– Я пожартував, – сказав вiн, – а ви накинулися на мене, мов змiiне кубло! Чорти б вас узяли, та обирайте кого хочете!
– Нi, нi, – мовив де Брейсi, – залиште трон вiльним, i нехай той, хто здобуде звання переможця, сам обере прекрасну королеву. Це пiдвищить цiннiсть перемоги i навчить прекрасних дам ще бiльше цiнувати любов благородних лицарiв, якi можуть так iх прославити.
– Якщо переможцем вийде Брiан де Буа-Жiльбер, – сказав прiор, – я вже знаю, хто буде королевою любовi й краси.
– Буа-Жiльбер – славний воiн, – сказав де Брейсi, – але тут е чимало лицарiв, сер прiор, якi не побояться змагатися з ним у мистецтвi бою.
– Тихiше, панове, – сказав Вальдемар, – нехай принц займае свое мiсце. І глядачi, i бiйцi чекають з нетерпiнням – ми й так спiзнилися, час починати.
Принц Джон ще не був королем, проте завдяки Вальдемару Фiтцурсу[137 - Вальдемар Фiтцурс – вигаданий син реальноi особи, Реджинальда Фiтцурса, одного з дворян, якi вбили Бекета (Бекет, Томас (Фома Бекет), 1118?—1170 – архiепископ Кентерберiйський; Генрiх ІІ, батько принца Джона, спровокував убивство Бекета в його власному соборi у Кентерберi, тому клятва в устах принца звучить особливо цинiчно.).] вiн уже мав неабиякий клопiт з першим радником-фаворитом, який хоч i згоден служити правителю, та лише на свiй власний розсуд. Принц був схильний виявляти впертiсть у дрiбницях, але цього разу змирився. Вiн сiв у свое крiсло i, коли почет зiбрався довкола нього, подав знак герольдам оголосити правила турнiру. Правила цi були такими.
П’ять лицарiв-призвiдцiв викликають на бiй усiх бажаючих.
Кожний лицар – учасник турнiру мае право вибрати собi супротивника серед п’яти призвiдцiв. Для цього вiн повинен доторкнутися списом до його щита. Дотик тупим кiнцем означае, що лицар битиметься тупою зброею, тобто списом з пласким дерев’яним наконечником, або «зброею чемностi», – в такому разi небезпечним було хiба що зiткнення вершникiв. Але якби лицар доторкнувся до щита вiстрям списа, це мало означати, що вiн бажае битися до смертi, як у справжньому бою.
Пiсля того як кожний з учасникiв турнiру переломить спис до п’яти разiв, принц оголосить, хто з них вийшов переможцем у сьогоднiшньому змаганнi, i накаже видати йому приз – бойового коня надзвичайноi краси i сили. На додачу до цiеi нагороди переможець здобував особливу честь – самому обрати королеву любовi й краси.
Насамкiнець оголосили, що наступного дня вiдбудеться загальний турнiр, у якому зможуть взяти участь усi присутнi лицарi. iх подiлять на двi рiвнi партii, i вони битимуться чесно i мужньо, поки принц Джон не дасть знаку до закiнчення бою. Пiсля цього обрана напередоднi королева любовi й краси увiнчае лицаря, якого принц визнае найсмiливiшим з усiх, лавровим вiнцем зi щирого золота.
На третiй день призначалися змагання у стрiльбi з лукiв, бiй бикiв та iншi розваги для простолюду. Таким святом принц Джон сподiвався купити прихильнiсть того самого люду, який вiн так жорстоко кривдив своiми необачними та безглуздими витiвками.
Тепер мiсце майбутнього змагання являло собою розкiшне видовище. У похилих галереях зiбрався весь цвiт багатства i знатностi, що був на пiвночi Англii та в середнiй ii частинi; барвисте розмаiття одягу цiеi публiки тiшило зiр, приемно контрастуючи з темним i бляклим вбранням заможних мiщан та йоменiв, якi, з’юрмившись нижче галерей уздовж усiеi огорожi, нiби утворювали темну облямiвку, що пiдкреслювала блиск i розкiш верхнiх рядiв.
Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрiсть, щедрiсть, славнi лицарi!» У вiдповiдь на цей заклик з галерей полетiли золотi та срiбнi монети. Герольди вели лiтопис турнiру, i лицарi не шкодували грошей для тих, хто увiчнить iхню славу. В подяку за отриманi подарунки герольди вигукували: «Любов до прекрасних дам! Смерть ворогам! Честь щедрому! Слава хороброму!» Глядачi з простолюду вторили iм радiсними вигуками, а сурмачi тим часом розтинали повiтря войовничим спiвом своiх iнструментiв.
