Проте до всього того, що слугувало тiльки вишенькою на тортику пропаганди наднацiональноi спiльноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у виглядi розроблених i затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-рiччя возз’еднання Украiни з Росiею (1654–1954)». Аби було правильне, а головне – однакове трактування, сформульованi у цьому циркулярi оцiнки лягли в основу всiх дослiджень iсторii Украiни, котрi набули в п’ятдесят четвертому особливоi популярностi з огляду на визначний ювiлей.
Особливого поширення в сiчневiй перiодицi набули статтi про одвiчне прагнення украiнських письменникiв до возз’еднання свого народу з Росiею: «Мрii Франка про возз’еднання украiнського народу, роздiленого iноземними загарбниками, нерозривно зв’язанi з закликом до братерського еднання з единокровним росiйським народом, за допомогою якого украiнський народ тiльки i зможе здiйснити своi вiковiчнi прагнення – об’еднати своi землi в единiй державi. У 1896 роцi вiн писав: „Ми не забуваемо i не смiемо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу е в Росii, що там постали i працювали, та й працюють найбiльшi таланти нашого письменства”… М. Коцюбинський, як i Леся Украiнка та І. Франко, не дожив до щасливих днiв, коли в результатi перемоги Великоi Жовтневоi соцiалiстичноi революцii, завдяки мудрому керiвництву Комунiстичноi партii, при допомозi великого росiйського народу украiнський народ створив свою нацiональну украiнську державу…»[19 - «Киiвська правда», № 3 (8662), 5 сiчня 1954 року.].
І вже ставало зрозумiлим пiсля першоi ж подiбноi популiстськоi статтi, що украiнський народ без росiйського вже нiяк. І тiльки смерть iх розлучить…: «1 (11) жовтня 1653 року в Москвi на Земському соборi було позитивно розв’язано питання про возз’еднання Украiни з Росiею. 8 (18) сiчня 1654 року в Переяславi (до 30.10.2019 – Переяслав-Хмельницький) вiдбулася рада, яка вирiшила возз’еднати Украiну з Росiею. Це рiшення Переяславськоi ради стало могутнiм волевиявленням волелюбного украiнського народу, виявленням його вiкових прагнень i сподiвань… Навiки змiцнiв нерозривний союз двох единокревних народiв… Історична доля украiнського народу з цього часу стала единою з долею росiйського народу»[20 - «Вiльна Украiна», № 4 (3157), 6 сiчня 1954 року.].
Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давнiх-давен жила в серцях народних мас Украiни»[21 - «Радянська Донеччина», № 6 (2203), 8 сiчня 1954 року.]. Як зазначив Юрiй Смолич: «Возз’еднання Украiни з Росiею було здiйсненням заповiтних сподiвань украiнського народу, що протягом багатьох рокiв прагнув до об’еднання з росiйським народом, в якому вiн бачив свого старшого единокровного брата, вiрного союзника i надiйного захисника»[22 - «Зоря», № 10 (8428), 15 сiчня 1954 року.]. Амiнь.
Подiбних статей, котрi слово в слово повторювалися, немов усi журналiсти, спiльно з метрами украiнського цеху письменництва, як-от Смолич i Бажан, зiбрались у якiйсь пивнiй i разом настрочили тi всi матерiали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.
Хоча Олексiй i уникав iх, як мiг. Нiби вiдштовхувався вiд усiеi тiеi пропаганди невидимими руками своеi душi. Що ж… Вона все одно проникала у всi пори його ества. Через вуха, очi, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як i безлiч iнших пiшачкiв Радянського Союзу. Лишалося тiльки набрати побiльше здорового глузду-повiтря й пiрнути глибше в навколишне середовище-воду й сподiватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити…
На щастя, вже навiть тодi, в тi химернi часи «радянськоi единокревностi народiв», iснувала й iнша кревнiсть.
«Зустрiч»
В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот достигает ее сияющей вершины, кто не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропкам.
К. Маркс
Микола Ахтимонович, перебуваючи в доброму здоров’i, при тямi, в гарному гуморi й абсолютному незнаннi щодо того, кому насправдi вiн доводиться сином, радiсно плескав у долонi на випускному коханоi Галi. Та аж так, що весь бузок у букетi поламав. Починалося безжурне (принаймнi для декотрих) гаряче лiто п’ятдесят четвертого.
