Тут варто пiдкреслити, що «Айвенго» – перший роман, названий письменником у пiдзаголовку «А Romance». Це любовно-авантюрний твiр, який мае багато спорiдненого з лiтературною «готикою». Вiзьмемо, наприклад, замок Фрон де Бефа: похмура кам’яна споруда з переходами, пiдземеллями i потаемними кiмнатами, яка ховае жахливi таемницi вбивств i кровозмiшання; iстоти, що його заселяють, бiльше схожi на демонiв, нiж на людей, iхнi душi сповненi ницих пристрастей, чорною злобою й жадобою помсти; особливо характерна в цьому планi Ульрiка, добровiльна бранка норманiв-господарiв. «Готичнi» риси притаманнi й деяким iншим персонажам, насамперед тамплiеровi Брiану де Буа-Жiльберу, жорстокому i пристрасному водночас. Скотт вдало обiгруе рису европейськоi середньовiчноi ментальностi, яка «сарацинське» часто ототожнювала з «диявольським», i надiляе героя характерними рисами зовнiшностi: засмаглим пiд пiвденним сонцем обличчям, багряним вбранням й дае йому у супровiд двох слуг-маврiв, якi мають, звернiмо увагу, не тiльки темну шкiру, але й душi, чужi християнському милосердю. Є щось пекельне в тому, як охоче вони беруться виконувати найжорстокiшi вказiвки господаря.
Та на вiдмiну вiд авторiв «готики», Скотт розгортае дiю в Англii, а не, скажiмо, у ренесанснiй Італii чи Іспанii, як це було у них заведено у «класичних» творах цього жанру, вiн лише зрiдка замикае ii в обмеженому просторi старого замку, характерному топосi «готичних» творiв, набагато частiше подii розiгруються пiд вiдкритим небом – скажiмо, у зелених дiбровах чи на лицарському турнiрi. А головне, в романах Скотта практично вiдсутнi мiстика, така важлива для Радклiф, Льюiса чи Волпола.
Зло, яке дiеться у «готичному» антуражi i е його невiд’емною частиною, вiн пояснюе результатами людських дiянь: «Люди часто звинувачують долю в наслiдках своiх пристрастей», – говорить героiня роману Ребекка. Зловiсна атмосфера, яка пануе в замку Фрон де Бефа, – породження часу, який настав пiсля норманського завоювання; це результат жорстокостi переможцiв щодо переможених, яка, у свою чергу, провокувала жорстокiсть останнiх. Скотт не перетворюе Ульрiку чи Буа-жiльбера на демонiв зла i пояснюе негативнi прояви iхнiх понiвечених душ суспiльно-iсторичними факторами.
Увiбрала в себе творчiсть Скотта i досвiд «антикварного роману»: писаний знавцями старовини, вiн вiдзначався докладним ii вiдтворенням на рiзних рiвнях, у тому числi мовному.
Сюжети романiв Скотта завжди вигаданi, вони будуються на перипетiях долi головного героя, який, наражаючись на небезпеку, долае випробування i набувае життевого досвiду. Але iнтригуюча фабула не вiдсувае на другий план iсторичнi подii, бо саме вони становлять стрижень кожного твору. На вiдмiну вiд авторiв пригодницьких романiв, захоплюючий сюжет не був для Скотта самоцiллю. «На якого бiса той сюжет, як не для того, щоб залучити до роману багато цiкавого», – заявляв вiн. Залишаючись у своiх творах також iсториком, Скотт надавав важливого значення iх пiзнавально-iнформацiйнiй наповненостi.
Центральнi персонажi у романах Скотта теж завжди вигаданi. Автор послiдовно уникав виведення в цiй ролi iсторичних дiячiв, бо це потребувало iхнього зображення i в повсякденно-побутових обставинах. Вони з’являються на сторiнках його творiв епiзодично, але iх поява багатозначна, вона викликае поворот у розвитку подiй i долi iнших персонажiв. Робилося це письменником для того, щоб вони поставали в iсторичному ореолi й сприймалися читачами як уособлення iсторичних сил i тенденцiй. Мабуть, единий виняток становить образ французького короля Луi ХІ з «Квентiна Дорварда», занадто своерiдний i яскравий, щоб бути витiсненим на периферiю читацькоi уваги. Цi настанови дiють i в романi «Айвенго». У коментарях здiйснена спроба хоча б у загальних рисах окреслити, хто з героiв роману мае прототипа серед дiйсних iсторичних осiб, а хто е лише породженням авторськоi фантазii, хто змодельований у вiдповiдностi з iсторичними джерелами, а хто – з легендарними, фольклорними.
Часто iсторичнi романи Вальтера Скотта тлумачать як певну типологiчну еднiсть, з чим важко погодитись. Насправдi мiж ними iснують iстотнi вiдмiнностi не лише в тематицi, а й у структурi й поетицi. Не випадково iх здавна подiляють на групи чи цикли, виходячи в цьому з рiзних засадничих принципiв – «нацiонального», хронологiчного, типологiчного. Найдоцiльнiшим е подiл за типологiчним принципом, що засновуеться на особливостях структури й стилю творiв, на спiввiдношеннi в них рiзних художнiх систем. За цим принципом романи Скотта подаються як «уеверлiйськi» (з iсторii Шотландii недалекого минулого, де вихiдною е модель реалiстичного роману ХVІІІ столiття) i середньовiчнi (де вихiдною е модель романiв готичних та пригодницьких). У романах першого циклу, де письменник значною мiрою спирався на власнi спостереження та розповiдi старшого поколiння, його малюнок набував життевоi повноти й рельефностi. Не останню роль у цьому зiграла традицiя англiйського просвiтницького роману з його пильною увагою до побуту та звичаiв.