Коли весь цей гамiр стих, блискуча юрма герольдiв покинула арену. Тепер самi лише маршали, у повному бойовому обладунку, верхи на закованих у панцир конях, з непорушнiстю статуй стояли бiля ворiт з обох кiнцiв поля.
На цей час увесь обгороджений простiр бiля пiвнiчного входу на арену заповнили лицарi, що виявили бажання взяти участь у змаганнi з призвiдцями. З верхнiх галерей здавалося, наче там вируе цiле море трiпотливих пiр’iн, сяючих шоломiв i довгих списiв; емблеми завширшки в долоню, прикрiпленi до списiв, коливалися i майорiли на вiтрi, пожвавлюючи i без того мальовничу картину.
Нарештi ворота розчинилися, i п’ять лицарiв, обраних за жеребкуванням, повiльно в’iхали на арену; один попереду, решта за ним по двое. Всi вони були прекрасно озброенi, i саксонський лiтописець, оповiдь якого править для мене за першоджерело, дуже докладно описуе iхнi девiзи, кольори, навiть гаптування на чепраках iхнiх коней. Проте нам немае потреби розглядати все це надто детально. Кажучи словами одного iз сучасних поетiв, автора дуже небагатьох творiв:
Тих лицарiв давно немае,[138 - Тих лицарiв давно немае… – За словами Скотта, це один з неопублiкованих уривкiв з поезiй Семюела Колрiджа (1772–1834).]
Іржа iх панцир роз’iдае,
А душi вiдiйшли до раю.
Їхнi герби безслiдно зникли зi стiн замкiв, а самi замки перетворилися на зеленi пагорби i вбогi руiни. Там, де iх колись знали, тепер iх не пам’ятають, о нi! Багато поколiнь змiнилося i було забуто в тих краях, де правили цi можновладцi. Тож яке дiло читачевi до iхнiх iмен i лицарських девiзiв!
Втiм, не вiдаючи про те, яка безодня забуття чекае на iхнi iмена й дiяння, бiйцi виiхали на арену; вони притримували своiх баских коней, змушуючи iх ступати повiльно, щоб похизуватися красою iхньоi ходи i своiм наiзницьким мистецтвом. І тiеi ж митi з-поза пiвденних наметiв, де сидiли музики, вдарила дика, варварська музика: цей звичай був привезений лицарями з Палестини. Оркестр складався з цимбалiв i дзвонiв, i виникало таке враження, нiби призвiдцi водночас посилали i вiтання, i виклик лицарям, якi до них наближалися. На очах у глядачiв п’ять лицарiв перетнули арену, в’iхали на пагорб, де стояли намети призвiдцiв, роз’iхалися в рiзнi боки, i кожен злегка доторкнувся тупим кiнцем списа до щита того, з ким бажав стятись. Глядачi з простолюду, а втiм, i багато хто зi шляхетних осiб – кажуть, навiть деякi дами, – були трохи розчарованi тим, що лицарi забажали битися тупою зброею. Є й тепер люди, якi приходять у захват вiд найжахливiших трагедiй. А тодi такi любителi турнiрiв цiкавилися ними тiею мiрою, якою ця розвага була небезпечною для ii учасникiв.
Сповiстивши про своi мирнi намiри, лицарi вiд’iхали в iнший кiнець арени й вишикувалися в шеренгу. Тодi призвiдцi вийшли зi своiх наметiв, сiли на коней i, очолюванi Брiаном де Буа-Жiльбером, з’iхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.
Заспiвали сурми i рiжки, i бiйцi поскакали назустрiч одне одному. Сутичка тривала недовго: вмiння i талан призвiдцiв були такi, що супротивники Буа-Жiльбера, Мальвуазена i Фрон де Бефа попадали з коней на землю. Супротивник Гранменiля, замiсть того щоб спрямувати спис у шолом або у щит ворога, переламав його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнiшим, анiж впасти з коня: останне можна було розглядати як випадковiсть, а перше свiдчило про невмiння лицаря володiти зброею. Тiльки п’ятий з бiйцiв пiдтримав честь своеi партii: вiн стявся з iоанiтом, обое переламали списи i розiйшлися, причому жоден не здобув перемоги.
Крики глядачiв, вигуки герольдiв i звуки сурм сповiстили про славу переможцiв i поразку переможених. Переможцi повернулися до своiх наметiв, а переможенi, насилу пiдвiвшись iз землi, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвiдцями про викуп своiх коней i обладунку, якi, за законами турнiру, вiдiйшли у власнiсть переможцiв. Один лише п’ятий лицар трохи затримався i погарцював по аренi, дочекавшись оплескiв публiки, що, безперечно, тiльки збiльшило приниження його товаришiв.