Настрiй в нього був просто чудесний. Нарештi в його життi сталися змiни, котрих вiн давно чекав i прагнув. Ще зранку, доки Галя спала, вiн перетягнув iз нiжнiстю ii листи атласною стрiчкою й обережно вклав у свiй шкiряний планшет. Потiм, пiсля деяких роздумiв, наважився таки перечитати кiлька листiв того перiоду, коли вони були не разом, i серце його стислося вiд болю. Ох, як же вони сварилися в тiй епiстолярнiй переписцi…
13/IV – 53 р. Здраствуй, Миколо!
Одержала два твоiх листи за 4 i 5 квiтня, щиро дякую.
Одержала ще в п’ятницю, але не могла вiдписати до сьогоднiшнього дня. Я тобi писала, що маемо слухати «Запорожець за Дунаем». В четвер була в театрi. Там була китайська делегацiя вчених. Серед китайцiв були молодi дiвчата i хлопцi. Нашi дiвчата обмiнялись комсомольськими значками. Це було так торжественно, а менi сумно, я завжди ношу значок, а це як на зло не взяла. В кiнцi опери китайськi дiвчата пiднесли букети живих квiтiв артистам. Взагалi було дуже хороше. В четвер готувались до двух семiнарiв: по матерiалах XIX з’iзду i психологii. Приiжджала комiсiя з Москви, а в нас не було конспектiв при собi, бо в кожного е книжки. А тепер буде гримiти ІІІ курс педфаку в газетах, чого нiколи не було.
В п’ятницю було теж два семiнари по iсторii педагогiки i спецсемiнар з психологii. Мене визвали i все благополучно. В суботу семiнар по полiтекономii i так кожен день. Вчора iздили в Мотовилiвку до Калабалiна (Карабанова за «Педагогiчною поемою»[23 - Широко вiдомий твiр радянського педагога i письменника А. Макаренка.]), вихованця Макаренка i тепер завiдувача дитячого будинку. Ми привезли дерев-абрикосiв i посадили. Це як подарунок дитбудинку.
Калабалiн мае 50 рокiв, ще дуже красивий, життерадiсний, бадьорий, працьовитий. Взагалi це людина – втiлення сили волi, мужностi, настирливостi, справжнiй педагог, який живе одним життям з дiтьми. Взагалi то всього не напишеш. Вiн навiть носить одяг такий, як носив Макаренко. Семен Афанасевич прочитав нам спогади про життя в дитинствi, в колонii Макаренка[24 - «Педагогiчна поема» мiстить оповiдь вiд першоi особи (А. Макаренко) про перевиховання неповнолiтнiх правопорушникiв у дитячiй трудовiй колонii пiд Полтавою, творцем i керiвником якоi в 1920-тi рр. був сам автор. Описано досвiд створення повноi педагогiчноi системи на прикладi колонii для неповнолiтнiх, перетвореноi в дитячу трудову колонiю з частковим самоуправлiнням.], свiй життевий шлях до сьогоднiшнього дня. Багато цiкавого розповiдав, про що нiде не написано. У нього е трое дiтей, найменший син Антон Семенович, як Макаренко. Як сказав Калабалiн «интересная выдумка». Провiв нас до станцii i довго махав нам рукою, аж поки його не стало видно.
Я ще тобi усно розповiм багато. Вчора була стомлена i не хотiла писати. Та й взагалi, я це пишу тобi третiй лист без вiдповiдi, значить ще встигну три. Правда?
Радiю за тебе, що ти знову по путiвцi в Кiчкiне[25 - Тогочасний вiйськовий санаторiй на пiвденому узбережжi Криму неподалiк Ласточкиного гнiзда.].
А тепер прийдеться посваритись, хоч у листi, а не увi снi. Ти менi скажи, що тобi дорожче: «Ласточкiно гнiздо», чи життя? Багато хто бачить iнтересного навколо, але хiба ризикуе життям, для того, щоб задовiльнити свою цiкавiсть? Добре, що ти написав, але хоч би ти й не написав, то я знаю твою допитливiсть, котра наробить тобi лиха.
Менi не подобаеться, що ти не поправляешся. А взагалi то як ти можеш поправитись, коли тебе носить чорт там, де не треба, i ти щодня бiгаеш шiсть кiлометрiв? Я сержусь на тебе.
Вiдносно шкатулок, то менi хочеться щоб ти привiз дiвчатам обов’язково, а менi подобаеться формою скриньки тiльки, щоб була трошки довша за ширину, напевне такi й дiвчатам. А оформлення ти сам вибереш на свiй смак.
