Принц Джон, у свою чергу, ненавидiв i зневажав уцiлiлих представникiв саксонськоi знатi i не минав за будь-якоi нагоди ii принизити. Вiн розумiв, що саксонськi дворяни разом з усiм iншим саксонським населенням вороже ставляться до його замiрiв, боячись подальшого обмеження своiх давнiх прав, якого вони могли чекати вiд такого свавiльного володаря, яким був принц Джон.
Принц виiхав на арену у супроводi свого почту, верхи на баскому конi сiроi мастi i з соколом на руцi. На ньому було розкiшне пурпурово-золоте вбрання, на головi – хутряна шапочка, оздоблена самоцвiтами, з-пiд якоi спадали на плечi довгi кучерi. Вiн iхав попереду, голосно розмовляючи й обмiнюючись жартами зi своiм почтом, i, як то ведеться в членiв королiвськоi родини, кидав вiдвертi погляди на красунь, що сидiли у верхнiй галереi. Навiть тi, хто вбачав на обличчi принца вираз жорстокостi, розпусти, зверхнього i вкрай байдужого ставлення до iнших людей, не могли не погодитися, що йому властива певна привабливiсть; риси його обличчя, правильнi вiд природи, завдяки вихованню набули привiтного та люб’язного виразу, який нерiдко може здаватися справжньою душевною добротою. Такий вираз обличчя занадто часто – i цiлком даремно – здаеться оточуючим ознакою мужностi й щирого серця, тодi як пiд цiею личиною ховаеться легковажна байдужiсть i розбещенiсть людини, яка, незалежно вiд своiх душевних якостей, вважае себе вищою за iнших завдяки знатному походженню, багатству або iншим сумнiвним благам.
Проте бiльшiсть глядачiв не обтяжували себе такими серйозними роздумами. iм варто було побачити розкiшну хутряну шапочку принца Джона, його мантiю, оторочену соболиним хутром, його сап’яновi чоботи iз золотими шпорами i, нарештi, його вмiння триматись у сiдлi, як вони, не тямлячись вiд захвату, привiтали його гучними криками.
Принц роз’iжджав по аренi. Раптом його увагу привернула сварка, зчинена претензiями Ісаака на краще мiсце. Пильнi очi Джона одразу ж розгледiли еврея, проте набагато приемнiше вразила його зiр вродлива донька Сiону, що боязко тулилася до свого старого батька. Та й справдi, навiть на смак такого вибагливого кавалера, яким був принц Джон, Ребекка нiчим не поступалася англiйським красуням. Вона мала навдивовижу гарну фiгуру, i схiдне вбрання не приховувало ii чарiв. Жовтий шовковий тюрбан личив до смаглявого вiдтiнку ii шкiри, очi сяяли, тонкi брови вигиналися гордими дугами, бiлi зуби блищали, мов перли, а густе чорне волосся спадало на груди й плечi, прикритi довгою симарою з пурпурового персидського шовку з вигаптуваними на ньому барвистими квiтами; спереду симара була усипана золотими застiбками та перлами. Весь образ дiвчини таiв у собi таку принаду, що Ребекка могла змагатися з будь-якою красунею з тих, що сидiли поруч. ii сукня була застебнута перламутровими пряжками; три верхнi були розстебнутi, оскiльки день видався спекотний, i на оголенiй шиi сяяло дiамантове колье з коштовними пiдвiсками; страусова пiр’iна, прикрiплена до тюрбана дiамантовим аграфом[133 - Аграф – коштовна пряжка або застiбка на одязi.], також одразу впадала в око, i хоча гордовитi красунi з верхньоi галереi змiряли еврейку презирливим поглядом, кожна з них потайки заздрила ii красi та багатству.
– Клянуся лисиною Авраама, – мовив принц Джон, – ця еврейка – взiрець тих чарiв i чеснот, через якi втратив розум наймудрiший iз царiв. Як ви гадаете, прiоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш iще мудрiший брат Рiчард не може вiдвоювати, – ця дiвчина гарна, мов сама наречена з Пiснi пiсень.
– Троянда Сарону i Лiлея Долин[134 - Троянда Сарону i Лiлея Долин… – образи з Пiснi Пiсень Соломона.], – вiдповiв прiор. – Однак, ваша свiтлосте, вам слiд пам’ятати, що вона всього лише еврейка.
– Авжеж, – кинув принц, не звернувши анi найменшоi уваги на його слова. – А ось i мiй еврейський капшук з грiшми! Маркiз червiнцiв i барон срiбнякiв гиркаеться через почесне мiсце з обiдранцями, в яких, мабуть, i пеннi нема за душею. Клянуся святим Марком, мiй грошовитий приятель i його гарненька евреечка зараз матимуть мiсця на верхнiй галереi. Агов, Ісааку! Це хто з тобою? Хто вона тобi, дружина чи донька? Що це за схiдна гурiя, яку ти тримаеш пiд пахвою, наче скриньку з грiшми?
– Це моя донька Ребекка, ваша свiтлосте, – вiдповiв Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вiтання принца, в якому поеднувалися i глум, i люб’язнiсть.
– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним смiхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобi чи дружина, ii слiд вшанувати, як того заслуговуе ii краса i твоi заслуги. Гей, хто там сидить нагорi? – продовжував вiн, озираючи галерею. – Саксонськi хлопи? Ач, як розсiлися! Виженiть iх геть звiдти! Нехай звiльнять мiсце для мого князя лихварiв i його прекрасноi доньки. Я втовкмачу цим нечемам, що кращi мiсця синагоги вони повиннi дiлити з тими, кому синагога належить!
Ця зухвала i груба промова була звернена до Седрiка Сакса з його почтом та до його союзника i родича Етельстана[135 - Етельстан – iм’я iсторичне, так звали саксонського короля, наступника Альфреда.] Конiнгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королiв, надзвичайно шанували всi сакси – уродженцi пiвнiчноi Англii. Проте разом iз королiвською кров’ю предкiв Етельстан успадкував вiд них i чимало вад. Вiн був високий на зрiст, мiцноi статури, у розквiтi лiт; але його вродливе обличчя було таке мляве, очi дивилися так безживно i невиразно, рухи були такi повiльнi, а сам вiн – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзi, яких було чимало i якi, подiбно до Седрiка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватiсть пояснюеться не браком мужностi, а сумирною вдачею. На думку iнших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалi запоi призвели до того, що вiн втратив усi своi кращi риси, окрiм смiливостi i млявого добросердя. Саме до нього й звернувся принц Джон з наказом посунутись i звiльнити мiсце для Ісаака та Ребекки. Етельстан, приголомшений такою вимогою, що для тогочасних понять була надзвичайно образливою, i не подумав скоритися принцовi. Проте вiн не знав, як вiдповiсти на цей наказ. Вiн обмежився тим, що не зробив нiчого. Не ворухнувшись, вiн широко розплющив своi банькатi сiрi очi i зиркнув на принца з таким подивом, який мiг би видатися смiшним. Але принцовi Джону було не до смiху.
– Цей саксонський пастух чи то спить, чи не розумiе мене! – сказав вiн. – Де Брейсi, полоскочи його списом, – продовжував Джон, повернувшись до лицаря, що iхав з ним поруч. То був командир загону вiльних стрiлкiв-кондотьерiв, тобто найманцiв, що не належали до жодноi нацii i залюбки служили будь-кому, хто iм щедро платив.
Навiть у почтi принца залунали обуренi вигуки. Але сам де Брейсi, професiя якого притлумила в ньому делiкатнiсть, певно, виконав би наказ принца скорiше, нiж Етельстан Вайлуватий встиг подумати, що треба ухилитися вiд зброi, – якби Седрiк з блискавичною швидкiстю не вихопив свiй короткий меч i одним ударом не вiдрубав сталевий наконечник списа.
Обличчя принца Джона налилося кров’ю. Вiн люто вилаявся i вже збирався висловити погрозу, але змовчав – i тому, що придворнi заходилися вмовляти його та заспокоювати, i тому, що натовп привiтав вчинок Седрiка гучними вигуками схвалення.
Принц кинув на глядачiв розлючений погляд, нiби шукаючи беззахисну жертву, на якiй можна зiгнати злiсть. Вiн помiтив того стрiльця у зеленому каптанi, який щойно погрожував Ісааковi. Побачивши, що цей парубок голосно i вiдкрито висловлюе свое схвалення Седрiку, принц спитав його, чого вiн так розходився.
– А я завжди кричу «ура», – вiдповiв йомен, – коли бачу вдалий прицiл або влучний удар.
– Еге! – мовив принц. – Мабуть, ти й сам стрiлок хоч куди?
– Не гiрший вiд будь-якого лiсничого, – сказав йомен.
– Вiн за сто крокiв влучить у мiшень Уота Тiрела[136 - Мiшень Уота Тiрела… – Вiльгельм ІІ (Рудий) був убитий пiд час полювання; Уолтер Тiрел, який супроводжував короля на цьому полюваннi, втiк за кордон. Вважаеться, що саме вiн здiйснив злочин, але довести це нiхто не змiг.], – кинув хтось iз заднiх рядiв, але хто саме – принц не побачив. Цей натяк на долю його дiда, Вiльгельма Рудого, i розлютив, i налякав принца Джона. Проте вiн обмежився тим, що наказав стражникам приглядати за цим хвалькуватим йоменом.
– Клянуся святою Гризельдою, – додав вiн, – ми побачимо, чого вартий цей шанувальник чужих заслуг.
– Не маю нiчого проти, – вiдповiв йомен iз властивою йому незворушнiстю.
– А ви чого не встаете, саксонськi хлопи? – закричав розлютований принц. – Клянуся Всевишнiм, буде так, як я сказав, i еврей сидiтиме поруч з вами!
– Як це так? Нехай ваша свiтлiсть не гнiваеться, але нам зовсiм не випадае сидiти поруч зi шляхетними особами, – мовив Ісаак; хоч вiн i посварився через мiсце iз занепалим та розореним представником родини Мондiдье, проте не наважився б зазiхати на привiлеi заможних саксонцiв.
