За цi пiвгодини жоден з них не зронив бiльш нi слова; прочанин, мабуть, вважав нижче своеi гiдностi розмовляти з евреем без крайньоi потреби, а той не смiв звертатися до людини, яка здiйснила подорож до Гробу Господнього i тому мала на собi печать святостi. Зупинившись на вершинi пологого схилу, прочанин вказав на мiсто Шефiлд, що розляглося бiля пiднiжжя, i мовив:
– Осьде ми попрощаемось.
– Але не ранiше, нiж бiдний еврей викаже вам свою вдячнiсть, хоч я й не смiю просити вас завiтати до мого родича зарета, який допомiг би менi винагородити вас за доброту, – сказав Ісаак.
– Кажу тобi, – мовив прочанин, – нiякоi винагороди менi не потрiбно. Якщо в довгому списку твоiх боржникiв знайдеться який-небудь бiдний християнин i ти заради мене врятуеш його вiд борговоi тюрми та кайданiв, я вважатиму, що отримав свою винагороду.
– Зажди! – вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. – Я хотiв би зробити для тебе бiльше. Господь вiдае, який я бiдний… Авжеж, Ісаак – найбiднiший серед своiх одноплемiнникiв. Та пробач менi, якщо я спробую вгадати, що для тебе зараз найважливiше…
– Якщо ти вгадав, що менi зараз потрiбно, – сказав прочанин, – ти все одно не змiг би менi це дати, навiть якби був таким багатим, яким прикидаешся бiдним.
– Прикидаюся бiдним? – перепитав еврей. – Повiр, я сказав щиру правду: мене розорили, пограбували, я у боргах. Лихi руки вiдняли в мене весь мiй крам, грошi, кораблi i все, що я мав… Та все ж я знаю, що тобi потрiбно, i, може, зумiю тобi допомогти. Зараз ти понад усе хочеш мати коня та зброю.
Прочанин мимохiть здригнувся i, рвучко обернувшись до нього, спитав:
– Як ти здогадався?
– Байдуже, як я здогадався, аби лишень мiй здогад був вiрним. І коли вже я знаю, що тобi потрiбно, я це роздобуду.
– Зваж на мое становище, мiй одяг, моi обiтницi…
– Я знаю вас, християн, – заперечив еврей. – Знаю, що найзнатнiшi серед вас у марновiрному каяттi беруть у руки цiпок прочанина i пiшки вирушають у далеку путь, щоб уклонитися праху мерцiв.
– Не богохульствуй! – строго перервав його прочанин.
– Пробач, – сказав Ісаак. – Я сказав це, не подумавши. Але вчора ввечерi, та й сьогоднi зранку в тебе вихопилося кiлька слiв, що, мов iскри, вибитi кресалом, осяяли для мене твое серце. До того ж пiд твоею одежею прочанина схованi лицарський ланцюг i золотi шпори. Вони зблиснули, коли ти схилився над моiм лiжком.
Прочанин не змiг втримати посмiшки i сказав:
– А якби хтось так само придивився до твоеi одежi, Ісааку? Певно, вiн би побачив дещо цiкаве.
– Не варто про це говорити! – сказав еврей, змiнившись на лицi, i квапливо витяг з торбини письмове приладдя. Поставивши на сiдло свого жовтого капелюха, вiн розстелив на ньому аркуш паперу i почав писати, наче бажаючи покласти край небезпечнiй розмовi. Дописавши листа, вiн хитро примружив очi i подав його прочаниновi зi словами:
– У мiстi Лестерi всi знають багатого еврея Кирджата Джайрама з Ломбардii. Передай йому цього листа. В нього е на продаж шiсть лицарських обладункiв мiланськоi роботи, найгiрший з них пiдiйшов би i принцовi; також е в нього десятеро коней – на гiршому з них не сором було б iздити i королю, якби вiн вирушив битися за свiй трон. За цим листом Кирджат дасть тобi на вибiр i обладунок, i бойового коня, а також усе необхiдне для турнiру. Коли потреба в цьому минеться, поверни товар йому або, якщо можеш, заплати за нього повну цiну.
– Але ж, Ісааку, – мовив прочанин з посмiшкою, – хiба ти не знаеш, що, як лицаря виб’ють iз сiдла пiд час турнiру, його кiнь i зброя переходять у власнiсть переможця? Таке лихо може трапитись i зi мною, а заплатити за коня i обла-дунок я не зможу.
