Рабан швидко розкрив свою парасольку i взяв валiзу. Але коли вiн вже виходив на вулицю, дорогу йому перегородили кiлька хапливих жiнок, яких вiн i пропустив. При цьому вiн дивився вниз на капелюшок якоiсь дiвчинки, сплетений з пофарбованоi в червоний колiр соломки, з зеленим вiночком на хвилястих крисах.
Це ще трималося в його пам’ятi, коли вiн уже був на вулицi, що ледь помiтно бралася в той бiк, в який вiн збирався пiти. Потiм вiн забув це, бо мав трохи напружитися; валiзка була для нього нелегка, а вiтер дув прямо назустрiч, мантиляв плащем i продушував спереду спицi парасольки.
Дихати йому стало важче; годинник на площi поблизу вибив чверть п’ятоi, вiн бачив з-пiд парасольки легкi короткi кроки людей, якi йшли йому назустрiч, скреготали, коли iх гальмували, колеса возiв, крутилися повiльнiше, конi випрямляли тонкi переднi ноги, смiливо, як сарни в горах.
Тут Рабановi здалося, що вiн здолае i цей довгий кепський час наступних двох тижнiв. Адже це всього два тижнi, значить, якийсь обмежений час, i навiть якщо неприемностей щодалi прибуватиме, час, упродовж якого iх треба переносити, таки поменшуватиметься. Тим-то мужнiсть безсумнiвно зросте. «Усiх, хто хоче мучити мене i хто зараз зайняв увесь простiр навколо мене, мало-помалу витiснить добрий перебiг цих днiв, для чого навiть не знадобиться моя допомога. І я можу, що природним чином вийде, бути слабким i тихим i дозволяти робити з собою що завгодно, а проте все владнаеться просто завдяки плиновi днiв.
А крiм того, не можна менi вчинити так, як я завжди робив у дитинствi за всiляких сумнiвних авантур? Менi навiть не потрiбно самому iхати в село, я пошлю туди тiло. Якщо воно похитуеться, виходячи за дверi моеi кiмнати, то це похитування свiдчить не про боязнь чогось, а про його, тiла, нiкчемнiсть. І це зовсiм не хвилювання, якщо воно спотикаеться на сходах, якщо, ридаючи, iде в село i, плачучи, iсть там свою вечерю. Бо ж я, я лежу тим часом у своему лiжку, гладко укритий жовто-коричневою ковдрою, пiд вiтерцем, який продувае кiмнату. Коляски та люди на вулицi нерiшуче iздять i ходять по голiй землi, бо я ще бачу сни. Вiзники i перехожi боязкi i кожен свiй крок уперед вимолюють у мене поглядом. Я пiдбадьорюю iх, вони не зустрiчають перешкод.
У мене, коли я так лежу в лiжку, фiгура якогось великого жука, жука-оленя або хруща, на мою думку».
Перед вiтриною, де за мокрим склом висiли на поличках маленькi чоловiчi капелюхи, вiн зупинився i подивився на них, зшиливши губи. «Ну, мого капелюха на канiкули ще стачить, – подумав вiн i пiшов далi, – а якщо мене через мiй капелюх нiхто не виносить, то тим краще.
Велика фiгура жука, так. Я виставляв себе так, наче йшлося про зимову сплячку, i притискав нiжки до свого опуклого тулуба. І я прошепчу кiлька слiв, це будуть вказiвки моему тiлу, яке у мене ледве стоiть на ногах, скоцюрблене. Невдовзi я буду готовий – воно поклониться, воно пiде швидко i все найкращим чином виконае, а я собi полежу».
Вiн досяг арки з округлим склепiнням, що стояла окремо на вершинi цiеi крутоi вулицi i виводила на маленьку площу, оточену безлiччю вже освiтлених магазинiв. Посеред площi, дещо затемнений через свiтло з бокiв, знаходився низький пам’ятник замисленiй сидячiй людинi. Люди рухалися, як вузькi протисонцевi козирки перед джерелами свiтла, а що калюжi розливали весь цей блиск ушир i вглиб, то вигляд площi невпинно змiнювався.
