Щодо цiеi передмови, то читач повинен дивитися на неi як на висловлення поглядiв i задумiв автора, який вдався до цiеi лiтературноi спроби, не сподiваючись на те, що йому пощастить повною мiрою досягти поставленоi мети. Навряд чи потрiбно зазначати, що вiн не мае намiру видавати мiстера Темплтона за особу, яка реально iснуе. Втiм нещодавно якийсь анонiмний автор зробив спробу написати продовження «Оповiдей шинкаря»[9 - Втiм нещодавно якийсь анонiмний автор зробив спробу написати продовження «Оповiдей шинкаря» – цикл iз 6 романiв, що виходили трьома серiями («Пуритани», «Единбурзька в’язниця», «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» та iн.) й мiстили оповiдi, нiбито зiбранi й опублiкованi двома шкiльними вчителями. Наприкiнцi 1819 р. З’явився новий випуск цiеi серii – пiдробний, що спростувати було нелегко, бо автор «Уеверлi» зберiгав iнкогнiто. Причиною iнциденту була конкуренцiя мiж двома видавничими домами.]. У зв’язку з цим можна припустити, що ця посвята вважатиметься такою самою мiстифiкацiею i звабить дослiдникiв iти хибним шляхом, змушуючи iх думати, що перед ними – витвiр нового шукача успiху.
Пiсля того як бiльша частина цього роману була завершена i опублiкована, видавцi, якi вважали, що книжка матиме успiх, не погоджувалися з тим, щоб роман вийшов як анонiмний твiр. Вони переконували, що книжку не можна позбавляти тiеi переваги, якоi надае iй авторство творця «Уеверлi». Автор не дуже наполегливо опирався iхнiм умовлянням, позаяк вiн почав думати (разом з доктором Вiлером з чудовоi повiстi мiс Еджворт «Спритнiсть»[10 - «Trick upon trick» у Скотта, «sham upon sham is too much for any man» у Марii Еджворт (1767–1849), iрландськоi письменницi, яку Скотт особливо поцiновував за вмiння зображати звичаi i нацiональнi типи своеi краiни.]), що «хитрощi, доданi до хитрощiв», можуть покласти край терпiнню поблажливоi публiки, яка може запiдозрити, що автор нехтуе ii прихильнiстю. Тому книжка з’явилася просто як один з романiв «Уеверлi», i було б невдячно з боку автора не зазначити, що ii прийняли так само прихильно, як i попереднi його твори.
Примiтки, що можуть допомогти читачевi краще зрозумiти характер еврея, тамплiера, капiтана найманцiв – або, як iх називали, вiльних товаришiв – та iн., поданi у стислiй формi, адже будь-якi вiдомостi з цiеi теми можна знайти у книгах iз загальноi iсторii.
Той епiзод роману, що мав успiх у багатьох читачiв, автор узяв зi скарбницi старовинних балад. Я маю на увазi зустрiч короля з ченцем Туком у домiвцi цього веселого вiдлюдника. Сюжет цiеi оповiдi як такий можна зустрiти у всi часи та в усiх народiв, що намагаються перевершити одне одного, описуючи подорожi перевдягненого монарха, який, з цiкавостi або заради втiхи спускаючись у найнижчi прошарки суспiльства, переживае пригоди, цiкавi для читачiв або слухачiв через суперечнiсть мiж саном короля та його зовнiшнiм виглядом. Схiдний оповiдач розказуе про мандрiвки перевдягненого Гаруна ар-Рашида[11 - Гарун ал-Рашид – калiф Багдада; Месрур – його головний евнух; Джафар – великий вiзир; володар правовiрних – Магомет; iсторiя «Il Bondocani, or the Calif Robber» (robber, англ. – грабiжник, розбiйник) з’явилася в серii «Новi арабськi ночi» (1812). Про пригоди перевдягненого Якова V (1513–1542), короля Шотландii, Скотт розповiв у поемi «Дiва озера» (1810).] i його вiрних слуг, Месрура i Джафара, нiчними вулицями Багдада; у шотландськiй легендi розповiдаеться про подiбнi пригоди Якова V, який пiд час таких подорожей прибирав iм’я пана Баленгейха, побiдно до того як володар правовiрних, коли бажав зберегти iнкогнiто, був вiдомий пiд iменем Іль Бон-доканi. Французькi менестрелi також не обiйшли увагою цю знамениту тему. Повиннi iснувати норманськi витоки шотландського вiршованого оповiдання «Rauf Colziar», у якому Карл зображуеться як убогий гiсть вугляра. Іншi подiбнi твори немовби наслiдують згадану повiсть.
