І все ж я помилився, бо руки моi були так само величезнi, як хмари облiжного дощу, хiба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотiли розчавити мою бiдолашну голову.
Адже завбiльшки вона була лише з мурашине яечко, тiльки трохи пошкоджена i тому вже не цiлком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моiх очей не можна було розрiзнити, такi вони були крихiтнi.
Проте моi ноги, моi ж немислимi ноги лежали на лiсистих горах i вiдкидали тiнь на сiльськi долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краевиду, менi вже й розгледiти було зась, якi вони довгi.
Але нi, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожi, будьте так ласкавi, скажiть менi, чи я росту, вимiряйте менi цi руки, ноги…
III
– Як же це так? – сказав мiй знайомий, який пiшов зi мною з гостей i спокiйно йшов поруч однiею з дорiжок Лаврiновоi гори. – Зупинiться нарештi на хвилинку, щоб я в цьому розiбрався… Знаете, менi треба залагодити одну справу. Це так стомлюе… ця холодна, щоправда, i ясна нiч, але цей сердитий вiтер, який часом навiть, здаеться, змiнюе положення отих акацiй.
На ледь помiтнiй дорiжцi лежала мiсячна тiнь будинку садiвника, бiдно прикрашена снiгом. Побачивши лавку, яка стояла бiля дверей, я вказав на неi пiднятою рукою, бо не був хоробрий i чекав докорiв, через що i доклав до грудей свою лiву руку.
Вiн сiв iз тугою, не шкодуючи свого одягу, i дивом мене здивував, коли упер лiктi в стегна i поклав лоб на прогнутi кiнчики пальцiв.
– Так, тепер я це скажу. Знаете, я живу розмiрено, нi до чого не можна причепитися, все робиться, як треба i як прийнято. Нещастя, до якого в моему середовищi звикли, мене не пощадило, що мое оточення i я з задоволенням бачили, i це загальне щастя не змусило себе чекати, i я сам iнколи говорив про нього у вузькому колi. Що ж, я ще жодного разу не був справдi закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли вiн бував менi потрiбен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий i, напевно, збуджений вiд закоханостi. Коханець я полум’яний, якого бажають собi дiвчата. Але чи мiг я забути, що саме цей колишнiй недолiк повертав моi зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?
– Заспокойтеся, – сказав я спiвчутливо i думаючи тiльки про себе. – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.
– Авжеж, вона красуня. Коли я сидiв поруч з нею, я тiльки й думав: «Який ризик… а я такий смiливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона смiеться, вона не показуе зубки, як того чекаеш, а видно тiльки темний, вузький, зiгнутий отвiр рота. В цьому е щось хитре i баб’яче, хоча вона вiдкидае назад голову, коли смiеться.
– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зiтхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вiчi. Але рiч не тiльки в цьому. Що таке взагалi дiвоча краса! Часто, коли я бачу сукню зi всiлякими воланами, рюшечками i торочками, якi гарнi на красивому тiлi, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, i покриються курявою, вiд якоi оздоблення вже не вiдчистиш, i що нiхто не захоче бути таким смiшним i жалюгiдним, щоб щодня надягати вранцi i знiмати ввечерi одну й ту ж таки дорогоцiнну сукню. Втiм, я бачу дiвчат, якi за всiеi iхньоi вроди, при всiх iхнiх чарiвних м’язах i кiсточках, i тугiй шкiрi, i масi тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному i тому ж даному природою маскарадному костюмi i, дивлячись у свое дзеркало, кладуть в своi однi й тi ж долонi завжди одне i те ж обличчя. Лише iнодi вечорами, коли вони пiзно повертаються з якого-небудь свята, воно здаеться iм у дзеркалi зношеним, опухлим, запорошеним, усiма вже баченим i не придатним уже на те, щоб його вдягнути.
– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаете ви цю дiвчину гарною, а ви кожен раз вiдверталися, не вiдповiдаючи. Скажiть, ви намишляете щось недобре? Чому ви мене не втiшите?
Я встромив ступнi в тiнь i люб’язно сказав:
– Вас не треба втiшати. Вас же кохають.
При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свiй носовичок з вiзерунком iз синього винограду.