Рабан досить далеко просунувся по площi, хоча i вiдскакував од стрiмких возiв, стрибав з окремих сухих круглякiв на iншi сухi ж i тримав розкриту парасольку у високо пiднятiй руцi, щоби все навколо бачити. Нарештi вiн зупинився бiля лiхтарного стовпа – бiля зупинки трамвая, на маленькому чотирикутному кам’яному пiднiжжi.
«Адже мене чекають у селi. Чи, бува, вже не тривожаться? Але я весь тиждень, що вона в селi, не писав iй, написав тiльки сьогоднi вранцi. Зрештою i мiй зовнiшнiй вигляд вже уявляють собi iнакше. Думають, можливо, що я кидаюся на людину, коли з нею заговорю, але у мене немае такоi звички, або що я, приiхавши кудись, лiзу з обiймами, i цього я теж не роблю. Я розлючу ii, коли спробую заспокоiти. Ах, якби ж то менi вдалося роздратувати ii при спробi заспокоiти».
Тут мимо нешвидко проiхала вiдкрита коляска, за ii двома палахтючими лiхтарями видно було двох панiй, якi сидiли на темних шкiряних лавоньках. Одна з них вiдкинулася назад, обличчя ii було приховано вуаллю i тiнню капелюшка. А друга панiя сидiла прямо; капелюшок на нiй був маленький, обкладений дрiбним пiр’ячком. Цю даму мiг бачити кожен. Нижня губа була у неi трохи втягнута в рот.
Як тiльки коляска проiхала повз Рабана, якийсь стовп затулив праву пiдпряжку цього екiпажа, потiм якийсь вiзник – на ньому був великий цилiндр – виник на незвично високому передку перед панiями, – це сталося вже набагато далi, – потiм iхня коляска сама повернула за рiг невеликого будинку, який тепер впав у вiчi, i пропала з-перед очей.
Рабан дивився iй услiд, схиливши голову, вiн поклав палицю парасольки на плече, щоб краще бачити. Великий палець правоi руки вiн засунув у рот i тер ним зуби. Його валiза лежала поруч з ним плазом на землi.
Коляски поспiшали вiд вулицi до вулицi через площу, тiла коней летiли горизонтально, наче iх хтось жбурнув, похитування голiв i ший виказували порив i зусилля руху.
Округи по краях тротуарiв усiх трьох вулиць, якi тут збiгалися, стояли подостатком роззяви, постукуючи цiпками по брукiвцi. Мiж цими групами затесалися башточки, в яких дiвчата торгували лимонадом, потiм важкi вуличнi годинники на тонких стовпах, потiм чоловiки з великими плакатами на грудях i спинi, якi рiзнобарвними буквами сповiщали про гульбини, потiм побiгачi… [Двi сторiнки пропали.] …маленька компанiя. Двi панськi коляски, що проiхали через площу i пiрнули в якийсь узвiз, затримали кiлькох чоловiкiв з цiеi компанii, але за другою коляскою – вони вже пiсля першоi боязко зробили таку спробу – чоловiки цi знову з’едналися в одну юрбу з iншими, разом з якими потiм довгим рядком ступили на тротуар i протиснулись у дверi кав’ярнi, облитi вогнями електричних лампочок, якi висiли над входом.
Громаддя трамвайних вагонiв сунулося поряд, iншi невиразно зупинялися в далеких вулицях.
«Як вона горбиться, – думав Рабан, дивлячись на цю картину, – нiколи вона, по сутi, не тримаеться прямо, i, можливо, спина у неi кругла. Менi доведеться часто помiчати це. І рот у неi дуже широкий, i нижня губа безсумнiвно випнута, авжеж, зараз я пригадую i це. А сукня? Звичайно, я нiчого не тямлю в сукнях, але цi облиплi рукави, безумовно, бридкi, схожi на якiсь пов’язки. А капелюх, криси якого в кожному мiсцi по-рiзному загинаються вгору над личком! Але очi в неi гарнi, вони карi, якщо не помиляюся. Всi говорять, що в неi гарнi очi».