Та що далi вiн вiдходив вiд сучасностi й рiдноi Шотландii, то «романтичнiшими» (в узвичаеному розумiннi) ставали його романи. Дедалi бiльшою мiрою iх дiя розiгруеться скорiше в середньовiчних декорацiях, анiж у реальному життевому середовищi, добре знаному й глибоко вiдчутому. Вiдповiдно, характери персонажiв втрачають у життевiй повнотi й переконливостi, перетворюються на уособлення лицарських iдеалiв i чеснот. Дедалi частiше автор зловживае середньовiчною екзотикою i драматичними ефектами, а також згадуваною вже «iмпровiзацiею». I що далi занурювався вiн у глибiнь часу, то менше його цiкавили конкретнi iсторичнi подii, як це було в «уеверлiйських» романах, i щоразу бiльше – узагальнений образ епохи. Втрачаючи у життевiй конкретицi, пiзнi романи В. Скотта вигравали у «видовищностi» та у враженнi, яке вони справляли на уяву читачiв. У них Скотт не намагався перенести читача у минуле, вiн пропонував поглянути на нього як на серiю яскравих i захоплюючих картин. Якщо метод Скотта в «уеверлiйських» романах британськi критики часом називають «iсторичним реалiзмом», то в середньовiчних – «декоративним медiевiзмом» (не будемо вдаватися у дискусiю щодо науковоi коректностi цих визначень i приймемо iх як описовi). Своi пiзнi романи Скотт часто писав поспiхом, тому нерiдко вони поступаються раннiм i на рiвнi стилiстики.
За словами вiдомого критика Леслi Стiвена, перший «середньовiчний» роман «Айвенго» став водночас i першим кроком на шляху Скотта «з бiблiотеки до класноi кiмнати». Втiм, всi романи Скотта здiйснили цей шлях. Якщо в першiй половинi ХІХ столiття ними зачитувалися найсерйознiшi люди: критики, письменники, iсторики й фiлософи, знаходячи в них не лише естетичну насолоду, а й багату поживу для думки, то тепер вони стали надбанням переважно юного читача. І мало хто нинi задумуеться над причинами цього явища, над тим, якими новаторськими були твори Скотта для його сучасникiв, якi незвiданi свiти й горизонти вiдкривали вони перед лiтературою, i не лише англiйською.
«Айвенго» дiйсно у певних вiдношеннях поступаеться «шотландським» романам, та, незважаючи на оцiнки критики, продовжуе бути улюбленцем десяткiв поколiнь читачiв i тримати пальму першостi за кiлькiстю перекладiв i видань. Скажiмо, лише украiнською вiн дотепер перекладався двiчi: у 1929 роцi А. Волковичем, на основi його скорочення й обробки, i згодом у повному обсязi Ю. Лiсняком та Г. Лозинською.
Перший iз середньовiчних романiв Скотта е водночас i кращим у цiй групi. З’явившись 1820 року, «Айвенго» став важливою вiхою на творчому шляху письменника. В ньому розширенi як часовi, так i географiчнi обрii його романiстики: досi Скотт писав романи з iсторii Шотландii, причому ii недалекого минулого, лише зрiдка виходячи за межi ХVІІІ столiття. Тодi вiн вважав недоцiльним заглиблюватися в iсторiю бiльше, нiж на час життя одного поколiння (60 рокiв, хоча й постiйно виходив за окресленi ним самим межi). Саме така часова дистанцiя, на його думку, давала можливiсть показати вiдмiннiсть тодiшнього життевого устрою, зберiгаючи водночас вiдчуття причетностi до зображуваноi доби, вiдомоi сучасникам з розповiдей батькiв i дiдiв.
В «Айвенго» вiн вiдступае вiд своеi попередньоi настанови: дiя тут вiдбуваеться у ХІІ столiттi, у глибинi Середньовiччя. До того ж письменник зображуе тут Середньовiччя англiйське, тобто виходить за межi шотландськоi тематики. Скотт i пiсля «Айвенго» звертатиметься до неi, щоправда, вже до давнiших епох життя своеi батькiвщини. Однак тепер вiн писатиме переважно романи з iсторii Англii («Кенiлворт», «Монастир», «Вудсток», «Пертська красуня» та iншi), а також з iсторii iнших краiн: Францii («Квентiн Дорвард»), Швейцарii («Анна Гайерштайн»), з iсторii Хрестових походiв («Талiсман», «Граф Роберт Паризький»), проте головними героями у цих творах залишатимуться, як правило, шотландцi. В «Айвенго» шотландцiв немае, i шотландська тема у романi реалiзуеться iмплiцитно.
