6. Т. Г. Шевченка до ради Академii мистецтв
10 грудня 1840. С.-Петербург
В Совет Императорской Академии художеств
постороннего ученика Академии
Тараса Шевченко
Прошение
Желая посвятить себя изучению живописи под руководством г. профессора К. Брюллова и с сею целию посещать художественные классы императорской Академии и представляя при сем выданный мне от сей Академии на жительство билет и рисунки с натуры – прочих же документов никаких не имею, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств принять меня в число вольноприходящих учеников, посещающих художественные классы, причем обязываюсь ежегодно вносить следующую плату за билеты для входа в рисовальные классы и в точности исполнять все, что о вольноприходящих учениках постановлено; а равно посещать и классы наук по избранному мною роду художеств, в Академии преподаваемых; в случае же неисполнения сего, подвергаюсь строгой ответственности.
Тарас Шевченко подписался
10 декабря 1840 года.
1841
7. Т. Г. Шевченка ДО Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка
19 лютого 1841. С.-Петербург
С.-Петербург – февраля 19. 1841.
Або проклятi поштарi не довезли мого письма до вас, або ви його прочитали та розсердились на мене. Що-небудь та е. Нехай же що е, то те й буде, а я таки знову буду просить вас, щоби ви, коли буде ваша ласка, прислали менi дiвочу сорочку, гарно пошиту, плахту, стрiчок зо двi, та й годi. Пришлiть, будьте ласкавi. А коли прислать не можна – то ради великого Бога, й високого неба, й широкого моря, не сердьтесь на мене, хоч воно й справдi е за що. Як-таки нi з сього нi з того, зроду чоловiка в вiчi не бачив, – а прошу того, що треба купить за грошi, та, може, ще й не за малi. Що ж маю робить!!! Наймав прокляту московку – i дуже делiкатну мадам, щоб пошила менi дiвочу сорочку, – не втне та й годi, хоч кiл на головi теши, вона таки своеi. Що тут на свiтi робить! Попросив би батька, матiр, щоб прислали, та ба, де iх взять,
i на Украiнi
Я сирота, мiй голубе,
Як i на чужинi.
Тiлько й рiднi, що ви днi… Не цурайтеся ж, любiть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, нiхто на всiм свiтi. Ваша «Маруся» так менi вас розказала, що я вас навилiт знаю. Далебi правда, частенько сижу собi один в чужiй хатi та й думаю – гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком спiткнеться. Що-то якби благословив милосердни[й] Бог нам з вами зострiнуться.
Ото б побалакали! ух, аж душно!! Авжеж, коли не вмремо, то дiждемо, хоч i не швидко, матерi його ковiнька, а колись-то буде. Я, не вам кажучи, пустився в малярство. Трошки пiзненько, а коли, каже, взявся, то вези до краю. Не хочеться, щоб москалi насмiялись. Ради цього самого я академiю не швидче покину, як через два годи. Через два годи як прочитаете в якiм-небудь журналi, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! а за таке малювання академiя його (мене б то) посилае в Італiю в самий Рим. Весело, батьку, дуже весело! Тойдi запряжу конi – та прямiсiнько в Харков. А поки те буде… я сього лiта повинен намальовать для академii картину, як наша чорнобрива дiвчина молиться Богу, лягаючи спать. Так от, бачите, лебедику, все е: i модель – чи по-тутешнему натурщиця – i справа всяка, – а одежi нема. Та й де ii тут взять? Кругом москалi та нiмота, нi одноi душi хрещеноi. Просив би кого-небудь, щоб прислали з Украiни, так, ей-богу, окроме вас не знаю нiкого, пришлiть, будьте ласкавi. Тiлько сорочку, плахту i стрiчок зо двi, а я вам за те намалюю яку зумiю картину, звичайне нашу – або Марусю, або Сердешну Оксану (ii вже дрюкують), або панну Сотникiвну, як вона богобоязлива, сидя у вiкна, орарь лагодить, намалюю, ей-богу, намалюю! І дуже буду дякувать. Написав би до вас ще що-небудь, та нема паперу, i перо зопсувалось. Так, як я вас люблю, любiть i ви мене, хоч половину, коли е за що. А коли будете мать час написать менi що-небудь – то адрес мiй отак – в Императорской Академии художеств – звичайне в С.-Петербурге. На квартиру профессора Карла Брюллова ученику Т. Шевченку.
8. Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
22 березня 1841. Основа
Ой мiй милий, мiй любезний паночку, Тарас Григорьевич. Я ж кажу, якби в тебе та були довгi руки, щоб досягти аж сюди, то узяв би добру палюгу та попобив би мене, скiльки душi завгодно, або за патли вискуб би гаразд, що я против тебе, за твою ласку, щирую душу, був такий не звичайний, не писав до тебе мiсяцiв з двадцятеро. Тривай лишень, голубчику, не сердись, а розпитай перше, а я перед тобою, друже мiй, висповiдаюсь, як е перед панотцем, що от люди ходють та возють його. Слухайте ж, пожалуйте, що тут було. Прочитав Ваше перше письмо та й голову повiсив. Думаю собi: гай, гай! Отже справдi позабував козак наших усiх! Хотiв парубка змальовать, а вийшов дiд, або ще пiвдiда, вже згорбився, на старiсть закандзюбився. Та й дiвчина наряжена щось не по-нашому. Треба йому помочi подати, послати християнськоi одежi, щоб надивився на неi та щоб не обмоскалився овсi. «А нуте, – кажу, – хлопцi, дiвчата! Мотнiтеся швиденько, зиськайте менi плахту, дiвочу сорочку з ляховками, стрiчки, ленти, давайте усього…» Бiгають моi, повисолоплювавши язики, а я взяв та й занедужав собi гарненько, лежати не лежав, а так свiтом нудив, усе менi остило та опоганiло, нiчого i не робив. Що спитаюсь хлопцiв: «А що, е?» – «Нема», – кажуть. – «Шукайте, – кажу, – щоб ви показились». Та й лаю таки. Ось-ось вже трошки очуняв у пiст, iще, далебi, не було Вашого другого письма, а я принявся пильно за Вашее дiло. «Нема, – кажуть, – хоч з собаками ськать, так нема». – «Як таки нема? Адже не голi дiвчата ходють, чим-небудь прикривають i се, i те, i усяке грiшне тiло». – «Еге, – кажуть, – нема вже в них такой моди, щоб у плахтах ходили, понадiвали ситцьовi юпки (себто по-нашому спiдницi) та холстинковi копоти; сорочки вже без ляховок носять, бо не подоба виставляти сорочку iз-пiд копота; на головах лент не покладають, а, пов’язують платком, по-модному, по-дiвочи, бо вже й мужичка хоче, щоб думали, що вона е панночка». – «А щоб ви, – кажу, – ошкурились з вашими модами. Нехай вже панii дурiють з модами, а то вже i нашi туди ж. Де ж найду я такого добра, якого менi треба?» – «Треба, – кажуть, – посилати по селам, у глуш, де ще не чули про сii моди». Нехай i так. Так от, батечку! Бач, який наш Харкiв став модний собi на лихо! Так ми, поки знайдемо те, що Вам треба, ось що з жiнкою моею сконпонували. Нехай лишень отце зiйде повiдь, що можно буде допхатися у наш город, що й близенько вiд нас, i бачимо по усяк час, так вода залила, нiкуди переiхати, так тодi купимо куклу та i вберемо ii у плахточку, i у запасочку, i льолечку дамо, яку треба, i коси заплетемо, i скиндячки положимо та й пошлемо до Вас на женихання, поки достанемо справжню справу. А другу рiч поведши, хоч i поставимо Вам настоящу плахту i усе, як треба, то чи зумiе ж хто у Вас нарядитись по-чоловiчому? Еге! Глядiть, щоб плахти задом наперед не надiли! Та й голови не вбере нiхто, коли не хрещений по-нашому; а на куклi лучче буде усе видко. А ще i те скажемо: що Ви знайшли грацiозного, як письменнi кажуть, коли дiвка Богу молиться? Вона не буде у своiм нарядi молитися. Вона усе з себе познiма, гарненько посклада та у однiй льолi i стане молитись. Бог, каже, простить, а так легше, та й стане знай хреститись, поки чита своi молитви, а поклона не вдарить. Як знаете, се Ваше дiло; а чи не грацiознiше було б, якби наша дiвка та йшла з вiдрами з водою, вже чи в пам’ятку Вам, як то вона манiрно iйде, як вихилiться, з ноги на ногу переступа, як понурила головку, а iзпiдлоб’я позира, чи дивляться на неi люди. Або стоiть бiля криницi та розговорюе з ким, вiдра поставивши, або пiдперлась рукою та зажурилась об чiм. Ну, та Ви усе лучче знаете. Менi Вас не учить.
