– Отже, повiсити Фангса, – квапливо мовив Седрiк, звертаючись до Гурта, – це його вина. А ти собi вiзьмеш iншого пса.
– Стривай-но, дядечку, – сказав блазень. – Це теж не зовсiм справедливо: чим завинив Фангс, коли вiн кульгае i не може скоро зiбрати стадо? Це провина того, хто пiдстриг йому кiгтi на переднiх лапах; якби Фангса спитали, то бiдолаха, мабуть, не погодився б на таке знущання.
– Хто ж посмiв так скалiчити собаку, який належить моему рабу? – спитав Сакс, вмить розлютившись.
– Це старий Х’юберт з нього познущався, – вiдповiв Вамба, – розпорядник ловiв у сера Фiлiппа Мальвуазена. Вiн спiймав Фангса у лiсi i твердить, начебто той ганявся за оленем. А його хазяiн цього не любить. Сам Х’юберт – лiсничий, от i маеш…
– Дiдько б його взяв, того Мальвуазена, разом з його лiсничим! – вигукнув Седрiк. – Хiба ж вони не знають, що цей лiс не належить до заповiдних угiдь, перелiчених у великiй лiсовiй хартii? Ну, то нехай начуваються… Гаразд, годi про це. Іди, блазню, сiдай на свое мiсце. А ти, Гурте, вiзьмеш собi iншого собаку, i якщо той лiсничий посмiе його чiпати, то вiн у мене скоро забуде, як стрiляти з лука. Нехай я буду останнiм боягузом, якщо не вiдрубаю йому великого пальця на правiй руцi! Тодi вiн покине стрiляти… Перепрошую, шановнi гостi. Моi сусiди нiчим не кращi за ваших поган у Святiй землi, лицарю. Втiм, ваша скромна трапеза вже перед вами. Пригощайтеся, прошу; i нехай добрi побажання, якими приправленi цi страви, винагородять вас за iх скромнiсть.
Проте страви, поданi на стiл, не потребували вибачень господаря. На нижньому столi стояла свинина, приготована рiзними способами, а також безлiч страв з домашньоi птицi, оленини, козлятини, зайчатини i риби, не кажучи вже про великi паляницi хлiба, печиво i рiзноманiтнi солодощi, зваренi з ягiд та меду. Дрiбна дичина, якоi також було багато, подавалася не на тарелях, а на дерев’яних шпичках або рожнах. Пажi i челядь частували кожного з гостей по черзi, а тi вже брали собi, скiльки душа забажае. Бiля кожного почесного гостя стояв срiбний келих; за нижнiм столом пили з великих рогiв.
Щойно хотiли взятися до iжi, як раптом дворецький здiйняв жезл i оголосив:
– Перепрошую – мiсце ледi Ровенi!
Позаду чiльного столу, у верхньому кiнцi зали, розчинилися бiчнi дверi, i на помiст ступила ледi Ровена в супроводi чотирьох служниць.
Седрiк був здивований i навiть прикро вражений з того, що його вихованка з’явилася в такому товариствi; проте вiн заквапився iй назустрiч i, взявши ii за руку, з шанобливою урочистiстю пiдвiв до призначеного господинi крiсла на помостi, праворуч вiд свого. З ii появою всi встали. Вiдповiвши на цю люб’язнiсть мовчазним поклоном, вона легкою ходою рушила до свого мiсця за столом. Та не встигла вона сiсти, як тамплiер прошепотiв до абата:
– Не випадае менi носити вашого золотого ланцюга на турнiрi! А хiонське вино – ваше!
– Що ж бо я казав? – вiдгукнувся абат. – Але, прошу, тихiше – френклiн стежить за вами.
Брiан де Буа-Жiльбер, що досi зважав лише на своi власнi примхи, знехтував цiею пересторогою i втупив погляд у саксонську красуню, яка, певно, вразила його так сильно ще й тому, що нiчим не нагадувала схiдних султанш.
Ровена була висока на зрiст, чудовоi статури, але не така висока, щоб це впадало в око. ii шкiра була слiпучо-бiлою, а витончений малюнок голови та обличчя були такими, що виключали думку про безбарвнiсть краси, що нерiдко супроводить свiтлошкiрих бiлявок. Чистi голубi очi пiд довгими вiями дивилися з-пiд тонких брiв каштанового кольору, завдяки яким ii чоло здавалося особливо виразним. Цi очi могли i запалити пристрасть, i зласкавити, могли i владарювати, i благати. Покiрний вираз пасував iй найбiльш. Однак звичка викликати загальну покору i панувати над iншими надавала цiй саксонськiй дiвчинi особливоi величi, доповнюючи те, чим надiлила ii природа. Густi кучерi мали свiтло-русявий вiдтiнок i були ретельно завитi; прикрашенi самоцвiтами, вони вiльно спадали на плечi, що за тих часiв було ознакою шляхетного походження. На шиi в неi висiв золотий ланцюжок з маленьким золотим ковчегом. На оголених руках сяяли браслети. Поверх ii шовковоi сукнi кольору морськоi хвилi була накинута друга, довга й простора, що спадала до самоi землi, з дуже широкими рукавами до лiктiв. До цiеi сукнi пурпурного вiдтiнку, зiтканоi з найтоншоi вовни, крiпилася легка шовкова вуаль iз золотим вiзерунком. Цiею вуаллю при бажаннi можна було прикрити лице та груди, за iспанським звичаем, або накинути ii на плечi.