У старiй добрiй Англii iснуе безлiч таких народних балад. Вiрш «Староста Джон», згаданий епископом Персi[12 - Томас Персi (1729–1811) – епископ Драмора (Ірландiя) i фольклорист, у 1765 р. видав книгу «Пам’ятки старовинноi англiйськоi поезii» («Reliques of Ancient Enggish Poetry»), яка кiлька разiв перевидавалася на зламi ХVІІІ—ХІХ ст.] у книзi «Пам’ятки староi англiйськоi поезii», присвячений подiбному випадку; окрiм цього, iснують «Король i Бам-вортський кушнiр», «Король i Менсфiлдський мiрошник» тi iншi твори на цю саму тему. Але той твiр, якому автор «Айвенго» завдячуе в першу чергу, е на два столiття старшим за перелiченi вище.
Вперше вiн був опублiкований у цiкавiй збiрцi давньоi лiтератури, складенiй завдяки спiльним зусиллям сера Егертона Брiджа i мiстера Хейлзвуда. Ця збiрка виходила у виглядi перiодичного часопису пiд назвою «Британський бiблiограф». Звiдти ii передрукував вельмишановний Чарлз Генрi Хартшорн, видавець дуже цiкавоi книги «Старовиннi оповiдi у вiршах, надрукованих головним чином за першоджерелами, 1829 р.». Мiстер Хартшорн не зазначае для уривка, що нас цiкавить, жодного iншого джерела, окрiм публiкацii в «Бiблiографi» пiд назвою «Король i вiдлюдник». Стислий переказ цього уривка покаже його подiбнiсть до сцени зустрiчi короля Рiчарда з ченцем Туком.
Король Едуард (невiдомо, який саме з королiв, що мали це iм’я, але за характером i поведiнкою можна визначити, що це Едуард IV[13 - Едуард IV (1442–1483) – англiйський король з 1461 р.]) вирушив зi своiм почтом на бучнi лови у Шервудський лiс[14 - Шервудський лiс – мiсце дii балад про Робiна Гуда.], де, як то нерiдко бувае з королями в баладах, натрапив на слiд дуже великого i прудкого оленя; король гнався за ним доти, поки не загубив свiй почет i не загнав до смертi хортiв i коня. Надвечiр король опинився сам-один у темнiй дiбровi. Вiдчувши неспокiй, природний за такоi ситуацii, король згадав розповiдi про те, що подорожнi, якi бояться залишитися вночi без даху над головою, моляться святому Юлiановi, який у католицькому календарi вважаеться головним домовласником i надае притулок усiм заблуканим мандрiвникам – за умови, що вони викажуть йому належну пошану. Едуард помолився i, певно, завдяки прихильностi цього святого надибав вузьку стежину, яка привела його до келii ченця, що стояла бiля лiсовоi каплички. Король почув, як побожний чоловiк разом з товаришем, що подiляв його самотнiсть, перебирае у келii чотки, й уклiнно попросив надати йому притулок на нiч.
– Моя оселя не годиться для такого шляхетного пана, – мовив вiдлюдник. – Я тут живу у спокоi, харчуюся корiнням та корою i не можу прийняти в себе навiть убогого жебрака, хiба що рятуючи його вiд смертi.