«Гайдамаки» вашi добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаете, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря». Дрюкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага. А що наш Евгений Павлович з своiм альманахом? Чи воно ж буде що? І швидко? Нiчого до мене вже давно не пише. Коли ще не опiзнюся, то от посилаю йому двi гарненькi штучки у його альманах, нехай притулить, як зна. Вони вже були раз у Петенбурсi, та пан Лобасов, що iх сконпоновав, не так написав до пана Гребiнки, не у тую хату надписав, так йому i вернули, а вiн до мене вже прислав та й просив вiдiслати. Будьте ласкавi, вiддайте йому, попросiть, щоб притулив де у альманасi. Коли ж вже пiзно, що альманах оддрукований, то нехай ткне або в «Лiтературну газету», або у «Маяк». Там наше приймаеться. Та якого гаспида вiн надувся та нi словечка до мене не напише? І чому се так завередував?
Нуте, тепер ось яке дiло. Александр Павлович Башуцкий друкуе дуже мудру книжку. Там будуть усякii народи: i школярi, i купцi, i ковалi, i усякi. Я списав нашого «Знахаря». І як треба до нього картинки, то я ваших вирiзав та й послав йому, бо на виду вiн настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурюе народ i мошеннича; та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моеi казки, тiльки не знаю, щоб хто йому обдiлав як треба iх по-нашому, так я i указав на Вас i прохав його сее письмо вiдiслати до Вас. Коли проситиме Вас об сiм, то, будьте ласкавi, учешiть наших так, щоб пальцi знати було, щоб нашi на славу пiшли. Як знаете, так з ним i сконпонуйте, бо й вiн также штука на усяке дiло. Прощайте ж. Бувайте здоровi з празником, з Великоднем; нехай Вас самi найлучшi дiвчата тричi по тричi поцiлують. Ждiть вiд мене скоро звiстки.
Щиро Вас кохаючий Гриць Квiтка.
22 марта [18]41
Основа.
9. Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка до Т. Г. Шевченка
22 листопада 1841. Основа
22 ноября [18]41. Основа.
Будьте з пилипiвкою здоровi, мiй любезний паночку! Спасибi Вам за Ваше письмо i усяку добру мову, написану там. Читав у «Лит[ературной] газете», що Ваша дiвчина, що через тин ворожила у циганки, придалась, та й зрадовався, бо я так i надiявся. Спасибi Вам, що не дивитесь у вiчi отим дурням, кацапам, що, не вмiвши нашоi мови i не розiбравши у неi нiчого, кричать, мов жиди у шабаш: «Штьо да штьо эта навернякано? Мы не понимаем-ста ничаво!». Спасибi, що плюете на се та не перестаете писати. Пишiть, пишiть; нехай Вам Господь поможе. Велике спасибi скажу, коли пришлете хоч подивитись, а вже не втерплю, прочитаю. Та де ж Вашi бiлети? Пишете, що посилаете есте, та й нема. Чурхнiть кете iх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо. Аж тричi спасибi попереду кажу за обiцянку намальовати мою сотникiвну; се як змалюете та пришлете, то ще дужче дяковати буду за добру Вашу пам’ять i, дивлячися i любуючися на неi, буду завсiгда дяковати Вам.
А нуте, тепер е пильнее дiло до Вас. Глядiть же, зробiть по-нашому, а не по-кацаповському, скажiть: «Добре» та й зробiть хутенько. Знайшовся i в нас парень-друзяка, до дiла штепний, та й хоче збити збiрник, по-панському «альманах», i дав йому iмення «Молодик», i хоче назбирати усяких штучок, i по-московському i по-нашому написаних. Московськi штучки i вiршi е преотменные-ста, а з правди, усi перших писачок, усi шлють йому, так наських ще трошки. Будьте ласкавi, пришлiть йому яку думку Вашу або вiдiрвiть вiд готового чого який шматочок та й пришлiть на мое iм’я аж у самiсiнький Харкiв. Велике Вам спасибi скаже!
