Той видихнув, якось йому легше стало (то спостережливий зв’язкiвець у пiв ока зауважив). Тим часом пiдiйшла Галя, закiнчивши з позуванням для групових свiтлин. Як завше, трохи хмурила своi крила-брови, вилискуючи цупкими темно-синiми очима. Одним тiльки iхнiм поглядом поцiкавилася в чоловiка: «То хто?», Микола з вiдповiддю не забарився:
– Знайомтеся. Моя дружина – Галина Григорiвна, а це мiй двоюрiдний брат Олексiй Геннадiйович, iз батьком котрого я б тебе залюбки познайомив, кохана, якби вiн не перебував у довгостроковому вiдрядженнi.
– Фу, як офiцiозно, – поморщила носика дiвчина.
– Ну так, а що? – почав було виправдовуватись Микола, але зненацька його перебив Олексiй:
– Годi вам, милi чубляться – тiльки тiшаться, i, до речi, в родинi у нас також заведено украiнською, тому я абiтурiент вашого вишу, панi Галино. Того факультету, на котрий вам пощастило поступити в сорок дев’ятому. Правильно? – Кивнув запитально до Миколи Олексiй. – Продовжу, можна сказати, сiмейну традицiю, – парубок весело пiдморгнув. – Приходьте завтра на вечерю. Мама зрадiе.
«Ох, не думаю я, що та „мама” зрадiе, враховуючи, як панi Наталя мене зустрiчала пiсля зникнення дядька…» – подумав про себе Микола, однак, погодився. Таку нагоду – нарештi все розвiдати – втрачати не можна було.
* * *
У квартирi було вогко i якось… не затишно. Так, нiби дядько разом iз собою забрав увесь той невловимий флер, притаманний цьому радянському житлу, що робив його схожим на французькi апартаменти. Нiби разом iз Геннадiем Петровичем пiшло геть усе те, з рогу достатку, матерiальне й не зовсiм, однак – вiдчуття, що золотi часи ще не минулися. Все ще попереду.
Микола Ахтимонович уважно роздивлявся навсiбiч. Тiтка привiтна, однак, як завжди сама собi на розумi й нiколи ти напевне не знаеш, чи щира вона. Квартира була такою самою, як i ранiше. Хiба що не було домоправительки та тацi, котру б вона принадно викочувала на середину вiтальнi з усiлякими нечуваними для голодного Киева наiдками. «Хоча чому ж голодного?» – почав розмiрковувати молодий чоловiк. – Це в нас iз Галею нiчого за душею немае. Але ж е i ще iншi…». І хоча ця думка явно суперечила iдеi соцiальноi рiвностi радянськоi держави, вiйськовий (як, власне, i в разi з украiнською мовою) не став давати iй оцiнку й таким чином зароджувати зерно протирiччя всерединi себе. Можливо, це була найбiльша його принада: не оцiнювати те, що варто було залишити поза межею людських координат. Собi дорожче.
Панi Наталя не втратила своеi вроди, навiть навпаки, набула якогось iншого вимiру жiночоi зрiлоi привабливостi. Вона iнертно усмiхалася гостям. Не було в нiй анi роздратування через те, що старший запросив двоюрiдного брата та ще i його невiстку так нахабно, раптово, до iхньоi оселi; анi радостi зустрiчати гостей. Нiчого взагалi не було написано на ii квiтнучому молодiстю i жагою до життя обличчi. Свiтський церемонiал.
По телевiзору йшов киiвський тогорiчний кiнофейлетон, що вже став бестселером: «Тарапунька та Штепсель пiд хмарами». Однак (i Коля це неабияк зауважив) родина його дядька не особливо звертала увагу на ту дивину – телевiзор. Дивилася в пiв ока. Микола про себе подумав: «Ось би нам такий у сiльський дiм культури! А то з нашого, павельского i не видко було б ту вишку телецентру, на котру вони вилазять…».