Значить я можу розпитати старшину про твоi справи? Вiтай його вiд мене. Думаеш пiдпис в птицi листа визивае бiльше довiр’я? Я ж все рiвно тобi не довiряю. Правда, е за що? Швидше приiжджай, бо…
Нi, нi вiрю, що ти славний хлопчик.
Пока до зустрiчi.
Пиши – чекаю.
Галина.[26 - Лист iз сiмейного архiву. Пунктуацiю й орфографiю збережено.]
Якою ж впертою i безапеляцiйною в листуваннi була його Галя! Зовсiм не такою видавалася пiд час зустрiчей, коли не могли обое надивитись i наговоритись… Однак, бувало, й сварились також. «Добре, що вже разом назавжди, – зiтхнув iз полегшенням Миколай i мiцнiше стиснув Галинину руку. – Бо хто його знае, до чого б ця переписка нас довела. Чого доброго i розбiглися б…»
* * *
На випускному альбомi педагогiчного iнституту[27 - У 1920 роцi створено Киiвський iнститут народноi освiти iменi М. П. Драгоманова, 1936 року його перейменовано в Киiвський педагогiчний iнститут iменi Горького, але в народi закрiпилася попередня назва: «iнститут Драгоманова». Зараз Нацiональний педагогiчний унiверситет iменi Михайла Драгоманова.] стояло вже ii нове прiзвище – Габзовська Г. Г. Випуск педагогiчного факультету (шкiльного вiддiлу) 1950–1954 рр.
Микола цим дуже пишався, що таки пiсля битого дня гуляння (а могли б ще зранку розписатися, ет!) Галя все ж погодилася пiти до РАЦСу, i вони нарештi розписалися. А всi тi чотири роки, що Микола iй пропонував, бо, якщо вже обидва в Киевi… вона вiдповiдала безапеляцiйно: «Ну да! Щоб ти казав, що ти мене вивчив?».
Однак радянськi реалii диктували своi життевi правила, i позаяк усе й так йшло до шлюбу, то треба було одружитись перед випускним, бо Галю могли розподiлити у якусь невiдому мiсцевiсть. А оскiльки дiвчина шлюбу боялась, як чорт ладану, то 17 квiтня вони з Миколою до вечора ходили мiстом, доки вона наважувалася на цей серйозний крок. А тим часом на прохання Колi весь Галiн гуртожиток iз самого ранку робив едине доступне тодi iм, бiдним як церковнi мишi, нестоличним педагогам, святкове i несвяткове частування – вiнегрет.
Микола знав: Галя наважиться нарештi. Просто ii не треба пiдганяти й силувати – вона розумна i вольова дiвчина. Нарiзаючи наступне коло перед РАЦСом, вiн якраз себе вмовляв, що все буде гаразд (хоча й сонце вже сiдало…). Згадував, як вона пiшла в полiклiнiку, i хоча й був ii апендицит у станi ремiсii, попросила його вирiзати. Нареченому, котрий був, м’яко кажучи, шокованим вiд такого рiшення, просто аргументувала: «Миколо, а як усе ж вiдрядять мене кудись далеко за призначенням? А в районних полiклiнiках таких операцiй не роблять!» Сказала, як вiдрiзала. Тому вiн зараз те згадував, не втрачаючи надii, що, врештi-решт, Галя зверне до входу РАЦСу, й трохи посмiювався з себе тихцем: «Ну i ну… Я – командир телефонного взводу, молодший лейтенант, спецiалiст високого гатунку i ось ця… – Потiм вiн нiжно дивився на Галю, котра нiби й нiчим особливо не вирiзнялась i красунею ii назвати не можна було, однак, якась така енергiя завжди перла перед нею, i вона слiдом не вiдставала зi своiми мiцно стисненими вустами й прямим поглядом. – І ось ця… Мое кохання». Микола тодi тiльки зiтхнув, уже втрачаючи надiю розписатись. Однак в останню мить перед закриттям РАЦСу Галя таки навскiс завернула до його дверей, ще й крикнула вслiд молодшому лейтенанту – красеню-блондину в блискучих, начищених хромових чоботях: «Не вiдставай!».