Тепер вiн повернувся до мене i притулив свое товсте обличчя до низькоi спинки лавицi.
– Знаете, взагалi-то в мене ще е час, я все ще можу вiдразу покласти край цьому ще незрiлому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або вiд’iздом у далекi краi. Адже я справдi дуже сумнiваюся, чи варто менi наражати себе на цi хвилювання. Тут немае жодноi певностi, нiхто не може точно назвати напрямок i термiн. Якщо я йду в пивну з намiром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моему випадку? Через тиждень ми збираемося зробити замiську прогулянку з сiм’ею друзiв, хiба через це не виникне двотижневоi грози в душi! Поцiлунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати мiсце неприборканим снам. Я опираюся проти цього i роблю нiчну прогулянку, тут виявляеться, що я невпинно хвилююся, що мене обсипае жаром, то морозить, як вiд поривiв вiтру, що я весь час мну рожеву стрiчку в своiй кишенi, що я сповнений побоювань за себе, але розiбратися в них не можу i виношу навiть вас, пане, хоча за iнших обставин напевно i не подумав так довго говорити з вами.
Менi було дуже холодно, i небо вже трохи схилилося, бiлiючи.
– Тут не допоможе нi мерзенний вчинок, нi зрада, нi вiд’iзд у далекi краi. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посмiхнувся.
Навпроти нас, на iншому кiнцi алеi, стояло два кущi, а за цими кущами внизу бовванiло мiсто. Воно було ще трохи освiтлене.
– Добре, – вигукнув вiн i вдарив по лавицi своiм мiцним кулачком, який, однак, вiдразу розтиснув, – а ви залишитеся живi. Ви не заподiете собi смерть. Нiхто вас не любить. Ви нiчого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так i говорiть зi мною, пiдла ви людино. Любити ви не можете, нiщо не хвилюе вас, крiм страху. Подивiться-но на моi груди.
Вiн швидко розстебнув пальто, жилет i сорочку. Груди у нього були справдi широкi й гарнi.
Я почав розповiдати:
– Авжеж, така впертiсть iнодi находить на нас. Цього лiта я був в одному селi. Воно перебувало бiля рiчки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидiв у неприроднiй позi на лавицi на березi. Готель бiля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипцi. Молодi сильнi люди базiкали в саду за столиками з пивом про полювання i пригоди. А ще були на iншому березi туманнi гори.
Тут я встав iз трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кiлька заснiжених гiлочок i сказав потiм своему знайомому на вухо:
– Я заручений, зiзнаюся.
Мiй знайомий не здивувався тому, що я встав.
– Ви зарученi?
Вiн сидiв дiйсно дуже нетвердо, спираючись тiльки на спинку. Потiм вiн зняв капелюха, i я побачив його волосся, яке пахло i, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилицi загострено-округлою лiнiею, як то любили цiеi зими.
Я зрадiв, що так розумно вiдповiв йому. «Так, – говорив я собi, – як вiн ходить у товариствi з рухомою шиею i вiльними руками. Вiн може з приемною розмовою провести даму через залу, анiтрохи не турбуючись про те, що перед будинком падае дощ, або там соромливо хтось стоiть, чи вiдбуваеться ще що-небудь гiдне жалю. Нi, вiн однаково гарно схиляеться перед дамами. Але ось вiн сидить тут».
Мiй знайомий провiв батистовою хусткою по лобi.
– Будь ласка, – сказав вiн, – покладiть менi на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.
Коли я не вiдразу це виконав, вiн склав благально руки.
Неначе наша турбота все затьмарила, ми сидiли вгорi на горi, як у маленькiй кiмнатi, хоча й ранiше вже помiтили свiтло i ранковий вiтерець. Ми сидiли зовсiм поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розiйтися, бо навколо були стiни. Але ми могли триматися смiшно i без будь-якоi гiдностi, бо нам не потрiбно було соромитися гiлок над нами i дерев, якi стояли проти нас.