Стiл накрили у вiтальнi – подали кiлька салатiв, сiтро, багет i шампанське. «Розкiшний стiл як для бiдних сiльських родичiв» – подумала Галина й обережно взяла одну канапку iз сиром. Усмiхнулась запопадливо до хазяйки дому. Та удала, що не помiтила й вiдверто нудилася у своему розкiшному не по-радянськи костюмi з iноземного, цупкого шовку кольору нiчного океану. Галя закусила губу: «Точно, той колiр»… Вона бачила такий костюм на свiтлинi в Нелiному журналi мод. Їi батьку, депутату киiвради, той польський журнал хтось принiс на роботу. Шик…
Розмова не клеiлася. Романа – молодшого сина панi Наталi взагалi не було видно, Олексiй зиркав у телевiзор й iнодi усмiхався апатично. Мовчав. Однак, коли з телевiзора пролунав дiалог Штепселя й Тарапуньки: «– А зачем тебе бинокль? – Щоб краще було видно. – А зонтiк? – Може, дощ буде», поморщився й проказав: «Украiнську мову нiвелюють».
– Чого це? Навпаки, бачиш? – вирiшила, як завжди, встряти Галя. – Могли б суто росiйською зняти, але Тарапунька – наша людина, проста, з народу.
– Ага, – зачепився юнак за Галiну фразу. – Тобто якби Тарапунька був розумний i розважливий рафiнований науковець, примiром, то вiн би мав розмовляти росiйською, так виходить?
– Ну… Виходить, що так… Але я не те хотiла сказати… – дiвчина зашарiлась й ображено склала руки на грудях. – Миколо, ти поясни! В тебе краще виходить.
– Але ж ти знаеш, Олексiю, що в нашому Радянському Союзi аж п’ятнадцять республiк, i ми мусимо всi якось розумiти одне одного? – Обережно проказав вiйськовий.
– А до чого тут комедiйна короткометражка, знята на Киiвськiй кiностудii? – заперечив юнак.
– Ну, при тому, – знайшлася, нарештi, що вiдказати Галя. – Що цi артисти – надбання всiеi краiни, i iх мають всюди розумiти.
Олексiй знизав плечима. Хотiв, може, ще щось сказати, однак до вiтальнi повернулася з кухнi мама з великим тарелем тiстечок. А вiн, було видно, не хотiв у ii присутностi порушувати це питання.
– Гадаю, ти перегинаеш. Як на мене, просто мало бути протиставлення розумного Штепселя, котрий все лагодить i трохи пришелепкуватого Тарапуньки, однак веселого, а украiнцi, ти ж знаеш, славляться своею веселою вдачею…
Коля так знiчев’я сказав. Швидше, аби пiдтримати розмову, котра ледь жеврiла, нiж волiючи пiдтримати суперечку. Але тут раптово юнак спалахнув:
– А ти як гадаеш? Це нормально? Що кумедне й меншовартiсне вкладено в украiномовного персонажа i його всi висмiюють, а ще е розумний парiнь, мрiя всiх дiвчат, котрий все розтлумачить на общепонятном язике, i iх протиставляють?!
Наталя дипломатично закашлялась, а потiм люто зиркнула на старшого сина. Прошипiла: «Все це твоi вiршi украiнською. Нахапався! Все. Пiдеш краще працювати токарем, нiж вчитися ще бiльшого опозицiонерства на тому факультетi дурнуватому!» Олексiй принишкнув i зашарiвся. З телевiзора пролунало: «Сейчас, бабушка. Пропустiте бабушку Голубева! – Скажи менi, синок, а хто це такий – Голубев? – Правий защiтнiк, мамаша! – Адвокат, значить…». Мама враз змiнила гнiв на милiсть, розсмiялась й обiйняла свого улюбленця: «Бачиш, ось став би ти вiдомим футболiстом i проводив мене на стадiон поза чергою. А ти вирiшив вiршi писати!» i почубила його за непокiрне волосся – Все. Досить супитися». Інцидент було так-сяк залагоджено, i всi методично заходилися поiдати тiстечка iз заварним кремом i краплиною варення, нiби кривавою калиною, на кожному… Олексiй мовчав.
– То ти, значить, пишеш вiршi украiнською?.. – Тихо проказала Галя. – А давайте якоiсь пiснi нашоi заспiваемо? Я так сумую за Павелками й пiснями… Бувало, сядеш, натомлений, працею зморений, пiсля цiлого дня гарування на колгоспному полi, i як спiваеш-спiваеш…
– Ти не лякайся, що босенькi нiженьки вмочиш в холодну росу… – мелодiйно вiдказала Наталя й пiдперла пiдборiддя рукою, замислившись про щось свое.
– Я ж тебе, вiрная, аж до хатиноньки сам на руках однесу… – Заспiвав Микола й обiйняв молоду дружину.
