Вийшов у сад, зiбрав зi ще вологоi трави опалi червонобокi яблука, поставив кошик на верандi. Треба буде порiзати iх якнайшвидше – побитi боки за двi-три години зiпсують плоди. Яблучне варення з фруктiв, що впали самi, завжди мало особливий смак – з ноткою солодкоi перестиглостi. Сильвестр Григорович не вiдчував цю нотку, але можна запропонувати порiвняти два види варення Мiрi.
Дiвчина прийде по обiдi, як завжди сповнена рiшучостi й тривожних думок. З кожним днем, що минае без звiстки про сестру, рiшучiсть ii стае виразнiшою, а тривожнi думки нестерпними. Вiн вiдчував це, коли вона, не мигаючи дивилася на нього своiми бездонними синiми очима. Днi тягнуться повiльно, важке полуденне повiтря застигае мiж будинками й примушуе людей рухатися не поспiшаючи. І здаеться, думки так само повiльно, як мухи в злегка загустiлому медi, повзають у його головi.
Потрiбно вiдвiдати Інтимний театр, оглянути iнтер’ер, знайти танцiвницю, яку Мiра бачила в день зникнення сестри. Варто було б вiдшукати Сергiя Назимова в ресторанi чи на службi, розпитати в нього про стосунки з Вiрою Томашевич. Незайвим буде повернутися до розшуковоi частини й з’ясувати, чи прiзвище Досковського раптово не спливало у звiтах слiдчих останнiм часом. Треба зустрiтися з дружиною балетмейстера Бронiславою Нiжинськоi та розпитати в неi про конфлiкти Вiри з iншими балеринами.
Пройтися б у «Семаденi», прогулятися б до Шато де Флер. А може, поговорити з курсистками, подругами Мiри? Чи не тому Вiру Томашевич нiхто не може знайти вже майже десять днiв, бо вона сама не хоче бути знайденою? Надто багато запитань. Щоби отримати вiдповiдi, потрiбно платити найдорожчим – часом.
Тарас Адамович зiтхнув i взявся чистити джезву. Обмив ii пiд холодною водою, витер чистим рушником з льону, який тримав на кухнi заради неi. Вибаглива посудина. Вiдмiряв три ложки кави, залив водою, поставив у пiсок. Опустився на стiлець, поринув у думки. Отямився, аж коли пар над темною поверхнею кави сповiстив, що напiй варто помiшати. Дав йому ще трохи часу розкрити аромат, вiдтак винiс джезву на веранду, яку потрохи починало заливати сонцем.
Сховався з непрочитаними листами в затiнку, зробив ковток. Кава в блискучiй джезвi завжди iнша – наповнена вдячнiстю, ароматнiша. Вона не потребуе нi цукру, нi вершкiв, прекрасна у своiй чорнотi. Вiдставив фiлiжанку й прикрив очi, очiкуючи, що невдовзi хвiртка рипне, сповiщаючи про прихiд Костя – рознощика газет.
Малий кур’ер не забарився. Ось i вiн, усмiхнений, з газетою в руцi прямуе до веранди. Тарас Адамович вправним рухом поклав у долоню хлопця гривеник.
– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу, – привiтався той.
– Доброго, доброго, – з теплотою в голосi вiдповiв господар дому. – Кави?
– Якщо ваша ласка, – несподiвано погодився Кость.
Тарас Адамович усмiхнувся. Зазвичай не можна було вгадати, коли саме його ранковий гiсть складе йому компанiю. Однак для таких особливих випадкiв господар завжди тримав напохватi якiсь смаколики. Цього разу – яблучний пирiг. Запросив хлопця до столу, на мить зник у будинку, винiс частування. Каву Кость пив повагом, оцiнюючи смак.
– Ви почистили джезву, – констатував вiн. І незрозумiло було – завважив вiн ii блискучу поверхню чи зробив висновок зi смаку напою.
– Як справи у видавництвi? – ввiчливо запитав Тарас Адамович.
– Як завжди – метушня, – стенув плечима хлопець, – Румунiя тепер теж воюе, – продовжив вiн тоном знавця, що веде свiтську бесiду.
– Так, – зiтхнув Тарас Адамович.
З початком вступу Румунii у вiйну обривалось його листування з гером Дитмаром Бое, який надсилав листи з воюючоi Нiмеччини до Румунii, а вже звiдти пан Дан Тодореску, лiкар, пересилав iх до Киева. Румун теж був шаховим партнером Тараса Адамовича, однак ця гра зацiкавила його недавно, тож iхнi партii бiльше нагадували уроки майстерностi, якi досвiдчений викладач дае неофiту. Натомiсть листування з гером Бое було суперництвом: холодним i виваженим, сповненим iронii й глибокоi поваги гравцiв один до одного. Якщо з мосье Лефевром можна було грати запально, ризикувати, то гра з гером Бое вимагала уваги та терплячостi. Тепер партiю з нiмцем доведеться вiдкласти. Хтозна на скiльки рокiв. Тарас Адамович потер пiдборiддя. Шкода.
