня дивиться круг себе мутно-п’яними очима i тремтячою рукою не може написати двох слiв: «Остап Вишня». «Куди пiдеш, кому скажеш?» Я ж за ввесь час своеi лiтературноi роботи не мав жодного серйозного критичного розбору своiх творiв i взагалi своеi роботи. Мене хвалили, мене лаяли, менi плескали, мене видавали, моi книжки розхватувались, а от щоб серйозно, по дiловому хто розказав, що таке, чи хто такий Вишня – нiхто. Позитивне чи негативне це явище в лiтературi, куди воно йде, куди веде – нiхто не говорить. Тут сам захитався, пiдтримки треба, а тут голоблею по головi: раз, раз, раз! Я до Хвильового. Я до свого найкращого друга, якого я вважаю за безкорисну, чесну людину, талановитого письменника, я до Хвильового, як до члена Комунiстичноi партii.
– Миколо, що робить? Що твориться?
А Микола:
– «Збились ми, что делать нам,
В поле бес нас водит, видно,
Да кружить по сторонам».
– Давай вип’емо!
П’емо.
А виходу нема.
Я до авторитетного товариша т. Хвилi iз авторитетнiшоi установи. Щиро, одверто:
– Почуваю, що не можу нiчого путнього написати. Боюсь, щоб не розцiнили мою мовчанку, нiби я причаiвся в цей час, не хочу допомагати нi партii, нi владi. Дайте зрозумiти, дайте вiдчути, що твориться. Я хочу, але не можу, не виходить.
Менi одповiдають.
– Творчi кризи перiодично бувають. Це зрозумiло. Ми вас вважаемо по цей бiк барикад, з нами!
«По цей бiк барикад», але ж не на барикадах, не на барикадах з партiею, з Радянською Владою, що переможно нищить капiталiстичнi елементи в краiнi, що завершуе в чотири роки п’ятирiчний план великих робiт. Адже ж «по цей бiк барикад» можна й спати.
А я п’ю!
Я знову до Хвильового, якого я безмiрно люблю, якому я вiрю бiльш, нiж собi:
– Миколо, рятуй! Навчи, як вийти з такого стану!
А Микола:
– В годину розпачу зумiй себе стримати,
А в хвилю радостi заховуй супокiй, —
Однаково прийдеться помiрати,
О, Делiо, коханий мiй!
– Давай вип’емо!
І так мало не чотири роки п’янства.
Правда, постанова ЦКВКП(б) вiд 29/ІV.32 р. повернула мене до активноi громадськоi роботи в президii оргкомiтету Спiлки Рад. письменникiв Украiни. Я почав активно працювати, як Голова мат. – побутовоi Комiсii Оргкомiтету. Але, лiтературноi продукцii в мене не було. Влiтку 1933 року виiхав у село Луку, на Лохвиччинi, щоб, органiзовуючи «Будинок Творчостi» для письменникiв, разом з тим вивчаючи життя нового села, написати книжку.
Але… Пострiл Хвильового, днi i тижнi мало не божевiлля i все пiшло шкереберть. Нiчого я лiтом для лiтератури не дав.
Восени цього 1933 року, приiхавши з села, я взяв себе в руки, кинув пить i почав лiкуватися. З вересня мiсяця я нi чарки, нi шклянки нiчого не випив. Фiзично i морально почав швидко одужувати. 3’явилися енергiя i бажання працювати. Почав писати в «Комсомольцi Украiни», у «Вiстях», в «Лiт. газетi». Виiхав на Куп’янщину для вивчення роботи полiтвiддiлу Куп’янськоi МТС, щоб написати про його роботу для альманаху, що його видае Полiтсектор ОБЛЗУ до з’iзду партii й до роковин роботи полiтвiддiлiв МТС. Я написав чотири речi. До з’iзду письменникiв мав видати книгу про роботу полiтвiддiлiв МТС.