Друга й третя партii лицарiв виiхали на арену слiдом за першою. Однак перемога лишалася на боцi призвiдцiв. Жодного з них не вибили iз сiдла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тодi як iхнi супротивники постiйно зазнавали поразки. Тому та частина глядачiв, що не спiвчувала призвiдцям, дещо засмутилася, бачачи iхнiй незмiнний успiх. Четвертими за чергою виiхали трое лицарiв; вони оминули щити Буа-Жiльбера i Фрон де Бефа i викликали на бiй трьох iнших – тих, що виказали менше спритностi й сили. Але така обачнiсть iм не допомогла. Успiх не зрадив призвiдцiв. Один з iхнiх супротивникiв був вибитий iз сiдла, а двое iнших схибили, тобто припустилися помилки у прийомi бою, який вимагав точностi i сильного удару списом, причому спис мiг вдарити по шоломi або щитi супротивника, переломитися вiд сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.
Пiсля четвертого бою настала досить довга перерва. Певно, тих, хто бажав продовжити змагання, не було. Серед глядачiв залунали невдоволенi вигуки; рiч у тiм, що з-помiж п’яти призвiдцiв Мальвуазена i Фрон де Бефа простолюд не любив за iхню жорстокiсть, а iнших, окрiм Гранменiля, – за iхне iноземне походження.
Розв’язка турнiру нiкого так не засмутила, як Седрiка Сакса. В кожному успiху норманських лицарiв вiн вбачав нове приниження честi Англii. Сам вiн замолоду не навчився лицарського мистецтва володiти зброею, хоча й не раз виказував мужнiсть i вiдвагу на полi бою. Тепер вiн допитливо позирав на Етельстана, який свого часу долучився до лицарськоi науки. Здавалося, Седрiк хотiв, щоб Етельстан спробував вiдiбрати лаври переможцiв у тамплiера i його товаришiв. Проте Етельстан, попри свою силу i хоробрiсть, був такий лiнивий, а ще позбавлений славолюбства, що не здобувся на зусилля, якого чекав вiд нього Седрiк.
– Англii сьогоднi не пощастило, мiлорде, – з притиском мовив Седрiк. – Чи не схиляе це вас узяти в руки списа?
– Я битимусь завтра, – вiдповiв Етельстан. – Вiзьму участь у m?lеe. Сьогоднi вдягати панцир нi до чого.
Ця вiдповiдь завдала Седрiковi подвiйноi образи: по-перше, йому було не до душi норманське слово melee, що означало загальну сутичку, а по-друге, ця вiдповiдь виказала цiлковиту байдужiсть Етельстана до честi своеi батькiвщини. Та позаяк це сказала людина, до якоi Седрiк плекав глибоку пошану, вiн не дозволив собi зробити зауваження щодо ii мотивiв чи вад. Втiм, його випередив Вамба, який поквапливо докинув слiвце до розмови:
– Атож, ясна рiч! – мовив вiн. – Бiльше честi бути першим серед ста, нiж першим iз двох, хоч воно й тяжче.
Етельстан прийняв цi слова як похвалу, але Седрiк, зрозумiвши приховану думку блазня, зиркнув на нього суворо й багатозначно. На щастя для Вамби, час i обставини перешкодили хазяiновi його покарати.
Перерва все ще тривала; було чути лише вигуки герольдiв:
– На вас чекае любов прекрасних дам, ламайте списи в iхню честь! Вперед, славнi лицарi! чарiвнi очi споглядають вашi подвиги!
Час вiд часу лунали пронизливi звуки фанфар, що оголошували торжество переможцiв i виклик на бiй. Серед натовпу почулося невдоволення: мовляв, стiльки чекали цього свята, а дивитися нема на що. Старi лицарi i дворяни пошепки обмiнювалися зауваженнями, згадували своi перемоги, нарiкали на те, що дух воiнства скоро зовсiм зникне, i всi, як один, сходилися на тому, що зараз бiльше немае таких красунь, якi колись надихали бiйцiв на перемогу. Принц Джон зi своiм почтом почав обговорювати майбутнiй бенкет i заявив, що приз слiд вiддати Брiану де Буа-Жiльберу, який одним i тим самим списом скинув з коней двох супротивникiв, а третього перемiг.
Зрештою, пiсля того як сарацинськi музики ще раз зiграли марш, на пiвнiчному кiнцi арени з-за огорожi пролунав самотнiй звук сурми, що означав виклик. Усi повернулися в той бiк, аби побачити, що воно за лицар, який сповiщае про свою появу. Ворота спiшно вiдчинили, i лицар в’iхав на арену.
Наскiльки можна було судити про людину, закуту в панцир, цей боець був трохи вищий середнього зросту, радше тендiтноi, нiж мiцноi статури. На ньому був сталевий панцир iз золотою насiчкою; девiз на щитi зображував молодий дуб, вирваний з корiнням; пiд ним був напис iспанською мовою: Desdichado,
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