Про складнощi, якi перед ним постали при написаннi «середньовiчного» твору, Скотт сам розповiв читачевi в авторськiй передмовi. Уперше вiн мав справу з епохою, про яку не збереглося «живих» свiдчень, i мiг спиратися лише на iсторико-лiтературнi джерела, наприклад на монографiю Генрi, яку вiн згадуе у вступному словi; не меншою мiрою у пригодi стали художнi тексти, насамперед «Кентерберiйськi оповiдання» Чосера. У сукупностi вони допомогли «одягти» героiв, побудувати й облаштувати iхнi житла, органiзувати розваги тощо. Розмiрковуючи над тим, як знайти золоту середину мiж осучасненням матерiалу i надмiрною його архаiзацiею, яка загрожувала зробити роман нечитабельним, Скотт вирiшив активiзувати традицii зображення Англii та англiйцiв у добре знайомих усiм жителям Британii Чосера та Шекспiра, тобто письменникiв, якi жили на два-три столiття пiзнiше за час дii «Айвенго», у них же вiн знаходить лексико-стильовi ресурси для стилiзацii мови своiх персонажiв «пiд старовину». На жаль, значна частина архаiзмiв та iнших засобiв цiеi доволi рiзноманiтноi стилiзацii при перекладi бувае втрачена, часом свiдомо – заради полегшення сприйняття тексту сучасними читачами.
В «Айвенго» виняткова масштабнiсть i багатограннiсть у вiдтвореннi цiлоi iсторичноi епохи поеднуються з глибиною та переконливiстю ii художнього витлумачення. Дiя роману вiдбуваеться в останнiй чвертi XII столiття, десь у 1191–1192 роках, але, за небезпiдставним твердженням автора, вiн створив картину англiйськоi iсторii того ii перiоду, що настав пiсля завоювання краiни норманами (в серединi XI столiття), «змiшав звичаi двох чи трьох столiть i приписав правлiнню Рiчарда I явища, якi мали мiсце або значно ранiше, або значно пiзнiше зображуваного часу». Історичний контекст у необхiдному письменниковi освiтленнi Скотт прояснюе сам: через авторськi коментарi на початку першого роздiлу i далi у текстi. Вiн писав ще в тi часи, коли письменник не вважав за потрiбне самоусуватися з твору й удавати, нiби художня реальнiсть сама розгортаеться перед читачем. Тут маемо традицiйний тип нарацii, де високоактивна роль належить авторовi. Вiн веде оповiдь, перериваючи хiд подiй своiми коментарями, пояснюе, ставить необхiднi наголоси тощо. До цього треба додати, що Скотт пiдкреслюе часову вiдстань мiж зображуваними подiями i сучаснiстю; його голос – це вiдсторонений коментар людини, яка перебувае на iсторичнiй вiдстанi, така позицiя мае забезпечити iй об’ективнiсть. Водночас вiн акцентував увагу читачiв на тих рисах поведiнки чи побуту людей минулого, якi рiзняться вiд сучасних, адже вiн завжди мав на метi показати своерiднiсть кожноi епохи, ii власний колорит.
Не заглиблюючись в iсторiю Англii, слiд нагадати, що пiд час Великого переселення народiв (у III–VII столiттях) на Британських островах розселилися германськi племена англiв i саксiв, якi згодом утворили своi королiвства. В 1066 роцi Англiя зазнала останньоi навали – на острiв вдерлося вiйсько норманського герцога Вiльгельма Завойовника, який у битвi при Гастiнгсi розгромив англосаксiв i захопив краiну. I хоча з часу завоювання минуло вже майже пiвтораста рокiв, його наслiдки даються взнаки на кожному кроцi. Краiну роздирають гострi суперечностi – етнiчнi, соцiальнi, полiтичнi, мовнi, культурнi. Нормани, що завоювали Англiю, прийшли не зi Скандинавii, а з герцогства Нормандiя на пiвночi Францii. Вони принесли з собою французьку мову й вищу за рiвнем французьку лицарську культуру. Звiдси iхне зверхне ставлення до саксiв. Це протистояння норманiв i саксiв В. Скотт слушно розкривае не лише як нацiональне, а й як соцiальне. Завойовники знищили бiльшiсть саксонськоi знатi, заволодiли ii землями й замками, й хоча деякi давнi роди (як Седрiк Сакс та Етельстан Конiнгсбурзький) i вцiлiли, автор все ж небезпiдставно твердить, що «сакси збереглися саме як простолюд». iхня спадкова знать iз ii патрiархальною культурою близька до народу, i вони спiльно протистоять норманському лицарству й нормановi королю. Саме це засвiдчують i першi сцени роману, де дiють вiдданi Седрiку слуги – свинопас Гурт та блазень Вамба – i вперше з’являеться норманський лицар-храмiвник Буа-Жiльбер.