А потiм уже в гуртожитку Галинi iнститутськi подруги – Соня (з Насташки, що пiд Золотоношею) i Неля (дочка депутата Киiвради) – частували молодят вiнегретом. Микола не витримав i пiшов купити розливного вина (дуже вже бiдним видавався йому iхнiй святковий стiл), але воно виявилося натуральним, сухим. Дiвчата поморщили носики, бо такого не пили, й швиденько засолодили цукром. Миколi в ту мить згадалося, як вони з дядьком святкували День трудящих у далекому, сорок сьомому роцi, коли вiн був всього-на-всього зеленим солдатиком, а дядько його – вже аж такою величиною! Самим майором МДБ (його тодi саме тiльки но пiдвищили). І той кав’яр i не кабачковий, i ту засмажену рiчкову рибу, i тi канапки та пiд шампань, та пiд сухе вино… Ох…
Однак дядько його (ну, може, й не дядько, та тепер хтозна…) пропав давно й безповоротно.
Микола Ахтимонович не раз заходив до його дружини Наталi на Карла Лiбкнехта й кожного разу заставав ii в пеньюарi, трохи напiдпитку та без чiткоi вiдповiдi, де ж тепер перебувае Геннадiй Петрович. Це його засмучувало, але не дуже. Та й панi Наталю, з усього було видно, то також не дуже засмучуе. Микола, може й, був ще наiвним, двадцятисемирiчним чоловiком, але не дурним i все бачив. Дружина дядька в дiм його не запрошувала. Чи не хотiла з ним, селюком, знатися, чи просто сторонилася всiх родичiв чоловiка… Так чи так, Микола своiх двоюрiдних братiв (а по факту – просто братiв) теж давно не бачив. Тому приемною несподiванкою було зустрiти старшого з них, Олексiя, бiля педагогiчного iнституту погожого травневого дня, коли всi випускники УРСР щасливо всмiхалися на камери фотоапаратiв, роблячи заключнi, випускнi груповi свiтлини.
Вiн тодi раптом вiдчув, як хтось пильно витрiщаеться на нього. Обернувся й зустрiвся поглядом з якимось хворобливим, блiдим, але досить привабливим юнаком. Секундне вагання змiнилося точною впевненiстю: «Так! Це вiн, точно! Старший мого дядька! Старший».
– Здоров, Олексiю! Давно не бачились. Батько з вiдрядження не повернувся? – як завжди приязно й прямо в лоба почав молодий лейтенант.
Юнак потупив очi й почав грати жовнами. Потiм вiдказав непевно: «Не, не повернувся» i зазирнув Миколi у вiчi, нiби там сподiвався знайти вiдповiдь на якесь запитання, що давно тривожило його. «Дивний парубок… – подумав зв’язкiвець. – Бракуе йому, либонь, батькiвськоi пiдтримки» i тiльки знизав плечима.
– А я ось на випускному Галi. Пам’ятаеш мою Галю?..
Микола дивився на блiдого Олексiя i вже не радий був, що першим заговорив до нього. Бо той постiйно вiдводив погляд i був якимось нелюдимим. Нiби й на цьому свiтi, i в потойбiччi водночас. Однак за цими словами його двоюрiдний брат пожвавiшав:
– На випускному? То вона Драгоманова закiнчила? Украiнськоi мови й лiтератури?
– Педагогiчний. На мовно-лiтературний поступила в сорок дев’ятому, однак мачуха не пустила, бо не було кому за неi вiдробляти трудоднi в колгоспi, а потiм уже на педагогiчний наступного року.
– А-а… – втративши iнтерес, протягнув Олексiй. Потiм за якимось часом нiби взяв себе в руки, зауважив: – Миколо, не чув вiд тебе такоi гарноi вимови. Ти ж з батьком здебiльшого росiйською…
– Тiльки росiйською, – уточнив вiйськовий.
– А чому? – зазирнув у вiчi юнак. – Ви ж бо з одного села з-пiд Житомира. Хiба там заведено росiйською?
– Та не… – Розвiв руками Микола. – Всi тiльки украiнською розмовляють, але як потрапиш до столицi, то мусиш окультурюватися, хiба нi? То ж мова селянства – украiнська. Росiйська якась бiльш… iнтелiгентна, чи що?
Микола точно не знав, як висловити свое ставлення до росiйськоi. Але вiн був незлобливий i не протестував щодо домiнантностi росiйськоi в усiх республiках.
– А вдома з Галею якою..? – поцiкавився Олексiй.
– Та звiсно ж, що тiльки рiдною! – Вигукнув Микола i щиросердно розсмiявся, поклавши руку на плече двоюрiдному брату.