Тут мiй знайомий, не зволiкаючи, вийняв з кишенi нiж, задумливо вiдкрив його, встромив, немов у якiйсь грi, в свою лiву руку вище лiктя i не витягнув звiдти. Вiдразу хлинула кров. Його круглi щоки були блiдi. Я витягнув нiж, розрiзав рукави зимового пальта i фрака, розпоров рукав сорочки. Потiм пробiг трохи вниз i вгору шляхом, аби подивитися, чи немае кого-небудь, хто мiг би менi допомогти. Усi гiлки впадали в око майже виразно i не ворушилися. Потiм я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садiвника. Я побiг угору по сходах, якi вели до верхнього газону по лiвий бiк вiд будинку, квапливо обстежив вiкна i дверi, я дзвонив, сердячись i тупаючи ногами, хоча вiдразу побачив, що в будинку нiхто не живе. Потiм подивився на рану, яка кровоточила тонкою цiвкою. Я зволожив його хустку снiгом i сяк-так перев’язав бiдоласi руку.
– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приемними речами, ти можеш гуляти серед бiлого дня, коли всюди серед столикiв i на дорiжках пагорбiв видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навеснi ми поiдемо в плодовий сад, нi, поiдемо не ми, це, на жаль, правда, поiдеш ти з Аннерль, радiючи i пустуючи. О так, повiр менi, прошу тебе, i сонце покаже вас усiм найпрекраснiшим чином. О, ось музика, далеко чути тупiт коней, не мастiть голови, ось крики, i шарманки грають в алеях.
– Ах, боже мiй, – сказав вiн, встав, сперся на мене, i ми пiшли, – це ж не допомога. Радiти менi нiчим. Даруйте. Вже пiзно? Можливо, завтра вранцi менi треба буде що-небудь зробити. Ах, боже мiй.
Лiхтар бiля стiни горiв i вiдкидав тiнi стовбурiв на дорогу i бiлий снiг, а тiнi рiзнокалiберних крон, перекинувшись, як зламанi, лежали на схилi.
Весiльнi приготування в селi
I
Коли Едуард Рабан, пройшовши через пiд’iзд, увiйшов у дверний прорiз, вiн побачив, що падае дощ. Мрячiло.
На тротуарi перед ним було багато людей, якi йшли хто як умiв. Інодi хтось виступав уперед i перетинав брукiвку. Дiвчинка тримала у витягнутих руках утомленого песика. Два пана щось повiдомляли один одному. Один тримав руки долонями вгору i узгоджено рухав ними, немов гойдаючи якийсь тягар. З’явилася дама, капелюх якоi був рясно обтяжений стрiчками, пряжками i квiтами. Похапцем пройшов юнак з тонким цiпком, плазом притиснувши до грудей лiву руку, немов ii у нього вiдрiзало. Раз у раз проходили чоловiки, якi курили i несли перед собою вертикальнi довгастi хмарки. Трое панiв – двое з них з перекинутими через руку легкими пальтами – часто вiдходили вiд стiн будинкiв до краю тротуару, дивилися на те, що робилося там, i потiм, розмовляючи, поверталися. Крiзь просвiти мiж перехожими видно було рiвно укладенi каменi брукiвки. Там конi з витягнутими шиями тягнули коляски на тонких високих колесах. Люди, вiдкинувшись на м’яких сидiннях, мовчки дивилися на пiшоходiв, на крамнички, на балкони i на небо. Коли одна коляска обганяла iншу, конi притискались один до одного, й упряж, повисаючи, бовталася. Тварини смикали дишло, коляска котилася, квапливо хитаючись, поки, зрештою, передня коляска не лишалася позаду i конi не розступалися знову, схиляючи один до одного вузькi спокiйнi голови.
Деякi швидко пiдходили до пiд’iзду, зупинялися на сухiй мозаiцi, повiльно поверталися i дивилися на дощ, який лив без пуття, щулячись у цiй вузькiй вулицi.
