К сему прошению руку приложил Тарас Шевченко.
2. Т. Г. Шевченка до М. Г. Шевченка
15 листопада 1839. С.-Петербург
Микито, рiдний брате!
Минуло вже бiлш як пiвтора року, а так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб нiколи було або що, а так собi, нi се нi те, ще раз вибачай; я так собi думав – що ж, що я напишу письмо, хiба iм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого тобi не оддам. Так що ж з тих писем? Папiр збавлять та й годi. Воно, бач, i так i не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаеш хоч одно слово рiдне. Серце нiби засмiеться, коли знаеш, що там дiеться. Так отаке-то, мiй голубе, нудно менi стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, – бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робить ма[е]ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живi та здоровi будем, – то, може, i побачимось.
Ну коли то ще те буде, чи побачимось, чи нi, а тепер про себе скажу от що: слава Богу милосердному, жив i здоров, учуся малювать, коли трапиться, заробляю грошi, оце на тiм тижнi заробив трохи, то й тобi посилаю (25 руб[лiв] асигн[ацiями]). А коли буде бiлш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нiкому не кланяюсь i нiкого не боюсь, окроме Бога – велике щастя буть вольним чоловiком, робиш, що хочеш, нiхто тебе не спинить. Поклонися усiм родичам од мене, а надто дiдовi, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцiлуй брата Йосипа так, як би я його поцiлував, i сестер Катерину, Ярину i Марусю, коли жива, та скажи, будь ласкав, як i де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи iй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобi посилаю – поки що, а то я буду iй присилать окроме, коли трапляться у мене грошi.
Та ще скажи зятям нашим Антоновi i Федоровi, щоб i вони до мене коли-небудь написали хоч одно слово. А сам, як тiльки получиш мое оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,
Бо москалi чужi люди,
Тяжко з ними жити;
Немае з ким поплакати,
Нi поговорити.
Так нехай же я хоч через папiр почую рiдне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо менi тут так стало скушно, що я всяку нiч тiлько й бачу во снi, що тебе, Керелiвку, та рiдню, та бур’яни (тi бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши менi письмо, та по-своему, будь ласкав, а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станiславича Димовського, щоб послав до мене, бо вiн знае, де я живу. Оставайся здоров – лягаю спать, уже пiвнiч, може, во снi й тебе побачу.
Добранiч.
Твiй рiдний брат
Тарас Шевченко.
Ще, письмо, которе найдеш у моему письмi запечатане, оддай Івану Станiславичу Димовському i поклонись йому од мене та попроси, щоб i вiн написав до мене що-небудь, та вкупi i пришлiть, як я вам посилаю, оставайся здоров.
Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своему.
1839, ноября 15-дня.
С.-Петербург.
1840
3. Т. Г. Шевченка ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА
2 березня 1840. С.-Петербург
Санкт-Петербург. Марта 2 – 1840.
Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тiлько получив мое письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляеться, що письма з грiшми пропадають, – а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, нi по-нашому, нi по-московському – нi се нi те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своему, щоб я хоч з твоiм письмом побалакав на чужiй сторонi язиком людським. Ну, та й за те спасибi, а тепер ще ось що. Просиш грошей бiльш-менш – чи багато тобi iх треба? Ну, та грошi така рiч, що хоч i сто рублiв, то не пошкодить, а поки iх у мене не трапилось – то возьми поки що 50 руб[лiв] асигнацiй, а коли треба буде ще, то напиши. Та знай, що менi грiх позичать братам грошi – коли трапляться, то так дам, а коли нi [?], то вибачайте.
Що-то як маляр, то вже скрiзь понамальовуе всякоi всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать – задумую[сь] iнодi, не тобi кажучи.
Поцiлуй старого дiда Івана за мене i поклонись всiй рiднi нашiй, яка есть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай i бiднiй Яринi – а маляровi поганому скажи, коли вiн не схаменеться, то опиниться там, де йому i не снилось. Кланяйся сестрi Катеринi i Антоновi, братовi Йосиповi i всiм, хто мене не забув. Може, я лiтом приiду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре вивчиться малювать.
Скажи Івановi Федьорцi, нехай вiн до мене напише письмо окроме – та тiлько не по-московському, а [то] i читать не буду. – Кланяйся йому.
Оставайся здоров.
Твiй брат Тарас Шевченко.
Як тiлько получиш мое письмо, зараз пиши до мене – та поклонися Івану Станiславичу Димовському.
4. Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
23 жовтня 1840. Основа
23 октября [18]40 г. Основа.
Десь, я думаю, нi з одним чоловiком i нi з яким письмом не було того, що менi було з Вами, мiй коханий пане, Тарас Григорьевич. Щось дуже не просто почалося i до чого то воно дiйдеться – побачимо. А почалось iз почину, що Вас я крiпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько i душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю кого, i хто вiн, i де вiн, i як його назвати. Хтось такий – а люблю крiпко; хоч би i у вiчi побачив, то не пiзнав би, бо зроду не бачив, i не знаю, хто такий е. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першу зводило докупи.