Здавалося, еврея вразила ця несподiвана думка; проте, зiбравши всю свою мужнiсть, вiн вiдповiв:
– Нi, нi, нi! Цього не може бути, я й слухати про це не хочу. Благословення отця нашого з тобою… І твiй спис буде переможним, мов жезл Мойсея.
З цими словами вiн повернув мула убiк, але прочанин притримав його за край плаща i мовив:
– Стривай, Ісааку. Ти не знаеш, чим ризикуеш. Може статися так, що кiнь буде убитий, а обладунок потрощений; адже я сам не жалiтиму нi коня, нi людини. До того ж твоi одноплемiнники нiчого не роблять задарма. Менi таки доведеться чимось розплачуватись.
Ісаак зiщулився, наче вiд болю, але благородство все ж таки перемогло звичнi для нього почуття.
– Це ваги не мае, – сказав вiн, – байдуже. Пусти мене. Якщо збитки й стануться, ти iх виплачувати не будеш. Кир-джат Джайрам подаруе тобi цей борг заради Ісаака, свого родича, якого ти врятував. Прощавай i будь здоровий. Але послухай, добрий юначе, – продовжував вiн, ще раз озирнувшись, – не лiзь уперед, коли почнеться ця колотнеча. Я кажу це не для того, щоб ти берiг коня i зброю, а лише заради спасiння твого життя i тiла.
– Дякую за турботу, – вiдповiв прочанин усмiхнувшись, – я пам’ятатиму твою люб’язнiсть i будь-що постараюся тобi вiддячити.
Вони попрощалися i рiзними дорогами рушили до мiста Шефiлд.
Роздiл VII
Ось скаче славних лицарiв загiн.
При зброi кожен, в пишному вбраннi;
Несе за ним шолом слуга один,
А iнший – меч для славноi борнi.
Б’ють конi копитами та iржуть,
Меча для битви нагострив зброяр.
А глядачi вже звiдусiль iдуть —
І дворянин, i йомен, i злидар.
Драйден. «Паламон i Арсит»[126 - Епiграф з поеми Джона Драйдена (1631–1700) «Паламон i Арсит, або Оповiдь лицаря» на сюжет з «Кентерберiйських оповiдань» Чосера.]
За тих часiв англiйський народ перебував у досить непевному становищi. Рiчард Лев’яче Серце був у полонi в пiдступного i жорстокого герцога Австрiйського.[127 - …у полонi в пiдступного i жорстокого герцога Австрiйського. – Леопольд, герцог Австрiйський, був суперником Рiчарда пiд час Хрестового походу (про це йдеться у «близькосхiдному» романi Скотта «талiсман»), вiн захопив його в полон i звiльнив у лютому 1194 р. За величезний викуп, який за нього внесла королева-мати.] Навiть саме мiсце ув’язнення Рiчарда було невiдоме; бiльша частина його пiдданих, що за його вiдсутностi зазнавали тяжких поневiрянь, нiчого не знала про долю свого короля.
Принц Джон, що був у союзi iз запеклим ворогом Рiчарда – французьким королем Фiлiппом[128 - …був у союзi iз французьким королем Фiлiппом… – Фiлiпп ІІ Август (1165–1223, король з 1180) теж брав участь у Третьому хрестовому походi, згодом вiн вiдвоював майже всi землi, що належали англiйськiй коронi у Францii (Нормандiю, Аржу та iн.).], використовував увесь свiй вплив на герцога Австрiйського, щоб вiн якомога довше тримав у полонi його брата Рiчарда, який свого часу зробив йому стiльки добра.
Улучивши сприятливу нагоду, Джон набирав собi прибiчникiв, щоб у разi Рiчардовоi смертi вiдтягти престол у законного спадкоемця[129 - …витягти престол у законного спадкоемця – свого племiнника Артура… – Артур, герцог Британський (1187–1203), його батько був третiм сином короля Генрiха ІІ, i за тодiшнiми законами принц Артур мав успадкувати трон пiсля смертi бездiтного Рiчарда І. Перед смертю Рiчард примирився з Джоном i передав йому корону. Існуе версiя, що кiлька рокiв по тому Джон захопив Артура в полон i вбив.] – свого племiнника Артура, герцога Британського, сина його старшого брата Джефрi Плантагенета. Згодом вiн, як вiдомо, здiйснив свiй задум i незаконно захопив владу. Вправний iнтриган i гульвiса, принц Джон легко завоював прихильнiсть не лише тих, хто мав пiдстави боятися гнiву Рiчарда за злочини, вчиненi за його вiдсутностi, а й численних «зiрвиголов» – колишнiх учасникiв хрестових походiв. Цi люди повернулися на батькiвщину, пiзнавши всiею скверни Сходу, але, зубожiвши, тепер тiльки й чекали мiжусобноi вiйни, щоб покращити свое становище.