Король поцiкавився, як йому потрапити до найближчого мiста. Зрозумiвши, що шлях туди знайти важко навiть ясного дня, вiн мовив: чернець хай там собi як хоче, а вiн, король, буде його гостем на цю нiч. Вiдлюдник погодився, проте натякнув, що, якби вiн не носив чернечого одягу, то не зважив би на погрози, i що погоджуеться вiн не з остраху, а просто щоб показати смиреннiсть.
Короля впустили до келii i дали йому два оберемки соломи, щоб вiн влаштувався з усiею можливою зручнiстю. Вiн заспокоював себе тим, що тепер принаймнi мае дах над головою, i що
Розвидниться невдовзi.
Проте скоро в гостя з’явилися iншi забаганки. Вiн вимагае вечерi, кажучи:
Про одне не забувайте:
Що б удень я не робив,
Та вночi я веселюся.
Втiм, хоч вiн i сказав, що любить смачно попоiсти, а також що вiн – королiвський челядинець i заблукав пiд час ловiв, проте не змiг випросити у скнари-ченця нiчого, крiм хлiба та сиру, якi не здалися йому надто привабливими. Ще менше привабив його «тверезий трунок». Врештi-решт король став вимагати, щоб господар вiдповiв йому на питання, яке гiсть невпинно задавав йому:
Не полюеш ти дичину?
Ну, то це твоя провина!
Ти живеш серед дiброви,
Де нiхто тебе не зловить;
Як лiсничий ляже спати,
Можеш вiльно полювати.
Певно, добрий ти стрiлець,
Хоч за одягом чернець.
У вiдповiдь чернець висловлюе пiдозру, що гiсть хоче дiзнатися, чи не переступав вiн мисливськi закони; якщо звiстка про це дiйде до короля, йому, ченцю, напевне, таки вкоротять вiку. Едуард запевняе вiдлюдника, що збереже його таемницю, i знов домагаеться, щоб вiн почастував його олениною. Чернець не погоджуеться, посилаючись на своi обiтницi, i продовжуе заперечувати:
Молоко саме лиш п’ю,
А дичини я не б’ю.
Бiля вогнища погрiйся,
Рясою моею вкрийся
І тихенько спи собi.
Слiд гадати, що тут у рукописi е пропуск, бо незрозумiло, що ж урештi-решт спонукае впертого ченця задовольнити королiвське бажання. Але, мовивши, що його гiсть – «хлопець хоч куди», богобоязкий чернець частуе його всiм найкращим, що е у сховку. На столi з’являються двi свiчки, бiлий хлiб i пироги; на додачу ще й солона та свiжа оленина, вiд якоi вони вiдрiзають найкращi шматочки.
– Менi довелося б жувати сухий хлiб, – сказав король, – якби я не випросив у тебе твоеi мисливськоi здобичi. От тепер це буде справжня королiвська вечеря, якщо знайдеться щось випити.
Чернець залюбки погоджуеться i наказуе служниковi витягти з потаемного сховку бiля його лiжка барильце в чотири галони; i тодi всi трое гуляють на славу. У цiй пиятицi головуе чернець, який стежить за тим, щоб кожнiй випитiй склянцi передували урочистi слова. Цими веселими приповiдками вони супроводжували свое застiлля, як це робиться в наш час за допомогою тостiв. Один каже «Fusty bondias»[15 - Латинська фраза, що не мае смислу.], iнший мае вiдповiсти «Убий пантеру»; чернець добре поглузував з неуважностi короля, який весь час забував слова цiеi священноi церемонii.