Чотири поколiння людей змiнилися з часу норманського завоювання, пише Вальтер Скотт, проте нормани все ще почувають себе чужинцями на цiй землi й поводяться як загарбники. Вони все ще дивляться на неi як на военну здобич, i в цьому – причина жорстоких злочинiв i моральноi деградацii норманськоi верхiвки. Безпечно вони почуваються лише за мiцними мурами замкiв, якi нагадують розбiйницькi кубла, як, наприклад, замок барона Фрон де Бефа. iхнiй зарозумiлостi й poзбeщeнocтi автор протиставляе простоту й чистоту звичаiв саксiв. Але слiд зауважити, що за всiеi симпатii до саксiв В. Скотт iх не iдеалiзуе: вони – неосвiченi, схильнi до обжерливостi (останне письменник вважав також рисою сучасних англiйцiв), пасивнi.
А проте в цьому свiтi взаемноi ненавистi й боротьби починають торувати coб? шлях об’еднавчi процеси й тенденцii, яким автор придiляе особливу увагу. Серед молодих саксiв з’являеться потяг до звичаiв i культури норманiв; i головний герой твору Айвенго, син Седрiка Сакса, стае лицарем короля Рiчарда. Сам того не пiдозрюючи, вiн «пробивае стiну» вiдчуженостi мiж саксами й норманами i сприяе примиренню мiж ними. Але особлива роль у доланнi взаемовiдчуження та ворожнечi належить королю Рiчарду Лев’яче Серце, якого письменник вiдверто iдеалiзуе. У Скотта цей iсторичний персонаж вважае себе королем уже не лише норманiв i саксiв, а е символом того поеднання, з якого формуеться англiйський народ та його державнiсть. Тим самим полiтика Рiчарда в iнтерпретацii Скотта стае зламом в iсторii Англii i уможливлюе формування англiйськоi нацii.
Тут доречно згадати про тлумачення Вальтером Скоттом iсторичних процесiв i закономiрностей, про його концепцiю iсторичного розвитку. Скотт розумiв iсторiю як поступальний рух людства вiд варварських форм життя до форм цивiлiзованiших, вiд грубих i жорстоких звичаiв до гуманнiших i витонченiших. На цьому шляху можливi зупинки й навiть вiдступи, поступ вiдбуваеться за умов протистояння старого й нового, яке, загострюючись, переростае у конфлiкти – соцiальнi, релiгiйнi, полiтичнi тощо. Це – зламнi моменти iсторii, i саме на них, як правило, зосереджуе увагу письменник. Однак, зображуючи iх, вiн не пристае на бiк жодноi зi сторiн i ставиться до них з однаковою толерантнiстю, адже iсторична й моральна правда, на його думку, не бувае на боцi лише когось одного. Поступ, у розумiннi Скотта, – це нiби рiвнодiюча рiзноспрямованих сил, вiн можливий лише за умови компромiсу мiж супротивниками. Пiдтвердження цього Скотт убачав у пере6iгу англiйськоi революцii XVII столiття, що завершилася славною революцiею 1688 року, компромiсом конфлiктуючих сторiн. Сто рокiв по тому, вже за життя письменника, iсторiя майже повторилась у Францii.
Автор вiддае належне мужностi й самовiдданостi, з якими його героi обстоюють своi iдеi, але якщо iхнi нетерпимiсть i фанатизм ведуть до кровопролиття, вiн iх засуджуе. Об’ективнiсть Скотта в цьому можна порiвняти з гомерiвською, але вона зовсiм не свiдчить про вiдсутнiсть авторськоi позицii. Один з основних критерiiв, за якими Скотт судить cвоiх героiв, – це iхня вiдповiднiсть загальнолюдським моральним нормам i цiнностям, якi чиннi однаковою мiрою i в Середнi вiки, i в XIX столiттi. Це – чеснiсть, вiрнiсть слову й переконанням, шляхетнiсть, гуманнiсть, здоровий глузд. Форми iхнього прояву в рiзнi епохи можуть бути рiзними, але iхня сутнiсть залишаеться незмiнною.
Другий з основних критерiiв автора полягае в тому, наскiльки дii i прагнення героiв вiдповiдають поступовi iсторii. Цi два критерii у нього взаемопов’язанi. Так, високими моральними якостями Скотт нерiдко надiляе прибiчникiв iсторично приречених сил та iдей, але iхня висока моральнiсть не рятуе iх вiд поразки. Хоч би яку повагу викликали у нас чесноти Седрiка Сакса – його смiливiсть, принциповiсть, мужнiсть, – але повернути хiд iсторii назад вони не можуть, як не можуть вiдновити на англiйському престолi саксонську династiю королiв. I останнiй представник цiеi династii Етельстан, призначений ледi Ровенi Седрiком Саксом у чоловiки, попри певнi прояви мужностi й благородства, зображений у романi скорiше в комiчних, анiж у героiчних, тонах. Та й сам Етельстан не прагне королiвського трону – ця династiя вже виродилася, показуе В. Скотт, i Седрiку це теж час зрозумiти.