До причин, якi викликали загальний неспокiй i тривогу, слiд вiднести й ту обставину, що чимало селян, доведених до краю утисками дворян i суворими законами про охорону лiсiв, збиралися у великi загони i хазяйнували у лiсах i полях, не боячись мiсцевого уряду. Дворяни, зi свого боку, прибравши роль самодержавних володарiв, збирали довкола себе справжнi розбiйнi банди. Щоб утримувати це вiйсько i жити в розкошi, чого вимагали iхня гордiсть i марнославство, дворяни позичали грошi в евреiв пiд великi проценти. Цi борги пiдточували iхнi статки, i вони намагалися позбутися iх, чинячи насильство над кредиторами. Не дивно, що за такого лихолiття англiйський народ зазнавав тяжких злигоднiв i мав усi пiдстави чекати на ще тяжчi в майбутньому. На довершення всього у краiнi поширилася якась небезпечна заразна хвороба[130 - …у краiнi поширилася якась небезпечна заразна хвороба… – Маеться на увазi епiдемiя 1196 р.]. Вона знайшла для себе сприятливi умови серед злиденного простолюду i забрала безлiч життiв, а тi, хто вцiлiв, часом заздрили мерцям, яким уже не загрожували майбутнi бiди. Проте, попри всi цi знегоди, i багатi й бiднi, простолюд i знать жадали потрапити на турнiр. Це було найцiкавiше i найвеличнiше видовище того часу, i населення мало до нього таку саму пристрасть, як напiвголодний мешканець Мадрида – до бою бикiв, на який витрачае останнiй грiш, замiсть того щоб купити iжу для своеi родини. Нiякi обов’язки, нiякi недуги не могли втримати старих i молодих вiд такоi вистави. Пiшла чутка, що бойовисько, призначене поблизу мiста Ешбi, у графствi Лестерському, вiдбудеться мiж славними лицарями у присутностi самого принца Джона, i це викликало ще бiльший iнтерес. Вранцi того дня, на який було призначено вiдкриття турнiру, безлiч людей усiх звань i станiв рушили до мiсця бойовоi вистави.
Мiсце турнiру було дуже мальовничим. На узлiссi великого лiсу, на вiдстанi однiеi милi вiд мiста Ешбi, розкинулася широка галявина, вкрита зеленим дерном, з одного боку оточена густим лiсом, а з другого – поодинокими старими дубами. Посерединi ii пологi схили утворювали широкий рiвний майданчик, обгороджений мiцним парканом. Огорожа була чотирикутноi форми, iз заокругленими кутами, що зручнiше для глядачiв. Для в’iзду воiнiв на арену у пiвнiчнiй i пiвденнiй стiнках огорожi були зробленi ворота, такi широкi, що двое вершникiв могли проiхати в них плiч-о-плiч. При кожних воротах стояли два герольди, шiсть сурмачiв i шiсть глашатаiв i, крiм того, загiн солдатiв, якi стежили за порядком. Герольди повиннi були перевiряти звання лицарiв, що бажали взяти участь у турнiрi. За пiвденними ворiтьми на невеликому пагорбi стояли п’ять розкiшних наметiв, прикрашених стягами коричневого та чорного кольорiв; це були кольори, вибранi розпорядниками турнiру. Стрiчки на всiх наметах були того ж кольору. Перед кожним наметом висiв щит його хазяiна-лицаря, а поруч зi щитом стояв зброеносець, одягнений дикуном, або фавном, або якимось iншим чудернацьким створiнням – залежно вiд смакiв свого хазяiна. Середнiй, почесний намет був наданий Брiану де Буа-Жiльберу. Чутки про його неперевершене мистецтво у всiх лицарських вправах, а також його близькi зв’язки з лицарями, якi влаштували цей турнiр, спонукали розпорядникiв не лише прийняти його до свого кола, але навiть обрати своiм головою, незважаючи на те, що вiн лише недавно прибув до Англii. Поруч з його наметом з одного боку стояли намети Реджинальда Фрон де Бефа i Фiлiппа де Мальвуазена, а з другого – Х’юго де Гранменiля, родовитого барона, один з предкiв якого був лордом-сенешалем[131 - Лорд-сенешаль – особа, що вiдповiдае за внутрiшнiй розпорядок при дворi монарха.] за часiв Вiльгельма Завойовника i його сина Вiльгельма Рудого. П’ятий намет належав iоанiтовi Ральфу де Вiпонту, великому землевласниковi з мiстечка Гесер, що лежить неподалiк вiд Ешбi де ля Зуш.