Об сiм попросiть вiд мене i вiд усiх, люблящих читати усе добрее, нашого Евгения Павловича Гребенку, нехай утне яку приказку наську. Не будете жалковати, у чеснiй кампанii та мiж добрими людьми будете. Та коли б хутенько, бо вже скоро вiдошле у цензуру. Здiлайте милость, iще скажiть пану Гребенке, що його бiлети не дуже повзуть з рук. Тiльки скажеш кому, то зараз i втнуть: «Знаем ми сю; се петербуржцi. А де iх “Історiя руського народу”? А де п’яте, десяте?». То й кажеш: «Та нi, батечки! Се вже не… се добра, чесна, правдива душа, не збреше». Так нi: «Подай книжку, озьму i грошi знесу». От якоi спiвають. Та коли хоче i наш край надiлити своiм «Богданом», то нехай присила, зараз збудемо. А «Ластiвки» його нема тут овсi.
Покланявся Вам пан Артемовський. Я йому казав, що Ви писали про нього, а вiн сказав: «Нi, я тiльки прочитав його “Кобзаря” та й знаю, яку вiн мае душу, i яке серце в нього, i знаю його думки». Отак казав.
А пан Корсун троха сам не писав до Вас. От i усе. Бувайте здоровi i не переставайте любити i не забувайте щиро Вам преданного
Григор[iя] Квiтки.
10. Т. Г. Шевченка до Г. Ф. Квiтки-Основ’яненка
8 грудня 1841. С.-Петербург
С.-Петербург. 8 декабря 1841.
Вибачайте, батечку, що найшлося, те i посилаю, а «Ганнусю» сьогодня нашвидку скомпонував, та i сам не знаю, чи до ладу, чи нi. Подивiться ви на неi гарненько та й скажiть щиру правду, як побачите, що вона вже дуже безецна[11 - Похабна.](бо вона менi так здаеться), то не давайте й дрюкувать. Нехай iде вiдкiль взялася. Ще посилаю вам кацапськi вiршi своеi роботи. Коли доладне що, то дрюкуйте, а коли нi, то закурiть люльку, коли люльку курите. Це, бачте, пiсня з моеi драми «Невеста», що я писав до вас, трагедiя «Никита Гайдай». Я перемайстрував ii в драму. Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица». Не знаю, що з неi буде, боюсь, щоб не сказали москалi mauvais sujet, бо вона, бачте, з украiнського простого биту. Ну, та цур iм, москалям. Посилаю вам билеты на «Гайдамаки», роздай[те], будьте ласкавi, як умiете, вони вже надрюкованi. Та… ей-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарнi. Малюю вашу панну Сотникiвну. Хотiв кончить до Рiздва, та й не знаю, бо тут тепер нi день, нi нiч, так, чортзна-що. Прокинешся рано, тiлько що заходишся малювать, дивишся, вже й нiч. Отаке-то лихо. Тiлько пензлi миеш, бiлш нiчого. Спасибi вам i пановi Артемовському за ласкаве слово. І спасибi всiм тим, хто пише по-нашому або про наше. Покланяйтеся iм, кого знаете i хто чув про мене. Оставайтеся здоровi, не забувайте, а вас нiколи не забуде Т. Шевченко.
1841–1842
11. Т. Г. Шевченка до Г. Л. Ткаченка
1841 – вересень 1842. С.-Петербург
Спасибi вам, Григорiй Леонтьевич, що ви таки не забуваете того нечепурного Тараса, що колись, колись-то… та цур йому, минуло, бодай не снилось. Тепер, слава Богу, i чепурнiший, i розумнiший, i щасливiший, як перше було. Ви, спасибi вам, до мене пишете, щоб я сказав вам, чи справдi Федот здоров так, як вiн до вас пише… здоров. Далебi здоров. Як бугай. А як буде мене слухать, то ще здоровiший буде. Щира правда! Я, бачте, хочу його вивести в люди, як кацап сказав; хочу всему доброму його навчить, сирiч – горiлку пить i прочая; вибачайте, будьте ласкавi, за щиру [мову]. І по цiй мовi бувайте здоровi, спасибi за пам’ять i ласкаве слово.
Т. Шевченко.
1842
12. Т. Г. Шевченка до О. О. Корсуна
11–12 сiчня 1842. С.-Петербург
Отак зачинаеться моя «Черниця» – а що дальше буде, то я i сам не знаю. Здаеться, i люльки не курю, а шматочки паперу, що була написана «Черниця», розгубилися – треба буде знову компонувать. А поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, – тiлько дрюкуйте своею граматикою, бо вона менi дуже полюбилась.
Т. Шевченко.
13. Т. Г. Шевченка до Г. С. Тарновського