Рабан почувався втомленим. Губи його були блiдi, як вицвiлий червоний колiр його товстоi краватки з мавританським вiзерунком. Дама бiля кам’яноi плити, навпаки, дивилася досi на своi туфлi, що впадали у вiчi пiд пiдiбраною спiдницею, дивилася тепер на нього. Вона робила це байдуже, а крiм того, вона, можливо, дивилася тiльки на дощ перед собою або на маленькi вивiски фiрми, укрiпленi на дверях над його чуприною. Рабановi здалося, що вона дивиться здивовано. «Значить, – подумав вiн, – якби я мiг все розповiсти iй, вона зовсiм не дивувалася б. Людина так гне спину на роботi в конторi, що потiм вiд утоми i канiкулами не може насолодитися як слiд. Але нiяка робота не дае людинi права вимагати, щоб усi трактували його любовно, нi, вiн самотнiй, вiн для всiх чужий, вiн тiльки об’ект цiкавостi. І поки ти говориш «людина» замiсть «я», це дрiбниця, i цю iсторiю можна розповiсти, але щойно ти зiзнаешся собi, що це ти сам, тебе буквально пронизуе i ти тремтиш вiд жаху».
Деякi швидко пiдходили до пiд’iзду, зупинялися на сухiй мозаiцi, повiльно поверталися i дивилися на дощ, який плутано лив, утиснутий в цю вузьку вулицю.
Вiн поставив на землю обшиту картатим сукном валiзу, зiгнувши при цьому колiна. Вода бiля краю брукiвки вже бiгла струмками, якi прямо-таки мчали до заглиблених каналiв.
«Але якщо я сам розрiзняю “людину” i “себе”, чи маю я право нарiкати на iнших. Несправедливими iх, напевно, не можна назвати, але я дуже втомився, щоб усе усвiдомити. Я дуже втомився навiть для того, щоби просто пройти на вокзал, але ж вiн близько. Чому менi не залишитися на цi маленькi канiкули в мiстi, щоб вiдпочити? Я просто дурний… Через поiздку я захворiю, я ж це знаю. Моя кiмната не буде досить зручна, в селi по-iншому не бувае. Та й зараз тiльки початок червня, сiльське повiтря ще часто дуже прохолодне. Одягнений я, щоправда, завбачливо, але менi ж самому доведеться приеднуватися до людей, якi гуляють пiзно ввечерi. Там е ставки, гулятимуть уздовж ставкiв. І я напевно застуджуся. З iншого боку, в розмовах я надто видiлятимуся. Я не зможу порiвняти цей ставок з iншими ставками в якiй-небудь далекiй краiнi, бо я нiкуди не iздив, а говорити про мiсяць, вiдчувати блаженство, мрiйливо пiдiйматися на купи щебеню – для цього я занадто старий, щоб мене взяли на глузи».
Люди проходили повз iз опущеними головами, вiльно несучи над собою темнi парасольки. Мимо проiхав i вiз, на передку якого, набитого соломою, вiзник так недбало витягнув ноги, що одна майже торкалася землi, а iнша зручно лежала на соломi i ганчiр’i. Здавалося, вiн сидить у гарну погоду десь у полi. Але вiн уважно тримав вiжки, щоб вiз, на якому розлазилися залiзнi штаби, викеровував у товкотнечi. Видно було, як у водi на землi звиваеться вiдображення штабiв, повiльно ковзаючи вiд одного ряду кругляка до iншого. Маленький хлопчик бiля дами, навпаки, був одягнений як старий виноградар. Його складчастий балахон спадав великим колом i хiба що мало вже не пiд пахвами був пiдiбраний шкiряним ремiнцем. Його шапочка у формi пiвкулi була насунута до брiв, i вiд верхiвки ii звисала до лiвого вуха китиця. Дощ тiшив його. Вiн вискочив з пiд’iзду i дивився вiдкритими очима на небо, щоб схопити собi якнайбiльше дощу. Вiн часто пiдстрибував, пiднiмаючи бризки, за що перехожi дуже сварили його. Дама покликала його до себе i взяла за руку, але вiн не заплакав.
Рабан раптом злякався. Чи не пiзно вже? Оскiльки плащ i пiджак його були розстебнутi, вiн швидко дiстав годинник. Вiн не йшов. Чоловiк з досадою спитав сусiда, що стояв трохи глибше в пiд’iздi, котра година. Той вiв якусь бесiду, вiн крiзь смiх, який вона викликала, сказав: «Прошу, початок на п’яту», – i вiдвернувся.