Так весело минае нiч. На свiтанку, прощаючись зi своiм люб’язним господарем, король запрошуе його до двору, обiцяючи винагородити за гостиннiсть, бо наданий прийом вельми йому сподобався. Веселий чернець погоджуеться з’явитись до королiвського двору i спитати Джека Флетчера (так назвав себе король). Пiсля того як чернець показав королю свое мистецтво у стрiльбi з лука, новi друзi прощаються. Король вирушае додому i по дорозi зустрiчае свiй почет. Балада дiйшла до нас без кiнцiвки, i тому ми не знаемо, як правда випливае назовнi; напевне, це вiдбуваеться так само, як в iнших творах з подiбним сюжетом: господар чекае, що його стратять за надто смiливе поводження з королем, який не вiдкрив свого iменi, i вельми здивований, натомiсть отримавши винагороду.
У збiрцi мiстера Хартшорна е балада з таким самим сюжетом – «Король Едуард i пастух»; що стосуеться зображення тогочасних звичаiв, вона набагато цiкавiша, нiж «Король i вiдлюдник», але наводити ii тут ми не будемо. Читач уже склав собi уявлення про першоджерело, з якого ми запозичили цей епiзод роману, i уподiбнення грiшного ченця до брата тука з iсторii Робiна Гуда мае здатися йому цiлком природним.
Ім’я Айвенго пiдказав авторовi старовинний вiрш. Будь-який романiст свого часу висловлював бажання, подiбне до слiв Фальстафа[16 - …Подiбне до слiв Фальстафа… – «От би дiзнатися, де знайти такий крам, як добрi iмення». – Шекспiр, «Генрiх ІV», ч. І, дiя 1, сц. 2.], який хотiв дiзнатися, де торгують гарними iменами. У таку хвилину авторовi спав на думку вiрш, де згадуються назви трьох маеткiв, вiдiбраних у предка славетного Хемпдена в покару за те, що вiн ударив Чорного принца[17 - Чорний принц – Едвард, принц Валлiйський (1330–1376), син англiйського короля Едварда ІІІ.] ракеткою, посварившись з ним пiд час гри у м’яч:
І вiдняли у Хемпдена в покару
Маетки славнi цi – Трiнг, Вiнг, Айвенго;[18 - Трiнг, Вiнг, Айвенго – селища у Букiнгемширi, далеко вiд Йоркшира, мiсця дii роману; вважають, що вони не належали родинi Хемденiв.]
Вiн радий був iх у казну вiддати,
Аби життя свое порятувати.
Це iм’я вiдповiдало авторському задуму з кiлькох причин: по-перше, воно мае староанглiйське звучання, по-друге, в ньому немае жодних посилань на характер твору. Друга обставина мае дуже велике значення для автора. Так званi «цiкавi» назви насамперед розрахованi на продавцiв книг або видавцiв, якi з допомогою цих назв продають книжку перше, нiж вона побачить свiт. Проте автор, погодившись на те, щоб до його ще не опублiкованого твору була штучно привернута увага читачiв, ставить себе в скрутне становище: в разi якщо, викликавши надто великi сподiвання, вiн не зможе iх виправдати, це стане фатальним для його лiтературноi слави. Крiм того, натрапивши на таку назву, як «Порохова змова»[19 - «Порохова змова» – невдалий замах, органiзований католиками на життя англiйського короля Якова І (1605).] чи щось подiбне, пов’язане зi свiтовою iсторiею, будь-який читач iще до того, як побачить саму книжку, вже уявлятиме собi перебiг подiй i очiкуватиме на те, що твiр принесе йому певну втiху. Може статися, що читач розчаруеться у своiх сподiваннях, i в такому разi вiн засудить автора чи його твiр, що завдали йому такоi прикростi. У цьому випадку письмен-ника засуджують не за те, що вiн не досягнув поставленоi мети, а за те, що вiн мiтив у тому напрямi, про який i гадки не мае. Маючи досвiд невимушених стосункiв з читачами, автор може, до речi, згадати про те, що Окiнлекський рукопис[20 - Окiнлекський рукопис – так званий список «романтичних iмен», доданий до «Сера Трiстрама» (1804).], де наводяться iмена цiлоi зграi норманських баронiв, пiдказав йому страхiтливе iм’я Фрон де Беф.
