Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

1. Т. Г. Шевченка до правління Академії мистецтв

3 червня 1839. С.-Петербург

В Правление Императорской Академии художеств

Из вольноотпущенных постороннего ученика

Императорской Академии художеств

Тараса Шевченки

покорнейшее прошение

Получив свободу от помещика своего, вот уже год посещаю рисовальные классы Императорской Академии художеств.

Не будучи приписан еще ни к какому званию, числясь только посторонним учеником Академии, прошу покорнейше Правление Императорской Академии художеств в таковом качестве выдать мне на свободное жительство в С.-Петербурге билет, какой по положению выдается для вольноприходящих учеников Академии. Июня 3 дня, 1839 года.

К сему прошению руку приложил Тарас Шевченко.

2. Т. Г. Шевченка до М. Г. Шевченка

15 листопада 1839. С.-Петербург

Микито, рідний брате!

Минуло вже білш як півтора року, а так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі, ні се ні те, ще раз вибачай; я так собі думав – що ж, що я напишу письмо, хіба їм буде легше? Твого я лиха не возьму на себе, а свого тобі не оддам. Так що ж з тих писем? Папір збавлять та й годі. Воно, бач, і так і не так, а все-таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється. Так отаке-то, мій голубе, нудно мені стало, що я не знаю, що у вас робиться. Та й ти таки не без того, щоб не згадав свого брата Тараса, школяра, – бо вже дуже давно, як ми з тобою бачились, та що ж робить ма[є]ш, коли Бог так хоче, потерпим ще трохи, а там, коли живі та здорові будем, – то, може, і побачимось.

Ну коли то ще те буде, чи побачимось, чи ні, а тепер про себе скажу от що: слава Богу милосердному, жив і здоров, учуся малювать, коли трапиться, заробляю гроші, оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю (25 руб[лів] асигн[аціями]). А коли буде білш, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонися усім родичам од мене, а надто дідові, коли живий, здоровий. Скажи, нехай не вмира, швидко побачимось, поцілуй брата Йосипа так, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, коли жива, та скажи, будь ласкав, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю – поки що, а то я буду їй присилать окроме, коли трапляться у мене гроші.

Та ще скажи зятям нашим Антонові і Федорові, щоб і вони до мене коли-небудь написали хоч одно слово. А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському. Коли напишеш письмо, то проси Івана Станіславича Димовського, щоб послав до мене, бо він знає, де я живу. Оставайся здоров – лягаю спать, уже північ, може, во сні й тебе побачу.

Добраніч.

Твій рідний брат

Тарас Шевченко.

Ще, письмо, которе найдеш у моєму письмі запечатане, оддай Івану Станіславичу Димовському і поклонись йому од мене та попроси, щоб і він написав до мене що-небудь, та вкупі і пришліть, як я вам посилаю, оставайся здоров.

Не забудь же, зараз напиши письмо – та по-своєму.

1839, ноября 15-дня.

С.-Петербург.

3. Т. Г. Шевченка ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА

2 березня 1840. С.-Петербург

Санкт-Петербург. Марта 2 – 1840.

Брате Микито, треба б тебе полаять, та я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я тебе хочу лаять, чом ти, як тілько получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають, – а вдруге за те, що я твого письма не второпаю, чортзна по-якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському – ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським. Ну, та й за те спасибі, а тепер ще ось що. Просиш грошей більш-менш – чи багато тобі їх треба? Ну, та гроші така річ, що хоч і сто рублів, то не пошкодить, а поки їх у мене не трапилось – то возьми поки що 50 руб[лів] асигнацій, а коли треба буде ще, то напиши. Та знай, що мені гріх позичать братам гроші – коли трапляться, то так дам, а коли ні [?], то вибачайте.

Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать – задумую[сь] іноді, не тобі кажучи.

Поцілуй старого діда Івана за мене і поклонись всій рідні нашій, яка єсть, доглядай сестру Марусю та, коли можна, помагай і бідній Ярині – а малярові поганому скажи, коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому і не снилось. Кланяйся сестрі Катерині і Антонові, братові Йосипові і всім, хто мене не забув. Може, я літом приїду побачиться, коли матиму час, та навряд, треба перш добре вивчиться малювать.

Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме – та тілько не по-московському, а [то] і читать не буду. – Кланяйся йому.

Оставайся здоров.

Твій брат Тарас Шевченко.

Як тілько получиш моє письмо, зараз пиши до мене – та поклонися Івану Станіславичу Димовському.

4. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка

23 жовтня 1840. Основа

23 октября [18]40 г. Основа.

Десь, я думаю, ні з одним чоловіком і ні з яким письмом не було того, що мені було з Вами, мій коханий пане, Тарас Григорьевич. Щось дуже не просто почалося і до чого то воно дійдеться – побачимо. А почалось із почину, що Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь. Улюбив, кажу Вам, та не знаю кого, і хто він, і де він, і як його назвати. Хтось такий – а люблю кріпко; хоч би і у вічі побачив, то не пізнав би, бо зроду не бачив, і не знаю, хто такий є. Ось слухайте, батечку, як нас з самого першу зводило докупи.

