Здаеться, i справдi, вам не на користь, коли про вас розмiрковують, у вас зменшуються хоробрiсть i здоров’я.
Боже, як же це, напевно, корисно, якщо, метикуючи, вчишся у п’яного!
Чом усе стихло? Менi здаеться, ущух вiтер. І будиночки, якi часто котять по площi на колiщатках, стоять як укопанi… Тихо… тихо… геть не видно тiеi тонкоi чорноi риси, що зазвичай вiдокремлюе iх вiд землi».
І я побiг. Я тричi оббiг без перешкод велику площу i, оскiльки не зустрiв жодного п’янички, побiг, не втрачаючи швидкостi й не вiдчуваючи напруги, до Карповоi вулицi. Моя тiнь, часто менша мене, бiгла поруч зi мною по стiнi, немов в улоговинi мiж будинками i тротуаром.
Пробiгаючи повз будинок пожежноi команди, я почув з боку малого кiльця шум i, коли звернув туди, побачив бiля грат фонтана п’яного, який стояв, розвiвши руки в сторони, i топтав землю ногами в дерев’яних черевиках.
Я спершу зупинився, щоб вiдсапатися, потiм пiдiйшов до нього, зняв з голови цилiндр i рекомендувався:
– Добрий вечiр, нiжний шляхтичу, менi двадцять три роки, але у мене немае iменi. Ви ж, звичайно, прибули з вражаючим, навiть спiвучим iм’ям з цього великого мiста Парижа. Вас оповивае запах непутящого двору Францii.
Ви, звичайно, бачили своiми пiдведеними очима тих великих дам, якi, iронiчно повернувшись в осинiй талii, вже стоять на високiй i свiтлiй терасi, тодi як кiнець iхнього розстеленого по сходах розписного шлейфу ще лежить на пiску саду. Чи не правда, що по рiвномiрно розставлених жердинах деруться вгору слуги в сiрих, зухвало скроених фраках i бiлих штанях, обвиваючи ногами жердину, а тулуб часто вiдкидаючи назад i вбiк, бо ж iм слiд пiдняти за товстi мотузки з землi i натягнути нагорi величезнi сiрi полотнища, адже велика дама побажала туманного ранку.
Оскiльки вiн вiдригнув, я майже злякано запитав:
– Це ж правда, пане, ви з’явилися сюди з нашого Парижа, з бурхливого Парижа, з цiеi романтичноi бурi з градом?
Коли вiн знову вiдригнув, я знiяковiло сказав:
– Я знаю, менi випала велика честь.
І, застiбаючи пальто швидкими пальцями, я заговорив палко i боязко:
– Я знаю, ви вважаете, що менi не варто вiдповiдати, але мене чекало б жалюгiдне життя, якби я не запитав вас сьогоднi.
Прошу вас, ошатний добродiю, чи правда те, що менi розповiдали? Є в Парижi люди, якi складаються лише з оздобленого вбрання, i е там будинки, в яких немае нiчого, крiм порталiв, i чи правда, що в лiтнi днi небо над мiстом переливчасто-сине, але прикрашене притиснутими бiлими хмарками i що всi до одноi в формi сердечка? І е паноптикум, куди плавом пливе народ i де стоять тiльки дерева, на якi навiшенi таблички з iменами найзнаменитiших героiв, злочинцiв i закоханих?
І потiм ще ця звiстка? Ця явно брехлива звiстка!
Чи не правда, цi вулицi Парижа раптом розгалужуються; вони неспокiйнi, еге ж? Не завжди все в порядку, та й як це може бути! Бувають нещаснi випадки, збираються люди, приходячи з сусiднiх вулиць столичним кроком, ледь-ледь торкаючись брукiвки; всiм цiкаво, але всi й бояться, що будуть розчарованi; вони швидко дихають i випинають своi маленькi голови. Але, доторкнувшись один до одного, вони низько вклоняються i просять вибачення. «Дуже шкодую… це вийшло випадково… страшна тиснява, вибачте, прошу вас… це вийшло дуже нiяково з мого боку… визнаю. Мене звуть… мене звуть Жером Фарош, я бакалiйник з рю де Каботен… дозвольте запросити вас пообiдати у мене завтра… Моя дружина теж була б дуже рада». Так вони кажуть, а вулиця оглушена, i дим з коминiв лягае мiж будинками. Адже так воно бувае. А чи можливо, щоб на жвавому бульварi аристократичного кварталу зупинилися раптом двi коляски? Слуги з серйозним виглядом вiдкривають дверцята. Вискакують вiсiм шляхетних сибiрських ярчукiв i з гавкотом стрибками мчать по брукiвцi. Так ось, кажуть, що це перевдягненi молодi паризькi фертики.
Очi його були майже заплющенi. Коли я замовк, вiн застромив у рот обидвi руки i рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарнi, а вiн ще не усвiдомив собi цього.
Була, напевно, та коротка, цiлком спокiйна перерва мiж днем i нiччю, коли голова у нас несподiвано для нас повисае i коли все, хоча ми цього не помiчаемо, зупиняеться, бо ми нi на що не дивимося, i потiм зникае. А ми, зiгнувшись, залишаемося на самотi, потiм озираемося, але вже нiчого не бачимо, навiть опору повiтря вже не вiдчуваемо, але внутрiшньо твердо пам’ятаемо, що на певнiй вiдстанi вiд нас стоять будинки з дахами i, на щастя, кривими димарями, крiзь якi темрява втiкае в будинки, крiзь горищнi комiрчини у всiлякi кiмнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це нi неймовiрно, можна буде все бачити.