Хлопчина iз задоволенням пригощався. Їв швидко, вiдкушуючи великi шматки – давня звичка не вiд доброго життя. Упiймав погляд Тараса Адамовича, вiдклав пирiг, ввiчливо запитав:
– Як просуваеться ваша справа?
– Поки невiдомо. Забагато запитань.
– Тiтка каже, багато питань – багато зiтхань. Але я не певен, що саме вона мае на увазi, вона трохи… – вiн промовисто подивився на Тараса Адамовича. Колишнiй слiдчий мовчки пiдсунув до нього тарiлку з пирогом. Кость додав:
– Пан редактор сьогоднi стрiв мене в коридорi, засипав запитаннями. Чого швендяю, чого плутаюсь пiд ногами? Не думаю, що вiн чекав на вiдповiдi. А вам вони потрiбнi?
– Потрiбнi.
– То спробуйте вiдповiсти хоч на деякi запитання.
– Якби ж знати, на якi саме.
– Оберiть найголовнiшi.
Звучить просто. Але як обрати? Що важливiше – поговорити з тими, хто бачив Вiру в Інтимному театрi чи кинутись на розшуки Досковського, який може прикриватись фальшивими документами?
– Розумiеш, зникла дiвчина…
– Ваша родичка?
– Не зовсiм так. Тобто… зовсiм не так. Просто дiвчина, з театру…
– Актриса?
– Щось таке.
Кость багатозначно гмикнув.
– А хто ii бачив востанне?
– Багато хто – вона виступала на сценi.
Гiсть хитнув головою, примружився.
– Мають бути тi, хто бачив ii, коли вона зiйшла зi сцени. Вона ж не iлюзiонiстка?
– Гадаю, нi. Вона балерина, – мовив колишнiй слiдчий.
– Я чув, що в Індii факiр може пiдкинути мотузку вгору й вона зачепиться за небо. По нiй вiн вилазить до самого Бога й ховаеться у хмарах, – останню реплiку вiн промовив майже пошепки.
Тарас Адамович вiдкинувся на спинку крiсла, пробурмотiвши:
– Індiйський канат… Нi, не думаю, що вона зникла, пiднявшись зi сцени на мотузцi. Але ти нагадав менi оповiдi дiда. Вiн говорив, що якось зустрiв чоловiка, котрий показував такий фокус. Це було давно, дiд воював на Закавказзi. Але в тому фокусi чоловiк зникае в небi, а потiм знову з’являеться на землi. Дiвчина, яку я шукаю, поки так i не з’явилась.
– Хтось мав би бачити ii, – впевнено мовив Кость i сьорбнув каву.
– Хтось мав би, – погодився Тарас Адамович.
Хлопець вiдставив порожню фiлiжанку.
– Дякую за каву, – вiн пiдвiвся.
– Дякую за газету, – в тон йому вiдповiв господар дому.
Хлопець покрокував дорiжкою до хвiртки. Тарас Адамович дивився йому вслiд i згадував, що говорила Мiра Томашевич про тих, хто бачив ii сестру пiсля виступу. Художник i балерина. Ім’я художника можна знайти в паперах – Мiра акуратно надрукувала своi свiдчення й поклала в теку. Балерина була безiменною, доведеться шукати свiдкiв в Інтимному театрi i, можливо, знову говорити з плiткарками з оперного.
Отже, найважливiше завдання на сьогоднi – вiдвiдини Інтимного театру? Треба вiдшукати свiдкiв за лаштунками, розпитати артистiв, бiльшiсть з яких можуть бути гастролерами. Мае бути краще рiшення, таке, що вимагае менше метушнi. Елегантне рiшення. Може, знову звернутися до Щербака, аби той допомiг знайти колегу? Зустрiтися, скажiмо, в «Семаденi», й заодно поговорити з офiцiантами про вечiр зникнення Вiри.
Вiн налив другу чашку кави, цього разу додав вершкiв, зайшов у будинок. У кiмнатi Естер вiдчинив одну з шухляд, узяв теку. Акуратним почерком Мiри на нiй стояв напис: «Справа викраденоi балерини».
– Ми не впевненi, що ii викрали, – сказав тодi Мiрi Тарас Адамович.
– Тодi, яку назву ви пропонуете?