«Айвенго» мав неабиякий успiх, коли з’явився, i, скажiмо так, надав авторовi право самому диктувати собi закони, оскiльки вiднинi йому дозволено описувати в своiх творах як Англiю, так i Шотландiю.
Образ красунi-еврейки викликав спiвчуття в деяких читачок, якi звинуватили автора в тому, що, вирiшуючи долю дiйових осiб, вiн вiддав руку Вiлфреда не Ребеццi, а Ровенi, яка поступаеться iй своiми чарами. Але, навiть не кажучи про те, що тогочаснi забобони робили такий шлюб вочевидь неможливим, автор дозволить собi зауважити, що швидкоплинне щастя не звеличуе, а принижуе людей, надiлених справжнiми душевними чеснотами. Романи читае головним чином молоде поколiння, i було б надто ризиковано навiювати йому небезпечну думку про те, що благородство поведiнки i переконань природно супроводжуеться чи то обов’язково винагороджуеться задоволенням наших пристрастей або здiйсненням наших бажань. Іншими словами, якщо благородна i самовiддана людина позбавлена земних благ, влади, свiтського становища, якщо iй не судилося задовольнити свою несподiвану i нещасливу пристрасть, таку як пристрасть Ребекки до Айвенго, то потрiбно, щоб читач мiг сказати – воiстину душевна краса здобувае найвищу винагороду. Адже споглядання величноi картини життя переконуе, що самопожертва i вiдречення вiд своiх пристрастей заради обов’язку рiдко бувають винагородженi i що внутрiшне усвiдомлення виконаного обов’язку даруе людинi справжню винагороду – душевний спокiй, якого нiхто не може нi вiдiбрати, нi дати.
Ебботсфорд, 1 вересня 1830 року
Посвята вельмишановному д-ру Драйездасту Ф. А. С.[21 - Драйездаст, член Товариства антикварiiв – знайомий Джонатана Олдбока з Монкбарнса у романi «Антикварiй»; пiсля «Айвенго» вiн фiгуруватиме у сюжетнiй рамцi ще чотирьох романiв. Мае промовисте iм’я, що у перекладi з англiйськоi означае «сухий, як пил».У 35-му роздiлi «Антикварiя» Олдбок посилаеться на свое листування з доктором Драйездастом «на предмет саксонського рога, який зберiгся в абатствi» у Йорку. Цей рiг зi слонового бивня належав Ульфусовi, лорду Захiдноi Дейри за правлiння Канута. Боячись, що сини пересваряться через спадок, Ульфус наповнив свiй рiг вином, став навколiшки перед олтарем i поклявся передати все майно Боговi i святому Петру.]
У Касл-гейт, Йорк
Вельмишановний i дорогий сер,
Навряд чи потрiбно перераховувати тут рiзноманiтнi, проте надзвичайно поважнi мiркування, якi спонукають мене поставити Ваше iм’я перед твором, що йде нижче. Проте, якщо мiй задум не матиме успiху, головна з цих причин може зникнути. Якби я мiг сподiватися, що ця книжка е гiдною Вашого протегування, читачi одразу зрозумiли б, наскiльки доречною е посвята цього твору, в якому я намагаюся зобразити побут староi Англii i, зокрема, побут наших саксонських пращурiв, ученому – авторовi нарисiв про Рiг короля Ульфуса i про землi, покладенi ним до престолу святого Петра. Проте я розумiю, що побiжне, далеко не успiшне i спрощене зображення результатiв моiх iсторичних дослiджень на сторiнках цього роману ставить мiй твiр незрiвнянно нижче вiд тих, якi мають гордий девiз Detur digniori[22 - Нехай буде дано достойному (лат.).]. Навпаки, я боюся бути звинуваченим у самовпевненостi, поставивши славетне, шановане усiма iм’я доктора Джонаса Драйездаста на перших сторiнках книжки, яка, на погляд бiльш досвiдчених iсторикiв, нiчим не вiдрiзняеться вiд сучасних нездарних романiв i повiстей. Я б дуже бажав позбутися цього звинувачення, бо, хоч я й сподiваюся на Вашу поблажливiсть та розраховую на Вашу дружбу, у мене, проте, нема найменшого бажання бути звинуваченим публiкою в такому серйозному переступi, який малюе моя перелякана уява.