Майданчик з наметами був обгороджений мiцним частоколом i з’еднувався з ареною широким пологим спуском, що також був обнесений огорожею. Уздовж частоколу вишикувалися стражники. За пiвнiчними воротами арени на такому ж обгородженому майданчику розмiщувався намет, призначений для лицарiв, якi побажають викликати на бiй розпорядникiв турнiру. Тут були приготованi рiзноманiтнi страви i напоi, а поруч сидiли ковалi, зброярi та iншi майстри i слуги, ладнi будь-якоi митi надати бiйцям потрiбну послугу. Вздовж огорожi були влаштованi особливi галереi, завiшанi гобеленами i встеленi килимами. На килимах лежали подушки, щоб дами i знатнi глядачi могли вiдпочити тут якомога комфортнiше. Вузький простiр мiж цими галереями й огорожею був вiдданий дрiбномаетним фермерам, або так званим йоменам, тому цi мiсця являли собою щось на зразок партеру в нашому театрi. Що ж до простолюду, то вiн мав розмiститися на сидiннях, зроблених з дерну на схилах найближчих пагорбiв, що надавало глядачам змогу бачити жадане видовисько поверх галерей i чудово роздивитися все, що вiдбуваеться на аренi. Крiм того, кiлька сот чоловiк вмостилися на гiлках дерев, що оточували галявину; навiть дзвiниця найближчоi сiльськоi церкви кишiла глядачами.
У серединi схiдноi галереi, напроти центру арени, було узвишшя, де пiд балдахiном з королiвським гербом стояло високе крiсло, подiбне до трону. Навколо цiеi почесноi ложi юрмилися пажi, зброеносцi, стражники в пишному одязi, i з усього було видно, що це мiсце призначаеться для принца Джона i його почту. Напроти королiвськоi ложi, посерединi захiдноi галереi, височiв iнший помiст, оздоблення якого було не таким розкiшним, проте вражало розмаiттям барв. Там теж стояв трон, обтягнений червоною i зеленою тканиною, оточений натовпом пажiв i молодих дiвчат – най-вродливiших, яких лиш можна було пiдiбрати. Всi вони були у вишуканому вбраннi, також червоного i зеленого кольорiв. Ложу прикрашали квiти i прапори iз зображенням сердець, палаючих сердець, сердець, що спливають кров’ю, стрiл, сагайдакiв та iнших емблем всепереможного Купiдона. Напис над троном оголошував, що це почесне мiсце призначаеться для королеви любовi й краси. Але хто буде цiею королевою, поки що було невiдомо.
Тим часом строкатий натовп глядачiв рушив до арени. Вже виникло чимало суперечок через те, що дехто намагався зайняти чужi мiсця. Здебiльшого цi суперечки досить нечемно вирiшувалися стражниками, якi для переконання найбiльш упертих користувалися рукiв’ями своiх мечiв та древками сокир. Коли через мiсця сперечалися бiльш поважнi персони, iхнi претензii розбирали двое маршалiв[132 - Маршал – особа, що наглядае за королiвськими конюшнями i органiзацiею турнiрiв.] ратного поля: Вiльям де Вiвiль i Стiвен де Мартiваль. Цi маршали, при повному озброеннi, роз’iжджали по аренi, наглядаючи за порядком серед глядачiв.
Поступово в галереях зiбралася юрма лицарiв i дворян; iхнi довгi темнi мантii приемно вирiзнялися на тлi свiтлого i яскравого вбрання дам, яких тут було ще бiльше, нiж чоловiкiв, хоча, здавалося б, такi кривавi i жорстокi забавки не мiстять в собi нiчого привабливого для прекрасноi статi. У нижнiх галереях i переходах стояв цiлий натовп багатих йоменiв i дрiбномаетних дворян, якi через бiднiсть або незнатний стан не наважилися зайняти кращi мiсця. Звiсно, саме серед цiеi публiки найчастiше спалахували сварки через право на першiсть.