Коли перед Рабаном зупинився трамвай, до сходинок вагона з усiх бокiв ринули люди з прикритими парасольками, якi вони тримали сторч у притиснутих до плечей руках. Рабана, що стискав валiзу пiд пахвою, стягнули з тротуару, i вiн добряче брьохнувся у невидиму калюжу. У вагонi на лавцi стояла навколiшках якась дитина i притискала кiнчики пальцiв обох рук до губ, немов прощалася з кимось, хто зараз iшов. Кiлька пасажирiв зiйшли i мали мимоволi пройти кiлька крокiв уздовж вагона, щоб вибратися з товкотнечi. Потiм одна дама пiднялася на першу сходинку, ii шлейф, який вона притримувала обома руками, обвив iй ноги. Якийсь пан тримався за мiдний поручень i, пiднявши голову, щось говорив цiй панi. Усi, хто хотiв увiйти у вагон, чекали цього як Бога з неба. Кондуктор кричав.
Рабан, який стояв тепер край сповненоi чекання групи, обернувся, бо хтось вигукнув його iм’я.
– А, Лемент, – сказав вiн повiльно i подав юнаковi мiзинець руки, в якiй тримав парасольку.
– От вiн, значить, наречений, що iде до нареченоi. У нього страшенно закоханий вигляд, – мовив Лемент i посмiхнувся потiм iз закритим ротом.
– Авжеж, даруй, що я iду сьогоднi, – сказав Рабан. – Я написав тобi в другiй половинi дня. Я б, звичайно, залюбки поiхав би з тобою завтра, але завтра субота, все буде переповнене, а iхати довго.
– Дарма. Ти, правда, обiцяв, але коли закохаешся… Ну, так поiду один. – Лемент стояв однiею ногою на тротуарi, iншою – на брукiвцi i переступав з ноги на ногу. – Ти хотiв зараз сiсти в трамвай; вiн саме рушае. Давай пiдемо пiшки, я проведу тебе. Часу ще достатньо.
– Чи не пiзно вже, справдi?
– Не дивно, що ти педантичний, але у тебе справдi е ще час. Я не такий педантичний, тому я зараз i розминувся з Гiллеманом.
– З Гiллеманом? Вiн теж житиме за мiстом?
– Так, з дружиною, вони хочуть виiхати на тiм тижнi, тому-то я i обiцяв Гiллеману зустрiти його сьогоднi, коли вiн пiде зi служби. Вiн хотiв дати менi деякi вказiвки щодо влаштування iхнього помешкання, тому я мав його зустрiти. А я якось запiзнився, у мене були справи. І саме тодi, коли я подумав, чи не сходити менi до них на квартиру, я побачив тебе, здивувався спершу, побачивши валiзу, i гукнув тебе. Але зараз уже занадто пiзня година для вiзитiв, заходити до Гiллемана не вельми зручно.
– Звичайно. Значить, у мене все-таки будуть знайомi за мiстом. Панi Гiллеман, до речi сказати, я нiколи не бачив.
– А вона неабияка краля. Вона бiлявка i зараз, пiсля хвороби, блiда. У неi найгарнiшi очi, якi я коли-небудь бачив.
– Даруй, як виглядають красивi очi? Це погляд? Я нiколи не вважав очi гарними.
– Добре, я, можливо, трохи передав кутi меду. Але жiнка вона гарна.
Крiзь скло кав’ярнi на першому поверсi видно було, як читали i iли чоловiки, що сидiли бiля вiкна за трикутним столом; один, опустивши газету на стiл, високо тримав фiлiжанку, вiн скоса поглядав на вулицю. За цим столом бiля вiкна всi стiльцi й начиння у великому залi кав’ярнi були зайнятi гостями, якi щiльно сидiли маленькими кружками. [Двi сторiнки пропали.] – Випадково, однак, ця справа виявилася не такою вже неприемною, чи не так? Багато хто взяв би на себе цей тягар, хочу я сказати.
Вони вийшли на досить темну площу, яка на iхньому боцi вулицi починалася ранiше, бо протилежна сторона височiла далi. На тiй сторонi площi, уздовж якоi вони йшли, стояла безперервна шеренга будинкiв, вiд ii кiнцiв два спершу далеких один вiд одного ряди будинкiв йшли в невиразну далину, де, мабуть, з’еднувалися. Тротуар бiля будинкiв, здебiльшого маленьких, був вузький, лавиць не було видно, екiпажi тут не iздили. Залiзний стовп у кiнцi вулицi, з якоi вони вийшли, пiдтримував кiлька лiхтарiв у виглядi двох кiлець, якi висiли одне понад одним. Полум’я в формi трапецii горiло мiж скельцями, скрiпленими пiд схожою на вежу широкою темрявою, як у кiмнатцi, i не знищувало темряви за декiлька крокiв од себе.