Тому я хотiв би нагадати Вам, що, коли ми вперше обговорювали подiбнi твори, в одному з яких мiстяться такi нечемнi натяки на приватнi й сiмейнi справи Вашого пiвнiчного друга-вченого – мiстера Олдбока з Монкбарнса, – у нас виникли певнi непорозумiння щодо причин, через якi цi твори е такими популярними в нашу легковажну епоху. Хоч би якими були iхнi численнi переваги, слiд, втiм, погодитися, що всi вони написанi вельми нездарно i порушують усi закони епiчноi творчостi.
У той час Ви, здаеться, дотримувалися думки, що таемниця чарiв полягае в мистецтвi, з яким автор, подiбно до другого Макферсона[23 - Макферсон, Джеймс (1736–1796) – шотландський поет, автор «Пiсень Оссiана» (1762–1765), створених на основi кельтського епосу i виданих автором за вiднайденi твори легендарного поета.Пiсля якобiтського повстання 1745 р. в Шотландii стало популярним проводити аналогii мiж кланами Верховинноi Шотландii та племенами пiвнiчноамериканських iндiанцiв, союзниками Великоi Британii у Семилiтнiй вiйнi (1756–1763).], використовуе скарби давнiх часiв, розкиданi повсюди, щоб збагатити свою немiчну i вбогу уяву готовими сюжетами з минулого своеi батькiвщини i зобразити осiб, якi дiйсно iснували, навiть не змiнюючи iмен.
Ви зауважили, що не минуло шiстдесяти-сiмдесяти рокiв вiдтодi, як уся пiвнiч Шотландii перебувала пiд владою, майже такою само патрiархальною, як влада наших славних союзникiв – мохокiв та iрокезiв.
Визнаючи, що автор власною персоною не мiг бути свiдком подiй того часу, Ви припускали, що вiн все ж таки повинен був знати людей, якi жили i страждали за тих часiв. Проте вже за останне тридцятирiччя звичаi Шотландii зазнали таких глибоких змiн, що самi шотландцi розглядають побут своiх прямих предкiв так само, як ми – побут часiв королеви Анни чи то навiть часiв Революцii[24 - …побут часiв королеви Анни чи то навiть часiв Революцii. – Англiйська королева Анна правила з 1702 до 1714 р.; маеться на увазi англiйська буржуазна революцiя середини ХVІІ ст.]. За таких умов едине, що, на Вашу думку, могло б зупинити автора, який володiе безлiччю фактiв i вiдомостей, – це складнiсть вибору. Отже, не було нiчого дивного в тому, що вiн, натрапивши на таке багатюще джерело, отримав вiд своеi працi заробiток i славу, якi не виправдовуються кiлькiстю витрачених зусиль.
У цiлому погоджуючись з Вашими поглядами, я не можу не дивуватися тому, що нiхто досi не спробував зацiкавити сучасникiв легендами i переказами староi Англii, тодi як до подiбних спроб стосовно наших бiдних i не таких знаменитих сусiдiв удавалися безлiч разiв.