– Іди туди, брудна собако, я тобi наказую! – вигукнув принц Джон. – Інакше я накажу, щоб твою шкуру зiдрали й видубили на кiнську збрую.
Почувши таке застереження, Ісаак ступив на вузькi крутi сходи, що вели до верхньоi галереi.
– Побачимо, хто насмiлиться його спинити, – сказав принц, пильно дивлячись на Седрiка, який вочевидь готувався зiпхнути еврея зi сходiв. Але блазень Вамба, несподiвано втрутившись, запобiг цьому лиховi: вiн скочив уперед i, ставши мiж своiм хазяiном та Ісааком, вигукнув:
– Дайте-но я спробую! – i, витягши з-пiд плаща чималий кусень свинини, тицьнув його пiд нiс Ісааковi. Звiсно, вiн прихопив iз собою цю поживу на той випадок, якщо турнiр затягнеться довше, нiж може витримати його апетит. Ісаак, угледiвши цей осоружний для нього предмет i бачачи, що блазень здiймае в нього над головою свою дерев’яну шпагу, заточився назад, спiткнувся i сторчма покотився по сходах. Ця сцена викликала шалений вибух реготу в глядачiв, та й сам принц Джон i його почет аж зайшлися вiд смiху.
– Ну, братику принц, давай менi приз, – сказав Вамба. – Я перемiг ворога в чесному двобоi: мечем i щитом, – продовжував вiн, вимахуючи шпагою в однiй руцi i шматком свинини в iншiй.
– Хто ти такий i звiдки, славний вояче? – крiзь смiх промовив принц Джон.
– За походженням я дурень, – вiдповiв той, – звати мене Вамба, я син Бовдура, який був сином Телепня, а той, у свою чергу, був нащадком олдермена.
– Звiльнiть мiсце для еврея в передньому ряду нижньоi галереi, – сказав принц Джон, потайки радiючи, що трапилася нагода вiдмiнити початкове рiшення. – Адже не годиться саджати переможеного поруч з переможцем! Це проти всiх правил лицарства.
– Атож, не слiд садити шахрая поруч з дурнем, а еврея – поруч зi свинею.
– Ну, спасибi, друже, – вигукнув принц Джон, – ти мене розсмiшив на славу! Гей, Ісааку, ану позич менi жменьку червiнцiв!
Збентежений цим проханням, Ісаак довго порпався у своiй хутрянiй торбинi, що висiла в нього на поясi, i намагався визначити, скiльки монет вмiститься у жменi; але принц поклав край його ваганням: схилившись до еврея, вiн вихопив торбину з його рук, витяг звiдти кiлька золотих монет, кинув iх Вамбi i поскакав далi уздовж бойового поля. Глядачi почали кпити з еврея, а принца осипали такими схвальними вигуками, наче вiн вчинив почесне i благородне дiяння.
Роздiл VIII
Ось пролунав сурми тривожний спiв,
До бою закликаючи бiйцiв.
Луна пiшла i небом i землею;
І лицар забороло опустив,
Рушаючи на смертних ворогiв.
«Паламон i Арсит»
Об’iжджаючи арену, принц Джон раптом притримав коня i, звернувшись до абата Еймера, заявив, що геть забув про головний клопiт цього дня.
– Святi на небi! – сказав вiн. – Чи знаете ви, сер прiор, що ми забули обрати королеву любовi й краси, яка своею бiлою ручкою роздаватиме нагороди! Щодо мене, я подам голос за чорнооку Ребекку. В мене немае нiяких забобонiв.
– Пресвята Дiво, – прошепотiв прiор, з острахом звiвши очi до неба, – за еврейку! та ж пiсля цього нас закидають камiнням i виженуть геть з турнiру, а я ще не такий старий, щоб прийняти мученицький вiнець. До того ж, клянуся моiм святим покровителем, Ребекка поступаеться красою чарiвнiй саксонцi Ровенi.
– Та чи не все одно, – вiдповiв принц, – саксонка чи еврейка, собака чи свиня! Що менi з того? Нi, оберемо Ребекку, хоча б для того, щоб подражнити саксонських хлопiв.
Почувши це, навiть принцiв почет обурився.
– Це кепський жарт, мiлорде, – мовив де Брейсi. – жоден лицар не пiднiме списа, якщо завдати такоi образи шляхетному товариству.
– І це вельми необачно, – сказав один з найстарших i найвпливовiших дворян у почтi принца, Вальдемар Фiтцурс. – Така витiвка може перешкодити здiйсненню задумiв вашоi свiтлостi.
– Сер, – зверхньо мовив принц, зупинивши коня i повертаючись до вельможi, – я запросив вас перебувати у моему почтi, а не давати менi поради.
– Кожен, хто йде за вашою свiтлiстю тими шляхами, якi ви зволiли вибрати, – стиха вiдповiв Вальдемар, – мае право давати вам поради, оскiльки вашi iнтереси i безпека тiсно пов’язанi з нашими власними.
Це було сказано таким тоном, що принц визнав за краще поступитися.