– Ну, тепер-то вже напевно занадто пiзно, ти приховав це вiд мене, i я спiзнився на потяг. Чому? [Чотири сторiнки пропали.]
… – так, хiба що Пiркерсгофера, ну, а вiн…
– Це прiзвище зустрiчаеться, по-моему, в листах Беттi, вiн шляховик, чи не так?
– Так, шляховик i неприемна людина. Ти визнаеш, що я маю рацiю, тiльки-но побачиш цей товстий носик. Так, скажу тобi, коли ходиш з ним нудними полями… Втiм, його вже перевели, i на тiм тижнi вiн, думаю i сподiваюся, поiде звiдти.
– Стривай, ти перш сказав, що радиш менi залишитися на сьогоднiшню нiч тут. Я обдумав це, так не можна. Я ж написав, що приiду сьогоднi ввечерi, вони чекатимуть мене.
– Це ж просто, пошли телеграму.
– Так, можна… але це було б негарно, якби я не поiхав… До того ж я втомився, я вже поiду… якщо прийде телеграма, вони ще злякаються… Та й навiщо це, та й куди б ми пiшли?
– Тодi дiйсно краще тобi поiхати. Я просто подумав… Та й не можу я сьогоднi пiти з тобою, бо не виспався, я забув тобi це сказати. Я попрощаюся, я не проводжатиму тебе через мокрий парк, тому що хочу ще заглянути до Гiллеманiв. Без чвертi шiсть, адже ще можна зайти до добрих знайомих. Addio[6 - Бувай! (Іт.)]! Отже, щасливоi дороги i всiм привiт!
Лемент повернув праворуч i подав на прощання праву руку, через що одну мить йшов проти своеi витягнутоi руки.
– Adieu[7 - Прощавай! (Фр.)], – сказав Рабан. Уже здалеку Лемент крикнув:
– Гей, Едуарде, чуеш, закрий парасольку, дощ давно ущух. Я не встиг сказати тобi це.
Рабан не вiдповiв, вiн склав парасольку, i небо, блiдо-похмуре, зiмкнулося над ним.
«Якби я хоч би, – думав Рабан, – сiв не в той поiзд. Тодi б менi все-таки здалося, що ця авантюра вже почалась, а коли я пiзнiше, з’ясувавши, що помилився, повернувся б знову на цю станцiю, менi було б вже набагато спокiйнiше. Якщо ж мiсцевiсть там, як каже Лемент, нудна, то це зовсiм не недолiк. Бiльше сидiтимеш у кiмнатах, нiколи, по сутi, точно не знаючи, де всi iншi, адже якщо е якiсь руiни в околицi, то, звичайно, гуртом iдуть до цих руiн, домовляючись про цю прогулянку, напевно, завчасно. Але тодi потрiбно заздалегiдь радiти iй, тому ii не можна пропустити. А якщо таких пам’яток немае, то наперед нi про що i не домовляються, чекаючи, що всi швидко зберуться, коли раптом, усупереч звичаю, затiють якусь прогулянку; бо достатньо надiслати служницю до iнших на квартиру, де тi сидять за листом або за книгами i будуть у захватi вiд такоi звiстки. Ну, вiд таких запрошень захиститися неважко. І все ж не знаю, чи зумiв би я, бо це не так легко, як менi видаеться, поки я один i ще можу робити все, ще можу повернутися назад, коли захочу, бо там у мене не буде нiкого, кого б я мiг вiдвiдувати, коли захочу, i нiкого, з ким я мiг би здiйснювати важкi прогулянки; хто показав би менi своi хлiба на коренi або кам’яний кар’ер, яким вiн там володiе. Та навiть у старих знайомих не можна бути впевненим. Хiба не добрий був до мене Лемент сьогоднi, адже вiн менi дещо пояснив, вiн усе зобразив так, як це менi видаватиметься. Вiн заговорив зi мною i напоумив мене, хоча нiчого не хотiв дiзнатися вiд мене i на нього самого чекала ще iнша справа. А тепер вiн раптово пiшов, але я нiяк, жодним словом не мiг зачепити його самолюбство, я, щоправда, вiдмовився провести вечiр у мiстi, але це ж було природно, це не могло образити його, бо ж вiн людина розумна».