«Айвенго», перший роман про англiйську iсторiю, був написаний шотландцем. Вiдгуки в англiйськiй пресi на цей твiр мiстили цiкаву думку: Скотт досяг успiху в тому, що не пiд силу було iншим його спiввiтчизникам: взяти реванш у англiйцiв. Вiдомi конфлiктнi iсторичнi стосунки двох краiн, невдалi спроби якобiтiв (прихильникiв шотландськоi королiвськоi династii) вiдвоювати корону, остання з яких мала мiсце у 1745 роцi, лише за пiвстолiття до появи перших творiв Скотта; вiдоме також негативне ставлення англiйцiв до емiгрантiв з економiчно слабшоi Шотландii (про це можна прочитати в романах iншого видатного шотландця Тобайаса Смоллетта, який сам зазнав цiеi долi). Проте романи Скотта i про Шотландiю, i про саму Англiю англiйцi сприйняли iз захопленням. Та головне, зазначають британськi критики, саме шотландець Скотт дав англiйцям уявлення про iхнi нацiональнi витоки, про iхнiх предкiв, витворив образ «староi доброi Англii» – передусiм у романi «Айвенго». Цей образ мiцно закрiпився у iхнiй свiдомостi, так само як i у свiдомостi людей за межами Великоi Британii.
При створеннi «Айвенго» Скотт задiяв рiзного роду i походження лiтературнi джерела: i лицарськi романи, привезенi до Англii норманами, i англосаксонський епос, який розвивався до iхнього завоювання, i згадки про мiфологiю давнiшого, кельтського перiоду. Тим самим вiн доносить до читачiв, що iсторiя Англii – це цiлий ланцюг завоювань, що тут проживали i проживають рiзнi народи i етноси, якi робили свiй внесок у формування англiйськоi культури, мови i загалом нацii, що це е процесом, який тривае здавна i не зупиняеться досi.
Скотт створюе образ Англii на певному зрiзi iсторii, уведеного до невпинного плину часу, проте iснуе певний стрижень, якого час не торкаеться. Цей стрижень намiчений цитацiями та алюзiями iз Бiблii, а персонiфiковане втiлення позачасова моральна iдея отримуе в образi Ребекки, яка стае в романi також уособленням милосердя i вiрностi, про якi бiльшiсть персонажiв забули у змальований кризовий час. Вона ж озвучуе ii словами, зверненими наприкiнцi роману до Буа-жiльбера. «твою волю збуджуе мiнлива течiя людськоi думки, – говорить вона, – а моя воля спираеться на скелю вiчностi». Час, коли вiдбуваеться дiя роману, сповнений жорстокостi, жорстокiсть iснувала й в iншi епохи, нагадуванням про що стае доля гнаних евреiв. «Єврейський» мотив загалом вiдiграе важливу роль у романi: вiн iлюструе те, що навiть позбавлена власноi землi нацiя зберiгае свою духовну й культурну iдентичнiсть. Водночас вiн звучить i засудженням будь-яких форм нацiонально-етнiчноi чи релiгiйноi нетерпимостi.
Порiвняно з романами «уеверлiйського циклу» композицiя «Айвенго» мае суттевi вiдмiнностi. Тут немае розгорнутоi експозицii з картиною мирного приватного життя. Історiя, ii процеси й колiзii присутнi в романi вже з перших сторiнок. Центральний герой, iм’ям якого названо твiр, з’являеться не в родинно-побутовому оточеннi, а як загадковий незнайомець i виконавець мiсii короля Рiчарда. Дiя з перших же роздiлiв набувае динамiки й драматизму. Розгалужений сюжет витворюеться з переплетiння кiлькох сюжетних лiнiй, якi формуються на основi мотивiв рiзного походження i характеру, що дозволяе авторовi широко представити епоху, зобразити ii життевий устрiй i звичаi, суперечностi й конфлiкти.
Перший мотив можна визначити як «вiдвоювання головним героем нареченоi»; цей мотив втiлюеться в сюжетнiй лiнii Айвенго й ледi Ровени, навколо якоi й розгортаеться фабула твору. Подiбний мотив присутнiй майже в ycix романах Скотта; в ньому поеднанi елементи, характернi для сюжетобудови любовного й авантюрно-пригодницького романiв, найдавнiших рiзновидiв романного жанру. Головна функцiя цього мотиву – переважно «технiчна»: надавати твору сюжетноi цiлiсностi й тримати в напрузi увагу читача.
Другий мотив – вiдвоювання влади королем – це лiнiя боротьби за трон короля Рiчарда Лев’яче Серце з принцом Джоном i феодалами, якi скористалися тривалою вiдсутнiстю короля в краiнi (вiн брав участь у Третьому хрестовому походi й, повертаючись, потрапив до австрiйського полону). Його правлiння започатковуе нову добу в iсторii краiни. Функцiя цього мотиву – висловити iсторичну концепцiю твору, домiнанту його iдейного змiсту.
Третiй – iсторiя красунi-еврейки Ребекки, яка стала жертвою насильства лицаря-храмiвника Буа-Жiльбера. Ця лiнiя передусiм характеризуе епоху Середньовiччя з його забобонами й жорстокими звичаями, засуджуе релiгiйну й нацiональну нетерпимiсть.
І нарештi, четвертий – мотив фольклорного походження, запозичений Вальтером Скоттом з англiйських народних балад про Робiна Гуда, який виступае в романi пiд iм’ям Локслi.