Сидимо ми удвох з моєю жіночкою та де об чім базікаємо, аж ось і примчали нам книжок, знаєте, тих, которими нас, дурників, обдурюють, – грошики попереду злуплять, та й пишуть і дрюкують московську нісенітницю, як яка разляпушка вбивалася об своєму бахурові або як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут… треба колиску дбати… От таке усе пишуть, звісно – москаль: він по своїй вірі так і пише. Отаких-то книжок нам нанесли, а тут і письмечко… не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав… Господи милостивий! Се ж по-нашому!.. Читаю… ну! ну! Сміємося з жінкою, як у Вас там поводилося з панею, що усе каже: pardon… А далі як почали вірші читати… так ну!.. Бодай Ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та і те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє… Дивлюсь… жіночка моя хусточкою очиці втира… «Отсе так, – кажу, – хтось мудро написав і живо усю правду списав… хто ж такий?.. Перебендя… Вгадуй же його, що і хто воно таке є… не знаємо. Послали до мого брата, що край нас живеть, і що то за чоловік: бував не тільки у Москві, у Києві, та у самому Петенбурсі бував, і зайців добре стріля, та й лисиця не попадайся, – так і вшкварить; так і той, прочитавши, поплямкав та й сказав: «Хто такий писав – не звісно, а дуже розумно написано».

Нуте. Що ж нам робити? Як до «Перебенді» звістку подати, що його думка пала нам на душу і так полискотала її, мов чорнява дівчина з карими очицями біленькими пальчиками пошурудурила за шиєю. Як обізватись? Куди? Через кого? – Отак сумуємо, а думкою Вашою частенько потішаємося… Аж ось у одній книжці читаємо звістку, що, каже, є написаний «Кобзарь» от з такими думами і піснями, та і списав одну… а ми з жінкою так і вдарились об поли і кажемо: «Се Перебендя, непремінно Перебендя!». Ну, тепер знаємо, що списав сії думки пан Шевченко. Та хто він? Та де він? Як до нього відізватись? Невже ж зробити, як Євгеній Павлович зробив, що написав Грицьку Основ’яненку та так і пустив. Так добре ж, що поштарі наші уторопали, де мене знайти; а у Вас, кажуть, город трохи чи не більш і самих Кобеляків, і вулиць більше: де ж там знайти без імення? Отак і розсуждаємо і думаємо написати до пана Шевченка та й послати у журнал який-небудь. Так що ж бо? Треба написати по-нашому, а москаль, що журнал компонує, закопилить губу та й не схоче дрюковати. Не приходиться. А, головонька бідна! Так собі сумуємо і таки піджидаємо, чи не озоветься сам пан Шевченко до нас… і усе ждемо, не знаючи, що робити… Аж гульк! Тільки що позавчора несуть з пошти письмо і книжечку. А письмо пише Петр Иванович Мартос та й пише слово у слово так: «Посылаю „Кобзаря“, сочинение такого-то. Оно было поручено автором одному из его товарищей, ехавшему в Малороссию, для доставления Вам (мне бы то), но как он ехал не через Харьков, то книга поступила ко мне (к г. Мартосу); при книге было и письмо к Вам (ко мне) от автора, но оно затеряно его товарищем».

Отака-то кумедія лучилася з Вашими письмами!

А книжку, як розгорнув, дивлюсь – «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу. А що «Катерина», то так що «Катерина»! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так-то москалики-воєнні обдурюють наших дівчаток! Списав і я «Сердешну Оксану», от точнісінько, як і Ваша «Катерина». Будете читати, як пан Гребінка видрюкує. Як то ми одно думали про бідних дівчаток та про бузовірових москалів…

Ні, вже так, що Ваші думки! Прочитаєш і по складам, і по верхам, та вп’ять спершу, а серце так і йока! Що б то, паночку-голубчику, як Ви так гарно складаєте вірші, що б то, якби Ви мою «Панну Сотниківну» (в 3 кн. «Современника» сього, 1840, года) та розказали по-своєму, своїми віршами: тогді б вона була дуже гарно розказана, і яка була добра, і як постраждала. Та ще б і змальовали її патрет, бо чую, що Ви лучче малюєте, чим Борисівський іконописець, що салдата колись списав.

Не здивуйте на моє письмо і вибачайте, що тут є. Єй, істинно! Від серця я дякую і прошу: утніть іще що. Потіште душу, мов топленого маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить. Вірте, що шаную Вас дуже і повік Вам щирий на услугу.

Григорій Квітка

або Основ’яненко.

P. S. Коли ласка Ваша буде що написати до мене, то спишіть і те письмечко, що пропало, коли усе згадаєте. Та ще що припишіть.

5. Комітету товариства заохочування художників до Т. Г. Шевченка

25 листопада 1840. С.-Петербург

№ 272

25 ноября 1840 г.