– То ви ж молодята? А я i не привiтала! – Враз по тому згадала й сплеснула в долонi Наталя. – Де тобi, Миколо, житло видали?
– Та ще немае ордера… – знiтився вiйськовий. – Чекаемо з дня на день. А Галя вчора випустилася з Драгоманова. Не знаемо, що робити. В iнститутський гуртожиток тепер – зась.
– Але ж направлення, Галочко, вам кудись дали?
– Аж в мiнiстерство освiти! – Радiсно прощебетала дiвчина. – Інспектором по Криму. Тепер iздитиму туди перевiряти школи.
– Ого… Вiтаю! А пожити можете поки що в нас, молодята, – пiдморгнула Наталя.
Я.
Ти завжди був впертим. Завжди був моiм i не моiм водночас. Навiть собi нiколи не належав… Однак чи це й справдi мае якесь значення?
Ти тiльки пиши. Збирай на крижинах своеi пам’ятi лiтери в слова. Пиши, бо я знаю, що те – це е едине, що робить тебе щасливим. Так, звiсно, ти менi заперечиш. Що е я. І я – твое щастя i доля. Однак ти просто пиши. Бо я бачу що е твоiм хистом i долею. Це залишиться поза нами, мiж нами i пiсля нас. Твоi слова. Бо рукописи не горять. Горять тiла. Спаленi, перемеленi системою. Горять душi в неопалимому вогнi болю й печалi. А слова не горять. Їх контора пише. Навiть тi, твоi, незаписанi. Завжди е хтось, хто iх фiксуе, коли в кав’ярнi не знайдеться серветки, аби невпевненою рукою нашкрябати iх олiвцем. Не хвилюйся, мiй любий, все, що ти сказав колись цiнного – небезпечне, неблагонадiйне, вороже системi, чуже й чужде – все записано.
Але ти просто пиши.
Думки своi пиши, радощi й болi. Бо потiм забудеться. Потiм буде не так i не те. Буде iнше. А це, теперiшне… Ох, як же менi тяжко пояснити тобi зараз… Ти просто пиши там, у своему такому далекому зараз, п’ятдесят четвертому.
Роздiл четвертий
Дорога на ешафот
И пока не замерли обертоны сей низкопоклоннической ноты, позвольте мне здесь вспомнить еще одну вещь, роднящую меня с Адольфом Гитлером: великую любовь моей юности по имени Зара Леандер. Я видел ее только раз, в «Дороге на эшафот», шедшей тогда всего неделю, про Марию Стюарт. Ничего оттуда не помню, кроме сцены, в которой юный паж скорбно преклоняет голову на изумительное бедро своей обреченной королевы. По моему убеждению, она была самой красивой женщиной, когда-либо появлявшейся на экране, и мои последующие вкусы и предпочтения, хотя сами по себе и вполне достойные, все же были лишь отклонениями от обозначенного ею идеала. Из всех попыток объяснить сбивчивую или затянувшуюся романтическую карьеру эта, как ни странно, представляется мне наиболее удовлетворительной.
И. Бродский «Трофейное»
Найгiрше в металевому велетнi, котрий вiз усiх iх – нещасливцiв – у своiх рудих заржавiлих металевих коробочках, було те, що серед них були й жiнки. Такий собi пострiл у спину всьому радянському поколiнню й не одному… Нiхто точно не знав, у якому купе, однак, за протоколом, одне з чотирьох для арештантiв у вагонi тримали для жiнок. І по тому, як хтось тихенько ячiв, як пташеня, за гратами, що межували з карцером, Геннадiй Петрович здогадувався, у якому…
У тiй темрявi, в тому смородi напiвпошепки тоненько виводив жiночий голос пiсню:
…ой, куди ж, куди
Я тепер попала, —
Замело й малi слiди
Там, де я ступала!..
Там, за гратами тими ненависними (а, бодай, вiчно перевертаеться в могилi, в сирiй земельцi той, хто придумав тюрми, хто придумав табори та етапи?..) скнiв тихенько жiночий голос. Спiвав ледь пошепки своеi печальноi пiснi. Але Геннадiй Петрович чув… Бодай би не чути…
…Там, де я ступала,
Там, де я страждала…
Мати ж моя, мати ж моя, —
Я ж тепер пропала!..
* * *