Усi цi мотиви iснують у романi не осiбно – вони переплiтаються, пiдсилюють та увиразнюють один одного. Усi разом вони з можливою повнотою i конкретнiстю пiдкреслюють основну iдею твору – iдею подолання протистоянь i необхiдностi згоди основних суспiльних сил. Уособленням цiеi iдеi в романi виступае король Рiчард – реальна iсторична особа. Проте тут слiд сказати, що цей образ – iдеалiзований i мае великi розбiжностi зi своiм iсторичним прототипом. Реальний Рiчард Лев’яче Серце вiдзначався винятковою навiть для свого часу войовничiстю i все життя провiв у вiйнах, якi призвели королiвство до розорення. А у Скотта – це мудрий правитель, який перший усвiдомлюе себе не королем норманiв, а норманiв i саксiв, тобто всього англiйського народу. Вiн заявляе Седрiку: «Hi, благородний Седрiку, я – Рiчард, король Англii. І вiд щирого серця бажаю, щоб усi сини Англii жили в мирi та злагодi…»
У такому тлумаченнi образу короля Скотт наслiдував традицiю. Письменник не прагнув ламати стереотипи, що склалися у людей про ту чи iншу епоху, про тих чи iнших iсторичних осi6, a волiв спиратися на вже iснуючi в iхнiй свiдомостi уявлення, часто зафiксованi у фольклорi. Аналiз романiв Скотта, зокрема й «Айвенго», свiдчить, що письменник часто не тiльки оперував iснуючими уявленнями про подii та героiв, а й використовував сюжетнi блоки лiтературного чи фольклорного походження, дещо видозмiнюючи iх i наповнюючи потрiбною йому iнформацiею – iсторичною, моральною, соцiальною тощо. Так, уже зазначалося, що в тканину роману Скотт вшив легенду про Робiна Гуда. А щодо сюжетноi лiнii про прекрасну еврейку Ребекку та ii батька, жорстокого, але чадолюбного лихваря Ісаака, то вона здавна iснуе в англiйськiй лiтературi, зокрема в п’есах К. Марло «Мальтiйський еврей» та В. Шекспiра «Венецiанський купець».
Та наскрiзна провiдна iдея роману – це iдея формування iз середньовiчного хаосу племен та етносiв, рiзних суспiльних прошаркiв i станiв англiйськоi нацii, единоi англiйськоi народностi й англiйськоi державностi.
Читачi й дослiдники доробку Скотта давно помiтили, що в багатьох його творах центральнi персонажi з художнього погляду поступаються персонажам другого плану; не е винятком i роман «Айвенго». Головний герой переважноi бiльшостi романiв Скотта – юнак привабливоi зовнiшностi, надiлений багатьма чеснотами, що викликають повагу в yci часи. Вiн – порядний, хоробрий, чесний, добрий, розсудливий, шляхетний, що незмiнно забезпечуе йому читацьку симпатiю. Як правило, вiн не мае твердих полiтичних, нацiональних чи релiгiйних переконань, а родиннi, дружнi стосунки чи моральнi зобов’язання пов’язують його з представниками ворогуючих таборiв. Перебуваючи в епiцентрi iсторичного конфлiкту, вiн зберiгае безстороннiсть та об’ективнiсть, i в його судженнях ми часом чуемо голос самого автора.
Образи головних героiнь – теж неглибокi й малоiндивiду-алiзованi. Як i чоловiки, вони надiленi високими моральними чеснотами, добре вихованi, цнотливi й гарнi. Простежуеться певна вiдповiднiсть мiж зовнiшнiстю героiнь та iхнiми характерами й поведiнкою. Це два поширенi в романтичнiй лiтературi жiночi типи: чарiвнi синьоокi бiлявки з лагiдним характером, що не здатнi до рiшучих дiй, але можуть чинити пасивний опiр волi батькiв, коли йдеться про iхне особисте щастя; i чорноокi й темнокосi красунi, надiленi бурхливим темпераментом та незалежним характером; дещо ексцентричнi у своiй поведiнцi, вони здатнi до активних дiй. Втiм, нiхто з них нiколи не переходить межi благопристойностi, як ii розумiли сучасники Скотта. Часом цi два типи героiнь спiвiснують в одному романi, створюючи одна для одноi виграшний контраст, як це ми бачимо в образах Ровени i Ребекки. Проте Ребекка виглядае яскравiшою, вона чи не найпримiтнiший образ у романi. Тому не дивно, що саме iй були вiдданi симпатii читачiв, а переробки роману для сцени, популярнi у ХІХ столiттi, закiнчувалися шлюбом Вiлфреда Айвенго не з Ровеною, а з Ребеккою. Та треба сказати, що художня структура образу Ребекки не особливо складна. Виграшностi йому додае ситуативний контекст: вона жертва релiгiйних i расових забобонiв i виступае в ролi носiя позачасовоi iдеi гуманностi.