Пансионеру Общества поощрения художников

Шевченке

Известясь о том, что Вы, за первый опыт в живописи, удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени Комитет Общества поощрения художников поставляет себе приятною обязанностию изъявить Вам, сколь радостны для него успехи, оказываемые Вами на избранном Вами поприще, и если в дальнейших Ваших занятиях по живописи Вы будете продолжать оказывать то же прилежание и ревность к искусству, то бессомненно всегда найдете в членах Комитета самых усердных постоянных ободрителей.

Вице-председатель Общества поощрения художников

Ф. Прянишников.

6. Т. Г. Шевченка до ради Академії мистецтв

10 грудня 1840. С.-Петербург

В Совет Императорской Академии художеств

постороннего ученика Академии

Тараса Шевченко

Прошение

Желая посвятить себя изучению живописи под руководством г. профессора К. Брюллова и с сею целию посещать художественные классы императорской Академии и представляя при сем выданный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причем обязываюсь ежегодно вносить следующую плату за билеты для входа в рисовальные классы и в точности исполнять все, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук по избранному мною роду художеств, в Академии преподаваемых; в случае же неисполнения сего, подвергаюсь строгой ответственности.

Тарас Шевченко подписался

10 декабря 1840 года.

7. Т. Г. Шевченка ДО Г. Ф. Квітки-Основ’яненка

19 лютого 1841. С.-Петербург

С.-Петербург – февраля 19. 1841.

Або прокляті поштарі не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та є. Нехай же що є, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали мені дівочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрічок зо дві, та й годі. Пришліть, будьте ласкаві. А коли прислать не можна – то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справді є за що. Як-таки ні з сього ні з того, зроду чоловіка в вічі не бачив, – а прошу того, що треба купить за гроші, та, може, ще й не за малі. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – і дуже делікатну мадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, – не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї. Що тут на світі робить! Попросив би батька, матір, щоб прислали, та ба, де їх взять,

Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю. Далебі правда, частенько сижу собі один в чужій хаті та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострінуться.

Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то діждемо, хоч і не швидко, матері його ковінька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пізненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалі насміялись. Ради цього самого я академію не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойді запряжу коні – та прямісінько в Харков. А поки те буде… я сього літа повинен намальовать для академії картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все є: і модель – чи по-тутешнему натурщиця – і справа всяка, – а одежі нема. Та й де її тут взять? Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної. Просив би кого-небудь, щоб прислали з України, так, єй-богу, окроме вас не знаю нікого, пришліть, будьте ласкаві. Тілько сорочку, плахту і стрічок зо дві, а я вам за те намалюю яку зумію картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (її вже дрюкують), або панну Сотниківну, як вона богобоязлива, сидя у вікна, орарь лагодить, намалюю, єй-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, і перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що. А коли будете мать час написать мені що-небудь – то адрес мій отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.

8. Г. Ф. Квітки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка

22 березня 1841. Основа

Ой мій милий, мій любезний паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгі руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скільки душі завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе місяців з двадцятеро. Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мій, висповідаюсь, як є перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повісив. Думаю собі: гай, гай! Отже справді позабував козак наших усіх! Хотів парубка змальовать, а вийшов дід, або ще півдіда, вже згорбився, на старість закандзюбився. Та й дівчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочі подати, послати християнської одежі, щоб надивився на неї та щоб не обмоскалився овсі. «А нуте, – кажу, – хлопці, дівчата! Мотнітеся швиденько, зиськайте мені плахту, дівочу сорочку з ляховками, стрічки, ленти, давайте усього…» Бігають мої, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собі гарненько, лежати не лежав, а так світом нудив, усе мені остило та опоганіло, нічого і не робив. Що спитаюсь хлопців: «А що, є?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у піст, іще, далебі, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашеє діло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голі дівчата ходють, чим-небудь прикривають і се, і те, і усяке грішне тіло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадівали ситцьові юпки (себто по-нашому спідниці) та холстинкові копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку із-під копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дівочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона є панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панії дуріють з модами, а то вже і наші туди ж. Де ж найду я такого добра, якого мені треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сії моди». Нехай і так. Так от, батечку! Бач, який наш Харків став модний собі на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жінкою моєю сконпонували. Нехай лишень отце зійде повідь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько від нас, і бачимо по усяк час, так вода залила, нікуди переїхати, так тоді купимо куклу та і вберемо її у плахточку, і у запасочку, і льолечку дамо, яку треба, і коси заплетемо, і скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу річ поведши, хоч і поставимо Вам настоящу плахту і усе, як треба, то чи зуміє ж хто у Вас нарядитись по-чоловічому? Еге! Глядіть, щоб плахти задом наперед не наділи! Та й голови не вбере ніхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклі лучче буде усе видко. А ще і те скажемо: що Ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка Богу молиться? Вона не буде у своїм наряді молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита свої молитви, а поклона не вдарить. Як знаєте, се Ваше діло; а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою, вже чи в пам’ятку Вам, як то вона манірно ійде, як вихиліться, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а ізпідлоб’я позира, чи дивляться на неї люди. Або стоїть біля криниці та розговорює з ким, відра поставивши, або підперлась рукою та зажурилась об чім. Ну, та Ви усе лучче знаєте. Мені Вас не учить.