Сидимо ми удвох з моею жiночкою та де об чiм базiкаемо, аж ось i примчали нам книжок, знаете, тих, которими нас, дурникiв, обдурюють, – грошики попереду злуплять, та й пишуть i дрюкують московську нiсенiтницю, як яка разляпушка вбивалася об своему бахуровi або як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася i на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… От таке усе пишуть, звiсно – москаль: вiн по своiй вiрi так i пише. Отаких-то книжок нам нанесли, а тут i письмечко… не вiдгадаю вiд кого. Я узяв та гарненько i розпечатав… Господи милостивий! Се ж по-нашому!.. Читаю… ну! ну! Смiемося з жiнкою, як у Вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon… А далi як почали вiршi читати… так ну!.. Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на головi, що вже його i не багацько, та i те навстопужилося, а бiля серця так щось i щемить, ув очах зеленiе… Дивлюсь… жiночка моя хусточкою очицi втира… «Отсе так, – кажу, – хтось мудро написав i живо усю правду списав… хто ж такий?.. Перебендя… Вгадуй же його, що i хто воно таке е… не знаемо. Послали до мого брата, що край нас живеть, i що то за чоловiк: бував не тiльки у Москвi, у Киевi, та у самому Петенбурсi бував, i зайцiв добре стрiля, та й лисиця не попадайся, – так i вшкварить; так i той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав – не звiсно, а дуже розумно написано».
Нуте. Що ж нам робити? Як до «Перебендi» звiстку подати, що його думка пала нам на душу i так полискотала ii, мов чорнява дiвчина з карими очицями бiленькими пальчиками пошурудурила за шиею. Як обiзватись? Куди? Через кого? – Отак сумуемо, а думкою Вашою частенько потiшаемося… Аж ось у однiй книжцi читаемо звiстку, що, каже, е написаний «Кобзарь» от з такими думами i пiснями, та i списав одну… а ми з жiнкою так i вдарились об поли i кажемо: «Се Перебендя, непремiнно Перебендя!». Ну, тепер знаемо, що списав сii думки пан Шевченко. Та хто вiн? Та де вiн? Як до нього вiдiзватись? Невже ж зробити, як Євгенiй Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так i пустив. Так добре ж, що поштарi нашi уторопали, де мене знайти; а у Вас, кажуть, город трохи чи не бiльш i самих Кобелякiв, i вулиць бiльше: де ж там знайти без iмення? Отак i розсуждаемо i думаемо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо? Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал компонуе, закопилить губу та й не схоче дрюковати. Не приходиться. А, головонька бiдна! Так собi сумуемо i таки пiджидаемо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас… i усе ждемо, не знаючи, що робити… Аж гульк! Тiльки що позавчора несуть з пошти письмо i книжечку. А письмо пише Петр Иванович Мартос та й пише слово у слово так: «Посылаю „Кобзаря“, сочинение такого-то. Оно было поручено автором одному из его товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне (к г. Мартосу); при книге было и письмо к Вам (ко мне) от автора, но оно затеряно его товарищем».
Отака-то кумедiя лучилася з Вашими письмами!
А книжку, як розгорнув, дивлюсь – «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, i Вашi думки крiпко лягають на душу. А що «Катерина», то так що «Катерина»! Гарно, батечку, гарно! Бiльш не вмiю сказати. От так-то москалики-военнi обдурюють наших дiвчаток! Списав i я «Сердешну Оксану», от точнiсiнько, як i Ваша «Катерина». Будете читати, як пан Гребiнка видрюкуе. Як то ми одно думали про бiдних дiвчаток та про бузовiрових москалiв…
Нi, вже так, що Вашi думки! Прочитаеш i по складам, i по верхам, та вп’ять спершу, а серце так i йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви так гарно складаете вiршi, що б то, якби Ви мою «Панну Сотникiвну» (в 3 кн. «Современника» сього, 1840, года) та розказали по-своему, своiми вiршами: тогдi б вона була дуже гарно розказана, i яка була добра, i як постраждала. Та ще б i змальовали ii патрет, бо чую, що Ви лучче малюете, чим Борисiвський iконописець, що салдата колись списав.
Не здивуйте на мое письмо i вибачайте, що тут е. Єй, iстинно! Вiд серця я дякую i прошу: утнiть iще що. Потiште душу, мов топленого маслечка злийте на неi, а то вiд московських побрехеньок щось дуже вже до печiнок доходить. Вiрте, що шаную Вас дуже i повiк Вам щирий на услугу.
Григорiй Квiтка
або Основ’яненко.
P. S. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишiть i те письмечко, що пропало, коли усе згадаете. Та ще що припишiть.
5. Комiтету товариства заохочування художникiв до Т. Г. Шевченка
25 листопада 1840. С.-Петербург
№ 272
25 ноября 1840 г.
Пансионеру Общества поощрения художников
Шевченке
Известясь о том, что Вы, за первый опыт в живописи, удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени Комитет Общества поощрения художников поставляет себе приятною обязанностию изъявить Вам, сколь радостны для него успехи, оказываемые Вами на избранном Вами поприще, и если в дальнейших Ваших занятиях по живописи Вы будете продолжать оказывать то же прилежание и ревность к искусству, то бессомненно всегда найдете в членах Комитета самых усердных постоянных ободрителей.
Вице-председатель Общества поощрения художников
Ф. Прянишников.