Давно помiчено, що бiльш яскравi у Скотта образи другого плану, вписанi в iсторичне тло й побут доби. Пiдраховано, що романи Скотта населяють близько 2800 персонажiв, створених його творчою уявою. I практично кожен iз них iндивiдуалiзований, незалежно вiд того, яке мiсце в сюжетi посiдае. Вмiння Скотта створювати колоритнi образи було поцiноване ще його сучасниками, якi навiть називали його «Шекспiром роману», що за часiв романтизму було чи не найвищою похвалою. Створюючи iх, Скотт, як правило, спирався на соцiо-психологiчнi типи, якi здавна iснують у мистецтвi, – скажiмо, надiлений чеснотами батько родини, благородний розбiйник, жорстокий лихвар, скривджена дiвчина, спритний слуга тощо. Водночас письменник моделюе iхнi типи у вiдповiдностi до епохи, яку вони представляють, надiляе iх становою атрибутикою, вiдповiдною суспiльному укладу зображуваноi епохи. Інварiантами цих архетипiв можна вважати в «Айвенго» i Седрiка Сакса, й Ісаака, й Робiна Гуда, i Ровену з Ребеккою, й Вамбу. Це – основний механiзм «закладання» у певний образ iсторичного змiсту, «колориту часу», який практикуе Скотт.
Про спiввiдношення в людинi непiдвладного часу й iсторично змiнного Скотт писав ще в романi «Уеверлi» i потiм неодноразово повертався до цього. Стрижень людськоi природи вiн вбачав у пристрастях, якi не змiнюються: любов завжди залишаеться любов’ю, а ненависть – ненавистю. Але прояви цих пристрастей суттево вiдрiзняються залежно вiд суспiльних умовностей того чи iншого моменту iсторii. Тому Скоттiв метод нанесення «прикмет часу» на iснуючi лiтературнi типи не лише полегшував йому роботу, а й сприяв унаочненню вiдмiнностей мiж людьми рiзних епох.
У багатьох поколiнь читачiв виникало питання: наскiльки намальована Вальтером Скоттом у романi «Айвенго» картина Середньовiччя вiдповiдае дiйсностi? Сучасники не сумнiвалися в ii вiрогiдностi, вони були переконанi, що для автора «Айвенго» таемниць в iсторii не iснуе. Але з часом ставало все очевиднiше, що i його обiзнанiсть з iсторiею неповна, що в його романах чимало неточностей, похибок, домислiв, що нерiдко вiн досить вiльно поводився з iсторичними фактами й постатями. Наскiльки картина англiйського ХІІ столiття умовна, можна судити вже з того, що витворювалася вона Скоттом переважно на основi джерел пiзнiшого перiоду, i скорiше вiдповiдае ХІV – ХV столiттям. Та в найсуттевiшому – у вiдтвореннi духу й колориту епохи, в осягненнi iсторичних процесiв – Скотт виявив глибоке розумiння iсторii, причому не як учений-iсторик, а як митець, що створив у романi панорамний художнiй образ англiйського Середньовiччя, по-своему переконливий i правдивий.
Наталiя Бiлик
Передмова
Досi автор «Уеверлi»[1 - «Уеверлi», перший роман Скотта; «автор Уеверлi» – В. Скотт (див. передмову).] мав незмiнний успiх у читачiв i його можна було справедливо вважати улюбленцем долi в обранiй ним галузi лiтератури. Проте зрозумiло, що прихильнiсть читацькоi публiки, яка надмiру часто бачить його iм’я на сторiнках книг, рано чи пiзно могла згаснути. Ранiше автор звертався до шотландських звичаiв, шотландського дiалекту i шотландських характерiв, щоб надати своiм творам якоiсь новизни; проте така однобiчнiсть, безперечно, врештi-решт мала призвести до одноманiтностi та повторень i змусити читача заговорити мовою Едвiна[2 - Едвiн – герой поеми iрландського поета томаса Парнелла (1769–1718) «Казка у старовинному англiйському стилi» (1729).] з «Повiстi» Парнелла:
На цьому баечцi кiнець!
Хоч ти завзятий брехунець,
Та язика припни!
Нiщо не може бути бiльш небезпечним для репутацii професора образотворчих мистецтв i музики (звичайно, якщо вiн здатний цього уникнути), анiж надане йому довiчне звання митця-маньериста[3 - Митець-маньерист – тут митець, що вживае виключно одну манеру письма.] або думка, що вiн може бути митцем лише в однiй i дуже вузькiй галузi. Публiка взагалi схильна вважати, що митець, який здобув ii похвалу за одну оригiнальну композицiю, саме завдяки своему таланту не здатний звернутися до iнших тем. Публiка несхвально ставиться до тих, хто ii розважае, коли вони намагаються урiзноманiтнити у своi засоби творчостi; це видно з нищiвних суджень, що лунають на адресу акторiв або художникiв, коли вони наважуються спробувати себе в новiй галузi, аби розсунути обрii своеi мистецькоi царини.
У такому поглядi е частка правди, як i в усiх загальноприйнятих поглядах. У театрi нерiдко бувае, що актор, надiлений вiдповiдною зовнiшнiстю для виконання комедiйних ролей, саме через це позбавлений надii на успiх у трагедii. Так само i в живописi або в лiтературi художник чи поет нерiдко володiе лише обмеженим набором зображувальних засобiв i способiв передачi настрою, що, вiдповiдно, обмежуе i вибiр предметiв, якi змальовуються. Проте набагато частiше тi обдарування, що привели людину до успiху в однiй галузi, дарують iй успiх i в iнших. Це значно бiльшою мiрою стосуеться театру, нiж лiтератури, оскiльки тут автор не обмежений у своiх пошуках нi рисами свого обличчя, нi статурою, нi таким способом тримати пензель, що вiдповiдае лише певному набору сюжетiв.