Вокзальний годинник вибив за чверть сьому. Рабан зупинився, вiдчувши, як йому калатае серце, потiм швидко пiшов уздовж паркового ставка, вийшов на вузьку, погано освiтлену дорiжку помiж великих кущiв, кинувся на майданчик, де стояло, притулившись до деревець, чимало порожнiх лавиць, потiм повiльно вибiг через отвiр в огорожi на вулицю, перетнув ii, метнувся у вокзальнi дверi, знайшов за якусь хвилю вiконце i змушений був постукати в бляшаний замок. У вiконце виглянув службовець, сказав, що вже давно час, узяв кредитку i голосно кинув на дощечку квиток, про який його просили, i дрiбняки. Рабан хотiв швидко перерахувати iх, вважаючи, що решту мав отримати бiльшу, але служник, який походжав поблизу, погнав його через склянi дверi на перон. Там Рабан озирнувся, кричачи служнику: «Дякую, дякую», а, що кондуктора не знайшов, то сам пiднявся на найближчий вагонний пiднiжок, ставлячи спочатку на кожну верхню сходинку валiзу i спираючись однiею рукою на ii ручку, а iншою – на ручку парасольки. Вагон, до якого вiн увiйшов, був яскраво освiтлений рясним свiтлом критого перону; за багатьма вiкнами – все було закрито до самого краю – видно було, що висiли поблизу шиплячi дуговi лампи, i густi дощовi краплi на шибцi були бiлi, iншi з них рухалися. Рабан чув перонний шум i тодi, коли закрив дверi вагона i сiв на останнiй вiльний клаптик свiтло-коричневоi дерев’яноi лавицi. Вiн бачив багато спин i потилиць, а мiж ними закинутi обличчя на протилежнiй лавицi. Подекуди вився дим вiд люльок i сигар, а в одному мiсцi вiн мляво тягнувся повз обличчя якоiсь дiвчини. Часто пасажири пересiдали i обговорювали мiж собою цю змiну або перекладали своi речi, що лежали в вузькiй синiй сiтцi над лавицею, в iншу сiтку. Якщо, бува, випиналися палиця або кута крайка валiзи, на це звертали увагу iхнього господаря. Той пiдводився i вiдновлював порядок. Рабан теж схаменувся i засунув свою валiзу пiд свое сидiння.
Лiворуч од нього бiля вiкна сидiли навпроти один одного два пани i говорили про цiни на товари. «Це комiвояжери, – подумав Рабан i став дивитися на них, рiвно дихаючи. – Купець посилае iх до села, вони виконують його загад, iдуть потягом i в кожному селi ходять од крамницi до крамницi. Часом вони iздять вiд села до села у повозi. Надовго вони нiде не затримуються, бо все потрiбно робити швидко, а говорити iм завжди доводиться тiльки про товари. Як же радо можна вдаватися в роботу, що так тiшить!»
Молодший рiзко витягнув записника iз задньоi кишенi штанiв, погортав його вказiвним пальцем, швидко лизнувши того язиком, i потiм прочитав сторiнку, проводячи по нiй вниз тильним боком нiгтя. Пiднiсши очi, вiн подивився на Рабана i, кажучи тепер про цiни на пряжу, вже не вiдвертав обличчя вiд нього – так зупиняють погляд на чому-небудь, щоб не забути нiчого з того, що хотiли сказати. При цьому вiн насунув брови аж на очi. Напiвзакриту книжечку вiн тримав у лiвiй руцi, заклавши ii на прочитанiй сторiнцi великим пальцем, щоб легше було зазирнути в неi, якщо знадобиться. Книжка тремтiла, бо цiею рукою вiн нi на що не спирався, а вагон на ходу стукав по рейках як молоток.