– Ах ти брудна собако! – кричав якийсь лiтнiй чоловiк, пошарпаний одяг якого свiдчив про бiднiсть, а меч на поясi, кинджал за поясом i золотий ланцюг – про претензii на знатнiсть. – Син вовчицi, покидьок! Як смiеш ти штовхати християнина, та ще й нормана iз шляхетного роду Мон-дiдье!
Ця сердита промова була звернена не до кого iншого, як до нашого приятеля Ісаака; вiн, цього разу багато вбраний, у розкiшному плащi, прокладав собi шлях у натовпi, намагаючись вiдшукати мiсце в передньому рядi нижньоi галереi для своеi дочки, красунi Ребекки. Вона приiхала до нього в Ешбi i тепер стояла поруч з ним, мiцно тримаючи його за руку, боязко озираючись довкола. ii лякало загальне невдоволення, викликане поведiнкою ii батька. Ми вже бачили, що Ісаак iнколи виявлявся справжнiм боягузом; але тепер вiн знав, що йому нема чого боятись. При такiй кiлькостi свiдкiв нiхто з його корисливих i лютих гнобителiв не наважився б його скривдити. На подiбних виставах евреi перебували пiд захистом закону, а якщо цього виявлялося недостатньо, з-помiж дворян завжди знаходилося кiлька знатних баронiв, якi готовi були заступитися за еврея з власноi вигоди. До того ж Ісаак добре знав, що принц Джон прагне позичити в багатих евреiв Йорка велику грошову суму пiд заставу коштовностей i земель. Ісаак мав до цього безпосередне вiдношення i чудово знав, що принцовi хочеться чимшвидше владнати цю справу. Тому вiн був упевнений, що в разi неприемного зiткнення принц його захистить.
Смiливо просуваючись уперед, Ісаак мав необережнiсть штовхнути норманського дворянина. Однак його виправдання лише розлютили оточуючих. Кремезний йомен у зеленому суконному каптанi, з оберемком стрiл за поясом, iз срiбним значком на грудях i величезним луком у руцi рвучко повернувся, i його обличчя, задубiле вiд сонця та вiтру, мов смажений горiх, спалахнуло гнiвом. Вiн порадив еврею затямити, що, хоч вiн i роздувся, мов павук, висотуючи кров зi своiх нещасних жертв, проте павуки мають сидiти по кутках, а коли вони вилiзуть на свiтло – iх душать. Погрози, грубий голос i лихий погляд йомена змусили еврея позадкувати. Мабуть, Ісаак поквапився б опинитися десь подалi вiд такого небезпечного сусiди, аж раптом загальну увагу привернула поява на аренi принца Джона та його численного i веселого почту. Цей почет складався головним чином зi свiтських, а почасти i з духовних осiб, що були вдягненi з не меншою розкiшшю i поводилися не менш вiльно, нiж iхнi свiтськi товаришi. Серед духовних осiб був i прiор з Жорво, у найрозкiшнiшому вбраннi, яке лишень дозволяв його сан. Його одяг був рясно оздоблений хутром та золотом, а носки чобiт загнутi догори так високо, що перевершили без того смiховинну моду тих часiв. Вони були такi великi, що прив’язувалися не до колiн, а до пояса i заважали вершниковi вставити ногу в стремено. Проте чепурного абата це анiтрохи не бентежило. Можливо, вiн був навiть радий виявити при такiй кiлькостi глядачiв i прекрасних дам свое вмiння триматися в сiдлi без стремен.
Решта осiб, що входили до почту принца Джона, були його фаворитами – командувачi найманого вiйська, кiлька баронiв, розбещена юрма придворних i лицарi – тамплiери та iоанiти. Слiд зазначити, що лицарi цих двох орденiв вважалися ворогами Рiчарда: у Палестинi, пiд час нескiнченних чвар мiж французьким i англiйським королями, вони стали на бiк Фiлiппа. Усiм було вiдомо, що саме внаслiдок цих чвар усi перемоги Рiчарда над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим скiнчилися поразкою; плодом завойованоi слави було лише хистке перемир’я, укладене iз султаном Саладiном. З тих самих полiтичних мiркувань, якими керувалися iхнi товаришi у Святiй землi, тамплiери та iоанiти, що жили в Англii i Нормандii, приедналися до партii принца Джона, не маючи пiдстав нi бажати повернення Рiчарда до Англii, нi бачити на престолi його законного спадкоемця, принца Артура.