Можливо, цi роздуми неправильнi; проте, у всякому разi, автор вiдчував, що коли б вiн обмежився шотландськими темами, то повинен був би не лише набриднути читачам, але й зменшити тi можливостi, якими вiн володiе для розважання публiки. В краiнi, де пануе освiта, де люди щомiсяця мають змогу насолоджуватися плодами творчостi багатьох талантiв, – нова тема, яку автору пощастило здибати, подiбна до джерела в пустелi:
Благословляючи долю, щастя в ньому вбачають.[4 - Благословляючи долю, щастя в ньому вбачають. – Перефразований рядок з трагедii Джозефа Аддiсона «Катон» (1713).]
Проте коли люди, конi, верблюди та рогата худоба скаламутять це джерело, його вода не смакуватиме тим, хто щойно пив ii з насолодою; а той, хто вiдкрив це джерело, повинен знайти новi i таким чином пiдтвердити свiй талант, якщо вiн хоче зажити шани у своiх спiвгромадян.
Якщо письменник, творчiсть якого обмежуеться певним набором тем, прагне зберегти свою репутацiю, по-новому описуючи сюжети, якi вже принесли йому славу, – його, безперечно, спiткае невдача. Якщо вся руда ще не вичерпана, то сам рудокоп, без сумнiву, вже пiдупав на силi. Якщо вiн намагаеться наслiдувати тi прозаiчнi твори, що колись привели його до успiху, то йому доведеться «дивуватися з того, що успiху вони бiльше не мають»[5 - «…Дивуватися з того, що успiху вони бiльше не мають» – рядок з поеми Семюела Джонсона (1709–1784) «Намарнiсть людських бажань» (1749), присвяченi шведському королю Карлу ХІІ, який у 1718 р. був смертельно поранений пiд Фредерiкшельдом.]. Якщо ж вiн спробуе по-новому зобразити старi теми, то невдовзi зрозумiе, що вже не може писати просто, природно i красиво, i буде змушений вдатися до карикатур, щоб досягти бажаноi новизни. Отже, прагнучи уникнути повторiв, вiн втрачае природнiсть. Певно, немае потреби перераховувати всi причини, з яких автор шотландських романiв, як його iнколи називають, спробував написати роман на англiйську тему. Водночас вiн намагався зробити свою спробу якомога успiшнiшою, представивши читачам задуманий ним твiр як свое нове дiтище, яке вони мають полюбити; вiн хотiв, щоб упереджене ставлення, чи то на користь автора, чи проти нього, жодною мiрою не вплинуло на справедливу оцiнку новоi книги автора «Уеверлi». Але згодом вiн вiдмовився вiд цього задуму з причин, про якi пiде мова пiзнiше.
Автор вибрав для зображення епоху Рiчарда І[6 - Рiчард І Лев’яче Серце (1157–1199) Плантагенет – англiйський король з 1189 р.]: це час, щедрий на героiв, чиi iмена зацiкавлять широке коло читачiв, i до того ж позначений рiзкими суперечностями мiж саксами-землеробами i норманами-землевласниками, що не бажали анi родичатися з переможеними, нi визнавати iх рiвними собi людьми. Думка про цю суперечнiсть була запозичена з трагедii талановитого i нещасливого Логана «Рунемед»[7 - …Трагедii талановитого i нещасливого Логана «Рунемед»… – У цiй драмi автор побачив зображення ворожнечi мiж саксонськими i норманськими баронами. – Джон Логан (1748–1788) – шотландський лiтератор i проповiдник, чия духовна кар’ера не склалася, зокрема через несхвальне ставлення шотландськоi церкви до театру. У першому актi «Рунемеда» (1783) саксонськi й норманськi дворяни виходять з протилежних бокiв сцени.], що присвячена цьому iсторичному перiоду; у драмi автор побачив зображення ворожнечi мiж саксонськими i норманськими баронами. Проте, наскiльки вiдомо, в цiй трагедii немае протиставлення почуттiв i звичаiв цих племен; до того ж зображення саксiв, як пихатих i войовничих вельмож, вочевидь е грубим насильством над iсторичною правдою.
Адже сакси вижили саме як простолюдини; щоправда, деякi древнi саксонськi родини зберегли багатство i владу, але iхне становище було винятковим порiвняно з пригнобленим станом усього народу. На думку автора, якщо вiн виконае свое завдання, читача мае зацiкавити це зображення одночасного iснування на однiй землi двох племен: переможених, з iхнiми простими, вiльними i грубими звичаями, i переможцiв, вiдомих своею пристрастю до военних подвигiв, до бойовоi слави – тобто до всього, що могло зробити iх взiрцем лицарства. І ця картина, доповнена описом iнших характерiв, що були природними для того часу i тiеi краiни, могла б привабити читача своiм розмаiттям, якби автор, зi свого боку, змалював ii досить виразно.
Однак останнiм часом саме Шотландiя була, здебiльшого, мiсцем подiй так званого iсторичного роману; i тому передмова мiстера Лоренса Темплтона[8 - Збирач старовини Лоренс Темплтон з Кемберленда – герой роману Скотта «Антикварiй».] е тут вельми доцiльною.