Зелене сукно, попри свою древнiсть[25 - Зелене сукно, попри свою древнiсть… – Зелене сукно, з якого виробляли одяг лiсничих, традицiйно асоцiюеться з людьми, поставленими поза законом (наприклад, з Робiном Гудом).], безперечно, е милiшим нашому серцю, нiж строкатий тартан – сину пiвночi. Ім’я Робiна Гуда, якщо вживати його доречно, може бути не гiршим прикладом, анiж iм’я Роба Роя[26 - Роб Рой (Рой Мак-Грегор) – вождь одного з найстарiших шотландських кланiв, учасник повстання проти англiйцiв у 1715 р., герой однойменного роману Скотта.], а англiйськi патрiоти вартi не меншоi похвали в нашому оточеннi, нiж Брюс i Уоллес[27 - Брюс, Роберт (1273–1329), Уоллес, Вiльям (1272–1305) – очiль-ники боротьби шотландцiв проти англiйцiв, героi популярних за часiв Скотта романiв.] – в Каледонii[28 - Каледонiя – стара назва Шотландii.]. Якщо пiвденнi краевиди i не такi мальовничi та величнi, як пiвнiчнi гiрськi пейзажi, вони, проте, перевершують iх своею спокiйною, тихою красою. Все це дае нам право мовити разом з патрiотом Сирii[29 - Патрiот Сирii – Нааман Сирiйський, бiблiйний полководець.]: «Чи не прекраснiшi за всi рiчки Ізраiлю Фарфар i Авана, рiчки Дамаска?»
Якщо Ви дозволите нагадати, Вашi заперечення проти подiбних спроб, любий докторе, були подвiйними. З одного боку, Ви пiдкреслювали переваги шотландцiв, у чиiй краiнi ще не так давно iснував той побут, на тлi якого розгортаються подii. Навiть тепер лишаеться багато свiдкiв, що пам’ятають славетного Роя Мак-Грегора, якi воювали з ним плiч-о-плiч. І подробицi, що стосуються приватного життя i побуту тих часiв, i все, що робить достовiрним оповiдання i своерiдними – описанi характери, добре знають i пам’ятають у Шотландii. В Англii ж, навпаки, цивiлiзацiя вже давно досягла такого високого рiвня, що едине джерело вiдомостей про наших пращурiв становлять давнi лiтописи, автори яких наче змовилися приховувати всi цiкавi подробицi, замiнивши iх перлами чернечого красномовства i банальними роздумами про моральнi питання. Ви стверджували, що було б несправедливо ставити нарiвнi англiйських i шотландських письменникiв, якi намагаються перевершити одне одного, переказуючи i прикрашаючи давнi легенди своiх краiн. Ви говорили, що шотландський чарiвник[30 - Шотландський чарiвник – Вальтер Скотт.], подiбно до лукановоi вiдьми, може блукати полем недавньоi битви, воскрешаючи мертвi тiла, в яких щойно билося життя i на чиiх вустах щойно завмерли передсмертнi стогони. Але ж навiть всевладна Ерiхто[31 - Ерiхто – фессалiйська чаклунка з поеми Марка Аврелiя Лукана «Фарсалiя», де йдеться про громадянську вiйну в Римi 49—7 рр. до н. е. Некромантка Ерiхто шукае на полi бою тiла з неушкодженим мовним апаратом, через який можна промовляти.] повинна була вибирати саме таких мерцiв, бо лише iх могли воскресити ii чари:
«…gelidas leto scrutata medullas,
Pulmonis rigidi stantes sine vulnere fibras
Invenit, et vocem defuncto in corpore quaerit»[32 - Риючись у нутрощах, вражених холодом смертi, вона шукае вцiлiлi волокна закляклих легень i голос, що завмер у мертвому тiлi (лат.).].
Водночас англiйському письменниковi, – навiть якщо вiн володiе такими чарами, як Пiвнiчний Чаклун, – доводиться в пошуках сюжетiв занурюватись у прах столiть, де нiчого не знайдеш, окрiм сухих, мертвих, зотлiлих i розкиданих кiсток, схожих на тi, що встеляли долину Іосафату[33 - …що встеляли долину Іосафату. – Тут поеднано «долина, що була повна кiсток» з Книги Пророка Іезеркiля, 37: 1 з «долиною Іосафату» з Книги Пророка Іоiля, 3: 2.].