Побачивши очi тамплiера, в яких, мов iскри у попелi, жеврiли вогники, Ровена сповненим гiдностi рухом опустила вуаль на обличчя, даючи зрозумiти, що такий пильний погляд неприемний для неi. Седрiк помiтив ii рух i вгадав його причину.
– Сер лицар, – сказав вiн, – обличчя наших саксонських дiвчат так рiдко бачать сонячне свiтло, що не можуть витримати такий довгий i пильний погляд хрестоносця.
– Якщо я вчинив зле, – вiдповiв сер Брiан, – то перепрошую, тобто прошу ледi Ровену менi пробачити; моя сумирнiсть не сягае далi.
– Ледi Ровена, – сказав абат, – бажаючи покарати смiливiсть мого друга, покарала нас усiх. Сподiваюся, вона не буде такою жорстокою до того добiрного товариства, яке ми зустрiнемо на турнiрi.
– Я ще не знаю, чи ми поiдемо на турнiр, – сказав Седрiк. – Я не полюбляю цих пустопорожнiх iгрищ, що були невiдомi моiм предкам за тих часiв, коли Англiя була вiльною.
– Втiм, – мовив прiор, – дозвольте сподiватися, що ви наважитеся поiхати туди в нашому супроводi. Коли на дорогах так небезпечно, не слiд вiдмовлятися вiд товариства сера Брiана де Буа-жiльбера.
– Сер прiор, – вiдповiв Сакс, – хоч би де я подорожував у цiй краiнi, досi менi не був потрiбний нiчий захист, окрiм мого власного меча i вiрних слуг. До того ж, якщо ми вирiшимо поiхати до Ешбi де ля зуш, нас супроводить мiй достойний сусiд Етельстан Коненгсбурзький з таким почтом, що нам не доведеться боятися нi розбiйникiв, нi дворян. П’ю цей келих за ваше здоров’я, сер прiор, сподiваюся, що мое вино вам смакуе, i дякую вам за люб’язнiсть. А якщо ви так строго дотримуетесь монастирського статуту, – додав вiн, – що вам смакуе лише сироватка, то сподiваюся, ви не будете цього соромитись i пити вино тiльки з ввiчливостi.
– Нi, – вiдказав прiор смiючись, – у монастирських стiнах нам не бракуе сироватки, ваша правда, але ж серед свiтських людей ми поводимося по-свiтськи. Тому я вiдповiм на ваш люб’язний тост, пiднявши келих цього чудового вина, а тверезi напоi нехай п’е мiй служник.
– А я, – мовив тамплiер, наливаючи собi вина, – п’ю за здоров’я прекрасноi Ровени. Вiдтодi як ваша тезка ступила на землю Англii, ця краiна не знала жiнки, що була б бiльш гiдна пошани. Клянуся небом, тепер я розумiю бiдолашного Вортигерна[104 - Вортигерн – легендарний король бриттiв – народу кельтського походження, витiсненого англосаксами. Пiд час вiйни з пiктами i скоттами, що заселяли пiвнiч Британii, Вортигерн звернувся до вождя саксiв Хенгiста, у якого була красуня донька Ровена. Закохавшись в Ровену, вiн вiддав частину свого королiвства в обмiн на ii руку i тим самим вiдкрив шлях для саксонського завоювання. Пiзнiше Хенгiст розбив Вортiнгерна i пiдкорив бриттiв.]! Якби перед ним був хоч смутний образ тiеi краси, яку ми зараз бачимо, цього було б досить, щоб забути про честь i королiвство.
– Менi не випадае слухати стiльки надмiрних похвал, лицарю, – з гiднiстю мовила Ровена, не вiдсуваючи вуалi, – i краще я скористаюся з вашоi люб’язностi, щоб почути з ваших уст останнi вiдомостi з Палестини, бо цей предмет приемнiший для нашого слуху, нiж усi люб’язностi, до яких спонукае вас французький етикет.
– Навряд чи я зможу розповiсти вам багато цiкавого, ледi, – вiдповiв Брiан де Буа-Жiльбер. – Можу лише пiдтвердити чутки про те, що з Саладiном укладено перемир’я.[105 - …з Саладiном укладено перемiр’я… – У 1191 р. Рiчард захопив фортецю Акра, але не змiг досягти Єрусалима i на три роки уклав перемир’я з Саладiном, султаном Сирii та Єгипту (1171–1193), перш нiж повернутися у 1192 р. до Англii; цим завершився Третiй хрестовий похiд.]