Тут п’яний пiдняв брови так, що мiж ними й очима виникло сяйво, i з паузами повiдомив:
– Ось, розумiете, яке дiло… мене, розумiете, забирае на сон, тому я пiду спати… У мене, розумiете, е зять на Вацлавськiй площi… туди я i пiду, тому що там я живу, тому що там у мене е лiжко… зараз я пiду… я тiльки, розумiете, не пам’ятаю, як його звуть i де вiн живе… менi здаеться, я це забув… Але це нiчого, адже я навiть не пам’ятаю, чи е у мене взагалi зять… Тепер, розумiете, пiду… Думаете, я знайду його?
На це я вiдповiв без роздумiв:
– Без сумнiву. Але ви з чужих краiв, i вашi слуги, бува, не з вами. Дозвольте менi проводити вас.
Вiн не вiдповiв. Я жестом запропонував йому взяти мене пiд руку.
г) Продовження розмови мiж товстуном i богомiльником
А я вже деякий час намагався пiдбадьоритись. Я розтирав свое тiло i казав собi: «Час тобi щось сказати. Ти ж уже знiяковiв. Ти вiдчуваеш себе пригнiчено? Почекай! Тобi ж знайомi такi становища. Подумай не поспiшаючи! Твое оточення теж почекае.
Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читае по списаному звiдкись тексту. Одну сторiнку я сам списав на його прохання. Прочитавши пiдпис пiд сторiнками, що iх вiн написав, я лякаюся. Це нi в тин нi в ворота.
Люди схиляються над цим з трьох бокiв столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мiй пiдпис.
Але чим це схоже на сьогоднiшне? Адже тiльки вiд тебе залежить, щоб нав’язалася цiлеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мiй голубе!.. Ти ж знайдеш якусь вiдмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцiльнi перешкоди? Що ти згадуеш?.. Я згадую високорiвню, яка пiднiмалася до великого неба, як щит Землi. Я побачив ii з гори i вже ладен був ii перетнути. Я заспiвав».
Моi губи були сухi й не слухалися мене, коли я сказав:
– Хiба не можна жити по-iншому?
– Нi, – сказав вiн з питанням, з посмiшкою.
– Але чому ви вечорами молитеся в церквi? – запитав я тодi, i мiж мною i ним зникло усе, що я досi як увi снi пiдпирав.
– Нi, навiщо нам про це говорити. Вечорами нiхто, якщо вiн живе один, не несе вiдповiдальностi. Боiшся багато чого. Що, можливо, зникне тiлеснiсть, що люди справдi такi, якими вони здаються в сутiнках, що не можна вийти без цiпка, що треба, можливо, пiти до церкви i голосно молитися, щоб на тебе дивилися i ти знайшов тiло.
Що вiн так говорив, а потiм замовк, то я вийняв з кишенi свою червону хустку i заплакав згорбившись.
Вiн встав, поцiлував мене i сказав:
– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгi пальцi, якi тебе майже слухаються, чому ти не радiеш цьому? Носи завжди темнi манжети, ось тобi моя порада… Нi… я тiшуся тобi, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цiлком розважливо.
Ми будуемо непотрiбнi, власне, машини для вiйни, вежi, стiни, завiси з шовку, i ми могли б всiляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаемося на вису, ми не падаемо, ми пурхаемо, хоча ми i бридкiшi за кажанiв. І вже навряд чи хто завадить нам однiеi чудовоi днини сказати: «Ах, боже мiй, сьогоднi прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своiй землi i живемо на основi своеi згоди.
Ми ж як пеньки на снiгу. На вигляд вони просто лежать зверху, здаеться, що iх можна зрушити легким поштовхом. Але нi, не можна, бо вони мiцно пов’язанi з грунтом. Але навiть це всього лише подоба.
Плакати заважали менi роздуми: «Зараз нiч, i нiхто завтра не дорiкне менi за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано увi снi».
Потiм я сказав:
– Так, усе так i е, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освiтлення неба, бо ж стоiмо в глибинi пiд’iзду. Нi… все-таки ми могли говорити про це, бо хiба ми не зовсiм незалежнi в своiй розмовi, якщо прагнемо не якоiсь мети i якоiсь iстини, а тiльки жарту i розваги. Але не могли б ви менi все-таки ще раз розповiсти iсторiю про жiнку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жiнка! Ми повиннi триматися ii робом. Як вона подобаеться менi! І ще добре, що я зустрiв вас i пiдстерiг. Для мене було великою втiхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого ранiше, можливо, навмисно не слухав… я втiшений.
У нього був задоволений вигляд. Хоча зiткнення з людським тiлом менi завжди неприемне, я мимоволi його обiйняв.
Потiм ми вийшли з пiд’iзду пiд небо. Кiлька розрiзнених хмаринок мiй друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зiркова рiвнина. Мiй друг ледве дибав.
д) Загибель товстуна
Тут усiх охопила швидкiсть, i все покотилося вдалину. Воду рiчки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потiм звалилася валами i димом бризок.
Товстун не мiг бiльше говорити, вiн крутився i зникав у гучному стрiмкому водоспадi.
Я, той, хто спiзнав стiльки веселощiв, стояв на березi i бачив це.
– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самi по собi, вiд внутрiшнiх отрут! Якщо ви дихатимете повiльно, ви задихнетеся вiд повiтря, непридатного для дихання, вiд обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрiбний темп, то загинете через самi пошуки!
При цьому берег рiчки безмiрно розширився, i все ж я торкнувся долонею залiзноi площини крихiтного здалеку дорожнього покажчика. Це було менi не зовсiм зрозумiло. Я ж був малого росту, не менший, нiж зазвичай, i кущ iз бiлими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому вiн був поруч зi мною.