Його слова були перерванi втручанням Вамби. Блазень примостився крокiв за два вiд крiсла хазяiна, який раз у раз кидав йому шматки зi своеi тарiлки. Втiм, таку ж ласку мали вiд Седрiка i його улюбленi собаки, котрих, як ми вже знаемо, в залi було досить багато. Вамба сидiв за маленьким столиком на ослонi з вирiзаними на спинцi ослячими вухами. Пiдсунувши п’яти пiд перекладину свого стiльця, вiн всотав щоки так, що його щелепи стали схожими на щипцi для горiхiв, i примружив очi, хоч це аж нiяк не заважало йому до всього дослухатись, аби не прогавити нагоди для якоiсь iз витiвок, котрi йому дозволялися.
– Ох, цi перемир’я! – вигукнув вiн, не зважаючи на те, що перервав шанованого тамплiера. – Вони мене геть зiстарили!
– Що, негiднику? Що це значить? – мовив Седрiк, заздалегiдь втiшаючись зi штуки, яку зараз утне блазень.
– Атож, – вiв далi Вамба, – за мого життя було вже три таких перемир’я, i кожне – на п’ятдесят лiт. Отже, воно й виходить, що менi пiвтораста рокiв.
– Присягаюся, ти помреш не вiд старостi, – сказав тамплiер, що впiзнав у блазнi свого лiсового знайомого. – Твоя доля – сконати наглою смертю, якщо ти так показуватимеш дорогу проiжджим, як менi та прiору сьогоднi.
– Як же це так, негiднику? – гримнув Седрiк. – Дурити проiжджих! Нi, таки треба тебе вiдшмагати: пройда з тебе ще бiльший, нiж дурень.
– Зроби таку ласку, дядечку, – сказав блазень, – дозволь моiй дуростi цього разу вiдповiсти за мою нечеснiсть. Я завинив лише тим, що сплутав, де в мене права рука, а де лiва. А той, хто питае в дурня поради, мае стерегтися.
Розмову перервала поява слуги, якого воротар послав доповiсти, що бiля ворiт стоiть якийсь подорожнiй i просить впустити його переночувати.
– Впустiть його, – сказав Седрiк, – байдуже, хто вiн. Такоi ночi, коли надворi лле мов з вiдра, навiть дикi звiрi туляться до стада i шукають порятунку у свого смертельного ворога – людини, аби лишень не загинути серед стихii. Дайте йому все, що знадобиться. Освальде, приглядай за ним.
Чашник тiеi ж митi вийшов iз зали i рушив виконувати наказ хазяiна.
Роздiл V
Хiба у евреiв немае очей? Хiба в них немае рук, органiв, членiв тiла, почуттiв, уподобань, пристрастей? Хiба не та сама iжа живить його, хiба не та сама зброя його ранить, хiба вiн не страждае на тi самi недуги, хiба не тi самi лiки зцiлюють його, хiба не грiють i не морозять його те саме лiто i зима, що й християнина?
Шекспiр. «Венецiанський купець»
Освальд повернувся i, схилившись до свого хазяiна, прошепотiв йому на вухо:
– Це еврей, вiн назвав себе Ісааком з Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?
– Нехай Гурт виконуе твоi обов’язки, Освальде, – сказав Вамба, як завжди, нахабно. – Свинопас вшануе еврея як годиться.
– Пресвята Дiво, – прошепотiв абат, осiняючи себе хресним знаменням. – Пустити еврея в таке товариство!
– Що? – вiдгукнувся тамплiер. – Щоб собака-еврей наблизився до захисника Гробу Господнього?
– Ти ба, – сказав Вамба, – виходить, тамплiери люблять тiльки еврейськi грошенята, а еврейське товариство iм не до вподоби!
– Нiчого не вдiеш, шановнi гостi, – мовив Седрiк, – я не можу порушити закони гостинностi, щоб догодити вам. Якщо Господь наш стiльки столiть терпiв цiлий народ запеклих еретикiв, то й ми можемо потерпiти одного еврея кiлька годин. Проте я нiкого не силую розмовляти з ним або iсти з ним разом. Посадiть його за iнший стiл i погодуйте окремо. А втiм, – додав вiн з посмiшкою, – може, отi чужинцi в чалмах приймуть його до свого товариства?
– Сер френклiн, – вiдповiв тамплiер, – моi сарацинськi невiльники – вiрнi мусульмани i зневажають евреiв анiтрохи не менше, нiж християни.
– От лишень не знаю, – втрутився Вамба, – чим прихильники Магомета i Термаганта[106 - Магомет i Термагант – у мiстерiях (середньовiчних драматичних творах, переважно бiблiйного змiсту) пiд цими мусульманськими iменами часто виступав диявол.] кращi вiд цього народу, що його колись вибрав сам Бог!
– Ну то хай вiн сяде з тобою, Вамбо, – вiдповiв Седрiк. – Дурень i шахрай – якраз до пари.
– Дурень знае, як повестися з шахраем, – сказав Вамба, змахнувши кiсткою вiд свинячого окосту.
– Цить! Ось вiн iде, – мовив Седрiк.
